Уночі стояв на барикаді на Інститутській і вірив. А розум кричав: "Дивися! Тих, хто навпроти, не спинити"

Вирішив сьогодні знову це нагадати: Майдан – це віра.

Часто ірраціональна, але врешті – переможна.

Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив – щось із того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало.

Слабка опозиція, агресивна й упевнена в собі влада, апатична більшість суспільства й злегка стурбований Захід.

Та Україна знов прокинулася, зуміла не просто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.

Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській – вірив: достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав: "Дивися! Тих, хто навпроти, – більше, вони сильніші, їх не спинити".

Спинили.

У "довгу ніч із 18-го на 20 лютого" розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. І ми почали готуватися до життя після поразки – обмінювалися контактами на Західній і Центральній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувалися розгортати підпілля.

А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули.

Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку й натовп живих і свіжих, які, ідучи Прорізною, питали: "Де тут Майдан?"

Тому пам'ятаймо про Майдан, бо це про віру й перемогу і про віру в перемогу, які потрібні нині не менше, як 12 років тому.

Джерело: Володимир В'ятрович / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора