Західним аналітикам не варто розповідати, що Україна не зможе перемогти. Майже у всіх конфліктах із захоплення чужих земель росіяни програвали

Оскільки конфлікт в Україні підходить до сьомого місяця, і багато хто сприймає його як війну на виснаження, низка західних аналітиків почала знову і знову повторювати, що виникає необхідність мирних переговорів, бо – здогадайтеся чому – Росію неможливо перемогти. І ліві, і праві коментатори, використовуючи різні аргументи, приходять до одного висновку: Росія надто потужна та сильна, щоб її розгромити на полі бою. Генрі Кіссінджер каже, що Україні краще поступитися деякими територіями Путіну, оскільки Росія ніколи не зазнавала поразки. Едвард Люттвак згадує 140-мільйонне населення Росії і територію, що дозволяє їй бути економічно самодостатньою, наполягаючи на тому, що "повна перемога – це неправильна стратегія; не потрібно прагнути повної перемоги над такою державою, як Росія". Джеффрі Сакс визнає, що "нерозсудливо говорити про перемогу над Росією".

Декілька далекоглядних авторів навіть стверджували, що поразка Росії не буде "очевидною перемогою Заходу". Набагато важливіше те, що ці тези поділяють багато західних політиків, які й далі допомагають Україні фінансово і військово, але відкидають будь-який шанс надати нації, яка бореться, зброю, що може потрапляти в цілі на території континентальної Росії.

Я б стверджував, що сама основа такої дискусії є помилковою. Оскільки зараз початок вересня, пригадаємо, що 7 вересня 1812 року Бонапарт брав участь у великій битві проти армії Російської імперії під Бородіном, перемогу в якій він вважав за велику, оскільки за тиждень він увійшов у Москву. Або що 13 вересня 1942 року німецький вермахт зламав радянський опір і вийшов на береги Волги на північ і південь від Сталінграда, а його авангард воював у центрі майже зруйнованого міста. Через кілька років усі винуватці були розгромлені, а французька та нацистська імперії припинили своє існування.

Однак примітно, що всі ці випадки (як вторгнення кримських татар у XVI, поляків у XVII, а також шведів у XVIII столітті) нічого не можуть сказати нам про ситуацію, що склалася. Відомо, що російське військове мистецтво передбачає будь-яку втрату людей, майна і землі заради остаточної перемоги, а патріотичні почуття, що глибоко вкоренилися, сприяють військовому успіху. Це правда, що Росія не зазнала поразки від жодної європейської держави, навіть якщо вона заплатила неймовірну ціну за свої тріумфи. Але всі ці історичні уроки, які формально підтверджують вищезгадані аргументи західних стратегів, випливають із випадків, коли росіяни захищали свою улюблену батьківщину.

У більшості випадків, коли Росія зіштовхувалася з ворогом, відмінним від племені, або придушувала внутрішнє повстання, це було значно менш ефективно. Із середини XIX ст. росіяни програли Кримську війну 1854–1855 років; зазнали принизливої поразки від японців у 1905 році; були поставлені німцями на межу національного краху в 1917 році; програли спроби відвоювати Литву і Естонію в 1919 році; зазнали страшного приниження на околицях Варшави в 1920 році і, зрештою, були майже знищені фінами в 1939-му–1940 році; насамкінець не менш важливо: Радянський Союз програв свою останню битву в Афганістані, коли виводив свої війська з країни в 1989 році.

Єдиним прикладом успішних воєн, які Росія вела за межами своєї території за останні 200 років, були російсько-турецькі зіткнення, в яких Росія перемагала майже постійно з кінця XVIII ст. Тому я б стверджував, що майже в будь-якому конфлікті, спрямованому на захоплення чужих земель або ведення війни за кордоном, не будучи частиною великодержавної коаліції (тут я маю нагадати облогу Пекіна в 1910 році і досить успішну частину Першої світової війни до вибуху Лютневої революції в 1917 році) росіяни, як правило, програють – і це можна пояснити тим, що в більшості випадків вони не мобілізувалися для захоплення чужих територій, як це робили щоразу, захищаючи свої землі.

Якщо зараз оцінювати війну Росії в Україні, вона сприймається як Вітчизняна війна з боку України і як імперіалістичний та несправедливий наступ з боку Росії. Тому я б сказав, що більшість аргументів, які традиційно використовували для пояснення сильних сторін Росії, сьогодні слід застосувати до України, роблячи її непереможною (що стало несподіванкою для багатьох західних країн). Водночас саме значення "перемоги над Росією" сьогодні здається зовсім інакшим, ніж те, що мають на увазі доктор Кісінджер або професор Сакс: ніхто і не вірить у можливість вигнати російські війська задля здійснення наступу аж до московського Кремля, як свого часу захопили берлінський Рейхстаг. Зовсім ні – справжній сенс перемоги над Росією в її імперіалістичному нападі полягає в тому, щоб вигнати її із земель, які вона намагається захопити. Так, як це сталося 1855 року, коли Російська імперія намагалася захопити Валахію; 1920 року, коли радянська влада намагалася відвоювати Польщу, або 1940 року, коли вона напала на Фінляндію.

І все це, на мою думку, здається цілком досяжним, оскільки російські війська втрачають силу, а перші штурми їхніх позицій у Криму змушують "нових місцевих" панічно втікати. Перетворившись із країни-захисника, якою Радянський Союз був під час Другої світової війни, на імперіалістичну державу, яка намагається знищити вільний і хоробрий суверенний народ, Росія стала на шлях, який веде її до майже неминучої військової поразки, і ніхто не повинен намагатися переконати її чи свою аудиторію у зворотному.

Звісно, є фактор, який сильно відрізняє нинішню ситуацію від минулої – Росія є ядерною державою, і багато експертів вважають, що вона може використовувати ядерну зброю, якщо Кремль відчує, що війну програно. Такий варіант існує, але я не можу уявити жодної можливості, за якої Росія вибере повномасштабну ядерну конфронтацію із Заходом, тоді як "обмежене" використання тактичних ядерних боєголовок на полі бою перетворить Росію на вічного ізгоя у світовій політиці, тому цей фактор ніяк не може змінити результат локальної війни, яка триває в Україні. Ще раз наголошую, що в сучасному світі ядерна зброя забезпечує національну оборону, але не може бути засобом успішного просування.

На мою думку, все це підтверджує моє переконання в тому, що найважливішою і досяжною метою західних держав має бути не пошук аргументів, що підтверджують військову перевагу Росії, а найефективніших засобів її знищення. Російська орда може і має бути розбита військовою поразкою на території України – і лише така поразка може змінити історію Росії, і навіть долю всієї Східної Європи. Я нагадаю, що або поразка (як у 1855-му та 1905 роках), або поширене відчуття майбутньої загибелі (як у 1916–1917 і наприкінці 1980-х років) видаються не так ефективним, як єдиним фактором глибоких політичних змін всередині російського суспільства.

Таким чином, мій досить парадоксальний висновок полягає в тому, що будь-які зусилля Заходу, що сприяють військовому приниженню Кремля в цій війні, будуть корисні для Заходу, України і навіть Росії. Російські військові перемоги протягом усієї її історії лише зміцнювали диктаторські та анахронічні режими країни, тоді як російські військові невдачі завжди відкривали шлях до змін – як для Росії, так і для світу.

Джерело: nrc.nl