Наша броня – це люди. Де впав Shahed – уже працює кран, сапер, електрик і поряд жіночка – з термосом кави для них

Ми живі. І світло – є. Навіть після вибухів, серед ночі, коли небо нашпиговане залізом, лампочка не гасне. Психологічно такі атаки соседії розраховані не стільки на руйнування інфраструктури, а в першу чергу на руйнування внутрішнього стану. Ворог прагне посіяти втомлену безнадію, вивести нас у режим хронічної тривоги, де думка втрачає чіткість, а тіло – відчуття безпеки. Це класична стратегія дестабілізації – і вона працює лише тоді, коли нас вдається ізолювати.

У нас натомість зростає рішучість і сила.

І ось чому.

Ми не самі.

ДСНС, медики, військові, волонтери, сусіди, рятівники тварин, звичайні люди із чаєм і ковдрами й підтримка Європи – це наша колективна імунна система. Саме тому, попри вибухи й жертви, Україна не втрачає сенсу.

Магазини приберуть уламки.

Кафе знову відкриваються.

Люди їдуть на роботу.

Бо є ті, хто стоїть між смертю з Росії й людьми. І це – герої, які просто працюють. Спокійно, точно, щогодини – під уламками, під загрозою повторних ударів, без гарантій, безпеки й без пафосу, бо на пафос немає часу.

ДСНС. Пожежники. Медики. Парамедики. Комунальники. Енергетики. Поліцейські. Військові. Волонтери.

Ці люди – хребет країни, вони тримають.

У Шевченківському.

На Святошині.

У Дніпровському.

У Києві.

У Харкові.

Одесі.

Запоріжжі.

Усюди.

Ви бачите, як круто працюють рятувальники. Там, де впав Shahed, уже працює кран, сапер, електрик і жіночка з ближнього будинку мружиться від диму за кутом поряд із термосом гарячої кави для них.

Це не випадковість, що в багатьох районах Києва світло не зникло взагалі. Бо хтось – невидимий для новин – ще рік тому поліз у систему і прорахував, як зробити, щоб усе працювало навіть під ударами.

Це тому, що наші партнери на Заході постачають необхідне обладнання в достатній кількості, щоб наші цивільні в наших містах після обстрілу могли включити чайник і відчути, що ми не самі, що ми впораємося.

І ми не маємо права це сприймати як належне.

Це я вам кажу як людина, яка три тижні була у блокадному Маріуполі.

Психологічно – це точка стабільності.

У кризі головне – довіра. Не до абстрактних структур, а до людей у формі, у шоломах, у помаранчевих жилетах, одне до одного.

Коли бачиш пожежника, який виносить дитину, – усередині щось тепліє, а потім збирається в кулак.

Коли знаєш, що "швидка" приїде, що б не сталося, – тіло вирівнює ритм серця само.

Коли світло не згасає – усередині з'являється просте: "Ми не самі".

Тому, якщо бачиш сьогодні рятувальника, скажи "дякую". Якщо не бачиш – усе одно скажи.

Адже він або вона десь поруч, можливо, саме зараз – під обгорілою балкою, під небом, де ще не всі дрони долетіли, дістає твого друга з-під завалів.

І саме тому ми витримаємо. Живі.

З електрикою в розетці, спокійним серцем і чітким поглядом.

Бо наша броня – це люди.

Рекомендації для стабілізації.

Називайте речі своїми іменами. Це не "інцидент" і не "ситуація". Це атака Росії на цивільне місто. Називати її правильно – це утверджувати себе як суб'єкта, а не об'єкт дій.

Дихайте. Повільно. Ритмічно. Це базовий інструмент зниження гіперзбудження нервової системи. Видих довший за вдих. Повторити 5–10 разів.

Сенсорна заземленість: доторкніться до чогось фактурного – шерстяного пледа, дерев'яного столу. Проговоріть уголос: "Я тут. Це моє тіло. Я є".

Знайдіть хоча б один простий ритуал дня.

Кава. Душ. Дочитайте главу з відкладеної книжки. Це – акт непокори хаосу. Ваш день – лише ваш.

Спілкуйтеся. Не закривайтеся в собі. Тиша – добриво для страху. Навіть коротка фраза типу "Ти як?" – це вже нитка, що тримає реальність.

Допомагайте де можете. Донатьте.

Пишіть правду в соцмережах, бо інформаційна війна триває.

І головне – пам'ятайте: ми не самі.

Ворог хотів, щоб ми боялися й тікали.

Ми тут: працюємо, лікуємо, гасимо вогонь, евакуйовуємо, закохуємося.

Живемо.

І саме тому – ми переможемо.

Джерело: Юлія Паєвська (Тайра) / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора