Росіяни, ми дістанемо ваші міста й будемо перетворювати ваші життя на попіл. Ми вже втратили все. Зупиніть нас тепер

Вони всі були дуже різні.

Шерлок. Спокійний, ризиковий, гуморовий. Усе життя як герць зі смертю, швидкий танок, у якому смерть завжди програвала битви, але виграла війну.

Шерлок був тихим лідером. Він учив нас саперній справі, він негучно жартував, він любив ганяти на виїзди під пісні часів В'єтнамської війни. За Шерлоком стояла башта аеропорту, із якого він виходив у числі останніх. Шерлок був на Луганщині й Донеччині. А забрала його харківська земля. Він не любив одягати шолом, але шолом би його й не врятував. Іронія, Шерлоку. Іронія.

(І музика, яку ти слухав, – це п...здець. Я коли до тебе на кладовище їхав, включив. Ну ти серйозно, Шерлоку?..)

Курт. Із Куртом ми грали в баскетбол. Курт не був гучний, він був наймолодшим із нас, але Курт умів говорити так, щоб його слухали. Він розбирався, вникав, допитувався. І дуже любив нашу спільну кішку, Беерку, яка притягла, зараза, за собою п'ятьох котів, які волали під вікнами пункту постійної дислокації так, що варто було б мінувати територію.

Кішку Беерку забрали його мама й сестра, коли Курт помер на третій день. Тепер вона товста і, мабуть, лінива. А Курт так і залишиться назавжди наймолодшим із "єнотів", простим і дуже непростим хлопцем, який бачив речі настільки глибоко, що речі переставали бути просто речами і ставали сенсами.

Марвел був людиною в собі. У його голові йшли тисячі процесів одночасно. Він розумів, як працюють люди й системи. Він був чудовим сапером і людиною з такої літери "Л", що вона мала б сягати орбіти. Коли ми в Дементіївці тягнули пораненого, важкого, бляха, як ми з Марвелом вдвох, Марвел випадково пересікся зі мною очима. І я не побачив у них і каплі страху. Рвалися снаряди, гинули і кричали люди, не було зрозуміло абсолютно нічого. А Марвелу було зрозуміло все. Він робив правильну річ – і ніхто не зміг би йому завадити.

Він загинув за 10 хвилин поряд зі мною. Але він робив усе правильно. Він ні в чому не помилився до останньої миті. Це ті, хто воювали в нашій маленькій єнотовій зграї. А були й інші. Ті, кого я знав, але з якими не мав честі воювати поряд, або хто перейшов в інші частини. Тарас. Чайка. Казах. Ілюха. Славко. Усі інші. Десятки. Сотні. Тисячі.

І наші довбой...би-вороги досі не розуміють, із чим вони зіткнулися. Досі. Не. Розуміють.

Вони досі думають, що це минеться. Після п...здюлів на Київщині й Харківщині. Після Херсона. Після того, як обстріли в Бєлгороді стали частішими за дощ. Після крейсера "Москва". Після самої Москви. Після того, як вони десятками горіли у Криму й на Пскові, після того, як горять на нашій і чужій землі десятками тисяч.

Це не можна закінчити документами. Це не закінчити перемир'ями й дипломатією. Це почалося, коли ви захотіли, а закінчиться тільки тоді, коли ми захочемо. А ми не хочемо.

Тому що Шерлок. Тому що Курт. Тому що Марвел. Тому що всі.

Ми дістанемо ваші міста. Ми дістанемо вас усіх. Ми озброїмо ваших ворогів і навчимо їх воювати. Навіть якщо ми залишимося одні. Навіть якщо ми залишимося без нічого. Ми будемо перетворювати ваші життя на попіл. Чого б нам це не вартувало.

Ми вже втратили все. Зупиніть нас тепер.

Джерело: Юрій Гудименко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора