Композитор Булгачов: Люди в адміністрації Путіна слухають стьобні пісні про нього. Вони не ідіоти, розуміють, що насправді відбувається. Але там бабки величезні
Дуже багато моїх друзів у Росії визначає політику цієї країни
– Романе, ви народилися в Україні, але кар'єру будували в Росії. Вас називають у пресі російським композитором. Це правильно?
– Я громадянин України. Але так вийшло, що в мене робота вся відбувалася з Москвою. До 2014 року протягом 16 років я працював у Росії. Мені концерти влаштовували московські продюсери. А з роботою в Україні у мене не складалося.
– Чому? Не було замовлення на пісні чи з інших причин?
– У нас в Україні не було такого ринку, як у Росії. Там зовсім інші умови співпраці й ціни. І пропозиція звідти до мене надійшла набагато швидше, ніж в Україні. Наприкінці 1980-х у мене вийшов альбом власних пісень, записаних на московській студії "Союз". Після цього я давав у РФ концерти. Зі студією мене познайомив композитор Сергій Березін, автор знаменитої пісні "Снег кружится" групи "Пламя".
– Побудувавши кар'єру у РФ, здобувши популярність там, як ви зважилися на переїзд в Україну?
– Ще з літа 1999 року я побачив, куди в Росії все котиться, – коли там почали підривати будинки. Але поки тебе не стосується безпосередньо, сприймаєш це як умови існування. А коли 2014-го почалася війна з Україною, я розвернувся і поїхав.
– Чи були якісь сумніви, коливання з рішенням покинути РФ, де стільки років будували кар'єру?
– Ні. Але дуже багато моїх друзів на цьому зав'язано з того боку. Я просто не хочу називати імена.
– Зав'язано на чому? Підтримують політику Росії?
– Я б сказав, що якщо не підтримують, то визначають або беруть участь у цих заходах. Із кимось я не спілкуюся, із кимось підтримую зв'язок, але не говорю про політику. Це люди, які високо стоять. Це не співаки, а люди від політики. Але я не хочу називати ці імена.
– Повертаючись в Україну, ви розуміли, чим тут будете займатися? У вас тут була робота?
– Я розумів, що їду на повний нуль. Український ринок досить невеликий. Хоча й у Росію я приїжджав працювати в непростий час, після дефолту 1998 року. Але російський ринок набагато ширший. Тому за конкурентоспроможності легше знайти собі місце, ніж в Україні.
– Зараз у вас є слухачі в Україні?
– Мене тут уже забули. А раніше я зали збирав, але це було на початку 1990-х. Потім я писав тільки – як автор, не як виконавець.
– А взагалі для вас зараз є робота у просторі українського шоу-бізнесу?
– Практично ні. Ми зараз із [шансоньє] Емілем Крупником почали створювати власний проєкт гумористичний. Це веселі пісні українською мовою. В інтернет дещо кинули. Щоб бути на ринку, треба знати людей, мати зв'язки. А я тут мало кого знаю. Найсмішніше, що мене, громадянина України, запрошуючи тут на якісь програми, завжди відрекомендовували як російського автора і виконавця. Але я завжди був громадянином України, ніколи громадянства не міняв.
Екссоліста гурту "Лесоповал" Казанцева могли побити, оскільки він хотів попросити вибачення в України за те, що раніше був ватником
– Ви отримуєте зараз авторські відрахування з Росії за свої пісні?
– Це йде за системою авторського права...
– Цих грошей вистачає на життя?
– Ні. Раніше щось було... А зараз я ось уже сім років як випав із ринку. Але, скажімо так, я не голодую. Займаюся бізнесом. Але не говоритиму про це детальніше.
– Буває, що хтось у Росії намагається ухилитися від виплат авторських відрахувань вам? Можливо, позначився ваш переїзд в Україну?
– Система, за якою розраховують авторські відрахування, погано працює. У нас усе піратське! Що в нас, що в Росії. Там трохи краща ситуація. В Україні ж – катастрофічна!
– А як ви ставитеся до того, що ваші пісні без дозволу переспівують, створюють кавер-версії?
– Я спокійно до цього ставлюся. Навіть бувають варіанти, коли пісні викладають із зазначенням в авторів виконавців – тих, хто переспівав мої пісні. Я ніколи не намагаюся нічого доводити.
– Зараз російські виконавці замовляють у вас пісні?
– Дуже мало. Нещодавно записав пісню з Русланом Казанцевим, колишнім вокалістом гурту "Лесоповал". Раніше пісні для мене були більше бізнесом, а зараз – хобі.
– От зараз набираю в ґуґлі ім'я "Руслан Казанцев". Перше, що видає: "У Сочі жорстоко побили екссоліста гурту "Лесоповал" Руслана Казанцева"...
– Ов-ва, я цього не знав! Річ у тім, що Руслан раніше був ватником, виступав у Криму, Донецьку. А років чотири тому в нього відбулося переосмислення. Він говорив, що хотів би приїхати в Україну попросити вибачення за те, що сприймав усе те, що говорили у РФ, за чисту монету. Він абсолютно не приховував свого ставлення до подій. Можливо, його за це й побили... Але, до речі, у мене є друзі з абсолютно протилежним баченням. І це не заважає мені з ними товаришувати. Наприклад, той самий [російський художник] Нікас Сафронов підтримує політику РФ. Але, ви розумієте, там же люди перебувають в абсолютно геббельсівському інформаційному полі.
Наприклад, 2008 року, перебуваючи в Росії, до подій у Грузії я ставився через призму того, що лунало з телевізора. Не те щоб я це слухав навмисно, але є ж якийсь фоновий звук. У мене було уявлення, що з приходом [президента Михайла] Саакашвілі там цілковитий безлад. Я це так сприймав, поки не поспілкувався з людьми, які були у Грузії та розповіли, що там усе зовсім інакше. Насправді багато ж зайняті своїми проблемами і не заглиблюються в суть. А якщо врахувати істерію, яка відбувається в Росії... Узагалі, цих людей, що роблять пропагандистські програми, потрібно судити. Вони злочинці.
Росія – досі дуже кримінальна країна. Отже, шансон там надовго – Я слухала вашу "Песню ватников", у якій ви висміюєте російську пропаганду, культ особистості Володимира Путіна. Після таких пісень російські друзі вас критикують?
– Ні. Ми на ці теми намагаємося не розмовляти. Звісно, дивно, коли розумні люди починають переказувати зміст пропагандистських програм... Коли у нас минув перший тур президентських виборів і стало відомо, що Володимир Зеленський лідирує, мені ввечері зателефонував Борис Грачевський. Каже: "У вас усе змінюється. Прийде Зеленський. Можливо, припиниться війна на сході". Я йому відповів: "Борю, щоб війна закінчилася, ви маєте звідти піти". Він: "Що? Що ти кажеш?" Людина жила в тій парадигмі. Але ми водночас залишалися з ним друзями. За думки людину не можна ненавидіти. Він жодного паскудства не робив, але людина афілійована з російською державою. Це було досить боляче, неприємно. Боря – один із найближчих друзів моїх. У будь-якої нормальної людини не складається, що з телеекранів увесь час говорять те, що не відповідає дійсності.
А "Песню ватников" я написав 2015 року. Тоді Путіна ще не позиціонували як переможця у Другій світовій війні. А зараз це його особиста перемога – кожне 9 травня. Я десь угадав тенденцію. Наберіть словосполучення "принципова зрада". Це про те, як кіровоградська преса відреагувала на стьобну пісню.
– Пошук видає матеріал із заголовком "Кіровоградець написав "Оду Путіну".
– Я не відстежую, що про мене пишуть. А якось зайшов до редакції "Народного слова". Головна редакторка каже: "Ти бачив, як місцеві придурки відреагували на твою пісню?" Я: "Ні". Вона мені показала й одразу ж зателефонувала в ту редакцію. Каже журналістці: "Ти що, не зрозуміла, про що пісня?" Мені пізніше передзвонили з того порталу, у якому матеріал опублікували. Ще цікавилися: "Ви за Путіна чи проти?". Я: "Яка різниця?" Вона: "Ні, ну що нам написати?" Я: "Та пишіть, що хочете!". І це перепостили всі інтернет-портали Кіровограда. Я, певна річ, посміявся. А десь за місяць мені зателефонували друзі з адміністрації президента Росії. Сказали: "Ми тут слухаємо, сміємося". Я кажу: "Я вас зрозумів. Приїжджати до вас не збирався. Хочете побачити мене – прибирайте Путіна!"
– Тобто самі люди в адміністрації Путіна сміються з таких пісень.
– Звісно! Вони ж не ідіоти, розуміють, що там відбувається. А так там бабки величезні. Хіба відмовишся? Зателефонував мені і Руслан Казанцев. Каже: "Напиши мені щось таке". Я: "Та ти що, тебе ж одразу порвуть там!"
– Як ви вважаєте, українські виконавці, які залишаються у РФ працювати, розуміють, що до чого насправді в політиці Росії щодо України чи "опрацьовані" вже?
– Складно сказати. Кожна людина має право на своє рішення. Тут важко визначити, хто свої, хто чужі. Подивіться, що відбувається в Україні. Якщо ми подивимося на Раду, на те, які закони ухвалюють, на попередній варіант, коли війна з Росією, а заводи президента там працюють... Де свої, де чужі? І мені важко уявити, що Крим і схід були проєктом однієї Росії. І як могли зайти на територію України 52 людини й поставити раком Україну за наявності спецслужб та армії? Тут кожен ухвалює рішення. Я вирішив для себе виїхати, оскільки розумів, що в Росії – фашизм. І у фашизму цього почався яскравий вияв. І він зачепив мене, оскільки напали на Україну.
– Ті, хто здобуває національні премії в Росії, премії каналів, на яких показують пропагандистські програми, зрадники України?
– Немає понять "зрадник", "не зрадник". Зрадник – це людина, яка склала присягу і порушила її. Люди вибирають для себе, як їм вчиняти. Люди, які з України виїхали заробляти в іншу країну, зрадники?
– Питання в тому, що вони працюють у країні, яка воює проти їхньої Батьківщини.
– А Порошенко зрадник? У нас війна, а він працює. А сьогодні ми не зрадники? У нас війна, а ми качаємо газ через трубу, що проходить у Росії. У нас із Росією товарообіг божевільний. Усе перестало бути однозначним. Відбувається конфлікт інтересів. Вони в усіх різні. Світ не ділиться на свій – чужий. Я не кажу, що виїхавши з Росії, вчинив добре чи патріотично. Мені там стало дискомфортно. Росія стала на рейки фашизму. У мене в Україні діти й друзі. Тому я розвернувся і поїхав.
– Жанр шансон зараз актуальний? У нього з'являються нові шанувальники?
– У Росії – так. Вона ж досі дуже кримінальна. У нас – ні. У нас немає навіть течії АУЄ. Це молодіжні угруповання "арештантський уклад єдиний". У Росії шансон надовго. У нас же цей жанр швидше відторгається ще й тому, що він – російський.
Особисто себе я до жодних тусівок не зараховую. Я сам собою. А шансонна тусівка – це ж позиціонування себе як частини цього світу. Так, я співпрацював із її представниками: Михайлом Шуфутинським, Віктором Корольовим, Русланом Казанцевим, Андрієм Васильєвим.
Телеведучий Дроздов – абсолютно не той, ким його всі вважають. Досить подивитися, як він Путіну дупу лиже
– Із Шуфутинським вам було комфортно співпрацювати? Яка він людина?
– Ми з ним знайомі, але особливо ніде не спілкувалися. Просто знайомі. До речі, колись я ще написав пісню [телеведучому] Миколі Дроздову. Мене Нікас попросив. Дроздов – дуже чарівна людина, хоча він зовсім не той, ким його всі вважають.
– Так? Розкажіть детальніше.
– Він абсолютно не той, ким його всі вважають. Досить подивитися, як він Путіну дупу лиже. Але це тільки одна зі сторін. Далі без коментарів.
– Співпрацю з ким із відомих людей ви вважаєте найяскравішою?
– Тріо "Меридиан". Це прекрасний колектив. Коля Сметанін – геніальний аранжувальник. Щоправда, вони буквально кілька місяців тому припинили існування...
Галкін розповідав Грачевському, що Пугачова, коли почула мою пісню "Заблудилась мама", ох...їла – Вашу пісню "Заблудилась мама" якось виконав Анатолій Кашпіровський. Ви не були з ним знайомі до цього?
– Він у Кіровограді у студії записував радянські пісні у Сергія Колчева. А той дав йому послухати пісню "Заблудилась мама". І Кашпіровський захотів і її записати.
– Пісню "Заблудилась мама" ви вважаєте найкращою у своїй творчості?
– Краще – гірше, ви розумієте, усе це порівнянно. Мені здається, що вона ніколи не зійде. Напевно, дві пісні у мене такі є. Це "Заблудилась мама" і "Поезд на Назрань". Остання входить уже в обойму народних пісень Інгушетії та Кавказу. До того ж із нею цікава історія була. У мене є друг інгуш Аслан Байсад. Написав я її влітку 1999 року, коли якраз розкручували Путіна, підривали будинки. Було моторошне мочилово кавказців у Росії просто. Моя пісня тоді вийшла в якомусь збірнику і лунала в кожному кутку в Росії. Коли її на радіо віднесли, сказали: "Прибери слова "друг-ингуш", і ми її беремо". Я, звісно, відмовився. Її радіо почало крутити тільки 2001-го.
А щодо "Заблудилась мама"... 2010 року мені зателефонував Боря і розповів, що він із Максимом Галкіним розмовляв. Той сказав йому, що Пугачова почула пісню "Заблудилась мама" і ох...їла. Але найкраще про цю композицію сказав Саша Клевицький – головний диригент Академічного Великого концертного оркестру імені Ю.В. Силантьєва. Оркестр акомпанував цю пісню Грачевському. Так ось Клевицький сказав: "Вона мені так подобається, ніби я її сам написав".
– Ви товаришуєте з російським художником Нікасом Сафроновим. На ґрунті чого зійшлися?
– Ми познайомилися десь у році 2003–2004-му. У нас склалися нормальні стосунки. Зараз Нікас – один із найближчих моїх друзів.
– А він ваш портрет уже написав?
– Так. Але я його віддав до Кіровограда в художній музей.
– У світській хроніці на вустах не тільки сам Нікас Сафронов, а і його син Лука. Зокрема, обговорюють його проблеми зі здоров'ям...
– Так... У Луки є деякі проблеми з обміном речовин. Але він дуже інтелігентний, гарний хлопець... Був період, коли Лука сильно схуд. Він дуже на Нікаса схожим став у той період.
– Нікас хвилюється про стан сина?
– Напевно, але ми на ці теми не говоримо. Лука дуже освічена і дуже правильно медійно збудована людина Він уміє поводитися перед камерами. І казуси, пов'язані з вагою, уміє правильно подати.
– Спілкуючись у Москві із Сафроновим, ви були вхожі в російську арттусівку. Чи справді це середовище переповнене сексом, грошима, нестримними веселощами з оргіями?
– Нікас вхожий у бізнес-тусівку.
– А, ну тоді тим більше можна поставити те саме запитання.
– А що не переповнено грошима і сексом? Оргії нескладно влаштувати і на Київському вокзалі. Усе залежить від ступеня фантазії людини. Я не був присутнім під час такого.
– Найкращим другом, окрім Сафронова, ви називали Бориса Грачевського.
– Так. Ми з Борею записали альбом. Грачевський виконав мою пісню "Заблудилась мама", і його почали запрошувати на радіо. Він раніше себе не позиціонував як виконавця. А після вдалої прем'єри випустив альбом. Потім вони записали з дружиною Катею дует. Вона дуже гарна вокалістка. Також я написав пісні про дітей Грачевського – Василісу і Філіпа. Ми кілька днів тому спілкувалися з Катею. Вона мені скинула фотографії Філіпа і дитячу Боріну. Вони з Борею – одне обличчя. узагалі, Борі пощастило, що хоч наприкінці життя він зустрів жінку, яка його кохала дуже щиро. І він був оточений і увагою, і любов'ю.
– У Грачевського друга і третя дружини набагато молодші за нього. Анна – на 37 років, Катерина – на 35. Чим він приваблював настільки молодих жінок?
– Харизмою. Про Аню говорити не будемо... А що стосується Каті, вона дійсно дуже сильно любила Борю. Уже скільки часу минуло, а вона ще не може вийти зі стану пригніченості. Там усе було абсолютно щиро і безкорисливо.
– Що саме в цьому випадку ви вкладаєте в поняття харизма?
– Із ним цікаво спілкуватися навіть чоловікові, тому що він дуже розумна, освічена, весела людина. А вже жінці – й поготів. Він дуже цікавий співрозмовник, дуже талановитий. Грачевський – це епоха, три покоління
– Ви сказали, що про другу дружину Грачевського Анну не хочете говорити. Вона стверджує зараз, що, незважаючи на складні стосунки, добре ставиться до Грачевського і досі не може отямитися після його смерті. Вважаєте, вона нещира?
– Я не знаю, дуже давно з нею спілкувався. Востаннє роки три-чотири тому. І взагалі нічого про неї сказати не можу.
– Ви співпрацювали з Евеліною Бльоданс. Чи підтримуєте контакт?
– Я з нею, може, місяць тому розмовляв. Розумієте, коли немає спільних тем та інтересів, тільки час від часу телефонуємо одне одному. Вона дуже талановита і гарна людина.
– Вона їздила з РФ у Крим після анексії. Ви з нею цю тему обговорювали?
– Ні. Ще у 2014–2015 роках я намагався комусь щось говорити. Коли Крим відрубали, я ще був у Росії. Мені ситуація тоді була більш-менш зрозуміла: бізнес, і нічого більше. А коли почалася війна на сході, це вже переросло в ігрища на життях людей. Це інше.
У Росії я питав: "Скажи мені, товаришу ідіот, як Крим сьогодні більше став твоїм, ніж був до цього?"
– Із Бльоданс продовжуєте співпрацю і зараз?
– Обговорювали можливість одного проєкту...
– Тобто для себе ви не закриваєте можливості роботи з людьми з Росії, які незаконно перетинають державні кордони України, їздячи у Крим?
– У мене немає ні своїх, ні чужих. Усе давно гібридне. Як можна було уявити ситуацію 50 років тому, коли Байден каже, що Путін убивця, а потім зустрічається з ним і тисне йому руку? Що до цього можна додати? Навколо гроші і багато лицемірства. Зараз у зв'язку з глобалізацією кордону – це умовна річ. Якщо раніше бізнес був прив'язаний до території, то зараз живи де хочеш, гроші вкладай куди хочеш. Як можна було, навіть без Євросоюзу, уявити війну Франції з Англією? Кому це треба? Навіщо? А Путін, по-моєму, взагалі божевільний. Він же міркує категоріями, у кращому разі, середини ХХ століття. Сьогодні нікому не потрібні території. Яка різниця, у чиїй вони юрисдикції? Ви не можете собі уявити, що коїлося в Росії, коли вони відрубали Крим. Це масове божевілля якесь було.
– Ейфорія?
– Це не ейфорія, а шизофренія була. "Крим наш! Ура! Крим наш!". Я питав: "Скажи мені, товаришу ідіот, як Крим сьогодні більше став твоїм, ніж був до цього?". Він на мене дивиться, як баран. І знову: "Росія, велика Росія! Путін молодець, розширює території!". Та нахрін ця територія?! Я не кажу про те, що у китайців Далекий Схід практично відібрали. А люди в Росії тільки ретранслюють телевізор. Я, перебуваючи в Росії, бачив, як після санкцій ціни полізли вгору моторошно. І я розмовляю зі знайомими з різних міст. Вони кажуть: "У нас ціни не піднялися". Їм по телевізору сказали, що все добре. Я кажу: "Мовчи, придурку, зараз уся країна ломанеться у твій Мухосранськ".
– Ви слухаєте сучасну українську музику? Хто з українських виконавців вам імпонує?
– Мені подобається "Бумбокс". Дуже хлопці цікаві. А до попси я спокійно ставлюся. Я можу говорити з професійного погляду, що добре зроблено, а що подобається – це інша річ. А музику я взагалі не люблю.
– Це як? Як може композитор не любити музику?
– Ну чому? Невже штовхач ядра дуже любить штовхання ядра? У нього просто це виходить. Я не слухаю свою музику, не дивлюся телевізор.
– Ви дістаєте задоволення від виступів перед публікою?
– Я сприймаю виступи як роботу. Не тащуся із себе, коли я на сцені. Я погано розумію акторів професійних театрів, які борються за ролі, а в залі сидить водночас півтори людини. А їм подобається стояти на сцені й себе кимось відчувати. У мене немає ейфорії. Природно, коли я виступаю, бачу, як люди приймають. І завжди можна напоротися на зал, який не приймає, особливо у збірних концертах. Коли я тільки починав, бувало, що потрапляв на зали, які не приймали. Але таке трапляється й у суперзірок. Тоді мені просто хочеться розвернутися і піти. Сам процес виступу мене не затягує.
– Але доводиться себе пересилювати і продовжувати?
– Так, звісно ж. А взагалі по життю я роблю так, як мені комфортно. У мене небагато друзів, людей, із якими я спілкуюся із задоволенням. Я ніколи не почувався частиною чогось. Незалежно від того, скільки мені було років і що я вмів.