Михайло Поплавський: Молодість – це стан душі Актуально

Цьогоріч Михайло Поплавський став тричі дідусем. Але маленького Мирона ще не бачив – разом із батьками й двома братами він живе зараз за кордоном. Михайло Михайлович уже не пам'ятає, коли брав вихідний і навіть дивується, коли про це запитуєш. Він дуже ретельно стежить за своїм здоров'ям, не вживає солодкого, не п'є алкоголю, не курить цигарок і вже багато років віддає перевагу бичачим яйцям.

– Молодість – це стан душі, – каже Михайло Михайлович, із легкістю бігаючи просторими коридорами Університету культури, не помічаючи сходинок. 

"Не бійтеся помилятися й бути смішними"

– Відверто кажучи, від компліментів не втриматися. Михайле Михайловичу, вам точно 75 буде?

– І за кожен із цих років я вдячний долі. Те, як я виглядаю, – багаторічний спосіб життя. Я стараюся добре висипатися за температури +16...17 °C, умиваюся холодною водою, зранку за китайським методом: випиваю стакан гарячої води +50...+60 °C, яка виключно з криниці зі свого рідного села. Три варені яйця на сніданок без жовтка. Вживаю лише екологічно чисті продукти зі своєї молочнотоварної ферми – бичачі яйця, кістковий мозок із молодої телятинки, п'ю сироватку або кефір на ніч. Регулярно проходжу процедури реоферезу – це метод очищення крові, який застосовується для покращення мікроциркуляції та обміну речовин у тканинах, знижує рівень загального холестерину тощо, і плазмаферезу – це сучасний спосіб очищення крові від хвороботворних токсичних речовин, кров поділяється на плазму й кров'яні тіла. Донори крові чому живуть довше, бо в них активується система кровотворення, відбувається оновлення клітин крові та стимулюється імунітет. Ще я багато ходжу й не рекомендую в поважному віці бігати як придурки – це велике навантаження на серцево-судинну систему організму, ну і, звичайно, підтримую сексуальну енергію (сміється – Авт.). А ще відношуся до всього філософськи: "не беру дурного в голову і важкого в руки".

– Зараз культура в Україні переживає справжній бум і ваш університет, як ніколи, стає актуальним. У чому причина змін?

– Насправді, університет культури завжди був актуальним. Я більше ніж 30 років упроваджую національну ідею підтримки культури. Національна культура – це і є національна ідея. І пишаюся тим, що зараз ми переживаємо великий культурний прорив. Хоча 30 років тому мене за це "затюкували", за те, що розмовляв і співав українською, називали "селом". Тоді всі слухали російських артистів, у більшості з яких, до речі, було українське походження.

– Відомо, що і ви свого часу вчилися у школі, де викладали російською.

– Так, в Одеській області. Я почав переходити на українську мову тільки, коли мене призначив ректором університету тодішній міністр культури Іван Дзюба. Пам'ятаю, мені дорікали: "У вас нелітературна вимова". А я казав: "У мене одеський діалект".

– Це був початок 90-х років…

– Так, 21 квітня 1993 року мене призначили ректором тоді ще Інституту культури. Я майже інтуїтивно розумів, що треба робити ставку на все українське. Так, це була маскультура, яку підтримує майже 90% населення. Урешті-решт, історія показала, що я мав рацію.

– Ваш проєкт "Співочий ректор" став легендарним. Його вже досліджують науковці із соціальних комунікацій і піарники.

– До речі, він був створений як технологія розкрутки Київського інституту культури. Юрій Рибчинський і Геннадій Татарченко написали хіт "Юний орел" і з того все почалося. Хоча спочатку я був категорично проти того, щоб виходити на сцену. Обурювався: "Ви з глузду з'їхали?! Я – ректор, доктор наук, професор і буду пертися на сцену?!"

– Ви розуміли, що з вас можуть сміятися.

– Так, але зараз я кажу своїм студентам – не бійтеся помилятися, не бійтеся бути смішними. Що більше ми помиляємося, то сильнішими стаємо. Мене завжди непокоїло, що російська попса домінувала в українському шоу-бізнесі. Ми виперли з українського телепростору "Утреннюю звезду", започаткувавши всеукраїнський телевізійний дитячий конкурс "Крок до зірок" (1997 рік). Потім витіснили "Песню года" – створили авторський проєкт "Наша пісня" (2004 рік), який із часом змінив назву й набув статусу Національної музичної премії "Українська пісня року", щороку, коли це ще не було мейнстримом, традиційно в березні проводили масштабні Шевченківські вечори "Ми діти твої, Україно!" (з 2008 року), концерти в травні до Міжнародного дня матері "Мамо, вічна і кохана" (з 2008 року). Утілили безпрецедентний телемарафон української пісні "Пісня об'єднує нас!" (2012 рік), який увійшов до світової Книги рекордів Гіннеса як "Найтриваліший музичний телемарафон національної пісні у прямому ефірі". Увесь світ спостерігав за тріумфом нашої країни, ми довели що є наспівочішою нацією. Без перерви на рекламу й новини п'ять діб у прямому ефірі на "Першому національному каналі" звучала українська пісня – 110 годин, три хвилини й 27 секунд із 29 березня до 2 квітня. Також музичні фестивалі проводили у Криму, відкривали філіали університету в російськомовних регіонах. Я відчував, що колись наші зусилля "вистрілять" і потихеньку бив в одну точку, так би мовити "колупав скелю". Причому, не перестаючи наголошувати: "Я не співак і не вокаліст. Я – популяризатор української пісні, української мови, української культури, кожен проєкт разом із командою ми реалізовували під гаслом "Тримаймо разом українську хвилю"!

– Ви не співак, а збираєте багатотисячні зали. На крайньому вашому ювілейному концерті "Я українець" у Палаці спорту було понад 10 тис. глядачів! Як так?

– Як говорив один мудрий єврей, щоб був хороший чай, не жалійте заварки. Ми завжди створюємо масштабні шоу – костюми, грандіозні постановки із чисельним балетом, віджеїнг, спецефекти. Здивувати – значить перемогти. Ми даруємо емоції людям. Кожен концерт Михайла Поплавського – це ще й своєрідний творчий звіт КНУКіМ. Підготовка такого шоу – це практичний досвід і значний поштовх до подальшого розвитку. Для мене важливо, аби на сцену виходили молоді артисти, щоб студенти розуміли – досягти успіху може кожен, треба лише дуже цього хотіти й багато працювати. Це моя патріотична, політична й життєва позиція.

– Як залишатися собою й іти до своєї мети попри критику?

– Не обговорюють того, хто нічого не робить. Я за своє життя зробив і роблю багато, а історія розсудить. Я помилявся, падав – підіймався, падав – і знову підіймався. Я точно знав, чого хочу. 

Завжди будуть люди, які не сприймають вас. І завжди будуть люди, які просто вас любитимуть. Я завжди говорю студентам: "Будьте на позитиві й дійте! За вас ніхто не зробить: ні батьки, ні вчителі, ні друзі. За вас зробите тільки ви. У вас є ви!"

– У свої 24 роки ви вже були керівником районного будинку культури, мали майже все. Але в один момент усе залишили й поїхали в Київ.

– Я зрозумів, що мені треба вчитися, бо в селі б спився і мені "настали б капці". Так, я мав багато чого, був уже одружений, жив у трикімнатній квартирі, мав службову "Волгу" з "оленем" на капоті, мотоцикл. Пам'ятаю, запропонував дружині переїхати до Києва. А вона: "Або я, або Київ". Я вибрав Київ. Переїхав, почав учитися й паралельно працювати на п'яти роботах. Був навіть вихователем у гуртожитку "Київресторантресту". Як би важко мені не було, я вкладав у свій імідж і саморозвиток. Але весь час мріяв накормити людей і думав, як стати успішним. Гроші були потрібні для реалізації моїх проєктів.

"Найуспішніший проєкт мого життя – Університет культури"

– Мрії здійснилися?

– Аякже! Я реалізував свої мрії по максимуму.

– Зараз про що мрієте?

– Я живу сьогоднішнім днем. Минуле нам непідвладне, що буде завтра – не знаємо. Це прийшло з початком великої війни. Зараз як: прокинувся, став на дві ноги – значить живий і слава Богу! А далі – на роботу.

– Насправді, виявилося, для щастя багато не треба.

– Моя формула щастя вже запатентована. Емоційний інтелект із творчо-прикладним характером починає й виграє! Це незгасний запал, сила духу й дії в досягненні поставленої мети, яка стала українським шляхом довжиною в життя.

Це саме те, чого ми вчимо наших студентів, – філософії лідерів, філософії переможців, вірі в себе й любові до своєї професії. Віра – це магія. Я вірив і пишаюся сьогодні найуспішнішим проєктом мого життя – Університетом культури.

– Ви колись думали про те, щоб залишити його?

– Навіть у думках не було! А от інші цього хотіли. При кожному президентові країни мене хотіли змістити з посади, використовуючи навіть "брудні технології", та я боровся й повертався. Зокрема, через суди. Пам'ятаю, за часів Кучми ректори навіть петицію написали, що мене треба усунути, бо я був "незручним" для них зі своїми реформаторськими ідеями щодо зміни підходів до навчання й змісту освіти. До мене із цією петицією приходили і з СБУ. Але я тоді їм відповів, кажу: "Проєкт "Співочий ректор" – це оперативна розробка СБУ". Вони почухали потилиці, пішли розбиратися й більше не приходили.

– Ви найдоросліший серед топових Instagram-блогерів, публікуєте виключно україномовний контент і "розриваєте" інші соціальні мережі. Наразі у вас – понад 8 млн 200 тис. підписників в Instagram, більше лише у президента України, у ТікТок – 1,5 млн, ваші кліпи в YouTube набирають мільйонні перегляди. Навіщо це все вам потрібно, ви так заробляєте?

– Це потужний інструмент для популяризації й розкрутки Національного університету культури і мистецтв, підтримки його іміджу та лояльності до бренда. До речі, цього року саме через соцмережі ми набрали студентів. Нам необхідно із цільовою аудиторією спілкуватися молодіжним сленгом. Тому я створюю сучасний українськомовний контент, просуваю його у світовий інформаційний простір через соціальні мережі.

Моя місія – вести за собою креативну, амбіційну й перспективну молодь, яка буде творити новітню історію України. Для мене це виключно іміджевий інструмент для популяризації університету. Найкраща монетизація – це довіра й повага, їх не купиш. Ми створюємо українські проєкти й популяризуємо їх. Хочу, щоб наші українські тренди були в топі й світ знайомився з нашими культурою, піснею, кухнею, традиціями. Ми повинні показати, що українське – це модно, це в тренді й за цим майбутнє!

– У вас було передчуття великої війни?

– Ні! Хоча я завжди казав: бійтеся своїх друзів, а не ворогів. Але в кошмарному сні не міг передбачити, що Росія вчинить напад на Україну. Пам'ятаю, ніч 24 лютого 2022 року я вже не спав. Чув вибухи, бачив, що танки заходять на Оболонь. Зранку був в університеті – вирішував, куди переселяти наших студентів із гуртожитку. Я не полишив Київ і кожного дня був на роботі. Тоді багато студентів і викладачів жили в підвалі університету.

– Ви ходите до укриття?

– До студентів буває ходжу під час тривоги, щоб підтримати їх і зарядити оптимізмом. Спілкуємося, шуткуємо, співаємо. Вселяю їм віру, що все буде добре. Бо якщо є віра – буде й перемога!

– У чому ваш секрет успіху?

– Мені не цікаво, хто про мене що думає і говорить. Головне, що я сприймаю людей такими, які вони є. Я завжди був самим собою, не намагався себе переробити. Потрібно пізнати себе і знайти свій унікальний український шлях. Це і є успіх! Вірте в себе. Мрійте масштабно. Упевнено йдіть до своєї мети. Удача любить наполегливих! Моя мрія зараз – максимально встигнути за життя створити більше національних проєктів і залишити хороший слід на землі!