Скрипаль Попадюк: Канада – це Україна з капітальним ремонтом
Український скрипаль Василь Попадюк, який із 1997 року проживає в Канаді, розповів в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" про роботу в Національному балеті Канади, дружбу з Олегом Скрипкою, пояснив, чому на батьківщині жити цікавіше, ніж у Канаді, і за якими параметрами Україна обійшла країну кленового листа.
Український скрипаль Василь Попадюк, який проживає в Канаді, виступить у Києві 22 березня з групою Man Sound. Двогодинний концерт відбудеться в Жовтневому палаці о 19.00.
Вкрадені у мене скрипки, найімовірніше, хтось просто обміняв на пляшку горілки
– Василю, 22 березня ви виступите з групою Man Sound. Чия ініціатива співпраці? Як складали програму концерту?
– У нас уже був досвід спільної роботи з Man Sound. Ми разом записували вальс Шопена. Я тоді акомпанував їм. А з учасником колективу Володимиром Сухіним служив у армії, грав у ансамблі пісні й танцю. Концерт 22 березня буде складатися з двох окремих програм – моєї і Man Sound. І ще ми покажемо кілька спільних номерів. Але називати заздалегідь композиції, які зіграємо, я не хочу. Нехай це буде сюрпризом.
– Ви часто згадуєте в інтерв'ю співпрацю з Deep Purple. Виступи з якими ще світовими знаменитостями вам запам'яталися?
– Я пропрацював шість років із канадським гітаристом грецького походження Павло. У Канаді він велика зірка, його називають грецьким богом гітари. Також грав із Джессі Куком, уже покійним сліпим гітаристом Джефом Гілі, із джазовою співачкою Софі Мільман.
– Коли ви виступаєте як запрошений музикант у інших виконавців, відчуваєте їхній авторитаризм на сцені?
– Ні. Тут так: робота або підходить, або ні. Виконавець має завдання й шукає шляхи його втілення за допомогою музикантів.
– Ви розповідали, що коли ваша мама була вагітною вами, їй подарували скрипку і сказали, що дитина, яка народиться, буде музикантом. Ви зберігаєте цей інструмент?
– Ні. Стільки переїздів було... Він не зберігся. Це як дитячі іграшки.
– В Україні на концерті ви зіграєте на скрипці XVIII століття? Чим вона унікальна?
– Так, я привіз цю скрипку. Її мої канадські друзі дали мені на безтермінове користування.
Раніше в мене скрипок було більше. Одну вкрали в Москві, ще до еміграції, другу – в Оттаві. Відстежити злодіїв неможливо. Найприкріше, що, найімовірніше, хтось просто обміняв інструмент на пляшку горілки.
У Канаді я інтерпретував радянські пісні для Національного балету. Під "Три танкиста" танцівники скакали по залу
– Чим відрізняються старовинні інструменти від сучасних?
– Звуком. Кожен інструмент унікальний, як людина. У кожного є свій неповторний звук. Зараз по всьому світу мільйон копій скрипок Страдіварі. І сучасні скрипки роблять... Але і тим, і тим чогось все-таки бракує.
– Крім скрипки, ви граєте ще на 15 інструментах. Чому даєте концерти саме як скрипаль?
– Це моє. Мій перший інструмент. Усе інше – музика: можна навчитися грати на будь-якому інструменті. Нічого складного в цьому немає. І багато музикантів уміє грати на кількох інструментах. Є у нас у концерті музикант Сидоренко (Сидір), унікальна людина. Я з ним познайомився в Америці під час туру Тіни Кароль. У моїй програмі він грає на духових, і на струнних.
– Якщо скрипка – ваш перший інструмент, який другий?
– Фортепіано. Після еміграції я працював піаністом у Національному балеті Канади. Це була найсмішніша моя робота за всю кар'єру.
– Чому?
– Я грав там усе, що хотів. Мене любили, бо я імпровізував постійно. Я намагався інтерпретувати відомі радянські пісні під адажіо. Наприклад, грав так "Ленин всегда живой". Одна піаністка, яка раніше працювала в Маріїнському театрі, прибігла під час своєї перерви, з бутербродом у руці, каже: "Мало не вдавилася!"
А інші, не знаючи початкових варіантів, сприймали музику як щось нове. По діагоналі скакали по залу під "Три танкиста".
– Чому пішли із цієї роботи?
– Я почав із Павло їздити по всій Америці й Канаді. Ми давали по 150 концертів на рік. Від берега до берега об'їздили всю Америку й Канаду разів 40. Так про мене публіка дізналася.
Ще я у 2003 році став фіналістом телевізійного шоу талантів Great Canadian Music Dream. Там було 15 тис. учасників. У фінал вийшло п'ятеро: виконавці хіп-хопу, року, поп-музики, я і ще співак. Він посів перше місце, я друге. Якби в мене була краща англійська, я би посів перше.
– Конкурси піднімають бойовий дух?
– Ні. Я взагалі їх ненавиджу. Вважаю, це дурниця повна. Я тоді ще не міг зрозуміти, як можна порівнювати різні жанри. Адже неможливо порівнювати рок-групу зі скрипкою. Але брати участь у таких шоу дуже добре для піару.
Україну не відпускає совкове минуле
– Ви виступаєте з Тіною Кароль. А в реальному житті дружите?
– Ми з Тіною у нормальних, добрих стосунках. Але в нас же не може бути такої дружби, як, наприклад, з Олегом Скрипкою. Мої друзі – чоловіки. Я давно дружу з генеральним директором компанії "Квартал-Концерт" Максимом Ткаченком. Ми – моржі, в ополонку стрибали. Так і подружилися, ходили голими по снігу і по льоду. Дружу з Kozak System, із Фомою з гурту "Мандри", з Олегом Скрипкою...
– І як зазвичай проводите час? Зі Скрипкою, наприклад?
– Я п'ю каву, Олег – чай. Це йому ближче. Він узагалі сироїд.
– Алкоголь не вживаєте?
– Я з колишніх. 19 років уже не п'ю.
– Вирішили один раз стрімко відмовитися, і все?
– Був такий артист Яковченко. У нього запитували, скільки він випив за своє життя. Той відповідав: "Не перепливеш". Так і я. Усе своє випив. Залишилася кава. Я люблю бути на природі. Ми разом із журналістом і актором Петром Магою їздимо на риболовлю, гриби збираємо. Він був у мене в гостях у Канаді, разом їздили в Америку. Дружу з музикантом і директором ДІ "Україна" Романом Недзельським, музикантами Ігорем Закусом, Андрієм Шустем, Сидором, Назаром Зембовичем...
– У вас переважно друзі, перевірені часом? Нових людей не швидко підпускаєте?
– Ні, підпускаю швидко. Нові друзі в мене теж з'являються. Я товариський. І відразу бачу, моя людина чи ні.
– Стежите за розвитком українського кінематографа й літератури?
– Так. Нещодавно в літаку дивився "Кіборгів". В Україні розумна молодь, і це тішить. Отже, буде прогрес. Із літератури я люблю Жадана, Андруховича, Шкляра. Узагалі, я люблю читати.
– Чого Україні не вистачає для гідного рівня життя?
– Ніяк не відпускає совкове минуле. Хоча молодь вже нова, але бракує порядку. Безлад. Старе заважає новому. Є відгомони старого менталітету: поцупити те, що погано лежить. Усе це дивно. Люди в Україні мудрі, розумні, але незрозуміло, чому живуть гірше, ніж десь.
– Ви якось сказали, що в Україні жити цікавіше, ніж у Канаді. Чому?
– Завжди цікавіше спостерігати за змінами. Коли приїздив із Канади, думав: "Так, Україні далеко". А зараз багато в чому вона пішла вперед, навіть переплюнула.
– У чому?
– Дуже цікава кухня, багато гарних ресторанів, усе креативно. Смачна кава з'явилася. Мабуть, конкуренція народжує цікаві ідеї. Люди творчі, це тішить око.
Кандидати в президенти зараз – це низка камікадзе
– Що саме дала вам Канада, чого не могла дати Україна?
– Емігрувати – це не так легко, як здається. Але там хоча б чесно можна працювати. Не можна сказати, що в Канаді немає корупції, але вона інша. Там дуже важливо, кого ти знаєш і хто тебе. Важливі зв'язки. Не можна сказати, що там усе так райдужно і немає жодних проблем. Але, наприклад, на дорогах усі рівні – від прем'єр-міністра до безхатченка. Усі їздять за правилами. Поліцейського підкупити неможливо – у в'язницю потрапиш. Але якщо поліцейські особисто знають порушника, можуть заплющити очі на щось.
У мене все одно залишилося моє минуле у свідомості. А ось мої діти – зовсім інші. І дружина вже теж. Вони не уявляють, як не заплатити податків, адже ці виплати взаємопов'язані з медициною, дорогами. У людей свідомість зовсім інша. Узагалі, 125 років у Канаді живуть українці. Шість поколінь. В Україні ті самі українці, але живуть гірше. Незрозуміло чому.
– Чи залишилися в Україні ваші родичі?
– Тут мама і брат.
– Чому ви маму не забрали в Канаду?
– Є певні причини. Зараз виникають складності з легалізацією за медичними параметрами. Ми намагалися, але вирішили в підсумку, що мамі і братові легше залишитися тут. Я допомагаю.
– Перед еміграцією до Канади ви працювали в Москві. Залишилися у вас друзі у РФ?
– Є в мене там друг, художник Нікас Сафронов. Ми дружимо, спілкуємося, намагаємося не говорити про політику. Але він нормальна, адекватна людина.
– Як вам його творчість?
– Поважаю. Загалом, він сюрреаліст. Я, коли в минулому, можна сказати, житті був у нього в гостях, мені дуже сподобалися його символістські картини, сюрреалістичні. Він же не тільки портретист.
– У вас є українське громадянство, отже, ви можете голосувати. Будете?
– Буду.
– Як вважаєте, які риси мають бути у президента України?
– Кандидати зараз – це низка камікадзе. Майбутньому президентові доведеться все розгребти. Це дуже складно. Як сказав один із кандидатів, порядна людина – це вже великий плюс. Президент має бути порядним і мужнім, дипломатом, не боятися ухвалювати рішення. Це як еміграція, можна порівняти зі стрибком без парашута. Якщо ти виявиш легкодухість, тебе з'їдять. Світ жорстокий.
– Як вважаєте, є гідний кандидат?
– Важко відповісти. Напевно, є. Я не вірю в поганих людей. Вірю в гарних. Я оптиміст. Просто важливо не піддаватися спокусі. Багато хто, приходячи до влади, підпадає під неї, і починається гра в одні ворота. Так не можна.
Я примудрився потрапити у США без паспорта
– Фраза "любити Україну на відстані простіше" вас ображає?
– Я не відділяю себе від України. Канада – Україна з капітальним ремонтом. Її побудували українці. І вони створили багато законів у Канаді. Наприклад, закон сенатора Юзика про мультикультуру, згідно з яким держава дотує кожну громаду, щоб вона розвивалася, відкривала школи, церкви. У нас там є українські банки.
– Буває ностальгічний настрій? Сумуєте за Україною?
– Я не хворію на ностальгію. Зараз світ дуже вузький. В Україні буваю часто. Сів у літак – за 10 годин я тут. Та й у Канаді своя Україна, там дуже велике ком'юніті, і не відчуваєш, що ти не в Україні.
– Ви говорили, що перебуваєте в постійному стресі, і це найкраща дієта. Від чого цей стрес?
– Так, стрес відчуваю весь час. Я постійно потрапляю в різні непередбачувані ситуації. Якось примудрився у США без паспорта потрапити. Ми летіли в Нешвілл на шоу. Виліт о восьмій ранку. Я не міг знайти свій паспорт. Узяв старий, розрізаний ножицями. У Торонто просто в аеропорту проходять кордон зі США. І мені сказали на митниці, що є три варіанти: іти шукати паспорт, перебувати на американській території без документів і бути заарештованим, третій – щось придумати.
На той час мій бенд уже пройшов паспортний контроль. Мене доправили у відстійник. Ось-ось літак має злітати, і митник каже: "Ти lucky" ("щасливчик"). Виявилося, у супервайзера гьорлфренд – українка, і вони тебе знають. Ми випишемо папір, що ти згубив на території аеропорту паспорт". Загалом, проїхати без паспорта у США нереально. Але мені це вдалося!
– Приїжджаючи в Україну впродовж багатьох років, що можете сказати про настрої людей тут?
– Не вистачає посмішок, навіть тих самих пластикових американських. У молодих хіба що ще може бути радість. Ось я зараз сиджу п'ю каву на Шота Руставелі в Києві, дивлюся на перехожих, і видно, що людей хвилюють думки, де знайти гроші, щоб заплатити за квартиру, за газ. У всіх на обличчях написана проблема. Печаль на обличчях. Хотілося б думати, що я помиляюся і що всі вони просто в очікуванні дива.