Художник Савадов: Під час зйомок проекту "Голоси любові" на Донбасі ми змогли розвернути БТРи, вертольоти, 4,5 тис. солдатів, але нас чекала змова тут, у Києві
Арсен Савадов – художник-концептуаліст, який представляв Україну на 49-му Венеційському бієнале. Він має намір показати свій проект "Голоси любові" на 58-му бієнале навесні 2019 року. Але спеціальна комісія від Міністерства культури віддала йому друге місце і вибрала інший проект – молодих художників об'єднання "Відкрита група" – "Тінь від польоту "Мрії" над садами Джардіні". За задумом, літак "Мрія" має пролетіти над павільйоном Арсеналу у Венеції і відкинути на нього тінь. У відкритому листі до Міністерства культури Савадов закликав допустити і його проект "Голоси любові" до участі у виставці, акцентуючи на актуальності перформансу. Художник реконструював приїзд американської актриси Мерилін Монро з концертами в Південну Корею в 1954 році. У "Голосах любові" Савадов переніс дію на схід України. Ролі Монро виконали співачка Марія Максакова та актор і співак Андрій Кравчук. Вони виступили перед українськими солдатами в зоні воєнного конфлікту з РФ.
Ми працювали з історією, яка твориться зараз на сході України. Серед солдатів, які знімалися в нашому проекті, уже є загиблі
– Арсене, ви звернулися з відкритим листом до Міністерства культури України. Які результати цього звернення?
– Моя критика і відкритий лист до міністра культури – це не упередженість. Проблема, з якою ми зіткнулися, пов'язана не з критикою художніх груп, а з тим, як і з якими цинічними порушеннями відбувався конкурс. Я якраз і хочу донести до громадськості огріхи в роботі Міністерства культури України, які, у разі їх ігнорування, можуть призвести до незворотних негативних наслідків для всієї культурної спільноти сучасної держави Україна.
Неприпустимо заводити проблеми мистецтва в проблему поколінь, протиставляючи молодих художників художникам старшого покоління. Не можна критикувати пізнього Рембрандта або Моне. Потрібно показати два проекти й реакцію публіки на них. У цьому буде обличчя сьогоднішнього мистецтва.
А відкритим листом ми хотіли зняти напругу в культурній спільноті. Моя агресивність пов'язана з тим, що якісь комісії не хочуть розуміти значущості нашого проекту. Ми працювали з історією, яка твориться зараз на сході України. На жаль, серед солдатів, які знімалися в нашому проекті, уже є загиблі. Це історія й особиста драма людей. І це варте стати проектом, який потрібно показувати світові. Потрібно відчувати дійсність. Ми, представляючи Україну на бієнале у 2001 році, не мали павільйону. Тоді натягнули прогумований намет і зробили своєрідний український павільйон. Вийшла приголомшлива метафора стану України. А за кілька років ці намети стояли по всьому Хрещатику.
Цього року з організацією конкурсу спочатку все було незрозуміло. Ми чекали результатів до 15 жовтня 2018 року, хоча їх мали назвати вже 3–5 вересня. Сам же міністр культури порушив порядок добору культурного проекту, про що свідчать численні порушення, які ми не тільки зафіксували, але й довели до відома громадськості. Цього разу конкурс проведено з такою величезною кількістю порушень, що, напевно, жодного інтерв'ю не вистачить для їх детального й повного викладу.
– Спочатку на конкурс для участі на бієнале було подано два проекти – ваш і Павла Гудімова. І мали вибирати з них...
– Спочатку було так, оскільки, за правилами, для того, щоб конкурс відбувся, має бути не менше ніж два учасники. Однак, незважаючи на те, що всі передумови для ухвалення рішення в комісії були, несподівано для всіх термін проведення конкурсу продовжили без будь-яких вагомих на те причин. Цікаве питання, чи не правда?
– Чому спочатку було тільки два учасники – звідки така інертність, так мало охочих?
– Основна причина пасивності до болю банальна – художникам просто бракує фінансування. Адже реалізувати яскраво та повною мірою проект може лише той, у кого є достатні фінанси. Особисто я для створення свого проекту використовував власні кошти, оскільки вважаю вкладення у розвиток сучасного мистецтва найкращою інвестицією. Тим більше, що вперше за 20 років, протягом яких Україна бере участь у Венеційському бієнале, для демонстрації українського проекту було надано почесне місце в головному павільйоні, Арсеналі, а не на задвірках, як було раніше.
– Який бюджет проекту "Голоси любові"?
– Я особисто витратив значну суму грошей, що еквівалентна приблизно 80 тис. умовних одиниць.
– Ваше прагнення представити країну на бієнале пов'язане з бажанням залишитися в історії як людина, яка презентувала проект у вперше наданому приміщенні?
– Ні, коли ми створювали наш твір, ні про що таке ми знати не знали. Була ідея і дружній колектив творчий, одержимий створенням твору. Ми дізналися, що надають Арсенал, коли вже було створено продукт.
Моя мета – добитися, щоб нарешті Україна не жебракувала і не була вторинною
– Як, по-вашому, мають формувати комісію, що визначає представників на міжнародних конкурсах?
– Я, звичайно, людина творча, але чітко розумію, що в ситуації, коли на кону ім'я держави Україна, необхідно прислухатися до думки фахівців, безперечно компетентних у таких питаннях. Адже до кожної конкурсної пропозиції має бути додано низку документів, які надалі необхідно ретельно вивчити та проаналізувати. Я тому і хочу звернути увагу на те, що, згідно з процедурою конкурсного добору, регламентованою самим Міністерством культури України, вказано обов'язок конкурсантів надати повну інформацію про свої особисті професійні досягнення, про досвід реалізації сучасних культурних проектів в Україні та за її межами, концепцію та детальний опис культурного проекту, а також, на що прошу звернути пильну увагу, проектне фінансове обґрунтування вартості реалізації задуманої концепції та покроковий календарний план.
До комісії, яку було зібрано, у нас і донині є багато запитань, і це не думка одного Савадова. Усі деталі ми описали у відкритому листі інтелігенції до міністра культури.
Я наполягаю, що в будь-який спосіб потрібно показувати найкращий проект. Спочатку процедура участі в бієнале дуже складна: між нами та художнім складником стоять адміністратори, позбавлені відповідного бекграунду і розуміння мистецтва.
Чому немає в комісії, наприклад, Віктора Сидоренка, Олесі Авраменко, Вікторії Бурлаки, Дмитра Корсуня, Андрія Чебикіна, Юрія Вакуленка? Чому ми не бачимо цих людей? У всій системі голосування простежується якийсь підозрілий почерк. Виходить, що під час зйомок на Донбасі ми змогли розвернути танки, БТРи, вертольоти, 4,5 тис. солдатів, але нас чекала змова тут, у Києві. Ми створили твір, а комісія навіть не подивилася відео, обмежившись тільки скріншотами!
Ми дали велику прес-конференцію, де показали твір, і відтоді хвиля обурення культурної громадськості тільки зростає.
– Ви подавали заявку, знаючи, що це конкурс. Якби не виграв проект "Політ "Мрії", а інший, у вас була б така сама реакція? Ви відстоювали б позицію, що саме ви маєте представляти Україну на бієнале?
– Якби мені показали проект, кращий за наш, я б відступив, і вже давно. Але, як говорить багато інтелектуалів у країні, кращого ми не бачили. І я нікого не хочу образити. Те, що сталося, це культурна незрілість комісії.
– Навіщо вам особисто потрібна участь у бієнале?
– Моя мета – добитися, щоб нарешті Україна не жебракувала і не була вторинною. Ми створили твір, конкурентоспроможний на всіх візуальних рівнях, які є. Мій "Донбас-Шоколад" уже підкорив світ, і "Голоси любові" – за рівнем подібний проект. Тому я його захищаю. Проблема всіх професійних країн, які увійшли до цивілізації пізніше від флагманів – у їхній колосальній вторинності. У нас ще досі роблять твори в дусі Марка Ротко і відкривають Америки такими проектами. Їх намагаються видати за свіже бачення. І колосальна некомпетентність референтів у прагненні демонстрації суспільству такого мистецтва як новаторського.
– Під Міністерством культури у лютому відбувся мітинг проти поїздки "Відкритої групи" на бієнале. Мітинг гостро критикували і висміювали в соцмережах, порівнюючи з протестами, на які бабусі виходять "за гречку". Й організацію мітингу під Мінкультом приписували вам.
– До мене звернувся антикорупційний комітет Майдану, який здивований, що немає жодної презентації культурного проекту "Відкритої групи", але водночас із держбюджету на нього йде 6,5 млн грн. І немає жодної реакції на листи громадськості щодо цього. От комітет і протестує.
– Для проекту "Голоси любові" ви вибрали формат відеоарту, перформансу. Це не фільм, який у прокат вийде, не картина, яку можна продати. Чому ви вирішили звернутися саме до зазначеного формату?
– Щоб від початку не було комерційного складника, властивого плебейському мисленню, – щось продати, купити. Ні, мистецтво – це поезія. А відео можна продати за €2 тис.
– Сформулюйте, будь ласка, коротко концепцію вашого проекту "Голоси любові".
– Це динамічний перформанс, в основі якого лежить поняття реенактмент. Це напрям кінця постмодернізму і метамодерну, краї якого в особистості, у суб'єктивному. Це мистецтво, яке торкається серця за допомогою індивідуальності або культурного агента, що викликає переживання. Наприклад, це вміє робити режисер Ларс фон Трієр у найкращих своїх творах, художники, які перекидають міст від постмодернізму до метамодерну.
Жанр реенактмент – це жанр реконструкції. У концепції Ральфа Ругоффа, куратора бієнале 2019-го, можливою є відсутність предмета в мистецтві, а важливими – розмови про нього. Але водночас художник як гід має відкрити глядачеві якусь щілину, як Буратіно, і показати, що є ще одна реальність. Талант художника – продемонструвати глядачеві альтернативу тому бутерброду, який йому пхають, наприклад, у вигляді новин. Мистецький проект не має перетворюватися на плітку, розмову про подію. У нашому творі є культурний агент, який змушує в певний момент публіку заплакати. Це виконавці в образі Мерилін Монро. І коли ми бачимо солдата, який плаче, і медсестер, які танцюють, ми розуміємо, що фейк створив безпрецедентні емоції.
– Чому в мистецтві так часто використовують популярні образи? Чи можна відійти від архетипів та запозичень і будувати його на нових образах?
– Можна.
– А чому так роблять рідко?
– Тому що є ціла інфраструктура в зоні колективного несвідомого. Без таких якорів дуже складно говорити про монументальність.
– Тобто пізнавання робить сприйняття простішим...
– Так. Воно частина симулякрів і епохи постсимулякрів. Це частина руху до нової поетики, де немає вторинних образів, є первинне переживання, прямобачення. Ми за те, щоб цей напрям розвивався. Але якщо ми, наприклад, відійдемо від Монро, усе одно зіткнемося з архетипами – такими, як "секс, драгс, рок-н-рол". Їх найчастіше використовують після Монро й Леніна. Це архетипи, як би сказав Юнг, які притаманні кожному народові. Закінчиться рок-н-рол, ми прийдемо до Проппа, великого структураліста, який досліджував коріння російської казки, і Леві-Строса, який визначав суспільство сирої і вареної їжі. І ми все одно зіткнемося з архетипами. Ми не уникнемо образів сексу. Гола баба, пейзаж чи троянда – це все архетипи.
– Вони походять ще з первісного мистецтва.
– Так. Але серйозні художники і в осколку, на якому буде написано "Гітлер", "Сталін" або "Лінкольн", знайдуть певну суб'єктивність найвищого ступеня. Я неодноразово говорив про роботу британської художниці Трейсі Емін. В одній із галерей Нью-Йорка років 15 тому я побачив золотисту струну в рамці. Думаю: "Це що?". Почав читати. В описі йшлося: "Це обручка, яку я розплавила до нитки розміром із ненависну лівінг-рум, у якій я прожила з чоловіком вісім років".
– Клас. Цілий фільм!
– Це початок суб'єктивності, де немає Мерилін Монро. І знову-таки, якби переможцем перед нами був такий твір, ми б відійшли убік.
– Ви знімали проект "Голоси любові" у військових частинах. Як пояснювали солдатам, що відбувається? Як оголошували концерт двійників Мерилін Монро?
– Як такий собі перформанс. І, оскільки в образі Монро постав співак Андрій Кравчук, по суті, ми показали травесті-артиста. Те, що армія допустила травесті заспівати, – приголомшливо! Це свідчить, що рівень України дуже високий.
Участь Максакової в проекті протверезить Росію, оскільки вона – ворог Путіна
– Роль Мерилін Монро виконала у перформансі також співачка Марія Максакова. Чому вирішили зупинитися на її кандидатурі, а не на українській співачці?
– Марія Максакова вже українська співачка. Вона діва. Її участь у проекті протверезить Росію, оскільки Максакова – ворог Путіна. А радянський літак "Мрія", який планує використати "Відкрита група", може викликати занадто багато непотрібних постімперських коннотацій для України, яка не є наддержавою.
– Чому ви вирішили показати відразу двох Монро?
– У Мерилін Монро було кілька концертів у Кореї. Ми вирішили реконструювати два з них. Один – буквально, другий – з елементами творчого вільного прочитання, суб'єктивізму, під нашим кутом зору. Ось чому наша Монро співає "Ніч яка місячна". Цей образ ми обрали не дарма, тому що це дзеркальна ситуація відбиття війни у Кореї 1954 року, яка є одним із перших прикладів гібридної війни, де під виглядом "зелених чоловічків" воювали радянські, монгольські військові. Це дзеркальне відображення війни на Донбасі.
– Але чому ви вирішили, що має бути не одна актриса?
– Щоб показати, що місце феномену вільне, що ми не прив'язуємося до будь-якої особистості, що це місце виступу і глядачі дають приголомшливий ефект. Якщо ви думаєте, що Максакова його дає, – це помилка. Ось травесті виступає, а реакція та сама, сльози ті самі. Люди аплодують і демонструють свою толерантність навіть реакцією на травесті. Із нашим проектом цілі конотації поп-арту заходять в українське мистецтво. Це диво любові, переживання, яке ми фіксували. Композиція нашого твору чудова!
Ми боремося за цей проект, тому що він актуальний сьогодні. Художники мають реагувати, відчувати, що країна у вогні, як писав Довженко. Ми з'їздили на Донбас, відчули, що відбувається там. Нам говорили: "Зайвий раз спалахом не бийте – снайпер вистрілить", "Швидше знімайте, поки не стемніло".
– Незабаром після виступів Монро було проведено демаркаційну лінію між Північною і Південною Кореями. Реконструкція концерту та проведення паралелей – це такий собі натяк на бачення вирішення конфлікту у проведенні кордону?
– Потрібне примирення ситуації. Краще поганий мир, ніж добра війна. Але мета нашого твору – показати актуальні проблеми України та її людей.
– На прес-конференції ви сказали, що розв'язання конфлікту з комісією, яка не вибрала вашого проекту для бієнале, бачите просто: зателефонуйте Порошенку й поясніть, що ваш проект має їхати до Венеції.
– Це був жарт. А запитання про конфлікт узагалі поставила підсадна людина. Яке запитання, така відповідь.
– А які у вас стосунки з Порошенком?
– Суто по телевізору бачу. І багато запитань на тій прес-конференції мені поставили, щоб потім використати проти мене. Що ж доброго вони не почули? Коли я розповідав про історичний складник нашої роботи, що ми мало не "Енеїду" зняли? Ми сказали про народ тонко, не втративши зерна сучасного мистецтва, з глибокою драматургією, абсурдом, іронією над "Тріумф волі" Лені Ріфеншталь.
Я перестав їздити в Росію, ще коли там почали бити кавказців. Я вже тоді зрозумів, що не тією дорогою пішла держава
– Ваш колега Олександр Ройтбурд щодо вашої емоційної критики "Відкритої групи" казав, що у Савадова є промахи, але це промахи генія. Ви згодні з ним?
– Безумовно. Дякую Саші за підтримку. Він, як ніхто, розуміє, про що йдеться. Якби Саша був у комісії, він би поставив під сумнів категоричність її рішення.
– А кого ви вважаєте генієм?
– Це Моцарт, Шопен, Мікеланджело, Леонардо.
– А із сучасників?
– Геній – це квантовий комп'ютер. Це колективний розум.
– Зараз, як правило, критикують співаків/співачок, які їздять у РФ виступати. Чи потрібно лаяти художників, які продають картини в Росію?
– Створіть умови в Україні, і вони не продаватимуть у Росію. Увесь світ відкритий – Європа, Америка.
– Порушують питання про те, чи є моральне право торгувати з ринком агресора.
– Особисто я не роблю виставок у Москві, коли триває війна. Хоча я втратив там свій гігантський фан-клуб.
– Як змінилося ваше ставлення до РФ з огляду на останні п'ять років?
– Ніяк. Я як обожнював Пушкіна і Лермонтова, так і обожнюю.
– А спілкування з російськими друзями якось змінилося?
– Ні, мої друзі – не пропутінські люди, а інтелігенти, з якими ми розвалювали комунізм. Ти можеш сказати, що Кулик, Гутов або Гельман пропутінські? Ці люди не просочені шовінізмом, брутальністю, жандармами, якими переповнена Росія.
Але я перестав їздити в Росію, ще коли там почали бити кавказців. Тобто у 2005 році, набагато раніше від конфлікту з Україною. Я вже тоді зрозумів, що не тією дорогою пішла держава. Крім того, мене в разі поїздки в РФ можуть на кордоні прийняти. Сказати: "Ви "Шахтарів" робили? Ідіть сюди!". Будь-яка провокація – і мене візьмуть. І до того ж я стояв на Майдані.
– Для чого ви ходили туди? Із якими прагненнями?
– Я виходив як цивільна особа. Уже був серйозний перебір із Януковичем, суспільство стало авторитарним. Я людина волі, інших цінностей. І я виходив за них. В Україні на той момент було сформовано пірамідальне суспільство, фараонне.
– Як ви вважаєте, озираючись на події після Майдану, чи не був він марним?
– Ні. Я бачив піднесеність людей, щирість, справжність. Бачив, як люди розбирали бруківку. Як художник я був вражений, спав і ночував там. Але Майдан як майданчик для арт-проекту я використовувати не став. Ми хотіли зробити арт-барикаду, але коли я побачив усю серйозність, вирішив, що не потрібно піаритися на трагедії, на крові людей.
– Проте ви на Донбасі знімали проект "Голоси любові", хоча там теж помирають люди.
– Але там ніхто не помирав на наших очах, і ми знімали не тільки на Донбасі. Ми зняли війну без війни. А зачепили цю тему, щоб закрити її, щоб вона не стала надбанням дилетантів. Те саме з роботою в морзі. "Книгою мертвих" я закрив цю тему, показавши в кадрі мертвих безхатьків. Як сказав мені тоді мій фотограф: "Арсене, чому ти переживаєш, не ти ж їх убив?"
– І ви говорили, що їх убило суспільство.
– Так. Це стреси, соціальні проекти, серйозна річ. А любов'ю до шахтарів у проекті "Донбас-Шоколад" ми окрилили їх, оживили. І зараз за потужністю в нас такий самий проект.
Західна модель України полягає в тому, щоб тут була аграрна країна з невеликим населенням. Може, заплановано переселення інших народів. Але ми стоїмо на сторожі культурної традиції, щоб не бути підметками західних моделей мислення
– Ви вважаєте, що після Майдану суспільство стало вільнішим?
– Так.
– У чому це виявляється?
– У тому, що ми можемо з тобою зараз так вільно говорити.
– А ми не могли раніше?
– Ні. Це б нікуди не годилося. Ти не пам'ятаєш суспільства Януковича? Я пам'ятаю суспільство Бакая: повії, "Роллс-ройси", червона, чорна ікра в літаку. Так, зараз є "заказуха", але це робота російської контррозвідки. "Русский мир" і до Іспанії дійде. Так, скоро Росія буде біля Середземного моря, якщо не зупинити її.
– Кризові моменти історії народжують нові гучні імена, стилі. Чому цього не відбувається в Україні?
– Я теж чекав кубофутуристів. Але культурна твірна переходить із покоління до покоління. Ті ж Модільяні і Пікассо приїжджали до Ренуара по пораду. У нас відмовляються це розуміти. Навіть у Москві ситуація, схожа на ту, яка сталася в нас із бієнале, неможлива. Там Кабакова, Булатова, Монастирського просто не заведено обговорювати. А тут обговорюють мене, Ройтбурда, Цаголова, Тістола.
– То це ж і є свобода.
– Ні. Це "проти кого будемо дружити". Я 100 разів говорив, що в мистецтві ти нікого не переможеш. Так, проти мене зараз щось можна писати. На мені вже печатки ніде ставити в плані критики. На кілограм більше, менше – сильнішим буду. Зло йде мені в силу. Мене це ще більше мотивує до того, що я маю рацію. У мистецтві треба відкрити власну душу. І ця боротьба найстрашніша. Не бути вторинним.
– Художникові потрібно з чимось боротися.
– Краще з внутрішніми демонами. Або, навпаки, налагодити з ними стосунки. Ще є поняття "культурне прозріння". Художник – це довічна професія і доля переживати світ очима одинака. Друзів у художників зазвичай не буває багато. Це люди, здатні до трансперсонального переживання, якого бракує молодіжним проектам. У них немає внутрішньої відповіді за свій базар.
– У сквоті "Паризька комуна" наприкінці 1980-х – на початку 1990-х усі художники були особистостями. Чому зараз ситуація інша? Чи можемо ми говорити про кризу?
– По-перше, інформативне поле зараз вище. По-друге, у нас була інерція розвалу цілої держави. І ми прискорювали цей розвал. Щось ішло, щось приходило. А зараз світ у стані утримання. Західна модель України полягає в тому, щоб тут була аграрна країна з невеликим населенням. Україна володіє багатим ресурсом. Це найдавніше плато без вулканів і цунамі. Ще невідомо, навіщо розробляють Україну. Може, для переселення інших народів. Але ми стоїмо на сторожі якоїсь культурної традиції, художньої школи, а не прямої вторинності, щоб бути підметками західних моделей мислення. Ми адаптовуємо їх, безумовно. Вони єдині для всього світу, тому що довели свою валідність. Але повністю адаптуватися під них і зникати ми не хочемо. Ми не говоримо про шароварщину, а про ту синтетику, про яку ти раніше говорила. Художнику потрібно займатися своєю міфологією.
– Ви не думали про те, щоб із молодшими художниками зайнятися педагогічною діяльністю?
– Як говорили мої викладачі, найкраще учительство – це твої твори. Немає часу. Треба ще мати харизму в цьому плані, хотіти навчати. Я сам не знаю нічого. Можу тільки підказати.
– Конфлікт навколо бієнале демонструє гостру роз'єднаність в українському мистецтві. Може, в принципі, арт-процес бути єдиним?
– Арт-процес єдиним бути не може. Але ситуація, що склалася навколо бієнале, підштовхує нас до найкращого з рішень, як для Міністерства культури, так і для переможців конкурсу: подивитися на ситуацію монументально, з погляду обличчя України на одному з головних культурних форумів. Ми хочемо запропонувати компромісний варіант, якесь "Соломонове рішення". Оскільки цього року завдяки Міністерству культури ми здобули можливість виставлятися в Арсеналі, через який пройде приблизно 5 млн глядачів за півроку, потрібно розуміти всю відповідальність. Слід припинити культурні чвари, припинити культурний розкол у суспільстві й заради обличчя України виставити обидва проекти, які в символічному сенсі є близькими у своєму бажанні розкрити культурні коди й реальні процеси, що відбуваються в Україні.
Це означає посилити одне одного в цьому об'єднанні, виявити високий ступінь толерантності і культури, не уподібнюючись до того, що відбувається на "Євробаченні". Цей меседж ми хочемо донести до культурної громадськості, переможців конкурсу та до всіх учасників культурного процесу в Україні. Слава Україні!