Мороз у відкритому листі президенту: Бортницька станція аерації повністю зношена. Хто дає дозвіл на нові будови і хто буде відповідати за ймовірну катастрофу? G

Звертаючись до відомих в Україні людей із пропозицією підписати цього листа, не зустрів ані найменшого сумніву щодо його змісту. Одне, що викликало сумнів, – а чи буде якась реакція влади (не на сам лист, а на проблему)?

Сподіваюсь, однак, що буде. Адже з бездумністю, з безглуздям, яке спостерігається в забудові столиці (та й інших міст), у багатьох змінах, які чомусь називаються позитивними реформами, Україна рухається до катастрофи. Ми не маємо права її допустити.

Привертаючи увагу суспільства до такої небезпеки, автори листа сподіваються, що кожен співвітчизник відчує власну відповідальність і за те, що є, і за те, чому воно є саме таким.

Немає нейтральних спостерігачів. Ми всі – учасники дійства. Країна буде такою, якою ми її самі створимо.

Президенту України
П. Порошенку
Прем’єр-міністру України
В. Гройсману
Київському міському Голові
В. Кличку

Шановні Петре Олексійовичу, Володимире Борисовичу,
Віталію Володимировичу!

Залишаючись небайдужими до всього, що відбувається в країні, хочемо привернути вашу увагу до питання, яке потребує принципового і термінового вирішення.

Ідеться про стан і перспективу розвитку столиці України. Навіть без професійного аналізу і висновків спеціалістів стає очевидним, що Київ розбудовується шаленими темпами, але без елементарної логіки містобудування, інколи без здорового глузду. Розвиток міста ніяким чином не враховує життєвих потреб його мешканців і особливостей столичного статусу. Усе підпорядковано лише приватним інтересам забудовників, можливостям одержати вигоду окремим бізнесменам та наживу чиновникам, причетним до розпорядження землею у місті, до інших дозвільних, регулюючих та контролюючих функцій, що в сукупності означає корупційно-мафіозну систему. (Хто сумнівається в такій оцінці, нехай порівняє об’єктивну собівартість будівництва і заявлену ціну житла на його первинному ринку, пояснить природу вартісних "ножиць", які покриваються з кишені споживача).

Київ став одним із найнезручніших для проживання міст у Європі. Суцільні транспортні затори, брак парковок, ущільнення забудови, дефіцит шкіл і дитячих садків, скорочення зеленої зони, перевантаженість метро, розбиті дороги і тротуари, фактична відсутність місць для відпочинку у дворах, перетворення їх у платні автостоянки. Це лише зовнішні ознаки хаотичної забудови, не згадуючи про принципове для мегаполісу завдання – баланс між чисельністю мешканців і їх трудовою зайнятістю. Складається переконання, що останнє питання міська влада не здатна ні аналізувати, ні розв’язувати.

Викликає занепокоєння практика нової забудови. У гонитві за вигодою відбувається повсюдне скупчення висотних споруд у новостворених кварталах, воно пригнічує людей. На випадок будь-якої природної чи техногенної ситуації (пожежі, наприклад) із кварталу-"колодязя", захаращеного транспортом та різними малими архітектурними спорудами, неможливо вибратися. У Києві, за попередньою інформацією, відсутні пожежні машини, здатні зарадити вогню вище 15-го поверху, при тому індивідуальне утеплення квартир і переобладнання балконів ще більше посилює небезпеку пожеж.

Власники житла, несучи непомірну вагу комунальних платежів, змушені сплачувати необґрунтовані суми на обслуговування прибудинкових територій, хоч цільове використання цих астрономічних сум кияни не бачать.

Можна приводити багато інших прикладів щодо міських негараздів:

• спотворений архітектурний ландшафт колись одного з найкрасивіших міст у світі;
• у центрі Києва заростає Дніпро, а пісок видобувається злочинним способом за околицями, знищуючи природне середовище;
• по-хижацькому привласнюються зони відпочинку і спорту на річці;
• багато незавершених споруд, покинутих будівельниками; відсутній смак і міра щодо вивісок, реклам, демонструється принизлива запопадливість у використанні іноземних термінів;
• неорганізованість із прибиранням і утилізацією відходів; перетворення багатьох місць столиці в провінційні базари та смітники.

Проте є важливіші питання. Перше з них: для кого розширюється Київ, чи є і на що орієнтований генеральний план його розвитку? За попередніми даними, в Києві та його околицях набудовано більше 200 тис. квартир, уже не витребуваних споживачами. У той же час велика частина будинків використовується як "прибуткове житло", здається в оренду. У місті не налагоджений порядок використання цих площ: хто і на яких підставах заселяється, скільки фактично перебуває людей в орендованому житлі, звідки вони і чим займаються в Києві, як захищені у своїх правах кияни, котрі проживають поряд…

До речі, названі проблеми характеризують ситуацію в містах-"міліонниках" і не тільки. Ідеться про складний етап перемін в житті суспільства і держави. Суть цього етапу, його об’єктивні і суб’єктивні причини, очікувані наслідки та інше в державі ніхто не аналізує, прогнозів не дає. Осторонь цих процесів знаходиться наука, можливості якої підірвані відсутністю фінансування.

Друге, і, можливо, найгостріше для Києва питання: чи відповідає пропускна здатність і потужність інженерних мереж (найперше, каналізаційна система) додатковому навантаженню від новобудов? Ще недавно добитися відведення ділянок під будівництво було майже неможливою проблемою. Як сталося, що межі Києва без якихось загальнодержавних рішень розширилися навсібіч – до Вишневого і Віти Поштової, до Броварів і Борисполя, до Обухова і Вишгорода та Ірпеня? Відомо, що Бортницька система аерації повністю зношена. Хто дає дозвіл на нові будови і хто буде відповідати за ймовірну катастрофу, що здатна зачепити інтереси не лише українського Подніпров’я, а й причорноморських країн?

Вважаємо необхідним:

• на державному рівні розглянути комплекс питань, що визначають стан та перспективу, зокрема, столиці та загалом країни. Створити для того Державну раду стратегічного планування (з офіційним і громадським статусом її членів), залучаючи і колективи АН України;
• ухвалити рішення щодо припинення нової житлової забудови Києва, зосередивши ресурси бюджету та приватних кампаній на благоустрої міста, ремонті і реставрації житла та інших споруд, приведенні в зразковий порядок зон відпочинку, зокрема в Гідропарку та скрізь понад Дніпром;
• вирішити проблеми транспортного обслуговування населення (паркінги та термінали при в’їздах у міську зону, парковки, обмеження транзиту, об’їзна дорога, комунальний транспорт, оновлення мостів і переходів тощо);
• виділити з бюджету кошти для розрахунку із забудовниками, організувати освоєння нового житла киянами, що роками стояли в черзі, під умови довгострокового кредитування (25–30 років) за реальними, а не спекулятивними цінами;
• створити з новобудов обмінний фонд житла, щоб відселити призначені для заміни "хрущовки" та панельні дев'ятиповерхівки, зорієнтувати можливості забудовників на реконструкцію житлового фонду.

Світовий досвід вчить, що влада, не зважаючи на свою тимчасовість, усе одно мусить дбати про нинішнє і майбутнє міста (усієї поселенської мережі) та про якість життя в ньому людей.

Масол В.А. – Голова Ради міністрів УРСР (1987–1990 р.),
Прем’єр-міністр України (1994–1995 р.)

Матвієнко Н.М. – народна артистка України

Мороз О.О. – Голова Верховної Ради України II і V скликань

Патон Б.Є. – Президент АН України

Плачков І.В. – Міністр енергетики України (1999 р.),
Міністр палива та енергетики (2005–2006 р.)

Радзіховський А.П. – Доктор медичних наук, професор кафедри загальної
та невідкладної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л.Шупика.

Симоненко В.К. – Перший віце-прем'єр-міністр України (1992 р.),
Голова Рахункової палати України (1996–2011 р.),
член-кореспондент НАН України

Скляров В.Ф. – Міністр енергетики та електрифікації
УРСР (України) (1982–1993 р.),
Академік Інженерної академії наук України

Скорик Л.П. – професор Національної академії образотворчого
мистецтва та архітектури, Народний депутат
України І скликання

Фокін В.П. – Голова Ради міністрів УРСР (1990–1991 р.),
Прем’єр-міністр України (1991–1992 р.)