Ветеран Чепіжко розповів, як отримав грант від Українського ветеранського фонду на розвиток бізнесу
В листопаді 2022 року Український ветеранський фонд при Міністерстві у справах ветеранів України створив програму "Варто 2.0", щоб військові, які повернулися до цивільного життя, могли дістати допомогу на розвиток власної справи. Одним з отримувачів такої допомоги став Ігор Чепіжко – артилерист-доброволець, який захищав країну у 2015-му та у 2022 році.
Свій бізнес він заснував після повернення до Києва із зони АТО – відкрив сервіс доставки Veterano Pizza. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змусило ветерана покинути справу, але після звільнення Київської області він знову повернувся до роботи. Дістати необхідне фінансування вдалося завдяки перемозі у конкурсній програмі "Варто 2.0". Як ветеран після служби розпочав готувати й доставляти піцу, чому вдруге пішов воювати проти росіян, як йому вдалося налагодити бізнес після перерви, Чепіжко розповів у інтерв'ю для видання "ГОРДОН". Ця публікація підготовлена за участю Українського ветеранського фонду.
З 2016 року я почав працювати у Veterano Pizza, а згодом виникла ідея працювати самостійно
– Ви за фахом журналіст і багато років працювали у цій сфері. Як сталося так, що ви опинилися у Збройних силах України?
– У травні 2015 року пішов добровольцем і вступив до лав 54-ї Окремої механізованої бригади. Був заступником командира батареї гаубичного самохідного дивізіону, виконував обов’язки командира. Ми були на першій лінії у Попасній (у Луганської області) місяці три. Тоді у нас техніки відповідного профілю (гаубиць) ще не було. Потім, після злагодження на полігонах, після навчання, ми отримали техніку, і друга ротація вже була саме як артилеристів.
Улітку 2016 року повернувся із зони АТО. Треба було вирішувати, як далі продовжувати своє життя. Я не знав, що робити: іти знову в журналістику чи щось інше спробувати. Чесно кажучи, це було як переродження, бо повертатися у старе життя мені не хотілося, потрібно було щось нове.
Тоді я серйозно зацікавився справою, якою захоплювався ще в дитинстві, – куховарством. Тим паче, що був реальний приклад. Під час відпусток я познайомився з проєктом Veterano Pizza. Я відвідав заклад, попередньо познайомився, поспілкувався. І після звільнення з лав ЗСУ я просто вирішив: а чому б не спробувати? І пішов працювати у Veterano Pizza – поєднав своє хобі з роботою у цікавому проєкті з такими ж людьми, як я, військовими.
Veterano Pizza цікавий тим, що він акумулює у собі таких же хлопців і дівчат, які пройшли бойовий досвід. Створюється ком’юніті, куди ти можеш прийти і ти не будеш чужим, тебе зрозуміють. Це і підтримка, і спілкування.
З 2016 року я почав працювати у Veterano Pizza, а згодом виникла ідея працювати самостійно за франшизою. Леонід Остальцев, засновник Veterano Pizza, запропонував відкривати своє, розширюватися. Ми підхопили цю ідею і запустили в Києві перше відділення Veterano Pizza на доставку. Налагодити процес роботи було непросто, були помилки, технічні труднощі, але згодом команда, як то кажуть, "набила руку", і зараз процес уже налагоджено.
Мій будинок росіяни не обікрали. У той час у мене вдома у Стоянці стояли мопеди, якими кур’єри доставляли замовлення нашої піци, бо ніхто не очікував такого широкого вторгнення
– Як людина з військовим досвідом ви відчували, що може щось трапитися, що Росія знову нападе?
– Відчуття того, що щось має відбутися, – було. Незрозуміло було, коли саме. Тож ми готувалися. Попередньо, ми продумували, як усе організувати на випадок того, якщо мені доведеться піти у військо. Потрібно було розуміти: хтось мав відкрити свій ФОП, перевести рахунки, термінали, тобто зробити так, щоб заклад міг працювати автономно, без моєї участі. Ми планували так зробити, але не встигли.
– Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення росіян?
– У ті дні ми разом із друзями були на заході України з робочою поїздкою. 24 лютого о 5.00 нам почали дзвонити зі словами: "Почалося". Ми дуже швидко зібралися й вирішили повертатися до Києва. Це було максимально складно, був повний хаос на дорогах, із потягами. Усі їхали з Києва, а ми, навпаки, намагалися повернутися.
У той час я жив у Київській області, у Стоянці, яка межує з Бучею, Ірпенем. Родина колеги, який був зі мною, перебувала у Бучі. Ми мусили дістатися туди. 25 лютого ми були в Києві на вокзалі й намагалися доїхати до Бучі, це вже було за таких критичних обставин, коли там… ну ви зрозуміли, було дуже напружено. Колега евакуювував свою родину. Я намагався потрапити до свого дому, але в мене не вийшло, і я фактично до деокупації залишився з тим, із чим вийшов із потяга: мінімум речей, мінімум документів. А в будинку я взагалі не розумів, чи щось залишилося. Знадобилося декілька днів, щоб потурбуватися про евакуацію родини.
Після цього я повернувся до захисту країни. Пішов до пункту запису у ТрО. Мене записали, і з того дня я став командиром 13-ї роти 207-го окремого батальйону ТрО. Півтора місяця був у батальйоні. Ми тримали оборону столиці. Коли ворог почав тікати, було розуміння, що потрібно потроху допомагати відновлювати життя в Києві.
– Що ви побачили, коли змогли повернутися до свого будинку у Стоянці?
– Перше, що побачив, – це розбите село, згорілі АЗС, ангари, магазини. Мій будинок стоїть дуже близько до дороги і, по суті, видно було, що прильоти були прямо перед входом у двір. Дивом будинок уцілів, щоправда, вікна повністю вибиті.
Ще більшою дивиною для мене було те, що мій будинок росіяни не обікрали. Можливо, вони його оминули або просто не дійшли буквально метрів 100. У той час у мене вдома у Стоянці стояли мопеди, якими кур’єри доставляли замовлення нашої піци. Весь цей парк стояв у дворі, навіть із ключами у замках запалювання і документами під сидіннями, бо ніхто не очікував такого широкого вторгнення. Але якимось дивом нас оминуло це, мародери не зайшли.
– Коли і як ви почали відновлювати свій бізнес?
– У квітні в Києві майже ніщо не працювало, а в магазинах, які працювали, на полицях було обмаль товарів. Київ, умовно кажучи, у той час був "напівживий". Я зрозумів, що потрібно підтримувати військових, поліцейських, медиків. Ми з колективом, який залишився, зібралися й вирішили запускати піцерію, але як волонтери, щоб годувати хлопців на блокпостах, патрульну поліцію.
Почали саме із цього. Про заробіток не йшлося. Кошти, які ще трохи залишалися на балансі, ми витратили на продукти, частину продуктів нам привезли безоплатно. Ми почали виробляти нашу продукцію і роздавати тим, кому це потрібно. Наша команда продовжувала робити це, поки у Києві не стабілізувалася ситуація.
Життя у столиці крок за кроком відновлювалося, поверталися люди, відкривалися магазини, заклади. Бізнес працював, але йому потрібне було "друге дихання". Ще на початку роботи нашого проєкту, у 2018 році, ми не мали достатнього капіталу для повноцінного відкриття піцерії. Ми, умовно, назбирали грошей серед друзів на закупівлю обладнання, але вдалося придбати не нове, а те, яке вже було у використанні. Воно працювало, але вже тоді було застаріле. І з кожним роком на ньому ставало все складніше працювати: обладнання постійно потребувало ремонту, догляду, модернізації. Це ускладнює процес, бо, по-перше, на ремонт ідуть кошти, а, по-друге, сам процес виготовлення продукції стає складнішим і довшим. Потрібно було щось робити задля розвитку.
– Як ви вирішили це завдання?
– Від бойового побратима, ветерана Сергія Свириденка дізнався про конкурсну програму "Варто 2.0" від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Сергій був моїм підлеглим ще у 2015 році, і я з ним досі спілкуюся. Він мені й розказав про конкурс від УВФ, про ці можливості. Козак (позивний Свириденка) поділився своїм досвідом, як за допомогою Українського ветеранського фонду перевіз свою козину ферму з Донецької області у Волинську і дістав фінансування на розвиток власної справи. Його бізнес дійсно працює. І я вирішив спробувати теж, тому що це дійсно гарна можливість для розвитку.
Ми попередньо порахували, оцінили свої проблемні позиції – і сума вийшла 705 тис. грн. Дуже зраділи, коли дізналися, що перемогли і здобули фінансування. Тепер поетапно будемо замінювати обладнання. Починаємо з печі, бо це як двигун в автомобілі. Є бачення розвитку.
Життя – це рух, тому зупинитися не маємо права. Тим паче, що для бізнесу простої та застої – це автоматична смерть. Тож я замінюю обладнання. Застаріле вивезу на майданчик, де його трохи "підрихтують", і це буде запасним обладнанням на майбутнє відкриття нових закладів. У мріях і планах – розширення зони доставляння, нові заклади. А це своєю чергою – нові робочі місця, які наразі є необхідністю, особливо для захисників, які повертаються з фронту. Тим самим ми допомагаємо державі, адже чим більше бізнес працює, створює нові робочі місця, тим більше податків надходить до бюджету. Країна має жити, працювати навіть в умовах воєнного стану.