Іноземцев: Розглянемо жахливу, на перший погляд, пропозицію: перетворення України на офшор G

Антипідприємницький підхід в українському політичному істеблішменті – предмет цілковитого консенсусу

Нові податки для оновленої держави.

Минулого тижня Україну (принаймні, найактивнішу і підприємливу її частину) вразило ухвалення Верховною Радою 16 травня і підписання президентом 21 травня закону №466-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків..." (більш відомого як "законопроєкт №1210"). Я не буду зараз переказувати шановним читачам основні положення цього нового акта – про них в Україні вже обізнані. Ідеться про те, що згідно з ним контрольовані українськими підприємцями підприємства за кордоном вводять "у межі компетенції" українських податкових служб, а податком обкладають не просто доходи їхніх власників, а корпоративний прибуток і навіть приріст капіталу (який його власники часто не можуть обернути на свій дохід, якщо є міноритарними акціонерами).

Закон, проте, цікавий для стороннього спостерігача не тим, як українська податкова служба буде "віджимати бабло" в бізнесменів; він показовий із двох інших поглядів: по-перше, ухвалений акт доводить, що в Раді й на Банковій [голови фінансового комітету ВР Данила] Гетманцева і [президента України Володимира] Зеленського існує тотальна зневага до основ будь-якого правового режиму, оскільки закон №466-IX має зворотну силу, поширюючись і на транзакції минулих років; по-друге, голосування на вигляд ліберальної фракції "Голос" підтверджує, що антипідприємницький підхід є в українському політичному істеблішменті предметом цілковитого консенсусу, що не викликає особливого оптимізму.

Ще раз повторю: я не буду вдаватися в деталі нового закону (їх чудово розбирає, приміром, Михайло Кухар – найкращий, на мою скромну думку, незалежний український економіст); я хотів би швидше задуматися про те, що українська влада могла б зробити, якби вона справді була зацікавлена в перетворенні України у найбільш швидкозростальну економіку Європи.

Я виходжу з кількох очевидних чинників. В останні десятиліття в більшості країн світу влада стурбована відтоком капіталу в офшори – і це зрозуміло: те саме "Панамське досьє" засвідчило, що обіг грошей у таких юрисдикціях обчислюється не десятками мільярдів, як вважали раніше, а трильйонами доларів на рік. Варто зауважити, що істотна частина цих грошей походить не з торгівлі наркотиками, постачань зброї чи організації проституції. Навіть корупційні доходи також не є основними. Набагато більше грошей надходить на офшорні рахунки від чесних громадян західних країн, які вже заплатили податок зі своїх доходів, але не хочуть платити ще більші суми із прибутку, який може виникнути від інвестування зароблених коштів.

Сучасні технології дають змогу легко оперувати фінансовими потоками і наївно припускати, що над офшорами може бути здобуто перемогу. Щоразу новий виток боротьби з ними обертався тільки одним: підвищенням податків у тих країнах, які починали таку боротьбу, – тому що найхитріші зі ще більшим ентузіазмом тікали геть, а розплачувалися за них ті, чиї мізерні гроші не надто цікавили офшорних банкірів. І навпаки, лише зниження податків приводило кошти назад (прикладом є повернення американськими компаніями $820 млрд із закордонних рахунків у 2017–2018 роках під час реалізації податкової реформи [президента США] Дональда Трампа).

Створюючи унікальні для Європи умови господарювання, ми тим самим перетворимо Україну на магніт для європейських компаній

Якщо серйозно замислитися над питанням про те, що може перешкодити виведенню грошей і бізнесів в офшори, і чесно відповісти на нього, відповідь може бути тільки одною: країна сама має стати офшором. Перша реакція на цю пропозицію явно буде негативною – звідки тоді брати кошти на соціальні програми, оборону, освіту та охорону здоров'я? І хіба може собі дозволити офшорний статус велика європейська держава, а не тільки острів у Карибському морі? Однак насправді питання не настільки банальне й варте того, щоб над ним задуматися.

В Україні 2019 року з 998 млрд грн бюджетних доходів податки на доходи громадян і на прибуток організацій становили лише 217 млрд грн або менше ніж чверть (21,7%) загальних надходжень. Водночас акцизи і ПДВ – як на імпортовані, так і на вироблені у країні товари та послуги принесли в казну у 2,5 раза більше коштів – понад 502 млрд грн. Інакше кажучи, в Україні минулого року було зібрано набагато більше податків на споживання, ніж податків на доходи – але Верховна Рада із завзятістю, гідною кращого застосування, намагається вичавлювати із громадян якраз податки на доходи, навіть незважаючи на те, що українська економіка від цього буде тільки програвати. А що якщо змінити сам підхід до оподаткування – тим більше, що Україні як молодій країні, котра перебуває "в активному пошуку", зробити це набагато легше, ніж Європі чи Америці, де податкові системи і принципи їх організації давно сформувалися?

Давайте розглянемо жахливу, на перший погляд, пропозицію: обнулення податків як на прибуток, так і на доходи громадян. Це еквівалентно перетворенню України на офшор – але не стільки у фінансовий, скільки у виробничий.

Створюючи унікальні для Європи умови господарювання, ми тим самим перетворимо Україну на магніт для європейських компаній, у яких з'явиться дуже сильний стимул для інвестицій у країну. Зі свого боку в заможних українців зникне мотив для вивезення капіталу за кордон, що створить усередині України значний додатковий попит та суттєво полегшить внутрішнє кредитування (зокрема й залучення коштів на внутрішньому ринку для покриття бюджетного дефіциту). До того ж, радикально скоротиться кількість претензій податкової до громадян (а по суті, вони багато в чому припиняться) і до бізнесу, що стане колосальною зміною в соціальному житті. Загалом, плюси очевидні – але як же в такому разі закрити "діру", що виникає?

Я б запропонував таку відповідь. Головним чинником, що "заміщає" податок на доходи, мають стати податки на споживання і власність. Як я вже зазначив, через ПДВ і акцизи і так збирають більше ніж половину доходів – і тут виникає два напрями реформи. З одного боку, можна підвищити ПДВ – наприклад, із 20 до 25%, що в будь-якому разі коштуватиме для громадян і компаній менше, ніж скасування прибуткового податку (13%) і податку на прибуток (25%); у перспективі було б правильно взагалі відмовитися від ПДВ як від дуже складно адміністрованого податку і перейти до стягнення податку із продажів (як це практикують, наприклад, у США).

З іншого боку, можна істотно збільшити податки на власність (яка зростатиме в ціні через підвищення її ринкової вартості в нових умовах) і наростити акцизи (наприклад, на одну третину, враховуючи, що перелік підакцизних товарів не надто великий). Проста арифметика демонструє, що зростання надходжень від ПДВ становитиме приблизно 6% дохідної частини бюджету, від акцизів – ще 3%, податки на власність можуть принести ще 3–4%, що закриє щонайменше половину втрат. Частину дефіциту, що залишився, міг би закрити незначний (скажімо, десята частина від звичайного, або 2,5-відсотковий ПДВ на експорт, який минулого року становив понад $50 млрд). Різницю, що залишилася, можна було б профінансувати завдяки приватизації і запозиченням.

Головне завдання в тому, щоб українці створювали і розвивали бізнеси у власній країні, а не тікали за кордон

Однак головне завдання пропонованого заходу полягає не у зміні принципів наповнення бюджету, а в доданні економіці України абсолютно особливого вектора, у перетворенні країну в місце, де не соромно – і тим більше не накладно – заробляти і бути багатим. Головне завдання полягає, на мою думку, в тому, щоб українці створювали і розвивали бізнеси у власній країні, а не тікали за кордон. Перетворивши Україну на єдину економіку Євразії, у якій не беруть податків із особистого доходу, прибутку і приросту капіталу, уряд міг би залучити до країни величезні інвестиції, різко підвищити реальну вартість українських активів та істотно збільшити купівельну спроможність громадян.

Я б додав, що така система виявилася б набагато соціально справедливішою, ніж нинішня, яка передбачає плоску шкалу оподаткування – адже повернення капіталів заможних громадян і прихід нових інвесторів підвищать попит та ціни не на хліб і молоко, а на дорогі і престижні предмети споживання, якісне медичне обслуговування, послуги ресторанів і дорогу нерухомість. Цей процес de factо приведе до того, що споживачі розкоші платитимуть більше податків і акцизів просто тому, що самі будуть розігрівати попит на відповідні товари й послуги. Зростання економіки створить умови для повернення у країну "заробітчан" і тим самим підвищить якість робочої сили, роблячи Україну ще привабливішою для інвестицій.

Зауважу: суперечка про основи податкової системи – це давня дискусія між економістами, і пропозиція про скасування податків на доходи та перенесення всієї тяжкості податкової системи на споживання – зовсім не моя ідея. Питання в більшості країн впирається в політичні міркування, у значний вплив лівих політичних сил та в ілюзорні надії на те, що в середині XXI століття економіку можна регулювати тими самими методами, що й на початку XX століття. Однак зараз, коли основним драйвером господарського зростання є інновації; коли лише троє із 20 найбагатших американців частково успадкували свої статки, а 17 створили їх із нуля; коли базою для економіки стають корпорації, капіталізація яких зростає в сотні разів за кілька років, залишатися в полоні старих уявлень згубно для молодої країни.

Україні потрібні нові технологічні підприємці, яких безсумнівно привабив би пропонований податковий режим; країна потребує розвитку глобальних виробничих ланцюжків і повернення своїх працьовитих співгромадян на батьківщину; вона не може, нарешті, існувати без нормального фондового ринку, якого так і не склалося за весь час незалежності. Тому, на мою думку, ухвалення закону №466-IX має породити не тільки спонтанний протест підприємців під Офісом президента, але й серйозну дискусію про шляхи розвитку національної податкової системи.

1975 року нині покійний швейцарський філософ Пауль Феєрабенд написав свою епохальну книгу "Проти методологічного примусу", стверджуючи, що в сучасному світі все можливо – anything gоes! Створена ним "анархістська теорія знання" – саме те, що потрібно сьогоднішній Україні. Вирвавшись із російської імперії, відкинувши спадщину радянської диктатури, Україна має якнайсміливіше розсовувати інтелектуальні межі можливого, уникати проклятого самою історією соціалістичного порядку денного й орієнтуватися на розкріпачення ініціативи своїх громадян, а не на її максимальний контроль. Громадяни України вже створили видатні прецеденти протесту проти політичного тиску влади – і їм не варто обмежуватися тільки політикою; настав час запроваджувати нові економічні тренди, а не підлаштовуватися під рекомендації заокеанських донорів і містечкових лівацьких політиканів.