Кошовий: Я як був, так і залишився найкращим другом президента Зеленського
Хто з політиків ображається на пародії "Кварталу 95", за скільки Леонід Черновецький хотів купити "Квартал" і скільки пропонували за місце у списку "Слуги народу" на позачергових виборах у Раду. Про це, а також про те, чи він міг відмовити Володимира Зеленського від участі у президентській кампанії та які в нього стосунки з Ігорем Коломойським, в авторській програмі Дмитра Гордона розповів актор студії "Квартал 95" Євген Кошовий. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
Якби я послухав матір і пішов стопами старшого брата, дорога мені була б на завод
– Женю, добрий день.
– Добрий день.
– Дивлюся на тебе і згадую Антонова Юрія Михайловича...
– Чому?!
– Не тому, що ти на нього схожий...
– “Гляжусь в тебя…
– … как в зеркало, до головокружения"! (Сміються). Я от думаю: це запаморочення від успіху?
– Ні. Від того, що ти дивишся, як у дзеркало, і бачиш там успішну людину. І я те саме можу сказати.
– Ти прийшов сьогодні в такому неформальному вигляді...
– Ми з тобою телефоном поговорили, що відійдемо від формату, від краваток і костюмів, тому що в костюмах ми з тобою з'являємося суто в кадрі, лише на сцені "Вечірнього кварталу"... Тому дружина пошила мені спеціальна кофту, штани...
– Дружина пошила?
– У неї свій швейний цех, вона зараз розвиває свій швейний бізнес. Одне слово, шиють, працюють із зірками шоу-бізнесу... не без моєї участі (сміється).
– Зате я знаю, що ви православна людина, яка вірує...
– Так.
– Сказати, що хреста на тобі немає, вже не вийде.
– Так!
– У тебе була проста сім'я: тато – котляр, мама працювала вихователькою в дитячому садку. Дитинство бідним було?
– Ну як сказати... Мама весь час мене лає за те, що я кажу "так"... Іноді на столі чогось не було... Вона каже: у нас завжди все було. Зрозуміло, мама є мама. Скажімо так: їли і м'ясо, і соєве м'ясо, і макарони... Ну тобто наче не можу сказати, що воно було бідним, але в чомусь ми обмежували себе, звичайно. Але на свята у нас завжди столи вгиналися від кількості страв, тому що мати любила готувати, торти сама пекла... Усі гості, які приходили, ішли від нас ситими, задоволеними і веселими. Було що одягнути, слава богу, є старший брат, за яким можна було щось доношувати.
– У тебе дивовижна зовнішність. Твоя акторська привабливість, на мій погляд, як у Віцина, Крамарова...
– Дякую.
– Це або є, або немає, правда?
– Мені приємно, що ви мене порівнюєте з такими людьми.
– Відразу на "ви" перейшов! (Сміються). Перейнявся!
– Я перейнявся, так...
– Дивно: дивишся на тебе, ти можеш бути серйозним, і в одну мить змінюється міміка – і вже зовсім інша людина. Живучи в такій простій родині, у простому місті, чому ти пішов в артисти? Адже майбутнє мало бути іншим?
– Найімовірніше, воно й було б іншим, якби я в той момент послухав матір і пішов стопами старшого брата.
– Ким був старший брат?
– Він і зараз є: електрик найвищого розряду, який закінчив дев'ять класів, закінчив технікум із червоним дипломом і Донбаський гірничо-металургійний інститут.
– Тобто тобі була дорога в електрики?
– Дорога була, у принципі, на завод. Так і мало бути, але батько наполіг, щоб я пішов в 11-й клас. Він сказав, що заробить грошей на випускний (треба ж було, звісно, здавати на випускний, щоб діти почувалися комфортно, щоб забезпечити їм свято)... Якось тоді вийшло, що я у шкільному театрі естради почав брати участь...
– Тобі подобалося?
– Дуже. Я переважно співав, тому мрії були не про акторську кар'єру, а про кар'єру співака... Я клас саксофона в музичній школі закінчив із червоним дипломом...
Я не шкодую, що підтримав Зеленського в поході за президентством
– Який ти талановитий (сміються).
– Тому все в тому напрямі йшло... Яна Братушек, подружка моя, – не знаю, як вона дізналася, – поїхала вступати в Луганський коледж культури і мистецтв. Десь ми з нею зустрілися, вона каже: "Тобі обов'язково треба це спробувати". Ну треба – то треба. У Луганську, у великому місті, як мені тоді здавалося, що це просто мегаполіс (для мене був шок туди потрапити)... Словом, приїхав я туди, а того року набирав курс (тобто я про це навіть не підозрював) Михайло Васильович Голубович, народний артист... І якось так вийшло, що із 16 бюджетних місць було одне моє. Потім, звісно, через КВК бюджетний бік мого навчання зруйнувався... І театральна акторська майстерність відійшла на другий план. Прийшла комедійна. Драматичні ролі у мене зараз тільки у мріях.
– Скажи, будь ласка: хоч хтось у студії "Квартал 95" міг припустити, що Володимир Зеленський стане президентом України?
– Ні, такої людини не було, ми про це навіть не думали. Просто ми все життя зі сцени, скажімо так, боролися з неправильною...
– Владою...
– Так... І щоб прямо впровадити туди свою людину – у нас навіть на думці не було. Але бачиш, 2019 рік усе змінив... 1 січня почалося пекло!
– Про пекло ми ще поговоримо. Фільм "Слуга народу" задумували спеціально під майбутнє президентство чи так вийшло випадково?
– Випадково. Це потім почали говорити, що це був піар...
– Деякі олігархи так мені й кажуть: це все було невипадково.
– Це все було випадково... це не було задумано як президентська кампанія на майбутнє... Ну просто написали такий серіал, про звичайну людину, про вчителя історії, і якось так добре зайшов... Потім, звичайно (треба ж про щось говорити), засоби масової інформації і ті самі олігархи, про яких ти говориш, почали розповідати, що це був PR-хід, частина президентської кампанії...
– Я тобі скажу більше: Рінат Ахметов сказав мені, що три роки тому знав, що Володимир Зеленський стане президентом України.
– Я не знаю, до яких ворожок ходив Рінат Леонідович... Ми, близькі люди, [не знали]... Я не думаю, що він настільки близький до Володимира Олександровича, що він йому на вушко, як Богдан, шепотів про те, що він іде у президенти...
– Тобто він не Богдан?
– Абсолютно... Я не думаю, що у Ріната Леонідовича є якісь надприродні здібності...
– Ти Володю... чи треба говорити "Володимира Олександровича"?..
– Не страшно.
– Ти Володю у поході по президентську булаву підтримував чи, навпаки, відмовляв?
– Ми всі дуже довго це обговорювали на гастролях, перебуваючи в новорічному турі... Дуже довго... Обговорювали, зважували всі "за" і "проти". Я йому казав: "Ти розумієш, що все..."
– Може зруйнуватися?
– Я сказав: "Якщо ти підеш [у президенти], то ми зруйнувати імперію під назвою "Квартал 95" ніколи не дамо. Ми не маємо права вчинити так. А ось те, що життя твоє..."
– Може зруйнуватися...
– Не те що зруйнуватися... Воно просто стане іншим. Усе перевернеться з ніг на голову. Ну і найголовніший був аргумент: "просто вже все дістало". Стільки міст ми об'їздили, дивилися, як живе простий громадянин України...
– Погано живе...
– Погано. Вони кажуть: "Ну ви їм скажіть... ви ж ближче..." А що говорити, якщо вони нічого не чують?! Усі 15 років зі сцени говориш... Зрозуміло, що завуальовано, але ж це треба розуміти... А ніхто нічого не розуміє. І зараз, коли він [Зеленський] робить правильні речі... Власне кажучи, є і помилки, але я на них заплющую очі... Люди, які із заздрості наговорюють, – я думаю, що все це їм повернеться. Я дуже не люблю читати коментарі, тому почистив стрічку Facebook, і вона у мене стала, як в Instagram: красиво – і все.
– Але тобі як другові, як людині хотілося, щоб Володимир став президентом чи ти його шкодував і не хотів цього?
– У жодному разі не шкодував. Я і зараз не шкодую, що підтримав його в поході за президентством.
– Тобто ти хотів, щоб він став президентом?
– Я думаю, моє слово тоді враховували, але воно не було таким уже вагомим. Тобто я не міг відмовити...
– Але дружина не хотіла і відмовляла?
– Так, Олена не дуже хотіла... Тобто вона дуже не хотіла... Але народ вирішив інакше – і дай боже здоров'я нашій нації.
– Як гадаєш, треба було йти у президенти Володимиру?
– Думаю, треба було. Тому що крига скресла, панове присяжні-засідателі, як казали в гарному фільмі. Усе стояло на місці, усе було зарито-закопано, нікому не давали доступу до певних матеріалів... А зараз починає все потихеньку рухатися... А це тільки перший рік, навіть року не минуло.
– Ти пам'ятаєш день, коли Володимира Зеленського обрали президентом? Які в тебе були відчуття?
– Боже мій, я відчував гордість за свою країну та за свого друга. Я розумів, що тепер почнеться... Зрозуміло, що до цього часу ми всі вже відчули на собі, що таке критика псевдознавців, скажімо так, про політику, шоу-бізнес, сімейне та особисте життя. Копали скрізь!
– То ти був щасливий?
– Це було щастя!
– Ти напився хоча б?
– Я не те що напився... Я не пам'ятаю! (Сміється). Та наступний день не пам'ятаю. Пам'ятаю, що на інавгурації вперше у своєму житті я стояв і слухав промову лідера своєї країни, дивлячись у колонку... тобто біля Верховної Ради в Маріїнському парку поставили динаміки, і ми дивилися в ці динаміки і слухали промову Володимира Олександровича.
– Це було круто?
– Та це взагалі бомба. Я потім дівчаткам додому зателефонував, Ксенія трубку взяла. "Ти чого ревеш?" – кажу. "Тут стільки таких, які ревуть"... До сліз... Так, говорив по написаному, але головне – що це було від душі сказано... Але написано ним же!
За місце у списку "Слуги народу" мені пропонували від $400 тис. до $5 млн. На парламентських виборах я міг заробити приблизно десятку
– До того, як Володимир Зеленський став президентом, ви бачилися майже щодня?
– Так, звичайно.
– Щодня, так багато годин проводили разом...
– Не можу сказати, що багато... У робочі дні, коли писали "Квартал", у його кабінет теж було дуже складно потрапити – не хотілося відволікати від роботи, знаючи, як він віддавався їй... Просто перебували в офісі поруч, заходили, пили чай-каву.
– Сьогодні ви часто бачитеся?
– Ми бачимося нечасто, але частіше почали зідзвонюватися, переписуватися.
– Коли востаннє із ним бачилися?
– Це, здається, було в неділю.
– Я уявляю, точніше, не уявляю, скільки через тебе хочуть щось передати Зеленському...
– О так!
– Черги стоять?
– Ви не уявляєте! Не те що черги – червоний телефон іноді буває. З'явилися люди, яких я не бачив років зо 20, – їм відразу різко стало щось треба...
– Які найекзотичніші прохання лунали?
– Відразу просили посади. "Якщо мене не зробить тим-то, розповім усе". Кажу: "Ну то розкажи зараз – і побачиш, що буде..."
– Пропонували гроші за посади?
– Пропонували, коли були парламентські вибори.
– За місце у списку?
– Так.
– І скільки?
– Від $400 тис. до $5 млн.
– Я все-таки раніше думав, що ти розумна людина, але, мабуть, помилявся (сміється).
– Я на парламентських виборах міг заробити приблизно десятку. Але як потім людині дивитися в очі?
– Тобто можна було нишком узяти?
– Звичайно.
– Засунути у список...
– Звичайно, якщо ти повний дурень, то взяв би... Але як потім дивитися в очі?! У якому стані ти був би, прийшовши після цього до Володимира Олександровича...
– Поставлю погане запитання.
– Давай.
– Люди, які тобі пропонували гроші, опинилися зрештою в Раді?
– Ні, жодного з тих, хто пропонував, слава богу...
– Скажи: якусь посаду Володя тобі особисто пропонував?
– Ми цього не обговорювали. Я відразу сказав, що в політику не піду. Я себе там не бачу, я цього не вчився...
– Цього зараз ніхто не вчиться.
– Ти зараз влучив точно в ціль (сміються). Не моє це. Мені шоу-бізнесу вистачає. Після стількох років, проведених у шоу-бізнесі (теж не найчистіша квартира, скажімо так), зайти в хол, у якому бруд ллється звідусіль, – це жорстко...
– Ми зараз у центрі Києва. За останньою інформацією від безпритульної агентури, ти збираєшся стати мером Києва. Аргументи такі: він же стільки Кличка пародіював...
– Ну так, звичайно. Люди серіал "Слуга народу" переносять у життя... Але це не кіно, це доросле життя. Я журналістам сказав дуже давно: у політику я не піду. Але нещодавно телефонує мені друг і каже: "Дивись, який прикол", – і надсилає мені список... Я зараз знайду тобі це (шукає в телефоні).
– Цей друг – Володимир Зеленський?
– Ні, пише мені Сашко...
– Пікалов Сашко?
– Ні, інший. Ось така анкета...
– (Читає з телефону) "Кого ви бачите мером Києва?"
– Та номер вісім: Кошовий Євген, партія "Слуга народу"... Мало того, що люди не розуміють, що я не перебуваю в партії...
– Але тебе можуть прийняти в партію.
– Ну добре. Але мені цього не треба.
– Тобто ти залізно кажеш, що в мери не йдеш?
– Я стежу збоку, я ходжу [по магазинах]... Бабуся одна мене зустріла в супермаркеті, каже: "Боже мій, живий". Кажу: "Дякую, слава богу, живий". – "А що ж ви самі ходите по магазинах?" Кажу: “А кого ж мені послати в магазин? У мене слуги мають бути?" Спілкуючись із простими людьми, із такими самими, як ми, я можу щось донести в Офіс президента або Кабінет Міністрів про те, чого хоче народ... Не ті, які виходять проплачені, за бабки, а ті, які обирали Володимира Олександровича, які обирали партію "Слуга народу" і голосували за неї на парламентських виборах... Звичайно, здебільшого народу подобається те, що робить президент.
Мені не подобаються люди в оточенні Зеленського, які пхають йому палиці в колеса
– Володя сильно змінився?
– Ти кажеш, що недавно бачив його, він мав поганий вигляд...
– Невиспаний, навіть більше – голодний, запихав печиво і хаотично запивав його водою (сміється).
– Слухай, якби ми 14 годин проводили пресконференцію, [мали б такий самий вигляд]. Коли ми бачилися в неділю, все було чудово. Може, це йому костюм заважає? (Усміхається).
– У стосунках він теж не змінився?
– Абсолютно.
– Яким був, таким залишився?
– Звичайно, просто ми менше розмовляємо на ті теми, які раніше обговорювали... Я розумію, що він дуже завантажений справами країни, тому обтяжувати його якимись своїми проблемами не хочеться. Коли мені зараз кажуть: "Боже, як же я втомився", – я відразу згадую, хто президент моєї країни, і розумію, як він втомлюється... Тому ми з вами, хлопці, не втомлюємося...
– Чи всі в оточенні президента тобі подобаються?
– Ні.
– Хто тобі не подобається?
– Мені не подобаються ті, хто пхає палиці в колеса.
– В оточенні президента є люди, які пхають йому палиці в колеса?
– Я думаю, що так.
– Ми будемо називати їхні прізвища?
– Ні. Навіщо?
– Їх там скоро не буде, судячи з усього?
– Звісно.
– Ти в цьому впевнений?
– Я дуже на це сподіваюся. Тому що, розмовляючи під час зустрічі із президентом про цих людей... Він чудово розуміє...
– Розуміє?
– Звичайно. Він прекрасно все розуміє і – як би це правильно сказати? – придивляється, щоб потім прибрати.
– Ви колись сварилися з Володею?
– Це хіба що тільки у творчому процесі. Кричали один на одного, посилали один одного в дупу...
– Не били?
– Ні. Ми ніколи не билися.
– Сказав із жалем (сміються).
– Я ніколи не бився із президентом, так.
– Чи можеш ти сказати, що ти є другом президента?
– Звичайно. Найкращим другом президента. Як був, так і залишився. Був найкращим другом Володимира Зеленського – став найкращим другом президента.
– Може, ти і найкращий друг президента, але по життю – лузер: без 10 мільйонів, без посади в уряді (сміються).
– Як Сашко Пікалов сказав: я єдиний у світі бідний кум президента. У нас є свої пріоритети, ми не женемося за якимись швидкими грошима...
– Граєш "у довгу"?
– Звичайно. Ось дивишся на мажорів і думаєш: у чому сенс такого витрачання грошей, коли не ти їх заробив? У чому кайф?
– У тупості?
– Може, у розбещеності якійсь... Мені подобається витрачати те, що я заробив. Мені подобається купувати собі дорогі подарунки у вигляді автомобілів, тому що я це заробив. Я ні в кого не вкрав жодної копійки, ніколи нікому не радив чогось поганого, щоб потім мені це було вигідно...
– Класний внутрішній стан, правда?
– Ну звичайно! Коли ти можеш собі дозволити відвезти свою сім'ю, всіх дівчаток зібрати, посадити в економ-клас...
– Ти літаєш економ-класом?
– Звичайно. Щоправда, ми сплачуємо гроші авіакомпанії за аварійний ряд (усміхається). Зріст не дає змоги сидіти у звичайних кріслах.
– Женю, запитання тобі як найкращому другові президента: чому, будучи забезпеченими людьми, ви з Володимиром Зеленським завжди жили в одному номері?
– Тому що PlayStation – одна на двох.
– Ось як?
– Звичайно. Ну якось так повелося із самого початку, що на гастролях ми живемо в одному номері.
– Тобто ночами безперервно ви, двоє серйозних людей...
– Гатили у [PlayStation]. У футбол.
– Після того, як Володимир став президентом, твоє життя сильно змінилася?
– Ми вже згадували, що з'явилося дуже багато людей, яких уже й забув, бо ти їм був не потрібен, коли не було у тебе друга-президента, коли ти стільки не заробляв, коли тебе не показували по телеку... Лицемірство як було, так і залишилося. Його навіть стало більше.
– Я, власне, навіть не про це запитав. Я про те, що Володя був лідером колективу, а тепер стіни і спини немає, і відповідальність – на тобі.
– Ми намагаємося цю стіну будувати. Я не можу сказати, що в нас усе погано. Так, складніше стало. Зараз на знімальному концерті, якщо люди кажуть: "Усе було круто, дякую", – це велике задоволення. Але все одно чогось не вистачає, зрозуміло. Коли ти з року в рік ходиш на улюблене шоу, стежиш за подіями, за змінами, звичайно, ти розумієш, чого не вистачає...
– Кого не вистачає!
– Ну даємо раду...
Як співала група "Машина времени", зірки не їздять у метро. Так, я не можу собі дозволити їздити в метро... Я просто звідти не вийду
– Щодо управління "Кварталом" ти з Володею радишся?
– Ми радимося тільки щодо творчості. Щодо управління "Кварталом" обов'язки розділилися – вони впали на інших людей. Ми із Сашком Пікаловим займаємося творчою частиною.
– Радитеся із президентом?
– Звичайно. Ну не можу сказати, що радимося. Скажімо так, під час зустрічі розповідаємо деякі жарти, щоб його трошки розслабити. Ну порже, нормально.
– "Квартал" втратив від того, що Володі зараз немає?
– Звісно. Щоб тримати планку, потрібно скакати вище. Як Сергій Назарович Бубка.
– По шість [метрів]?
– По шість. Тобто по 10.
– Про Зеленського "Квартал" зараз жартує?
– О, так! В останньому "Кварталі" було багато всього.
– Гаряче було?
– Ну як... Ну так, напевно.
– Як жартувати про президента і про друга так, щоб було і смішно, і люди повірили, і його не образити?
– Якось усе склалося просто ідеально на цьому концерті... Запитують: "Коли ви будете жартувати про президента?" Ось зараз жартували. Юра Великий, який пародіює Володю...
– Він справді великий?
– Ну у нього прізвище таке... Скажімо так, він доносить народу речі, які від нашого колективу, напевно, [не повірили]...
– Володимир Зеленський сказав, що йде у президенти на п'ять років. Після того, як він піде із цього важкого поста, він повернеться у "Квартал"?
– Звісно.
– Упевнений?
– А чому ні? Він завжди був людиною слова. Тому одна каденція...
– І вистачить?
– Вистачить.
– Ти єдиний дипломований актор у "Кварталі".
– Дякую.
– І досі наймолодший?
– Ні.
– З'явилися молодші?
– Зеленський Володимир Олександрович пішов – прийшов Володимир Олександрович Мартинець. Йому 26... Або 23. Не пам'ятаю.
– Стільки за плечима вже: і концертів, і кіно. Ти – зірка?
– Як співала група "Машина времени", зірки не їздять у метро. Так, я не можу собі дозволити їздити в метро... Я просто звідти не вийду. Моя дружина і діти не люблять ходити зі мною по торгових центрах, бо, зрозуміло, люди хочуть сфотографуватися, хочуть автограф, хочуть поспілкуватися... Це природна реакція на людину з телевізора. Я говорю не тільки про себе, а про весь наш колектив. Тому ми більше їздимо на автомобілях, менше з'являємося у громадських місцях. Якщо це якась сімейна подія, ми йдемо в ресторан, зачиняємо якусь кімнату, щоб нас ніхто не бачив, ніхто не заважав. Але водночас щодня з'являємося у супермаркетах.
– Ось так?
– Звісно! Є один супермаркет, у якому люди вже звикли...
– Кожен уже сфотографувався (сміються).
– Так! Спокійно собі ходиш цим супермаркетом, вибираєш – ніхто тебе не чіпає.
– Ти почуваєшся справжнім лідером, повноцінним лідером "Кварталу"?
– Ну як тобі сказати... Думаю, ні. Поки ще, напевно, не настав час. Треба до цього звикнути.
– А хто лідер тоді?
– У нас поки ця посада, скажімо так, не в роботі. Зараз усе це треба згребти і розставити по місцях.
– Запитання на засипку: хто у "Кварталі" найталановитіший?
– Олена! (Сміються).
– Що за гойдалки були з Денисом Манжосовим?
– Не знаю взагалі. По-перше, як на нього вийшли, чому він на це погодився і що він міг би розповісти... Я до кінця не впевнений у цій історії...
– Гроші йому запропонували?
– Найімовірніше. Тільки незрозуміло, що вони хотіли дізнатися. Наркоман Зеленський чи ні? Маячня.
– Вороги у тебе є?
– Думаю, так. Не вороги, а радше заздрісники. Не тільки у мене, думаю, у моєї сім'ї теж є...
– Що це було, коли на тебе напав агресивний натовп?
– Де це таке було?!
– Я читав...
– Так...
– ...що на тебе нібито напала юрба після концерту...
– Та де ти це прочитав?!
– Не було такого?
– Абсолютно.
На дні народження одного із президентів Стас Михайлов кричав на Володю за лаштунками – образився на пародію... Пам'ятаю, як Олексій Потапенко сказав: "Зачепиш "Квартал" – я тобі вуха відірву"
– Брати Клички тебе ніколи не били?
– О боже, навіть думати про це страшно. Ні, не били. Хоча у вузькому коридорі зустріч була...
– Розбірки влаштовували?
– Ну... Не сказати, що це були розбірки...
– Як ти опинився у вузькому коридорі? Давай по черзі.
– Я пішов попісяти (сміється).
– А зустрівшись із ним, захотів і покакати?
– Ні. Тоді у мене такого відчуття не було, тому що я був напідпитку (сміються). Якось так сталося на одному заході, що ми опинилися у вузькому коридорі... Спочатку – з Віталієм. Я його попросив, щоб він повернув каштани на Хрещатик. Він сказав: мовляв, без твоїх прохань упораюся. І вийшов із вбиральні...
– Він боляче тебе вдарив?
– Ми попрямували з цього вузького коридору. Він ішов трохи позаду, і з-за рогу вийшов Вова...
– І ти зрозумів, що зараз щось буде?
– Наприкінці нашого, скажімо так, мініконфлікту я зрозумів, що недарма все-таки пародіюю Віталія Володимировича.
– Чому?
– Тому що все було не так як треба.
– Було щось образливе сказано?
– Абсолютно ні. Просто п'ять хвилин тому говорили про одне, а потім – зовсім інше. Все перевернулося з ніг на голову...
– Але тут з'явився Володимир Зеленський і розкидав братів Кличків? (Сміється).
– Володимир пішов трохи раніше.
– Я ж кажу, розумна людина.
– Звичайно.
– Віталій Кличко досі на тебе ображається?
– Не знаю.
– Але ти продовжуєш знущатися.
– Продовжую.
– І ти маєш намір продовжувати?
– Поки він не припинить знущатися з киян...
– Ти вважаєш, що він знущається?
– Зараз їхав до тебе, до центру міста...
– Думав про нього?
– Звісно. Я завжди думаю про нього, коли моя машина потрапляє в яму, коли я стою в заторі, коли мені телефонують і кажуть: "Ти не можеш запитати, чому немає гарячої води?" Ось чому я думаю про нього. Мені люди ставлять запитання, вони думають, що ми живемо поряд, через стінку, і я можу в будь-який момент зайти і сказати: "Віталію, ну чого ти?! Люди скаржаться на тебе, зроби вже щось нормальне". На жаль, люди думають саме так.
– Але ти згоден із тим, що він гарна людина, гордість України?
– Безумовно!
– Коли ти знущаєшся з нього зі сцени, у тебе немає докорів сумління?
– Я знущаюся не з боксера, а з чиновника.
– Хто ще, крім Віталія Кличка, на тебе ображається?
– Ображався Луценко.
– Ображався?!
– Ну звичайно. Не знаю, на що ображатися, якщо ми говоримо правду (сміється). Люди без почуття гумору... Хоча, здавалося б, Луценко... До того, як став генеральним прокурором, у нас, скажімо так, були ідеальні стосунки.
– Ця посада його зіпсувала?
– Думаю, так.
– Ти вів багато заходів в олігархів і президентів. Які найприкольніші випадки були?
– (Сміється). А це можна розповідати?!
– У нас усе можна.
– Ну, звісно, коли в розпал бенкету починають співати всі президенти – це неймовірне видовище... Які ще були випадки? Ну я, наприклад, досі не можу зрозуміти, що хотів від Вови Стас Михайлов, коли кричав на нього за лаштунками на дні народження одного із президентів... Він образився на пародію...
– Він кричав? Із матом?
– Так. І дружина його... Словом, дивна якась у них сімейка... Пам'ятаю, як Олексій Потапенко сказав: "Зачепиш "Квартал" – я тобі вуха відірву" (сміється).
– Ну, з такою підпискою, звичайно... Сам Потап заступився. А якщо ще і Настя заступилася б – усім мало місця було б...
– Настуся цього не бачила, слава богу... (Усміхається).
У Коломойського таке почуття гумору, якому можуть позаздрити навіть деякі коміки. Він усі жарти напам'ять може знати, якщо він дивився "Вечірній квартал" або "Лігу сміху". Може все цитувати
– Президенти, олігархи під час таких заходів часто перепивають?
– Буває, що перепивають і кричать: "Я требую продолжения банкета"...
– Буває, що лежать під столами?
– Ну вони ж з охороною. Коли охорона бачить, що шефові досить, – вони його беруть під рученьки – і вперед.
– Які у тебе особисто стосунки з Ігорем Валерійовичем Коломойським?
– Ну які в мене можуть бути стосунки?
– Спільний бізнес!
– Та й у нього на заходах ми теж виступали, скажімо так. Ми не дружимо сім'ями, знаємо один одного, скажімо так...
– Який він?
– Веселий! (Сміються). Він бородатий, мені на Діда Мороза скидається.
– Із подарунками завжди? Чи зі Снігуронькою?
– Ха-ха-ха! Ні, маю на увазі, що зовнішність у нього така.
– Гумор у нього приголомшливий, правда?
– Звичайно. У нього таке почуття гумору, якому можуть позаздрити навіть деякі коміки. Він усі жарти напам'ять може знати, якщо він дивився "Вечірній квартал" або "Лігу сміху". Може цитувати все.
– То в нього ще й добра пам'ять?
– Ну так!
– Він у ваш колектив вписався б?
– (Сміється). Думаю, вік уже не той.
– І не знайшли б тих грошей... (Усміхаються).
– Та-а-а-к...
– Часто доводиться чути, що Ігор Коломойський впливає на президента Зеленського, що Зеленський танцює під дудку Коломойського, що той розставляє своїх людей...
– (Киває). ...ну звісно!..
– ...починаючи з Богдана і закінчуючи всіма іншими. Це так чи ні?
– Як Вова сказав російським телеканалам, на нього може тиснути тільки його шестирічний син.
– Це правда?
– Це правда. Кирило Володимирович – він сильний мужик (стискає кулак), поважаю... Це все роблять, щоб... Треба ж про щось писати, Дімо. Будеш писати добре, скажуть: "Чого ви підлизуєтеся?" Потрібно писати погане, щоб усі думали: "А, так, справді..."
– Чому ти так не любиш Порошенка? Або – а за що його любити?
– Так. За що любити, якщо я п'ятий рік не можу потрапити туди, де поховано мого батька і де живе мама? Любити людину, яка обіцяла закінчити війну? Я ненавиджу Порошенка і ненавиджу Путіна. Ось моя позиція.
– Ти зображував багатьох персон. Хто з них тобі найбільше подобається?
– Думаю, найменш шкідливим був Леонід Михайлович Черновецький. Він навіть одного разу приходив до нас на концерт, танцював з Оленою на сцені. Такий, просто не від світу цього. (Сміються).
– Пам'ятаю, ви вели його 60-річчя.
– Так.
– Там він не танцював з Оленою.
– Там він танцював не з Оленою (усміхається). Була дружина, тому було з ким потанцювати.
– Що Леонід Михайлович говорив про те, як ти його зображаєш?
– Він весь час хотів нас купити. "Давайте, – каже, – я вас куплю. Скільки ви коштуєте?"
– А він називав цифри?
– Ні, не називав, просто запитував, скільки ми коштуємо.
– Просто хотів дізнатися ціну?
– Так. А може, щоб ми про нього не жартували більше, він хотів нас купити. Щоб якось впливати на нас, не знаю.
– Тобі зараз не шкода його по-людськи?
– Чому мені має бути когось шкода? Мені шкода тих людей, які живуть зі мною в одній країні і чекають, чекають, чекають, що все налагодиться. А люди, яких поставили керувати простими людьми, не чують, вони живуть в іншому світі. Ми живемо в Україні, а вони – у Сінгапурі.
– Я вдячний тобі за те, як ти мене зображував.
– Ха-ха, дякую!
– Хочу запитати: чи не бажаєш замість мене вести інтерв'ю, щоб я замість тебе їздив на гастролі?
– Ні. Навіщо я буду відбирати хліб у тебе, а ти будеш відбирати мої гроші? (Усміхаються).
Станіслав Володимирович Баклан дав мені дуже просту пораду: "Якщо хочеш мати добрий вигляд, втягуй живіт". Я періодично роблю так
– Мені здається, було б чудово, якби я трошки відібрав твоїх грошей. Бери мій хліб! (Голосно сміються). Женю, як ти запам'ятовуєш такий обсяг матеріалу? Мене це завжди щиро цікавило. Чесно, я не уявляю, як можна стільки запам'ятовувати і не зганьбитися жодного разу.
– Бувають моменти, коли вилітає якесь слово і ти не можеш згадати. Причому найпростіше може бути слово. Якщо це парний номер, то дуже складно запам'ятовувати одному. Збираємося з напарником і так накидаємо один одному текст. Як запам'ятовую взагалі? Є роздрукований аркуш із текстом, я запам'ятовую, з якого речення починається абзац, він у мене потім стоїть перед очима.
– Тобто суто зорова пам'ять?
– Так, звичайно.
– Ніколи не було страшно, що забудеш текст?
– Завжди страшно. На останньому концерті було два великі монологи. Я, на жаль, не зміг перебороти в собі цей страх, тому вийшов із планшетом, щоб підглядати. Думаю, ми це виправимо, я здолаю.
– Пам'ятаю, задовго до війни був концерт телеканала "Інтер". Йосип Кобзон збирається на сцену, я йому кажу: "Йосипе Давидовичу, ви тільки тексту не забудьте". Повертається він зі сцени – і до мене: "Навіщо ти мені це сказав?! Я весь час тільки й думав, як би не забути слів!" (Сміються). Він знав тисячі пісень напам'ять.
– Так.
– Був у тебе момент, коли серце заходилося на сцені через те, що ти чогось не міг згадати?
– Звісно. Це дуже страшно. Таке було на самому початку. Не можу сказати, що я зараз сильний в імпровізації, але десь зімпровізувати можу, якщо забув щось. А тоді було дуже страшно. Хлопці підходили: "Буває, нічого". Був момент на сцені: я падав через телефонну будку, гепнувся так, що знепритомнів. Головою об прилад. Роздуплився, коли відчуваю, що мене кудись несуть. Мене винесли за лаштунки.
– Кров була?
– Ні, крові не було. Звідки кров у цій голові, ну що ти? Я такий: "Куди ви мене несете?" "Ти що, – відповідають, – дурник? Ти щойно від'їхав трошки". Ось так зіграв!
– Добре бути співаком, правда? Вийшов, заспівав під фонограму, одні й ті самі слова.
– Так, і до побачення.
– А тут же постійна напруга.
– Звичайно.
– Ти втрачаєш вагу після виступів?
– Трохи.
– П'ять кілограмів?
– Думаю, кілька кілограмів втрачаю. Мені подобається моя статура сьогоднішня. Станіслав Володимирович Баклан дав мені дуже просту пораду: "Якщо хочеш мати добрий вигляд, втягуй живіт". Я так періодично роблю. Так, я сидів на дієті, але... Їсти п'ять разів на день по 80 грамів чогось...
– Не наша тема.
– Я втрачаю не тільки вагу – я втрачаю сили. Мені весь час хочеться спати, не такий настрій, я нервуюся, зриваюся.
– Випити не пробував?
– То пити теж не можна під час дієти. Ти що?! А зараз, прийшовши додому після концерту, я можу дозволити собі келих вина або 200 грамів віскаря.
– І поїсти?
– Смачно поїсти! Завжди!
– Скільки в тебе зараз кілограмів живої ваги?
– Було приблизно 110 кг. Зараз – десь 102.
– А скільки треба?
– Узагалі, враховуючи зріст, треба 95 кг.
– Зріст метр 95?
– Метр 94.
– То ти кілограм додав?
– Щоб цифра була відповідна, символічна. (Сміються). Але поки я не можу. Уявляю, що якщо я скину ще сім кілограмів, то здаватимуся дрищем. Мені це не подобається. Я дрищем прожив половину свого життя.
– (Усміхаючись). А померти хочу красенем!
– Так, із красивим другим підборіддям. Люди пишуть: "Ой, Женя погладшав, харе жерти..." Тю! Стежте за собою, хлопці. "Следи за собой, будь осторожен".
– Женя живе в кайф!
– Женя дістає кайф від життя, він любить життя, любить сім'ю, роботу, країну. Собаку любить, як у відомій пісні.
– У кого в тебе такий зріст? Ти високий, хоч баскетболом і не займався.
– Ну як, "не займався"... У школі бігав. (Зображує ведення баскетбольного м'яча, щось впускає на підлогу).
– Із тебе вивалюються деталі?
– Ти запитав, скільки в мені живої ваги, я тобі сказав: 102. Деталь відвалилася – уже 101. (Усміхаються). У баскетбол бігали у школі, в оздоровчому таборі.
Чому я вирішив голити голову? Не я вирішив. Глядач, напевно, так вирішив. Волохатих смішних було багато, а от лисий був такий один
– Добре, що тільки в оздоровчому.
– Так-так, в оздоровчому only.
– Чому ти відмовляєшся гримуватися?
– У певний момент я зрозумів, що можна запудритися просто – і все. Я втомився боротися зі своєю шкірою після гриму.
– Проблеми?
– Страшне подразнення. Особливо у день, коли ти поголив усе обличчя й голову. Неприємні відчуття. Дивишся на себе у дзеркало – у тебе все червоне, у прищах. Думаю, можна від цього відмовитися. Є чудові способи не водити пензликом по обличчю. Є пульверизатори.
– Тобто ти вирішив відмовитися від прищів?
– Напевно, можна і так сказати.
– Процитую Володимира Зеленського. Він сказав: "Кошовий ніколи не скаже своїй дитині, що вона ганьбить його сивину".
– Ха-ха-ха, точно!
– Чи правда, що ти поголив голову перед тим, як тобі треба було зображати на сцені Олександра Розенбаума?
– Так. І Вітаса. Це було у 2001 році, 25 травня.
– Отже, у тебе було волосся?
– Так, була шевелюра.
– І воно не випадало?
– Ні, абсолютно. Перед тим, як приїхати в Київ на гру Відкритої української ліги КВК, я зробив модельну зачіску в Луганську.
– "Зробив модельну зачіску в Луганську" – уже смішно.
– Ти уявляєш, скільки це коштувало для студента другого курсу? Ні, першого. Поголився, так. Як здавалося хлопцям, це були смішні номери. Глядачам так не здалося. І Женька там трошки переплутав дещо. Не зайшло так, як хотілося б. Тому з телеефіру половину чикнули. Але я прокинувся знаменитим саме в такому вигляді.
– Після цього волосся у тебе вже не відросло чи ти вирішив, що так краще?
– Не те щоб "так краще"... Не я вирішив. Глядач, напевно, так вирішив. Волохатих смішних було багато, а от лисий був такий один (усміхається). Без зайвої скромності.
– А якби ти сьогодні раптом надумав відпустити волосся? Яка цікава ідея, чи не так?
– Ух ти!
– Воно б у тебе росло стрункими рядами?
– Звичайно. Я голився налисо на вулиці Микитенка, на Лівому березі.
– Що ти там робив?
– Там були кімнати для приїжджих, готель типу.
– На Лісовому масиві?
– Так. Була перукарня на районі. Дівчинка мене запитує: "Вам не шкода?" Я відповідаю: "Що робити? Мистецтво вимагає жертв".
– Якого кольору було твоє волосся?
– Русяве.
– "Руса коса до пояса"?
– Так.
– Олександр Розенбаум знає, що він "винен" у тому, що ти тепер маєш такий вигляд?
– Ні, Олександра Яковича я про це не повідомляв. Ми бачилися один раз.
– Розповім приголомшливу історію. У мене волосся випадало, і Розенбаум мені сказав: "Поголи голову". Бабуся мені говорила: "Лисий чоловічий череп завжди красивий".
– Вона мала рацію!
– Щойно Розенбаум мені це сказав, я тут же поголив голову – і щасливий. Дивись: Розенбаум приніс щастя вже щонайменше двом людям. (Усміхаються).
– Точно!
– Довго ти не мив лисини після того, як у блискучому, неймовірно високому стрибку, відірвавшись від землі на два метри, її поцілував Володимир Зеленський перед інавгурацією?
– Так, це було дуже прикольно. Просто по всьому світу рознесли.
– Ви це репетирували?
– Про що ти говориш?! Переді мною стояв Юра Ткач. Усі вишикувалися біля парапету і могли дотягнутися до нього. Я тягнувся, щоб потиснути Вові руку, але не дотягнувся. Зате дотягнувся Вова.
– Такий стрибок, фантастика!
– Так, ти що?! Це треба було додуматися – так зробити! Нічого поганого в цьому немає.
– То ти помив голову?
– Почало рости волосся в тому місці. (Регочуть).
– Іншого кольору?
– Чорне, як у Вови.
– Ти його не запитував, чи легко йому було дотягнутися до тебе? Так злетіти?
– Ні, не запитував. Йому з першої секунди, напевно, як імпровізатору спало на думку, що зараз буде стрибок. Це було дуже круто.
Мама живе на окупованій території і не хоче звідти їхати, тому що там похований батько
– Тепер тебе процитую. Ти сказав, що, якби "Кварталу" у твоєму житті не було, ти став би алкоголіком або наркоманом.
– Так.
– Уточни: алкоголіком чи наркоманом?
– Думаю, це був би джекпот. (Сміються).
– Були проблеми з алкоголем чи наркотиками?
– Ні, проблем з алкоголем не було, тому що є голова. Із наркотиками теж проблем не було ніколи...
– ...тому що є друга!
– Так! (Усміхаються). Усе має бути в міру, розумієш? У житті все має бути так розставлено, що погані речі мають у тебе бути на останньому місці. Не те щоб думав, може...
– ...може, потім (усміхається)?..
– ...ну, шоу-бізнес, тра-ля-ля, напевно, всі пробували, а ти, як лошара, ходиш... Дуже примарно все. Проблем не було, тьху-тьху-тьху, на реабілітацію не лягав, не прокапували.
– Шоу-бізнес реально сидить на наркотиках. На кокаїні – це точно. Ти завжди в тонусі, у драйві, закрадається мимоволі думка, що, мабуть, якісь допоміжні засоби є.
– Якби зараз був телеканал "Прямий", то він би точно розповів усе. Коли, о котрій годині, скільки грамів. Вони ж знають усе, всевидюче око.
– А ви почали говорити "Кривий"...
– А що вдієш? Як вони з нами, так і ми з ними.
– Спокус не було? Ти ніколи не пробував?
– Спокуси були. Я не кажу, що не пробував. У студентстві було всяке.
– Не вставляло?
– Немає особливого кайфу. Не той ефект, про який розповідали, скажімо так.
– Твій батько помер п'ять років тому, вже побачивши тебе зіркою. Тобі його сьогодні не вистачає?
– Так, дуже не вистачає. Він періодично сниться. Мені дуже шкода, що він не побачив, як народилася Серафима, і мало спілкувався з Варею, тому що жили далеко. Хотілося б, звичайно, щоб він бачив, чим займаються його внучки.
– Ти на нього схожий?
– Ні, напевно, на маму я схожий.
– Він відіграв велику роль у твоєму житті?
– Звичайно! Як і належить батькові, який виховує синів.
– Мама тобою пишається?
– Дуже!
– Як це виявляється?
– Дивиться телек, відразу телефонує і плаче: "Ой, ти такий..." Купу дифірамбів наспіває. Я кажу: "Ну чого ти плачеш?"
– Тобі приємно?
– Кому б не було приємно, коли про тебе говорять гарні речі?
– Брат досі працює електриком?
– Так. Не в Україні. Він у Німеччині.
– Працює VIP-електриком (усміхається)?
– Можна і так сказати. У нього допуск до 6000 вольт. Там таких людей цінують.
– Він добре заробляє?
– Так.
– Ви дружите з ним?
– Зазвичай старший і молодший брати б'ються, "шісткують", стукають один на одного...
– ...брат ти мені чи не брат, так?..
– У дев'ятому класі був певний випадок. Хтось обізвав його "дзвіночком", у дворі виникла якась тема. Я заступився. І от від того часу у нас із ним просто... (проводить рівну лінію по столу).
– Яка різниця між вами?
– Сім років. Як і у Варі із Серафимою.
– Ти допомагаєш йому фінансово чи він не потребує допомоги?
– Уже ні. Іноді він може сказати: "Перекажи сім'ї гроші, у мене сьогодні не виходить. Я приїду, тобі віддам". Або куплю йому квиток на літак, він потім переказує гроші.
– Твоя мама на окупованій території.
– Так.
– Який жах!
– Вона не хоче звідти їхати, тому що там похований батько. Там живе бабуся і її рідна сестра з чоловіком.
– Ти пропонував переїхати?
– (Замислюється). Відразу! Після смерті батька, після того, як почалася війна, відразу пропонував.
Усім, хто так чи інакше пов'язаний із Донбасом, думаю, хотілося б побачити його мирним. Щоб пішли звідти "ерефці"
– А вона ніяк?
– (Хитає головою). Вони прожили місяць у Харкові. Щось їй не сподобалося, і вона поїхала назад. Дімина сім'я живе в Харкові завдяки нашим друзям.
– Те, що мама на окупованій території, – мабуть, для тебе постійна рана?
– Я ж жива людина! Думаю про це щоразу, коли вона приїжджає. Коли вона виїжджає звідти, весь час думаю: "Тільки б нічого не трапилося".
– Усі сусіди знають, хто ти, правильно?
– Так.
– Що вони їй кажуть зараз, коли там немає України?
– Нічого не кажуть. Вони дивляться українські програми, качають з інтернету. "Квартал" той самий. Думаю, настає усвідомлення того, що їхній вибір був неправильним.
– Що взагалі зараз відбувається на окупованій території, в Алчевську зокрема?
– Якби щось відбувалося надприродне, мати б, напевно, розповіла. Якщо порівнювати з іншими місцями, то там тихо.
– Тобі хочеться побачити Луганськ, Алчевськ?
– Звичайно. Усім, хто так чи інакше пов'язаний із Донбасом, думаю, хотілося б побачити його мирним. Щоб пішли звідти "ерефці".
– Ти собі це уявляєш іноді?
– Воно мені сниться.
– Припустімо, стало можна приїхати. Ти сідаєш і летиш туди?
– Звичайно! Але летіти нікуди. Ні одного, ні другого аеропортів немає.
– Саме Алчевськ сниться?
– Так, вулиці сняться, школа. Луганськ теж сниться.
– Женю, як людина, яка тривалий час прожила в Луганській області, скажи: що взагалі робити з Донбасом? Ти розумієш?
– (Зітхає). Я ж кажу: треба вигнати звідти Російську Федерацію.
– То вони ж не хочуть іти.
– У тому-то й річ.
– Ми зустрічалися з Володимиром Олександровичем якийсь час тому. Розмова була, зокрема, про Донбас, про "формулу Штайнмаєра". Я висловив свою думку, що Росія ніколи не допустить, щоб Донбас безболісно пішов в Україну. Вона зацікавлена в цій купі гною. Усіх, хто хоче повернутися в Україну, забрати, забезпечити житлом, роботою. Поставити паркан і будувати економіку решти України. Я маю рацію чи ні? Скажи як житель Луганської області.
– Це дуже складно все, Дімо. Болюча тема, і не тільки для мене. (Задумався). Не знаю, як із цим упоратися.
– В інтерв'ю Олесі Бацман ти запропонував, щоб Маск зробив капсулу для Путіна. Сказав скерувати його зі Скабєєвою на Марс, "нахер".
– Та-а-а-к, ось просто в точку!
– Це канал "Россия" показав у програмі "60 минут", Скабєєва ж і показала.
– І ми з Олесею стали знаменитими нарешті.
– Мить слави! А якби таке було можливо?
– Я проводжав би їх. Стоячи. Аплодував би. Не їм, а Ілону Маску. На свою адресу вони чують стільки награних оплесків... Я взагалі не розумію, чому цим людям дозволяють говорити. Якщо вони тільки відкривають рот – і відразу (кривиться) "бе-е-е". Таке ллється звідти! Страшно.
– Ти дивишся?
– Ні. Я коли чую голос Скабєєвої, мене починає злегка трусити.
– Починаються еротичні фантазії?
– О-хо-хо, ні, не настільки! Не люблю все, що пов'язано з цим, усе, що пов'язано з Російською Федерацією. Давно. Років п'ять як.
– Твоя дружина Ксенія – балерина, танцівниця... до речі, балерина чи танцівниця?
– Балерина, яка перекваліфікувалася на танцівницю.
– Вона талановита?
– Дуже.
– Чим ти її підкорив?
– Я її підкорив? Вона – мене!
– А ти що робив?
– Я її три місяці смсками підкорював спочатку. У нас якось усе так закрутилося після першої зустрічі, після "ночі співбесіди", "пресконференції" (усміхається).
– Любов із першого погляду була для тебе?
– Так.
– А для неї?
– Для неї це був просто Лисий із "Кварталу", про якого вона знала. Звичайно, у шоу-бізнесі всі одне одного знають.
– Ти був яскравим, коли до неї залицявся?
– Я був дрищ, по-перше. По-друге, не шкодував ні грошей, ні зусиль.
Білу сукню, у якій Олена Зеленська була на святкуванні Дня Незалежності, пошила Ксенія. Точніше, шили дівчатка-швачки, а вигадала Ксенія
– Які ти робив їй подарунки?
– Різні. Дорогі.
– Наприклад?
– Ми ходили по ресторанах. Вона переїхала жити до мене ще у найману квартиру.
– На Микитенка? Чи вже краща була?
– Ні, квартира була на Григоренка, 26а.
– Там зараз музей? Меморіальна дошка?
– (Сміється). Не знаю, не знаю... Там жив Юзик із дружиною, потім я переїхав туди, до них. Одне слово, у нас перевальна база була така.
– Чому на весіллі ти танцював стриптиз?
– Я, думаєш, пам'ятаю? (Сміються). Украли наречену. Мені кажуть: викуп. Щоб я станцював стриптиз.
– І ти роздягнувся?
– Ну не повністю, здається. Не настільки я був п'яний.
– Скільки ви разом живете?
– 12 років.
– Із роками ти любиш її більше? Чи вже звичка?
– Не звичка, у жодному разі. Звичайно, більше. Десь щось нове дізнаєшся, десь випереджаєш її в думках, знаючи, як вона вчинить у тій чи іншій ситуації. Ми читаємо одне одного, як книгу. Не як Facebook чи інтернет, а як книжку.
– Перегортаєте?
– Гортаємо, причому затримуємося на деяких сторінках по кілька разів.
– Ти розповів, що Ксенія пошила тобі таке чудове вбрання. Чи правда, що вона пошила костюм Олені Зеленській, у якому вона була на інавгурації?
– Не на інавгурації, а на святкуванні Дня Незалежності. Біла сукня – її пошила Ксенія. Точніше, шили дівчатка-швачки, а вигадала Ксенія.
– Тобто вона талановита й у цьому?
– Талановита людина талановита в усьому.
– Вона тебе утримує?
– Не зрозумів формулювання запитання.
– Вона заробляє більше, ніж ти?
– Ні. Зараз у неї всі гроші йдуть у виробництво.
– Твоя Варвара – приголомшлива!
– Дякую!
– Я кажу доньці: сьогодні робитиму інтерв'ю з Володимиром... Ой, "із Володимиром" сказав (сміється).
– Нічого страшного, все добре.
– Із Євгеном Кошовим. Вона каже: "Слухай, у нього така дівчинка!" Тобто Кошовий – це добре, але ось його дочка...
– Так, я вже – на другий план, звичайно. (Усміхається).
– Варвара – чудова, талановита дитина, не тому, що тато тягне.
– У тому-то й річ! І я хочу, щоб усі це розуміли.
– Це видно відразу.
– Але є люди, які... Їм неважливо, що видно тобі, мені, більшості інших. Для них якщо є тато, який знаменитий, – отже, стопудово вона мажорка, стопудово він за неї башляє капусту для того, щоб вона брала участь у конкурсах і перемагала. Деякі люди вважають, що те, чого вона досягла і заробила, – все проплачено.
– Зрозуміло.
– До того ж це не тільки мене і моєї дочки стосується. Думаю, кожної людини, яку показують по телеку і в якої є діти, яких теж показують по телеку. Усе зводиться до одного: тато чи мама башляють капусту.
– Одного разу може статися так, що, називаючи тебе, будуть казати "це Євген Кошовий, тато Варвари"?
– (Усміхається). Думаю, так. А чому ні? Теж нормально звучить.
– Її майбутнє визначено вже? Чи ти ще над цим розмірковуєш?
– А мені-то чого розмірковувати? Я підтримаю її в будь-яких починаннях. Вона хоче стати універсальною артисткою і колись зробити концерт на стадіоні.
– Дивовижно.
– Оскільки Володимир Олександрович знає, як це зробити... (Хитро усміхається).
– "Стадіон – так стадіон".
– Вона хоче зібрати стадіон, так.
– Ти досить довго був бідним. Може, не бідним, але...
– Ну... Окей.
Я ніколи не був жадібним. Просто знаю, що це за гроші, тому з ними легко розлучаюся
– Сьогодні ти почуваєшся багатою людиною?
– Не багатою – заможною. Фінансово незалежною. У мене квартира у кредиті, одна машина в кредиті.
– Ти можеш собі купити все, що завгодно?
– (Замислився). Так, але не відразу. Якщо це стосується нерухомості або чотириколісних коней, то я буду ще 150 разів думати. Може, є якісь моменти в сім'ї, у які потрібніше вкласти. На відпочинок – узагалі не питання!
– Ти збираєш гроші?
– Я – ні. Ксенія. У неї десь є заначка, вона з неї періодично... (Зображує перераховування грошей).
– Ти не жадібна людина?
– Ні. Ніколи не був жадібним.
– Легко розлучаєшся з грошима?
– Я просто знаю, що це за гроші, тому з ними легко розлучаюся. Як ми на початку говорили, я дістаю кайф від того, що я живу, і від того, що я можу собі щось дозволити.
– Як ви із Ксенією і дочками відпочиваєте? Яким має бути відпочинок?
– Море. Ксенія не дуже любить зиму. Лижі, сани, сноуборди їй ні до чого, вона говорить. Тому намагаємося на море їздити.
– Найяскравіший відпочинок на морі де був?
– Цього року у відпустці був у Греції, Ретімнон на Криті. Там дуже красиво, звичайно. Для дітей роздолля і для дорослих. Там смачно все. Я дуже люблю Грецію взагалі, дуже.
– А Греція любить тебе?
– Сподіваюся.
– Коли видається вільний вечір, чим ти любиш зайнятися?
– Ми вмикаємо серіал. Можемо дивитися до четвертої-п'ятої ранку. Вечеряємо, п'ємо. Діти граються, іноді заважають нам дивитися (усміхається), тому доводиться ставити на паузу. Погрався з ними – все, можна дивитися? Вони дають відмашку – і можна дивитися далі.
– Американські серіали чи будь-які?
– Американські зокрема.
– Чи гарне індійське кіно? (Сміються).
– Шикарний Боллівуд, ага.
– "Зіта і Гіта".
– Скандинавські серіали теж є гарні. Південна Корея.
– Коли ти чуєш чужий гумор, ти смієшся?
– Що означає "чужий гумор"?
– Гумор не у виконанні "Кварталу".
– "Ліга сміху" для мене – ідеальний проєкт. Регочу завжди. "Розсміши коміка" – регочу завжди. Що стосується інших гумористичних шоу – я якось не стикався. Не бачу особливої проблеми – сміятися чи не сміятися.
– Ти вивчав радянський гумор? Жванецького, Хазанова, Райкіна?
– Ні, я був від цього далекий. Бачив по телевізору якісь їхні виступи.
– (Усміхаючись). Навіть чув прізвища?
– Так, чув прізвища і навіть запам'ятав їх. Але так, щоб жорстко на цьому сидіти, – ні.
– Ти можеш заплакати?
– Граючи щось?
– Ні, у житті.
– У якійсь життєвій ситуації? Гм... Напевно, тільки коли Серафима розповідає вірш, а Варя співає.
– Ух ти! Можеш під час цього заплакати?
– Звичайно, від радості, від щастя.
– Були фільми, які тебе просто вирубали?
– Такий фільм називається "Виходу немає", з Овеном Вілсоном. І фільм "Диво" із Джулією Робертс і, знову ж таки, Овеном Вілсоном. Дивна пара акторів, звичайно ж, але дуже кльова.
– Ти комік. А уявляєш себе у трагедійній ролі в кіно?
– Дуже цього хочу! Хочу драматичну роль!
– Але смішити складніше все одно, правда?
– Сто відсотків. Розсмішити людину – найскладніше.
– Та попри це, у трагедійній ролі ти хотів би знятися?
– Мрію.
– У Росії роблять фільми про естрадних зірок, від "Ласкового мая" до Тані Буланової. Ти хотів би, щоб колись зробили фільм про "Квартал"?
– Так. Але тільки не в Росії, можна?
– Росія і не зробить. А якщо зробить, то я уявляю собі цей фільм. (Сміються).
– Оповідачкою у цьому документальному фільмі буде Скабєєва.
– Вона тобі подобається.
– Уф-ф, (підморгує) не те слово.
– Ти любиш фотографувати.
– У якихось моментах – так.
Моя перша машина – Chevrolet Aveo. Стара модель, із пробігом. Купив у знайомого. Не було прав, потім тільки з'явилися. Коли ловили мене, відмазувався автографами та дисками
– У тебе є професійний апарат?
– Ні, є iPhone.
– Ще одна пристрасть – автомобілі, наскільки я знаю.
– О так!
– Які у тебе були автомобілі? Почнімо від першого і далі?
– Давай. Першим був...
– ..."Жигулі"?..
– ...Chevrolet Aveo. Стара модель, із пробігом. Купив у знайомого. Не було прав, потім тільки з'явилися. Коли ловили мене, відмазувався...
– ...усмішкою?
– Ні, автографами і дисками. Потім був Mitsubishi Outlander. Новий, із салону. Моя перша машина із салону. Безсмертна тачка. Не знаю, де вона зараз. Напевно, досі їздить вулицями столиці. Потім, значить, була Volvo.
– Нова, із салону?
– Ні, була у вжитку. Mitsubishi потрапив в аварію – і довелося на чомусь їздити. Volvo була у 2008 році, коли народилася Варвара. Пам'ятаю, що не міг рушити з місця, була ожеледь страшна. Не знаю, як я Ксенію довіз до пологового будинку. Жестяк... Потім був Porsche Cayenne Turbo.
– Ти став людиною!
– Ха! Машина розумніша за мене. "Не розганяйтеся більше ніж до 80 км/год, ще не прогрілися колеса", – вона мені писала.
– Вона була із салону?
– Ні, куплена в Одесі.
– І виготовлена в Одесі?
– Мабуть, так. (Сміються). Вкладено в неї було стільки ж, за скільки її було придбано... Потім пішли "американці". Я з високих пересів на низькі, на спорткари. Daytona Sport Sedan... Dodge Charger RT8, їх усього 1050 було у світі, і в кожної машини був свій відтінок кольору. Мій називався "саблайм". Просто салатовий... Потім – моя любов, Dodge Charger SRT8.
– Зелений?
– Ні, білого кольору на червоному салоні Alcantara.
– Ух ти!
– Ой, гарна машина була (зітхає), 475 кінських сил.
– Що ж ти їх міняєш так часто?
– Чому часто?
– Раз на рік, судячи з того, що ти сказав.
– Ні, раз на два роки, найімовірніше... Оскільки наші дороги не дають нам змоги їздити на спортседанах, я продав її і купив Landrover Discovery. Продали Dodge, продали джип Ксенії і купили Landrover Discovery у кредит.
– (Усміхаючись). І квартиру продали?
– Ні-ні. І ще купив Range Rover Supercharged п'ятилітровий, не у кредит.
– І задоволений?
– Так.
– Ти "літаєш"?
– Так. Вибачте (усміхається), сорян.
– Ти казав, що мрієш побувати в Новій Зеландії. Чому там?
– Тому що я побачив Австралію, і мені сказали: а в Новій Зеландії взагалі хана! Ну, думаю, так, напевно, можна було б... Просто летіти туди – якийсь жах. Чому не створять телепорту? Раз, заплатив стільки ж, скільки за переліт, і чик-чик.
– У тебе ж є зв'язки з Маском, який капсулу робить. Можеш до нього звернутися. (Сміються).
– Так, треба йому зателефонувати. Хочу побувати в Новій Зеландії, хочу ще багато де побувати. Хочу в Сінгапур, який на фотках тільки бачив. У Японію.
– А коли давати концерти? А "йолки"?
– Там само (усміхається), усе там само.
– Ти досі хочеш стрибнути з парашутом?
– Знаєш, після того, як приземлилася Настя Каменських...
– Погано приземлилася?
– Зламала ногу. І бажання якось відпало. Можливо, колись відновиться. Зараз про це думати не можу, є про що думати.
– (Показує на браслет). Написано "Жека"?
– "ЄК". Щоб не забути, коли п'яним буду валятися, як мене звати.
– Дякую, я дістав величезне задоволення від тебе, від спостереження за тобою, від твоїх чудових відповідей. Бажаю тобі творчості, реалізації. Ти неймовірний артист! Тіш нас!
– Дякую, Дімочко! Постараюся.
Записали Микола ПІДДУБНИЙ і Дмитро НЕЙМИРОК