Ведуча телеканала "112 Україна" Бекетова: Люди, думці яких я довіряю, уважають, що Крим буде українським. Але це питання не одного року G

– Еліно, ви починали кар'єру на "112 Україна" як редактор. Від самого початку мали намір обійняти посаду ведучої?

– Я працювала як другий редактор, а коли було оголошено кастинги ведучої на вихідні – вирішила випробувати свої сили. Стала ведучою "Студії LIVE". За сім місяців були проби на "Вечірній прайм", і я їх пройшла. Робота у прямому ефірі – це драйв. Ти ніколи не знаєш, що станеться наступної хвилини, адже це прямий ефір. Потрібно завжди знати інформаційну картину дня і орієнтуватися в усіх процесах.

– Так працювати складно?

– Так, але мені подобається. У перервах між роботою сумую за нею. Мені в житті пощастило, бо робота й хобі збігаються.

– Ви вчилися у США. Що вас там здивувало? У чому відмінність американської та української журналістики?

– Одразу після школи я поїхала за "програмою лідерства" для школярів у США, у Північну Кароліну. Америка стала першою країною, куди я виїхала, але тоді у Штатах мене нічого не вразило. Напевно тому, що мені було 16 років і я готова була, як губка, увібрати все, що мені показують. Другого разу я, навчаючись на четвертому курсі факультету журналістики університету імені Каразіна в Харкові, їздила за обміном у штат Міссісіпі. Там же у студентському медійному центрі я проходила практику. Студенти готували щоденний випуск новин маленького містечка. Мене тоді вразило досить професійне обладнання й організація роботи. Там було заведено так: журналіст виїжджає на зйомку, водночас він же водій, оператор, монтажер. Це пов'язано з невеликими бюджетами. А з погляду підходу до журналістики – у США все те саме, що й в Україні: демонструють баланс думок, пишуть медіа-запити...

Щоправда, загалом є специфічні американські моменти. Наприклад, у них не можна знімати дітей до 21 року без дозволу батьків. І у США вже давно сюжети ґрунтуються на інтершумах, синхронах, використовують дуже мало закадрового тексту.

– Ви не планували залишитися жити у США?

– Я спочатку їхала туди з тим, щоб повернутися назад до України, привізши американський досвід. Тоді я писала магістерську роботу на тему "Порівняльна характеристика ньюз-румів у Штатах і в Україні на прикладі двох каналів".

– У принципі, якби була можливість, залишилися б там?

– Я б із задоволенням попрацювала у Штатах. Це інший досвід. До речі, мені там працювалося легко. Пам'ятаю, як робила запит у департамент охорони здоров'я. Якраз тоді була епідемія вірусу свинячого грипу, і я готувала про це сюжет. Мені показували вакцини, пояснювали подробиці їхнього застосування. Здавалося б, зйомка такого рівня має проходити зі складнощами, я думала, що мене змусять довго чекати, а в підсумку на мого листа відповіли вже наступного дня.

– Тобто, можна сказати, у США інформація більш відкрита?

– Можливо, мені просто пощастило. Я не можу сказати, що там одержати інформацію легше у принципі. Щодо своєї програми на "112 Україна" – 112 Insight International – можу сказати, що я пишу листи багатьом американським політикам і експертам, і мені не завжди відповідають... Не знаю, чому, можливо, кореспонденцію відсівають їхні помічники. Хоча експерти зазвичай готові висловитися і роблять це з ентузіазмом.

Наприклад, кілька місяців тому я писала ведучому CNN Фаріду Закарії. Відповіді не було, а потім я його зустріла на заході, і ми поспілкувалися. Питала Фаріда про нашу країну. Він сказав, що підтримка Штатами зараз сильна, але є певна втома від України. Коли сталася анексія Криму й окупація Донбасу, про це всі говорили, але потім була маса інших подій.

– Чи немає у вас враження, що Україну покинули і до неї вже байдуже західним країнам?

– Ні. Можливо, тому що я спілкуюся з людьми, які або досліджують Україну, або мають якісь зв'язки з нашою країною. Багато журналістів з інших країн, зокрема США, хотіло б попрацювати в Україні. Експерти аналізують українські проблеми і дають поради. Наприклад, ми спілкувалися з колишнім послом США в ООН Джоном Болтоном щодо миротворчої місії ООН в Україні. Він уважає, що Україні це не потрібно. На його думку, місія заморозить конфлікт на Донбасі, і вплив Росії ще посилиться.

– Чому?

– Можливо тому, що в миротворчий контингент входитимуть росіяни. Росія ж постійний член Ради Безпеки.

– Ви народилися в Судаку, у Криму живуть ваші родичі. Як уважаєте, чи поверне коли-небудь Україна Крим?

– Я вважаю, що це цілком реально. Повернення Криму – питання дипломатичного поля. Можливо, якщо в міжнародну групу з деокупації Криму, про яку зараз говорять перші особи країни, увійдуть представники різних країн і на це питання звертатимуть належну увагу, ми повернемо цю територію. Зараз питання Донбасу стоїть на першому місці, тому що там гинуть люди.

– Ви думаєте, санкції посприяють розв′язанню питання?

– РФ адаптується до того, що їм доводиться жити із санкціями, але, утім, вони мають своє значення. Повернення Криму – питання не одного року. Багато людей, думці яких я довіряю, уважає, що все ж Крим буде українським. Імовірно, уже не з цим керівництвом РФ. Необхідно, щоб у групу з деокупації Криму увійшли політики, бізнесмени, медіа-персони. Вони постійно триматимуть кримське питання на слуху. Я, як корінна кримчанка, хотіла б, аби це питання було першочерговим.

– Чи залишилися у кримчан пориви повернутися в Україну?

– Частина населення Криму не уявляла, що Україна віддасть шматок території, вона чекала, що Крим залишиться в Україні. Але людям важлива робота, зарплата, безпека сім'ї, а політика на другому плані. У кримському суспільстві не знайшлося лідера, який очолив би протестний рух, і людей, які, незалежно від ризиків і небезпеки, виходили б на ці протести. Можливо, історики пізніше з'ясують, чому так сталося.

Деякі мої близькі після анексії Криму продовжували їздити з українськими прапорами в машинах. Були такі випадки, коли автомобілі просто розбивали камінням. Підтримувати Україну в Криму стало небезпечно.

Як каже екс-посол США в Україні Стівен Пайфер, нашій країні потрібно демонструвати кримчанам, що тут більше можливостей: економічне зростання, реформи, безвіз. Тоді люди із Криму будуть прагнути в Україну. Так ми зможемо залучити молодь, від якої і буде загалом залежати вибір півострова.

– Незважаючи на історичний досвід, люди досі вірять демагогам і популістам. Як ви думаєте, чому?

– Як говорив Еріх Марія Ремарк, ми живемо у вік обману, коли демократія змінилася демагогією. Люди готові слухати промови, які говорять політики. Вони не бажають думати чи почути правду. Усі хочуть високої зарплати чи пенсії і не ставлять водночас питання, чи є для цього джерела, чи потягне це бюджет держави, чи не порожні це слова того чи іншого політика.

Фото надав телеканал "112 Україна"

– Чи існує свобода слова взагалі, і в Україні зокрема? Наскільки це поняття абсолютне?

– Мені пощастило: я працюю на каналі, де є свобода слова. Ми подаємо позиції всіх сторін, і кожен наш гість може вільно висловлювати свою думку. А до підготовки ефіру телеканал залучає не тільки органи, але і глядача. Наприклад, кожен, хто став очевидцем події, може через мобільний додаток "112 Очевидець" просто з місця повідомити про те, що він побачив. Свідок події подає нам факт, а ми повідомляємо про те, що трапилося, в ефірі. Оперативно та об'єктивно.

А що стосується абсолютної свободи слова... Мені здається, якщо ти як журналіст можеш вільно, без цензури ділитися своїми поглядами – це вона і є.

– Чи небезпечна професія журналіста як така?

– Мені здається, небезпечна, особливо зараз. На сході країни йде війна, і багато журналістів працює там. Наші знімальні групи туди постійно їздять, а одного разу у прямому ефірі вся країна спостерігала, як наші журналісти потрапили під обстріл.

– А чи небезпечна у принципі, поза зоною воєнних дій?

– Професія журналіста передбачає певні ризики. Коли людина йде в журналістику, вона розуміє, що на неї чекає. Одна справа, якщо ти працюєш в інформаційній журналістиці, інша – у розслідувальній, коли копаєш факти, які можуть комусь не подобатися. Безумовно, тоді ризики підвищуються.

– Як можна убезпечити журналістів?

– Це складно. Тут, як і з рівнем тероризму: ніхто не може передбачити, що станеться в найближчому майбутньому. Біля кожної людини неможливо поставити агента чи охоронця. Якщо надходять погрози чи відбувається стеження, потрібно писати відкриті листи і говорити про потенційну небезпеку. Уже це може убезпечити.

– Чи траплялося, що гості висували вам претензії після прямих ефірів на "112 Україна"? Можливо, їх провокували або вивели на відвертість, чого вони не хотіли і не чекали?

– Найчастіше, якщо гостям щось не подобається, вони кажуть про це у прямому ефірі. Усе спілкування відбувається там. А на розмови до або після ефіру у нас просто немає часу.

– Із ким ви мрієте поспілкуватися в межах вашого проекту 112 Insight International?

– Не хочу забігати наперед, щоб мене не випередили конкуренти. Я говоритиму про тих значимих персон, із ким вдалося поспілкуватися за фактом – це генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, колишній перший заступник держсекретаря США Ентоні Блінкен, спецпредставник США щодо України Курт Волкер тощо. Попереду, безперечно, тільки цікаві спікери й теми.

– Яке висловлювання або одкровення іноземного експерта вас вразило останнім часом?

– Мені сподобалася відповідь Пета Кокса, колишнього голови Європарламенту, на запитання про те, що робити, якщо наші народні депутати по п'ятницях не ходять на роботу. Так от, він сказав: необхідно втілювати принцип name and shame – "називати і соромити". Необхідно, щоб люди знали, як народні обранці ставляться до своєї роботи. У медіа тут є великий вплив, адже від оприлюдненої інформації багато в чому буде залежати думка виборців.

– Іноземці мають в Україні лише виконувати роль порадників чи бути біля керма?

– Біля керма мають бути українці, а поради західних партнерів потрібно слухати й адаптувати під наші реалії. Калька тут не спрацює, зате, проаналізувавши думки, можна здобути користь для нашої країни.