Записки колишнього підполковника КДБ: Провальне вербування письменника Войновича G

Справа Володимира Войновича

Для агентурного проникнення в різні групи та течії в середовищі творчої інтелігенції необхідним був процес оновлення агентури, що дає можливість для найповнішого аналізу процесів, які відбуваються, здійснення контролю за ними та особами, залученими до них. На тих, хто становив, на думку оперативних працівників, оперативний інтерес, заводили справи кандидатів на вербування, які реалізовували вербуванням та скеруванням матеріалів до архіву. Ті, хто припускався, згідно з чинними за радянських часів нормами, антирадянських виявів, зазнавали оперативної перевірки.

У разі надходження досить серйозних даних заводили справу оперативного розроблення, метою якої було оперативне їх документування. Оперативні розроблення на радянських громадян завершувалися переданням матеріалів у слідчі підрозділи, вербуванням, оголошенням офіційного застереження чи профілактикою.

Серед тих, хто потрапив у поле зору "літературної групи" 5-го управління КДБ СРСР, був письменник Володимир Войнович. Звісно ж, не він один цікавив чекістів. Серед тих, хто викликав інтерес, значилися Фазіль Іскандер, Олжас Сулейменов, Георгій Владимов, Анатолій Гладилін, Володимир Максимов і ще достатня кількість літераторів, творчість яких не вписувалася в жорстку канву соціалістичного реалізму або ж викликала занепокоєння літературних і партійних функціонерів.

Про Володимира Войновича хочеться розповісти окремо, оскільки протягом багатьох років він намагався з'ясувати, що ж із ним сталося під час зустрічі із двома чекістами в готелі "Метрополь" у травні 1975 року. Оскільки автор цих рядків був мимовільним свідком приготувань до цієї операції, про неї моя розповідь.

Отже, стосовно тих, хто припускався антирадянських виявів, здійснювали їх оперативне вивчення. У таке вивчення взяли Володимира Войновича під час написання ним роману "Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна", про що у КДБ стало відомо з повідомлень агентури. Роман, починаючи з його назви, був явно антирадянським.

У прізвища героя Чонкіна був навмисний натяк на ЧОН – "части особенного назначения". Ці підрозділи були військово-партійними загонами, створеними на підставі постанови ЦК РКП (б) від 17 квітня 1919 року для боротьби з контрреволюцією. Неприйнятний для публікації у СРСР роман побачив світ у "самвидаві". 1975 року його опублікувало в Парижі видавництво YMCA-Press. Закордонні радіостанції "Голос Америки", ВВС, "Німецька хвиля" присвячували свої передачі публікації "Чонкіна" і передавали в ефір окремі уривки із книги.

Володимир Войнович із дружиною Іриною і донькою Олею. Фото: 24smi.org

У керівництво КДБ СРСР щодня надходили зведення радіоперехоплення, що складаються із записів радіопередач закордонних радіостанцій, які мовили на території Радянського Союзу. Переглядаючи їх, керівники відомства на сторінках збірника радіоперехоплення писали резолюції відповідним підрозділам, давали вказівки до дій. Що частіше згадували в них ім'я якогось дисидента, то складнішим ставало життя конкретного оперативного працівника, на якого виливали потік резолюцій – одна грізніша від іншої.

У такій ситуації опинився співробітник "літературної групи" оперуповноважений 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР майор Геннадій Зареєв. Зареєв закінчив філологічний факультет МДУ, не без допомоги батька – керівника великого московського річкового порту – опинився на службі у КДБ, його вважали там знавцем літератури (не даремно ж філфак закінчував!), грішив написанням віршів і, звісно ж, знав напам'ять вірші багатьох визнаних авторів.

Мав він водночас особливості характеру, які не сприяли його кар'єрі. Був він за природою своєю сором'язливим. Із цієї причини агентурну роботу не любив і навіть боявся її. З агентами, яких передали йому на зв'язок, не зустрічався місяцями, а то й роками. Вербувати ж їх він просто не міг. Рятувало його вміння писати різні документи, насамперед довідки для керівників різного рівня з різних проблем у літературному середовищі. Завдяки цьому він без затримок просувався у службовій діяльності та був у відділенні ветераном.

Після появи на Заході окремих розділів "Чонкіна", згідно із вказівкою керівництва 5-го управління КДБ, Зареєв завів справу оперативної перевірки (СОП) на письменника Войновича. Ситуація навколо письменника почала різко загострюватися. Незадоволені партійні керівники, починаючи із завідувача відділу культури ЦК КПРС В[асиля] Шауро і завідувача відділу пропаганди цього самого партійного органу А[льберта] Бєляєва, передали це питання керівництву КДБ, яке, зі свого боку, вимагало від своїх співробітників вжиття належних заходів щодо "відступника Войновича".

1-м відділом 5-го управління КДБ керував на той час полковник Пас Прокопович Смолін. За освітою він був інженером-конструктором, за партійним набором скерований на службу в держбезпеку. Смолін вирішив спробувати завербувати Войновича, а для цього спочатку провести з ним "профілактичні" заходи.

Щоб продемонструвати партійному керівництву занепокоєність КДБ діяльністю Войновича, Зареєв написав доповідну, підписану Андроповим і надіслану у ЦК КПРС. Правили документ начальник 2-го відділу 5-го управління КДБ підполковник Володимир Струнін та заступник начальника 5-го управління КДБ генерал-майор Іван Абрамов.

Прим. 2

КДБ при РМ СРСР
Таємно
№784/А
5 квітня 1975 року. ЦК КПРС

Про намір письменника В. Войновича створити в Москві відділення міжнародного ПЕН-клубу

У результаті проведених Комітетом держбезпеки при Раді міністрів СРСР спеціальних заходів надійшли матеріали, які свідчать про те, що останніми роками міжнародна письменницька організація ПЕН-клуб систематично використовує тактику підтримки окремих літераторів, які виявили себе в антисуспільному плані і які живуть у СРСР. Зокрема, французький національний ПЕН-центр прийняв до числа членів [Олександра] Галича, Максимова (до виїзду із СРСР), [Льва] Копелєва, [Володимира] Корнілова, Войновича (виключено зі Спілки письменників СРСР), літературного перекладача [Вадима] Козового.

Як свідчать оперативні матеріали, письменник Войнович, автор опублікованих на Заході ідейно неповноцінних літературних творів і різного роду політично шкідливих "звернень", на початку жовтня 1974 року обговорював із [Андрієм] Сахаровим ідею створення у СРСР "відділення ПЕН-клубу". Він має намір звернутися в Міжнародний ПЕН-клуб із запитом, як і на яких умовах можна організувати "відділення" ПЕН-клубу у СРСР із правом приймання до нього нових членів на місці. Як імовірних учасників "відділення" обговорювали кандидатури літераторів [Лідії] Чуковської, Копелєва, Корнілова, а також осіб, засуджених у різний час за антирадянську діяльність, – [Юлія] Даніеля, [Анатолія] Марченка, [Анатолія] Кузнецова, [Валентина] Мороза. Войнович вважає також, що приймати можна буде "необов'язково дисидентів", але й "молодих письменників, які на це заслуговують".

Отже, Войнович має намір протиставити "відділення ПЕН-клубу" Союзу письменників СРСР.

Характерно, що на плакаті під назвою "Письменники у в'язниці", який розсилає американський ПЕН-центр, вказане серед інших і прізвище Войновича, про якого із провокаційною метою повідомляють, що його "поміщено у психіатричну лікарню", а це не відповідає дійсності.

На сучасному етапі Войнович став на шлях активного зв'язку із Заходом, має свого адвоката, громадянина США Л[еонарда] Шротера, якого раніше виганяли із СРСР за сіоністську діяльність. Войнович підтримує контакт із якимось І[горем] Шенфельдом, одним із функціонерів польського емігрантського центру "Культура", та з іншими антирадянськи налаштованими представниками еміграції ([Микитою] Струве, Максимовим, [Віктором] Некрасовим, [Наумом] Коржавіним-Манделем), через яких прагне публікувати свої твори на Заході, а також постійно зустрічається з акредитованими в Москві іноземцями, а також тими, які тимчасово приїздять у нашу країну.

Паризьке видавництво "Імка-прес" у лютому 1975 року випустило у світ російською мовою "роман-анекдот" Войновича "Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна", в анотації до якого повідомляють, що це "роман про простих російських людей напередодні та в перші дні Другої світової війни", що автор передає "трагедію російського народу, знедоленого й обманутого своїм "великим батьком". Роман видали в перекладі у Швеції й видаватимуть у ФРН.

Окрім того, Войнович вступив у члени так званої російської секції Міжнародної амністії, організованої в Москві [Валентином] Турчиним і [Андрієм] Твердохлєбовим, які є активними учасниками антисуспільних акцій.

Наприкінці січня 1975 року Войнович заявив деяким західним кореспондентам, що він не має змоги друкуватися у СРСР, у зв'язку з чим не може забезпечити свою сім'ю завдяки літературній праці, припустився низки грубих випадів проти Спілки письменників, сказавши, що події, які сталися у творчому житті у СРСР, зумовили його "колізію з офіційною радянською доктриною соціалістичного реалізму". Войнович підкреслив, що він не визнає повноважень Всесоюзного агентства з авторських прав і свідомо публікує свої твори на Заході.

З огляду на те, що Войнович скотився, по суті, на ворожі позиції, готує свої твори лише для публікації на Заході, передає їх нелегальними каналами і припускається різних наклепницьких заяв, ми маємо намір викликати Войновича у КДБ при СМ СРСР і провести з ним бесіду попереджувального характеру. Подальших заходів щодо Войновича вживатимуть залежно від його реагування на бесіду з ним у КДБ.

Голова Комітету держбезпеки

Ю. Андропов

Травневого дня 1975 року капітан Зареєв у кабінеті номер 916, розташованому, відповідно, на дев'ятому поверсі будівлі 1/3 на площі Дзержинського (нині Луб'янській), у якому перебувала "літературна група", набрав номер телефону письменника Войновича. Контактуючи назовні з особами, які органам держбезпеки видавалися неблагонадійними, співробітники КДБ використовували псевдоніми, як правило схожі на їхні справжні імена та прізвища. Зареєв відрекомендувався Войновичу як Геннадій Іванович Захаров.

У бесіді він заявив Войновичу про необхідність терміново побачитися й переговорити. Хвилюючись перед дзвінком, він забув наголосити письменнику на обов'язковості збереження в таємниці від усіх самого факту телефонної розмови і майбутньої зустрічі, на яку Войнович дав згоду. Присутній під час телефонної розмови Зареєва з Войновичем начальник 2-го відділення підполковник Струнін, дуже експансивна за характером людина, емоційно став дорікати Зареєву за його недогляд, напираючи на те, що, ймовірно, уже сьогодні у "голосах" пролунає інформація про виклик автора "Чонкіна" у КДБ. Довелося Зареєву, зціпивши зуби, знову телефонувати письменнику та попереджати його про необхідність збереження в таємниці майбутньої бесіди.

Сам Войнович вважав, що його, найімовірніше, заарештують. Слово Володимирові Войновичу:

"Мене проводжала моя дружина Ірина. Перед входом у приймальню КДБ (Кузнецький міст, 24) ми попрощалися, домовившись, що, якщо години за дві я не повернуся додому, вона почне телефонувати іноземним кореспондентам... В адміністратора мене зустрів рудуватий, веснянкуватий, дебелий чолов'яга років тридцяти з обручкою на пальці. Це й був Захаров".

В. Войнович. Справа 34840

В описі Захарова-Зареєва Войнович припускається певної неточності. Рудуватим він дійсно був, його гладке, з дещо одутлуватими щоками і невеликими, глибоко посадженими очима обличчя надавало йому вигляду огрядного чоловіка. Обручку складно було не помітити, оскільки вона була досить широкою, за модою тих років. Ось тільки веснянок на обличчі Зареєва не було. Свідчу про це як людина, яка провела з ним у кабінеті віч-на-віч три роки.

Першу зустріч Войновича із Захаровим-Зареєвим і його начальником Смоліним, який відрекомендувався як Петров, проводили в його робочому кабінеті за номером 901. Під час цієї зустрічі Петров обіцяв допомогу Войновичу в опублікуванні його творів у Радянському Союзі. У відповідь на привабливу пропозицію Войнович обіцяв подумати. Йому назвали телефон Петрова, який був підставним, оскільки належав номер Держкомвидаву. За кілька днів Войнович зателефонував, і Петров домовився з ним про чергову зустріч, цього разу в готелі "Метрополь".

Войнович згадує:

"Розмова чимдалі, то більше набувала зловісного характеру. Проте я намагався пояснити їм реальну ситуацію в літературі й у країні і навіть висловив готовність скласти об'єктивну записку, але за умови, що її передадуть... "вашому шефу", сказав я, маючи на увазі Андропова...

– Дуже добре, – схвалив мої наміри Захаров. – Записку вашу ми неодмінно передамо.

– Так, – сказав Петров, – такий документ, безумовно, є необхідним. Але мені особисто хотілося б, щоб у цьому документі ви докладно розповіли, як саме ви виходите на зв'язок з іноземними кореспондентами, як ці зв'язки розвиваються...

Цим реченням він поставив мене на місце, я згадав, із ким маю справу, у яку смішну й жалюгідну ситуацію сам себе загнав".

В. Войнович. Справа 34840

Дійсно, метою цієї зустрічі була спроба чекістів втягнути Войновича у співпрацю для початку через аналітичні довідки. Якусь категорію агентів з-поміж представників творчої інтелігенції саме так залучили до співпраці. Починалася вона із прохання підготувати довідку щодо якоїсь проблеми, а після її написання пропонували підписати її псевдонімом. Так людина ставала агентом. Поступово прохання щодо висвітлення проблем конкретизували, і переходили до вивчення людей, які цікавили органи держбезпеки.

У всіх готелях, і не тільки Москви, де зупинялися іноземці, були номери, які на чекістському жаргоні називалися "плюсовими". Такі номери було обладнано технікою слухового контролю, що мала назву "Т" (як у нас казали, "Тетяна"). Окремі номери було обладнано технікою візуального контролю, що містила літеру "О" (мала назву "Ольга").

З огляду на технічні можливості, не кожен номер готелів був обладнаним у такий спосіб. Тому для заселення у "плюсовий" номер необхідно було своєчасно домовлятися із 2-м відділом 7-го управління КДБ СРСР, яке здійснювало оперативне обслуговування відповідних готелів. Після цього оформляли завдання на спеціальному бланку, який затверджувало керівництво відділу, стосовно іноземців та керівництва управління, коли необхідно було контролювати радянських громадян. Це завдання здавали у 12-й відділ КДБ, де з урахуванням його завантаженості потрібно було "вибивати" так звану точку, тобто пульт прослуховування.

Оскільки зустріч відбулася на прохання Войновича в день його дзвінка, чекісти не змогли провести необхідних підготовчих заходів. Залишався найпростіший і, за нормами КДБ, злочинний варіант. Дещо відійду від теми, щоб було зрозуміло, про що саме йдеться.

Кожен оперативний відділ мав номер у центральних готелях, де приймали кандидатів на вербування і нових завербованих агентів. Згодом надійних агентів переводили на явочні або конспіративні квартири. Номери, як правило, щомісяця змінювали з метою недопущення розконспірації. Ось у такому номері і проводили бесіду з Войновичем полковник Смолін і капітан Зареєв.

Усвідомивши, у яку банальну пастку його намагаються заманити, Войнович, звісно ж, почав припускати найгірше. Йому здалися підозрілими кивки і привітання руками, які робив комусь Зареєв. Насправді ж той просто привітався з колегами зі свого управління та із 2-го главку, які йшли (так співпало) зі своїх оперативних зустрічей у "Метрополі" або ж із розташованих поруч "Націоналя" та "Інтуриста". Якби Войнович поштовхався у готелі "Метрополь" якогось іншого дня, він міг би, на свій подив, побачити багато знайомих осіб з-поміж наукової та творчої інтелігенції, яких направляли для конспіративних зустрічей із кураторами-чекістами.

Проводити зустріч із Войновичем у такому номері було надбезвідповідально. Але це ще не все. Оскільки номер був не "плюсовим", виникала потребі у звукозаписі бесіди. Нашвидкуруч знайшли варіант. Буквально за кілька місяців до історичної (без жодного перебільшення) зустрічі Войновича з чекістами в готелі "Метрополь", що увійшла в аннали світових ЗМІ і велику кількість публікацій, у 1-й відділ надійшла спеціальна техніка. Це був магнітофон, запис у якому здійснювали на спеціальну тонісіньку металеву стрічку. Розрахований він був на безперервну роботу протягом чотирьох годин.

Автору цих рядків, як молодому співробітнику, доручили взяти цю техніку в оперативно-технічному управлінні й видавати її співробітникам відділу за необхідності. Я ж мав стежити за своєчасним заряджанням батареї і технічним станом магнітофона. Це була невелика коробка розміром із пачку сигарет, оснащена мікрофоном, трохи більшим від наперстка, з'єднаним тонким шнуром із магнітофоном. Сам він уміщався в бічну кишеню піджака, а мікрофон виводився під краватку, забезпечуючи досить ефективне звукоприймання.

Наведу приклад. Якось один із дуже пильних агентів генерала Абрамова повідомив йому про те, що в Театрі на Таганці у п'єсі "Пристебніть ремені" автора Григорія Бакланова допускають антирадянські репліки. За вказівкою генерала мене відправили завдяки наявній у відділі броні на квитки в зазначений театр з надісланою нам спецтехнікою із завданням записати виставу і підготувати потім довідку. Сидів я десь у ряду 12-му, але якість запису була чудовою.

Через свою звичку постійно скрізь запізнюватися і відсутність досвіду оперативної роботи Зареєв, вирушаючи на зустріч до Войновича, поспіхом запхнув мікрофон у рукав піджака, незважаючи на мої наполегливі рекомендації розмістити його, як годиться, за краваткою, і весь розтріпаний чкурнув, як у нас казали, "у місто". Він мусив бути в готелі першим, щоб узяти ключ від номера в чергової по поверху й перевірити, чи все гаразд у кімнаті, оскільки протягом дня там уже відбулося кілька зустрічей оперативних працівників відділу зі своїми оперативними контактами.

Полковник Смолін, який вийшов вчасно, втомившись чекати на Зареєва біля пам'ятника Карлу Марксу, попрямував до готелю "Метрополь", побоюючись розминутися з Войновичем. Через усю цю метушню і нервозність, що її супроводжувала, Войновичу здалося, що довкола вешталися підозрілі особи, які щось проти нього задумали.

Мікрофон, який вилазить із рукава Зареєва... Зареєв, який сам кудись постійно вибігав... Усе це тільки розпалювало й без того напружену атмосферу зустрічі в номері готелю.

Необхідне пояснення: куди бігав Зареєв, так нервуючи Войновича. Як уже було написано вище, номер 480 готелю "Метрополь" у травні 1975 року закріпили за 1-м відділом 5-го управління КДБ СРСР для проведення конспіративних зустрічей з оперативними контактами. Час проведення таких зустрічей лімітували двома годинами. Щоб не допустити несподіваних зустрічей на підході до готелю і безпосередньо у його приміщеннях людей, які могли бути між собою знайомими, інтервал між зустрічами мав був бути не меншим як пів години.

У відділі вели спеціальний журнал, у якому фіксували час запланованих зустрічей. Оскільки час, проведений у бесіді з Войновичем, перевищував дві години, Зареєв був змушений вийти з кімнати й вирушити до телефона-автомата (стільникових тоді не було), зателефонувати до відділення й попередити, щоб нікого не направляли в зазначений номер.

Працювати над цим нескладним питанням довелося автору цих рядків. У відділі було три відділення, і кожне по черзі вело журнал обліку зустрічей в номері готелю "Метрополь". Буквально бігом коридором кинувся я в розташування 3-го відділення, яке вело журнал, з тим щоб попередити про необхідність скасування зустрічей на найближчі години, оскільки після Зареєва і Смоліна цього дня в зазначеному номері планували зустрічі інших оперативних працівників. Результат не забарився: Войновичу здалося, що триває операція щодо його отруєння, що Смолін його гіпнотизує, тоді як Зареєв намагається отруїти його димом.

Вибравшись із готелю, Войнович розповів про це світу. Спалахнув грандіозний міжнародний скандал.

Курив у той час Зареєв трубку, іноді "стріляючи" у колег сигарети. Наскільки я пам'ятаю, у перших повідомленнях про "отруєння" Войнович говорив, що Захаров-Зареєв обкурював його чимось із трубки. Потім якось ця версія зійшла нанівець, і з'явилися отруєні цигарки.

Мені невідомо, чи мав полковник Смолін гіпнотичні здібності. Але одного разу, так як і Войнович, я мав досить дивні відчуття під час бесіди зі Смоліним. Це було, напевно, у лютому того самого пам'ятного Войновичу 1975 року.

Мені, як молодому оперативному співробітнику, довелося звітувати перед начальником відділу полковником Смоліним про опанування мною ділянки моєї оперативної діяльності. Від моменту мого зарахування у відділ минуло пів року, а цей термін був традиційно звітним для з'ясування, чи дає собі раду новий співробітник у роботі над дорученою справою. Під час розмови був присутнім капітан Зареєв, у якого я нібито прийняв ділянку оперативного обслуговування, де були розташовані Держкомвидав УРСР, видавництво "Прогрес" і щось іще. Протягом пів року цих об'єктів оперативного обслуговування ми із Зареєвим жодного разу не відвідали. Не бачив я й агентури, із якою й він не бачився невідомо скільки.

Невдовзі з відділення вибув старший оперуповноважений майор Віктор Федотов, який був до того ж парторгом відділу. Поїхав він у рідну Казань, звідки кількома роками раніше був переведений до Москви. Надивившись на дивні порядки, що панували в нашому підрозділі, він вважав за краще повернутися на колишнє місце. У зв'язку з цим змінилася й у мене ділянка оперативної діяльності. Припав мені Літературний інститут імені Горького, від якого всі шарахалися, як чорт від ладану. Коли його запропонували старшому оперуповноваженому капітану Євгену Аужбиковичу, він прямо заявив, що тоді він переведеться в Ленінград, звідки його взяли в 1-й відділ трохи більше ніж рік тому. На додаток до Літінституту мені дісталися Вищі літературні курси при ньому ж, "Літературна газета" та видавництво "Радянський письменник". Але було це вже за кілька місяців після бесіди, яку я хочу описати.

Отже, в кабінеті, у якому у травні того самого року мав побувати Володимир Войнович, я сидів за приставним невеликим столиком, який складав зі столом начальника відділу вкорочену літеру "Т". Навпроти мене за тим самим столиком сидів мій "наставник" – Зареєв, який ніяк мене не наставляв. За великим начальницьким столом сидів полковник Смолін, якому я звітував. Відносно мене він сидів далеко ліворуч, унаслідок чого голова моя була повернена вліво. Замолоду я, займаючись вільною боротьбою, одного разу сильно потягнув шию. Можливо, тому я раптом відчув, що невблаганно кудись провалююся. Звідкись здалеку долинав до мене голос Смоліна, а я начебто був десь в іншому місці або вимірі... Без уваги Смоліна це не залишилося, і він запитав у мене, чи нормально я почуваюся. Ось така історія...

Протягом багатьох років Войнович намагався розібратися, що ж із ним відбувалося тоді в готелі "Метрополь". Повернувшись до Росії після колапсу СРСР, він звернувся до Бориса Єльцина із проханням допомогти йому з'ясувати обставини справи.

Войнович згадує:

16 березня [1992 року] в моїй новій московській квартирі пролунав дзвінок:

– Володимире Миколайовичу, здрастуйте, із вами говорить співробітник міністерства безпеки Росії Краюшкін Анатолій Опанасович. Мені доручено відповісти на ваш лист президенту. Я готовий це зробити. Як, ви до нас приїдете чи я до вас?

Я відразу все зрозумів. Якщо він до мене, отже, приїде з порожніми руками. А мені він порожній не потрібен.

– Звісно, я до вас, – сказав я.

І ось знову приймальня КДБ-МБ на Кузнецькому мосту... Приймали мене, природно, двоє. Сам Краюшкін (здається, він начальник архіву цього самого МБ) і молодший, його заступник Сергій Сергійович Ногін, якого через молодий вік товариші по службі кличуть просто Сергієм... Одразу ж теку відкрили, і з нею відкрилося два папери, які відтворимо повністю. Ось перший:

Таємно

"Затверджую"

Начальник управління "З" КДБ СРСР (посада) (звання) (прізвище) (підпис)

24-Х-1990 р.

Постанова

Про знищення архівної справи оперативного розроблення №34840 27 вересня 1990 року.

Я, начальник відділу чинного резерву КДБ СРСР _______________, розглянувши матеріали архівної справи оперативного розроблення №34840 "Гранін"

Знайшов: СОР "Гранін" завели 1977 року. 1980 року Гранін із родиною виїхав у ФРН, і указом Президії Верховної Ради СРСР за його дії за кордоном його позбавили радянського громадянства. У жовтні 1982 року справу припинили. Наразі матеріали справи історичної та оперативної цінності не становлять.

Постановив: СОР №34840 "Гранін" у 10 томах (т. №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10) знищити як таку, що не становить історичної та оперативної цінності.

Згоден. Начальник 8-го відділу управління "З" КДБ СРСР (підпис) (прізвище)

Допоможемо із прочерками. Начальником управління "З" у зазначений період був генерал-майор Валерій Павлович Воротников. Начальником 8-го відділу – полковник Андрій Павлович Благовидов. А автором ухвали про знищення архівної справи оперативного розроблення на Граніна-Войновича був той самий Зареєв, який став полковником і обіймав посаду начальника відділу чинного резерву КДБ СРСР та працював заступником начальника управління у Всесоюзному агентстві з авторських прав (ВААП).

Другий акт, про знищення справи оперативної добірки, ми не наводимо. Уточнимо лише, про що йдеться. Після позбавлення громадянства Войновича 1981 року він став іноземцем. На цю категорію осіб (іноземців) у разі виникнення до окремих із них оперативного інтересу, зокрема у випадку їхньої участі в антирадянських акціях, заводили справи оперативної добірки. Цілі цих добірок могли варіюватися від простого накопичення матеріалів до розроблення заходів щодо компрометації або вербування.

У повісті Войновича "Справа 34480" зі слів якихось колишніх чекістів згадано "спеціаліста з отруєнь на прізвище Цуркан". Насправді Михайло Цуркан був співробітником 2-го відділу, який працював над розробленням різних націоналістів. Зокрема, він був визнаним фахівцем з ОУН – Організації українських націоналістів. Ними він займався у себе на батьківщині, в Україні, і, як професіонала високого рівня, його перевели 1972 року в Центральний апарат, у 5-те управління КДБ. Службу у КДБ він закінчив у званні полковника, начальника відділу чинного резерву, працюючи у відомстві прикриття – Всесоюзному спортивному товаристві "Буревісник" – на посаді заступника голови.

Володимир Войнович. Фото: Svklimkin / wikipedia.org

Стисло про долі тих із-поміж чекістів, із ким Войновичу довелося мати справу. Великим умінням чекістів, передусім співробітників 5-го управління КДБ, була здатність очевидні поразки перетворювати на гучні перемоги. Так було й у ситуації з Войновичем. Незважаючи на очевидний провал і скандал, ніхто з чекістів не постраждав. Навпаки, їх подали жертвами провокації Войновича і західних спецслужб. Зареєв невдовзі став старшим опером і майором. Полковника Смоліна відправили у Саратов керувати тамтешніми чекістами, і за кілька місяців він став генералом.

Зареєв, нікчемний опер, досить швидко дістався посади начальника відділення, став підполковником. Але раптом розпалася його родина. Ініціатором розлучення стала його дружина, яка пішла від нього з молодшою дитиною, сином Олексієм, якому було півтора року. А була ще десятирічна донька Настя. На розлучення у КДБ дивилися вкрай негативно: якщо в сім'ї впоратися не може, як же він може керувати колективом. Зареєва перевели на посаду заступника начальника відділу чинного резерву (найвища точка звання – підполковник) у видавництво "Прогрес". Спочатку Зареєв був капітаном; майором він став після авантюри з Войновичем).

Невдовзі після цього до Москви у відпустку з Афганістану прибув колишній товариш по службі Зареєва по 2-му відділенню Аужбикович, який перебував там у тривалому відрядженні. Відзначивши зустріч, у дуже нетверезому вигляді, Зареєв повернувся на роботу і причепився до вахтерки біля входу в будівлю. Бігаючи за нею і улюлюкаючи, він урешті-решт її наздогнав і взявся до реалізації своїх планів, порвавши жінці колготки... Зусиллями співробітників видавництва, які збіглися і втрутилися, сексуального агресора вгамували. Від ганьби його швиденько перевели у Всесоюзне агентство з авторських прав, де, стримавши свій запал, він дослужився до посади начальника відділу чинного резерву та звання полковника.

Генерал Смолін ознаменував своє перебування в Саратові розгоном 1981 року редакції журналу "Волна" після опублікування статті літературного критика Михайла Лобанова. Від нудьги Смолін завів собі хобі: захопився полюванням. КІлькість убитих ним і його приятелями диких звірів сягнула абсолютно неймовірних меж. Підсумком мисливської діяльності Смоліна став наказ по КДБ СРСР з описом його подвигів і зміщення з посади, чому сприяла аморальна поведінка його доньки під час перебування в Центральному госпіталі КДБ СРСР, звідки, у зв'язку з цією поведінкою, її достроково виписали.

Тепер кілька слів про нових знайомих Войновича, уже з-поміж працівників міністерства безпеки Росії. Краюшкін був генералом і начальником великого підрозділу, колишнього 10-го відділу КДБ СРСР. Традиційно до складу цього підрозділу входив не тільки архів КДБ зі своїм начальником у званні полковника, але й Лефортовська в'язниця, яка була слідчим ізолятором КДБ. До цього слід додати ще і об'єкт у підмосковному місті Чехов, де в середині 1970 років було розміщено у глибоких підземних забетонованих сховищах основний масив архіву КДБ СРСР. Сховище було розраховане на ядерний удар, збережені матеріали мали вціліти навіть у ядерному вогні. Ногін був помічником генерала Краюшкіна. У КДБ Ногіна влаштував батько, колишній співробітник військової контррозвідки.

Заповзятливий Ногін створив разом з іще одним співробітником держбезпеки Юрієм Альохіним "мале підприємство" зі швидкої спецперевірки громадян, які виїздять за кордон. Вони знайшли контакт із консульським управлінням МЗС СРСР, при якому офіційно було зареєстровано їхнє мале підприємство, і оформляли закордонні паспорти на комерційній основі. Третьою людиною в компанії став колишній працівник 3-го відділу 5-го управління КДБ СРСР В'ячеслав Русанов, звільнений із КДБ наприкінці 1970-х років після того, як у п'яному вигляді насмерть збив пішохода. Справу зам'яли, але Русанова перевели в Центральну раду "Динамо", де до того часу працював полковник Віктор Гостєв, який протягом нетривалого часу був заступником 1-го відділу 5-го управління КДБ, очолюваного полковником Смоліним.

Схема запрацювала. Русланов також зареєстрував мале підприємство, допомагаючи спортсменам і співробітникам товариства "Динамо" в оформленні паспортів, але основним напрямом його діяльності було залучення клієнтів, яким терміново був потрібен закордонний паспорт, за допомогою реклами. Водночас він допомагав у терміновому оформленні перевірок МДБ Росії за допомогою комерційної фірми Ногіна й Альохіна, що діяла під егідою консульського управління МЗС РФ.

Залежно від швидкості оформлення документів вартість коливалася від $200 до $300 за паспорт. Від охочих не було відбою. Гроші потекли рікою. П'яниця Альохін здебільшого їх прогулював, щоправда, не сам. До приємного проведення часу він залучив генерала Краюшкіна, із яким вони проводили час у компанії недешевих дівчат у сауні "Динамо". Відпочинок утомлених від справ російських чекістів оплачував щедрий Русланов. Зате проблем із терміновим оформленням паспортів ні в кого не було, доки за мале підприємство не взялася військова прокуратура. Краюшкін і Альохін відбулися легким переляком. Ногіна й деяких співробітників, що займалися спецперевіркою, віддали під суд. Утім, вони відбулися лише умовними строками. Часи настали ліберальні.

Попередню частину опубліковано 27 травня. Наступна вийде 10 червня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.