Бізнесмен і волонтер Запорожець: Нам не дозволяли транспортувати Настю, яка постраждала в Чаплиному, говорили: "Славо, вона однаково помре". Я сказав: "Уявіть, що це ваша донька. Дайте їй шанс". У під
Із 25 лютого ми вступили в тероборону. 26-го нам дали п'ять автоматів, ми спорудили блокпости. Ми готувалися до вуличних боїв
– Друзі, добрий вечір. У нас сьогодні в гостях український волонтер, бізнесмен, у якого ми зараз дізнаємося, як він із доларового мільйонера, як пишуть ЗМІ, перетворився на одного з найвідоміших українських волонтерів, очільника організації "Центр спасіння життя". В'ячеславе, я вас вітаю.
– Вітаю. Усім привіт. Дуже радий.
– Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
– У мене цікава історія. 23 лютого ввечері в мене було операцію заплановано на 18.00. У підсумку її почали о 20.00. Отямився я в реанімації о 4.00 приблизно. І одразу ж узявся за телефон. І побачив новини десь до 5.00. Напевно, те, що я опинився в лікарні, приватній клініці, і стало темою мого волонтерства. Уже до 7.00 у клініці не було медперсоналу – усі пішли. Ще була дівчина з Мінська, яка приїхала на косметичні операції. І одна медсестра. Я зателефонував хірургу, який мене оперував: "А як бути? Де всі?" Він каже: "Ми сім'ї збираємо. Я тобі залишив антибіотик, знеболювальний. Бери, будь ласка. Ти людина досвідчена". І в підсумку о 7.00 ми вже покинули клініку. І якраз бачив паніку, як усі від’їжджають, затори на дорогах. Я зорієнтувався, заїхав по батька, зателефонував усім друзям і кажу: "Приїжджайте до мене додому". У мене великий будинок, підвальний поверх повноцінний, який можна використовувати як бомбосховище. І почав усіх заспокоювати: "Ви маєте розуміти, що зараз виїжджати і залишитися в заторах, їхати добу... Краще приїжджайте до мене в безпечне місце, а потім уже визначимося". Ось так почалася війна.
Тоді я вже зрозумів, як працюватиме медицина. Приватна клініка моїх друзів, і все-таки персонал поїхав. Наступного дня я пішов до сільради Вороньківської ОТГ і вступив у тероборону. З огляду на те, що в нас такий стратегічний напрямок: це дорога на Південний міст, нижня дамба так звана, – я запропонував будувати два блокпости. І з 25 лютого ми вступили в тероборону. 26-го нам дали п'ять автоматів, ми спорудили блокпости. І тема медицини мене не лишає. Я телефоную до свого товариша Ростислава Валіхновського, який на Протасовому Яру має клініку. А в нього розкішні операційні й реанімації. Я кажу: "Ростиславе, відкриваймо клініку". – "У мене немає персоналу. Усі поїхали". – "Нічого страшного. Ми знайдемо". І я почав телефонувати анестезіологам, хірургам. Зрештою набрали команду із чотирьох осіб, молодих випускників інституту. Ми готувалися до вуличних боїв. У підсумку познайомився з голосіївською теробороною. І стали на чергування. У разі бойових дій вони привозили б нам поранених. Ось так почалися перші дні війни.
– Я запитаю у вас як у професійного будівельника, якими сьогодні мають бути приміщення, котрі в Україні будують. Що обов'язково і наскільки це має бути безпечним. У той критичний момент ви взяли на себе функцію мінідержави. Організовували людей, не розгубилися... Ви якось сказали, що ваше волонтерство і ваша діяльність врятувала не лише життя іншим людям, а й вас. Тому що вам вдалося вилікуватися. Як це пов'язано?
– П'ять років тому в мене було ожиріння.
– Скільки ви важили?
– Я важив на піку 170 кг. І потім за допомогою операцій, зменшення шлунка, упорядкування тіла спеціальними вправами я досяг результату 80 кг. І саме одну з операцій – наслідки схуднення – було заплановано на 23-тє. Це дало мені змогу повністю впорядкувати своє здоров'я і також змінити систему цінностей. Усе-таки часто ми більше уваги приділяємо матеріальному. У гонитві за грошима, створюючи великий бізнес, ти змушений повністю занурюватися в цей бізнес, тебе захоплює, ти весь в операційці, перестаєш приділяти час сім'ї, перестаєш приділяти час своєму тілу, здоров'ю. Ось цей шлях я пройшов. І зараз я розумію, що це була така собі підготовка. Тому що часто товариші кажуть: "Ми втратили бізнес. Зараз немає прибутків. Як бути?" Я йому говорю: "По-перше, у тебе всі живі-здорові, уцілів будинок..." Я такий термін навіть винайшов: "Треба вимкнути комерційний складник". Людина, яка займається бізнесом, завжди аналізує: скільки вона заробила, втратила, які рішення... "На час війни вимкніть комерційний складник. Головне – це сім'я, домівка, близькі. Закінчиться війна – знову будуватимемо бізнес, будуватимемо нашу державу по-новому". Усе ще в нас попереду. Багатьом я допоміг у цьому аспекті.
– Наскільки ви всередині себе переглянули? Якщо раніше для вас було щось важливе, то зараз ви вважаєте, що це не важливе, чи навпаки?
– Напевно, це прості речі. Але часто люди хочуть вдягати дорогі речі... У колах бізнесу є певні бренди, що "я маю носити такі дорогі джинси". А насправді джинси мають коштувати $50–100. Вони виконують функцію одну й ту саму. Зараз я навіть хочу запустити челендж. У людей є дорогі автомобілі. Припустімо, Mercedes S-класу вартістю $50–100 тис. Його можна продати, купити економічнішу машину, наприклад, Volkswagen, а на виторгувані гроші допомогти з протезуванням або лікуванням військовослужбовця.
Як я став волонтером? Це цікава історія. У підсумку нам вдалося відкрити клініку на Протасовому Яру і стати на чергування. Уже із 28 лютого в нас чергувала бригада молодих лікарів. І я пам'ятаю випадок: уночі треба було розвести лікарів. На Південному мосту вночі мене зупиняють на блокпості: "В'ячеславе, зараз у місті їздить лише п'ять машин: чотири військові і ти. Навіщо ти їздиш?" Я пояснюю: "Я везу хірурга на чергування. Різне може бути". Тобто з розумінням ставилися. І ось так ми втягнулися в рух у медицині. І далі цікавий випадок трапляється. 7 березня, Дніпровська набережна, заправка WOG. Це наші друзі, партнери, вони заправляють "швидкі". І тоді я почав налагоджувати з ними стосунки. Вони дозволили дві мої машини заправляти із 16.00 до 20.00. О 18.00 я приїжджаю на заправку, стоїть бусик Volkswagen...
– А ми маємо нагадати, що тоді був величезний дефіцит пального.
– Заправки працювали до обіду, до 15.00–16.00. І я бачу, як він схвильований. Я підходжу до нього: "Що сталося?" – "Мені треба заправити машину". – "Що ти робиш?" – "Я виводжу жінок і дітей із Бучі та Ірпеня". Йому 18–20 років. Я кажу: "А як ти це робиш?" І він розповідає мені свою історію. "Я є членом церкви Христа. Наш американець-засновник заздалегідь виділив гроші, купили автомобілі, мікроавтобуси, виділяє гроші на пальне. І ми вивозимо з Ірпеня людей до себе в церкву. У нас є філія в Тернополі". І він каже: "Мені обов'язково треба сьогодні поїхати. Люди чекають на мосту".
– Там же міст розбомбили тоді.
– Так. І я коли почув цю історію... Я запитую в себе: хлопець 18 років, церква Христа, американець... Цей весь пазл... І його треба заправити. Він каже: "Я заплачу". Я кажу: "Зачекай. Не треба". Я заправляю його, беру телефон. Ми знайомимося, роз'їжджаємося. Мене настільки це вразило, надихнуло, що я, повертаючись додому, розумію: "А чому я цього не роблю?" У мене є два джипи, у мене є заступник, він зі мною постійно живе. Ми можемо сісти на два джипи і щось зробити корисне. Є можливість заправити. І я приїжджаю додому, вечеряємо всі разом... У мене тоді вже жило приблизно 35–40 друзів...
– Тобто ховалися у вас, бо там підвал...
– Так. Друзі, які живуть на Оболоні, – вони одразу ж, 24-го числа, переїхали. Сім'я мого економіста взагалі приїхала з бабусею, тещею, дітьми, із двома собаками...
– Було кому готувати, В'ячеславе.
– Так. І це було весело насправді. І за вечерею, звісно, телевізор увімкнений, і якраз розповідають про Чернігів. Це 7 березня. Якраз коли Чернігів намагалися оточити. Показують, що багато людей хоче виїхати. І я відразу ж кажу собі, що завтра вранці поїдемо в Чернігів. Я ухвалюю таке рішення, не кажу сім'ї. Заступнику кажу: "Уранці о 8.00 виїзд". Уранці прокидаємося, сідаємо в машини – і їдемо до Чернігова, не знаючи ситуації. Я звертаю увагу, що траса Київ – Чернігів порожня. Якось незрозуміло. Це вже було 8 березня...
– Ви там навіть ні з ким не зідзвонилися, щоб скоординуватися?
– Коли ми відкривали клініку Валіхновського, я познайомився із журналістами-волонтерами. Вони самі з Чернігова. І коли ми вранці виїхали, я кажу: "У нас два джипи. Ми можемо взяти 15 людей. Знайди нам когось". Вона каже: "Я перебуваю в чернігівському чаті біженців. Там дуже багато жінок і дітей. Виїжджай сміливо". І за пів години буквально вона каже: "Біля драмтеатру є школа. Там чекає 15 людей, п'ять сімей, жінок і дітей". Дуже швидко це організували. У підсумку на в'їзді в Чернігів ми бачимо бій. Цього дня орки вперше вийшли на чернігівську трасу... Киїнку тоді посилено бомбардували. І нам довелося об'їжджати...
– Машини ж не броньовані у вас, а звичайні?
– Звичайні машини. Нам показали дорогу. Військові кажуть: "Куди ви їдете?" Я кажу: "У Чернігів". – "Ви дурні? Там бій іде". А я кажу: "Там жінки й діти на нас чекають. Розумієш?" – "Я тобі нічого не обіцяю. Це небезпечно. Спробуй через Киїнку заїхати, через Куликівку полями". І нам дивом пощастило. Тоді, 8-го числа, ми реально побачили перший бій. Ми побачили підбиту техніку нашу, ми побачили поранених хлопців і дівчат. Вони казали: "Якщо заїдете в місто, не виїдете. У вас буквально пів години – година". В'їжджаючи до Чернігова через автомобільний міст, ми мали буквально пів години. Я дуже добре пам'ятаю Чернігів, стародавнє місто...
У Чернігові потрапив в операційну. Мене дуже здивувало, такий шок: в операційній стояло відро із кров'ю, залишків уже не прибирали. Операційна працювала без прибирання, без зупинки. Щодня надходило приблизно 100–120 тяжкопоранених
– Гарне, таке доглянуте...
– Ми заїжджаємо й бачимо, яка паніка в місті. Під'їжджаємо до драмтеатру. У мене був телефон однієї із жінок, яких ми мали забрати. Вони кажуть: "Ви приїхали? Ми не вірили". І добре, що вони були вже зібрані. Ми швидко завантажилися. І на виїзді нас не випускає чернігівська тероборона: "Ми вас не випустимо. Там триває бій". Я пояснюю: "Друже, ми щойно звідти. Я знаю, як виїхати з Чернігова полем. У мене жінки й діти. Я їх не можу назад зараз". У підсумку вдалося його переконати. І ми полями виїхали з Чернігова. Виїжджаємо до Козельця, на трасу київську. Як я казав, того дня на трасі були бої. Їдемо десь 120 км/год. Бачу, наш військовий махає: "Зупиніться". Ну, я думаю: "Дивно". Він починає стріляти в повітря. І це врятувало нас. Я зупиняюся. Він уже матом: "Ви куди?! Там танковий бій". Одну машину, як виявилося, тоді розстріляли. Зрештою повернулися в Козелець і там заночували. Я бачу, що в нас пального бракує, бо їзда полями... І ми вже до Києва не дотягуємо. Ми не розуміли, що заправки не працюють на трасі. Але в мене в машині було чотири "броники". І тут спрацювала моя бізнес-жилка. Я розумію, що в мене валюта крута, розумію, що треба познайомитися з теробороною Козельця. Я приїжджаю до міськради, знайомлюся із жінкою з тероборони: "Мені потрібно 40 літрів бензину і ночівля безпечна. Я натомість даю чотири "броники". Вони дуже зраділи. Поселили нас у підвалі школи. Дали дві каністри. Цього дня була посвята, скажімо так.
Пам'ятаю, вимкнули світло, почали засинати, і раптом за пів години підходить хлопчик і каже: "Дядьку Славко, ходімо до нас". І ми всі як оселедці на бочок. Мене це так зворушило... Вони поступилися місцем. Цілу ніч я переписувався, розробляв маршрут. Відтак порадили через Десну. Київську трасу було заблоковано. Заїжджаємо з боку Троєщини в Київ і їдемо до мене додому в Бориспільський район. І вже на броварській окружній – це було вже 9 березня – теж бій. Уже проривалися до Києва. І ми стали свідками, як наші підрозділи... Загалом такі були яскраві два дні. І цього дня ми стали волонтерами. Із 9 березня щодня ми їздили до Чернігова.
– У Чернігові тоді був жах. Ми були на зв'язку з мером Чернігова Владом Атрошенком. Те, що росіяни з містом зробили, – це жах.
– Так, Чернігів цинічно авіабомбами, авіаударами... Не було ППО. Із нього просто знущалися по повній.
– Рівняли із землею. Хотіли зробити, як Маріуполь.
– Після того як 24 березня завдали авіаудару по автомобільному мосту, Чернігів було повністю заблоковано. Не було звичайного автомобільного сполучення. Залишався пішохідний міст, який використовували військові. У мене було завдання – домовитися з військовими, щоб дістати допуск. І нам це вдалося зробити. Ми якраз тоді і з Атрошенком, й із секретарем Олександром потоваришували. Чому ми це робили? Нам трапилися біженці в Куликівці, які розповіли, що в Чернігові не було світла, не було води.
– Так.
– Я кажу: "Воду ж можна в Десні набрати". Виявляється, орки обстрілювали берег Десни. І коли мирні люди могли піти по воду, вони не давали цього робити. І люди змушені були набирати воду в калюжах. Згодом організували доправлення води військові. Але коли ми побачили заблоковане місто, продовжуючи тему медицини, я одразу ж секретарю Саші кажу: "Що у вас у лікарнях?" Він каже: "Багато поранених".
– Жах був. Каналізація не працює, усе стоїть, холод...
– Так. Я кажу: "Нумо вивозити їх". Він: "Це неможливо. "Швидка" не проїде полем". Я кажу: "Ми джипами". Зрештою ми з військкомом домовляємося. Нам дають дозвіл, дають допуск проїзду через пішохідний міст у Чернігів. І в такий спосіб ми 33 тяжкопоранених цивільних вивезли. Вивозили їх до Куликівки, а з Куликівки вже "швидкими" до Києва. І тоді я побачив уперше тяжкі поранення, що таке касетні бомби. Я побачив перших ампутантів, як людей розсікало повністю... У нас було кілька людей... Була Катя, дівчинка, яка втратила своїх батьків. Вони вийшли набрати воду в колонках – приліт – і батьки загинули відразу ж. Вона дістала поранення в голову, їй відірвало ногу. Як казали лікарі, вона 10 разів мала померти. Це перший мій поранений пацієнт-ампутант, якому потім ми організували лікування в Німеччині...
Коли ми зайшли 26 березня до лікарні, я одразу пішов в операційну. Мене дуже здивувало, такий шок: в операційній стояло відро із кров'ю, залишків уже не прибирали. Операційна працювала без прибирання, без зупинки. Щодня надходило приблизно 100–120 тяжкопоранених у лікарні Чернігова. І так ми відпрацювали цілий місяць, до 5 квітня. Після того як Чернігів розблокували... Ми в Чернігові, до речі, потоваришували з Антоном Геращенком. Він надав велику підтримку, познайомив із мером, із військкомом. І ми завдяки контактам змогли зробити дуже добру справу.
– В'ячеславе, за весь цей час скількох людей ви врятували?
– З Чернігова ми вивезли майже тисячі людей. Зараз ми працюємо на сході. У нас уже приблизно 9 тис. евакуйованих. Наразі в нас 20 машин швидкої допомоги, мікроавтобуси. Ми допомагаємо медичним військам, допомагаємо нашим героям.
– Ви зараз ще працюєте над тим, щоб воїнів і цивільних, котрі мали ампутації, протезувати.
– Так.
– Ми про це детально поговоримо. Поки я хочу запитати вас: уже рік минув... Один день пожити в такому – це на 10 життів комусь вистачить. А це – вічність. За цей період які були найемоційніші, найбільш надзвичайні історії?
– Перша історія – це ночівля в школі Козельця. Це дуже вразило. Друга трагедія... Я в Чернігові переконався, що Росія – це терорист номер один. Що то не війна, а тероризм. Коли мирне місто обстрілюють усіма можливими озброєннями й мирні люди гинуть... І коли бачиш ці поранення, це жахливо. Це окрім руйнувань інфраструктури. Наступне, що на все життя вразило, як кажуть, – це Краматорськ. Так вийшло, що 8 квітня ми в'їжджаємо у Краматорськ і стаємо свідками теракту на залізничному вокзалі.
– Так.
– Ми були на залізничному вокзалі за 10 хвилин. І я думаю, що це найстрашніше. Такої кількості поранених і трупів я не бачив, і дай боже, щоб не бачити. Я пам'ятаю, ми витягали Владика. Підбігає мама і кричить: "Допоможіть! Там мій син!" Хлопець 18 років. Він був повністю завалений шматками інших людей. Він був увесь в останках, скажімо так. Ми думали, що він загинув. Він був непритомний. Ми допомогли його дістати. Ми тоді пропрацювали цілу добу на евакуації. Коли ми там перебували, я побачив, що ракета була за 50 метрів від вокзалу. Причому ракета була із касетним наповненням. Тобто не було мети знищити будівлю вокзалу. А була мета якнайбільше...
– Мирних людей.
– Мирних людей. І це страшно. Уранці ще привезли бочку з окропом, щоб люди могли попити чай. Уявіть картину: люди о дев'ятій-десятій ранку виходять до цієї бочки набрати окропу, хтось почав займати місце на пероні, щоб першим потрапити у вагони... І в цей момент... Це свідчить про те, що на вокзалі був навідник, який давав команду. І тоді це був останній, скажімо, доказ, що проти нас ведуть терористичну...
– Геноцид.
– Так. Той, хто віддавав команду, розумів, що там багато людей, що там буде евакуаційний поїзд цивільних, не військових. Потім вони повторили на День Незалежності в Чаплиному. Ми рятували Настю Пригожину, яка втратила батьків. Це жахлива історія. День Незалежності, батьки з Покровська везуть дівчинку Настю 18 років у Львів вступати в інститут. І під'їжджаючи на залізничний вокзал Чаплиного – ракета. Залишки ракетного палива потрапляють в автомобіль. Її батьки гинуть одразу ж, на місці, згоріли живцем у машині. У Насті 70% тіла було пошкоджено. Ми дивом її врятували. Вона вже одужала, уже в Австрії на реабілітації. І таких історій дуже багато. І ти розумієш, що в тебе є досвід, свої здібності я можу використовувати не для заробляння грошей, а для допомоги простим людям. У цьому є справжній кайф: коли ти допомагаєш людині, якої не знаєш зовсім. Коли ми рятували Настю Пригожину, у неї була критична ситуація, її відмовлялися везти. Мені треба було обов'язково дістати дозвіл від командування медичних військ на транспортування вертольотом із Дніпра в Київ. Тому що машиною ми не довезли б: настільки критичний стан. І не давали дозволу через важкий стан. Мені казали: "Славо, вона однаково помре. Не можна з такими параметрами". І я, пам'ятаю, сказав: "Уявіть, якби це була ваша донька. Є шанс її врятувати. Вона помре в лікарні чи у вертольоті або вона одужає. Дайте їй шанс". А в мене доньку теж звати Настя. Після цього командувач медичних військ дав добро. Ми полетіли і врешті-решт урятували Настю.
– В'ячеславе, 9 тис. урятованих життів... Ви герой. Ваші хлопці, ваша команда – справжні герої. Я розумію, що за цей час кожна подорож – це ризик для життя. Ви коли виїжджали, ви ж розуміли, що можете не повернутися. Часто здавалося, що поруч із вами смерть гуляє?
– Це було в Чернігові. Коли ми заїжджали через пішохідний міст, а він був пристріляний. Я розумів, що, заїжджаючи на пішохідний міст, ти можеш не повернутися. І ця школа Чернігова настільки загартувала, що коли ми почали працювати у Краматорську... Коли ми заїжджали в Лиман, коли ми супроводжували після деокупації Балаклеї, Ізюма... Коли ти їдеш, а на узбіччі міни лежать. Наші бійці розміновують лише колію. І ти розумієш, що тут праворуч-ліворуч – і все. І дуже багато насправді машин так потрапило. У тебе був такий імунітет. Звісно, ти все це розумієш. І мій друг Антон Геращенко сказав: "Славо, ти мусиш берегти себе. Тому що якщо тебе не стане, зупиниться твій рух. Тому ризик має бути виправданим". Тому ми зараз працюємо вже на другій зоні евакуації. Ми забираємо поранених із лікарень. А на передку працюють професіонали, медичні війська. Вони мають спеціальний транспорт.
Нам треба запротезувати приблизно 1,5–2 тис. осіб. Нам дуже допомагає світ, але їхні можливості також не безмежні. Припустімо, американська "Простетик оф Юкрейн" – це, напевно, найбільший хаб із протезування військових. Вони запротезували 80 осіб. Лист очікування – 600 людей
– В'ячеславе, я хочу з вами зараз детально поговорити про протезування. Сьогодні ця проблема стає на повний зріст. В Україні величезна кількість людей, які постраждали через дії Росії: і без рук, і без ніг, і військові, і мирні люди, і діти зокрема. Протезування потребує пильної уваги з боку держави. Розкажіть, будь ласка, що ви робите. Скільки коштують протези? Гарна біонічна нога, рука. Чи є шанс налагодити виробництво в Україні? Це було б правильно. Адже в нас багато талановитих хлопців та дівчат, які цілком здатні це зробити. Можливо, їм просто потрібна підтримка? І який масштаб цієї проблеми?
– Я побачив першого ампутанта в Чернігові. Катя Киричок, Толя Іщенко... І надалі ми знайшли їм протезування в Німеччині, Австрії. Я зрозумів, що це дуже велика проблема. Сьогодні вже рахунок іде на тисячі. Треба розуміти, що людина, яка втратила кінцівку, – це не лише фізичне обмеження, а ще й психологічне. І дуже важливо знайти правильний протез, навчити людину ним користуватися. Паралельно працювати із психікою, у всіх є ПТСР. Людина має розуміти, як вона може працювати. Роботи дуже багато. У нас є фірми, які роблять на місяць 10–12 протезів. Треба запротезувати приблизно 1,5–2 тис. Відповідно, самі ми не впораємося. Нам дуже допомагає світ у цьому. Але їхні можливості також не безмежні. Припустімо, одна з компаній Америки, "Простетік оф Юкрейн", Юрій Арашидзе її очолює, дуже великі молодці. Це, мабуть, найбільший хаб із протезування військових. Вони вже запротезували 80 осіб. За місяць вони роблять 10–12 протезів. Лист очікування – 600 людей. Ми телефонуємо постійно. Я йому телефоную й кажу: "Це унікальний випадок. Цей боєць заслуговує. У нього дружина вагітна. Зробімо подарунок, поставмо протез". Він каже: "Славо, я не можу. У мене 600 осіб у листі очікування". Нам допомагала Німеччина, але, знову ж таки, вони можуть прийняти 10–15 людей. Зараз ми працюємо з естонцями. Естонці взяли вже 10 осіб на протезування
– Це безплатно, за гроші місцевих спонсорів?
– Так. Потрібен приклад, звісно, американського суспільства. Один простий протез ноги коштує приблизно $30 тис. Плюс виготовлення, налаштування... Виходить майже $50 тис. Юрій робить 10–12 протезів. Його фінансує громада штату. "Вони знають, чим я займаюся. Добре, що в мене протезисти не беруть гонорару за виготовлення. Моє завдання – лише придбання складників". Уявіть, штат Міннеаполіс, він за місяць витрачає приблизно $300–400 тис. на закупівлю складників. І це велика допомога для нас. Естонський уряд – зараз троє людей уже отримали найсучасніші біонічні ноги за високої ампутації. Випускає компанія "Табок". Протез має назву Genium X3. Це найсучасніше біонічне електронне коліно, там дев'ять датчиків. Такий протез коштує €90 тис. 10 ампутантів естонський уряд узяв на себе. Німці вже не беруть. Уже медстрахування не покриває протезування. Австрійці беруть лише цивільних, не беруть військових.
– Розкажіть, що скільки коштує.
– За високої ампутації компенсація, яку може отримати військовослужбовець, становить 670 тис. грн. Це €15 тис. Із цього року – дякую, почули – підняли на 27%. Тобто приблизно 800 тис. Це проста механіка. Тобто людина, яка втрачає коліно, – це висока ампутація... А більшість хлопців – саме висока ампутація. Він за €20 тис. може отримати протез, на якому не буде повністю функціональним. Він не зможе легко підніматися сходами, він не зможе бігати. Протез повністю буде без обмежень – це €90 тис. Держава сплачує 20 тис. Наше завдання – знайти цю різницю. Ми в постійному контакті... Дякую фонду Віктора Пінчука. Він узяв на себе фінансування складних рук. Є хлопці, які втратили повністю по плечовий суглоб. Такий протез коштує €150 тис. у Німеччині. А держава платить за цей протез лише 500 тис. грн.
Коли людина може поставити просту ногу, можна ходити, кульгаючи, з паличкою, але коли в тебе немає руки – та ще правої, – ти обмежений. А ми маємо випадки, коли немає двох рук. Це жахливо. Одна рука коштує, як я казав, €150 тис. Тому ми постійно ведемо роботу з організаціями, благодійними фондами, з бізнесменами, щоб вони брали на себе. Якщо кожен бізнесмен візьме на себе допомогу... І ми під час зустрічі, знаєте, будемо хвалитися не кількістю автомобілів, а "я ось поставив хлопцю..." Зараз я опікуюся десантником Михайлом. Він без двох ніг. У нас уже третій такий випадок. Він 11 місяців лікується. У нього дуже складне поранення, у нього ще інфекційне запалення. Ми йому зараз організовуємо протезування в Естонії. Складна реабілітація.
– Скільки вже завдяки вашій команді хлопців і дівчат вдалося на протезування відправити?
– Ми запротезували 21 людину. Найближчим часом поїде троє в Естонію, троє – у Польщу. Ми тут як менеджери. Моє завдання – організувати. Ми беремо складні випадки, де бракує компенсації держави, де необхідно провести складне лікування, реабілітацію. Ці випадки – для нас. Я беру цих пацієнтів, зв'язуюся з нашими партнерами, друзями – і ми бачимо можливість протезування. Також ми спромоглися організувати з нашими друзями реабілітацію ампутантів. Це цілий вид діяльності, якого раніше в Україні не було. Не було, скажімо, набору таких процедур, не знали, як боротися з фантомними болями, не знали, як розробляти коліна, як працювати з куксами... Нам це вдалося. Ми зараз ділимося досвідом. Незабаром відкриють два центри: один у Львові, інший у Винниках. Для розуміння картини: зараз приблизно 2 тис. ампутантів є. Кожному ампутанту треба хоча б двічі на рік проходити реабілітацію, щоб комфортно почуватися на протезі. Уявіть, скільки має бути реабілітаційних центрів. Вони мають бути в кожному обласному центрі, приймати щонайменше 20–30 осіб на місяць, щоб усім хлопцям і дівчатам допомогти. Мене часто запитують: "А чому саме ампутанти?" Я вважаю, що ми завдячуємо людині, яка віддала своє здоров'я для захисту держави. У мене є ще програма соціальної адаптації. Суспільство має бачити наших героїв. Ми не маємо їх ховати. У нас, скажімо, не всі магазини, житлові будинки, концертні зали...
– Обладнані.
– Я вам скажу більше. Я як будівельник часто до цього ставився несерйозно: що таке маломобільні групи, що таке підйомник, що таке пандус, що таке парковка... Зараз, коли я везу ампутанта, ми кудись приїжджаємо... У Дніпрі був концерт Сергія Бабкіна. І ми взяли одного бійця-візочника на концерт. Ну важко. Важко припаркуватися, немає брівки. І коли зима... Ти мусиш стикатися із цими проблемами. І друга проблема: я очікував, що люди, які прийшли на концерт, – вони підійдуть, підтримають, познайомляться... У нас суспільство не готове приймати ампутантів. І ось зараз хлопці, які перебувають в Америці на протезуванні, кажуть: "Славо, у вихідні вулиці заповнені інвалідами". Там це нормальна практика... У нас поки, на жаль, такого немає. Одне із завдань – це соціальна адаптація, щоб усі громадські місця були обладнані, щоб людина могла припаркуватися, могла вийти, щоб її зустрічали. Особливо якщо це ампутант-військовослужбовець. Це герой. Ми маємо поважати його подвиг. Мені розповідали, що в Америці ампутант має право відвідати будь-який захід – концерт, виставку – безплатно. Йому безплатно надають квиток на поїзд, літак. Ми зараз хочемо цю програму запустити, щоб у нас були такі самі пільги, така сама повага. І, знову ж таки, повертаюся до волонтерів. Зрозуміло, що держава не витягне всіх. Але якщо кожна компанія... У нас зараз навчається в IT-компанії військовослужбовець-ампутант. Їх можна використати. Вони будуть корисними в роботі.
– Наскільки змінилася кількість допомоги й бажання допомагати. На початку війни, зрозуміло, долучалися майже всі. Я не знаю тих, хто не допомагав. Хтось донатив 100 грн, хтось 10 тис. Наразі залишилися ті, хто, по суті, професійно щось робить. Хтось уже не витягує. Як ви відчуваєте?
– Авжеж, рік війни... Скажімо так, багато хто втомився. І тих донатів, які були протягом перших місяців... Я пам'ятаю, була проблема із заправляння машин. І після публікації на Telegram-каналі "Правда Геращенко" за дві години ми зібрали 400 тис. грн. Зараз я вам скажу чесно: я вже не сподіваюся отримувати донати й допомогу від пересічних громадян. Бо розумію, що прибутків немає, а жити дорого. Давайте говорити відверто. За електроенергію треба платити, за газ треба платити... І ми маємо більше сподіватися на структури, які працюють, на бізнес, звісно, на іноземних партнерів. І тут має бути робота з державою. Ми, загалом, налагодили взаємодію з МОЗ. Є система європейська, де ми виставляємо проблемний випадок і чекаємо на відгук із клініки.
У будь-якому разі ми дістали фідбек: протез треба обслуговувати. Кукса (це частина, куди кріплять протез, гільзу) змінює форму. Не треба підганяти. Відповідно, у нас має бути своя мережа фірм із протезування. Кілька проєктів навесні почнуть працювати на повну силу. Це проєкт "Супер Хьюманс" у Винниках. Це проєкт "Незламні" у Львові на базі львівського медичного об'єднання. Вони вже запротезували майже 80 осіб. У нас у реабілітаційному центрі немає стаціонару. Ми винаймаємо квартири. У нас були квартири не на перших поверхах, і нам доводилося ампутантів спускати сходами, коли був блекаут. Потрібні реабілітаційні центри зі стаціонаром і при них майстерні з протезування. Цьогоріч усе має запрацювати. І ми маємо все-таки створити мережу з протезування й реабілітації в Україні.
Ми постійно проводимо зустрічі і з МОЗ, і з Мінсоцполітики. У нас є Міністерство ветеранів, про яке трошки забули. Ми зараз проводимо консультації із цим міністерством. У нас є пропозиція, щоб кожен ветеран-герой... Я дуже не люблю слова "інвалід". А, на жаль, хлопцям і дівчатам доводиться набувати інвалідності. Ми ще ніяк не перебудуємося. У міністерства є програма психологічної допомоги. Але, як не дивно, допомога у протезуванні йде через Мінсоцполітики. Це неправильно, я вважаю. Ми пропонуємо, щоб кожен військовослужбовець, який дістав важке поранення, набув інвалідності, став на облік у Міністерстві ветеранів. Можна додати таку програму в "Дію". Він мусить мати спеціальне посвідчення, що він воїн, ветеран-інвалід, щоб він мав усіляку підтримку держави. Я вважаю, що наші захисники зобов'язані від держави дістати всіляку підтримку: отримати житло, земельну ділянку, можна запустити програму щодо автомобіля. Ми цю програму, до речі, розпочали. Ми завезли перший автомобіль із ручним керуванням, щоб наші ампутанти могли пересуватися. Вони їздять у Польщу на протезування... Це також елемент соціальної адаптації. Я кажу: "Друзі, ви ж можете керувати машиною..." І це зайшло їм... Тобто людина з обмеженими можливостями, яка може жити повноцінним життям – може пересуватися, ходити на концерти, у магазини, відвідувати лікарів, тоді в неї все нормально.
– В'ячеславе, дякую вам дуже. Я можу тільки ще раз сказати, що ви й уся ваша команда – справжні герої. Ми залишимо до цього відео посилання на фонд. І всі охочі можуть приєднатися й допомогти. Бачу, у вас на стіні висять дитячі фотографії. Хто це?
– Це мої діти. У мене двоє доньок. 20 років старшій і молодшій 14 років. Старша зі мною весь час, а молодша зараз живе в Італії, у неї нова сім'я. Ми підтримуємо одне одного.
– Дякую вам ще раз. І якнайшвидшої перемоги. Слава Україні!
– Героям слава! Разом до перемоги. Дякую.