Як сміливість тих, хто не мовчав, осоромила боягузство і зрадництво байдужих. Уривок із книги "Лицарі Бабиного Яру" G

Зізнаюся: ми – перше повоєнне покоління киян, яке народилося в любові Перемоги, дорослішало в післясталінській відлизі, щасливе у своєму невігластві, ми навіть не чули про Голокост. Колюче слово, незрозуміле, схоже на вбиті у хрест цвяхи, за залізну завісу довго не потрапляло. Воно вискочило звідкись раптово, укололо до крові, стало поперек горла.

Раптово – "Щоденник Анни Франк". Я проковтнула його протягом однієї ночі в тому віці, у якому Анна списала половину свого зошита. Анна, Аннушка, Нюша... Вона стала мені подружкою, співрозмовницею, сестричкою.

А ось – молодий Євген Євтушенко, йому 29, а схожий на юнака, читає, як молиться: "Мне кажется – я – это Анна Франк, прозрачная, как веточка в апреле. И я люблю. И мне не надо фраз. Мне надо, чтоб друг в друга мы смотрели".

Ось у "Юності" Анатолій Кузнєцов зі своїм "Бабиним Яром". Куренівський пацан у картузі, на стіні наказ: "Усім жидам міста Києва..."

Пізніше дізналася, що обом розпечатав уста Віктор Некрасов. Він перший після 15 років замовчування голосно заговорив про те, що є таке страшне місце, а пам'ятника над ним немає.

За зухвалість кожного з них було так чи інакше покарано – хлистом начальницького слова, вигнанням із батьківщини, знищенням творів.

"І біль мій завжди переді мною"

Що спонукало радянське керівництво навіть після смерті Сталіна замітати сліди німецьких розправ над мирним єврейським населенням, ставати на одну дошку з гітлерівцями? Парадоксальна, нічим, крім державного антисемітизму, не поясненна ситуація: у країні, що перемогла німецький націонал-соціалізм, нещадно розправлялися з пам'яттю про його єврейських жертв. Нацизм соціалізму?

Цю книгу я назвала "Лицарі Бабиного Яру". Сумнівалася: чи не надто красиве слово – лицарі? А що, якщо навпаки – недостатньо красиве для тих, хто, відстоявши пам'ять про жертв Бабиного Яру, відкрив дорогу до визнання безлічі інших ярів, байраків, ям, братських могил, що вкрили всю Україну, Білорусь, Литву? Тільки в Україні нарахували шість тисяч "бабиних ярів". Сміливість тих, хто не мовчав, осоромила боягузтво і зрадництво байдужих.

Свого часу про Віктора Некрасова я написала книгу. Про Анатолія Кузнєцова, скульпторів Аду Рибачук і Володимира Мельниченка – нариси (про Аду і Володю ще й фільм зняла), із Євгеном Євтушенком і Наумом Коржавіним зробила інтерв'ю. Кожен із них, як на пароль, відгукувався на Бабин Яр. Кожен доступною йому зброєю боровся за збереження пам'яті про київську трагедію.

Спочатку я хотіла написати тільки про них. Але у процесі роботи над книгою в один ряд із ними, хто попереду, хто в потилицю, шикувалися інші поети, письменники, композитори. Стало зрозуміло, що необхідно нагадати і про саму трагедію. Про неї писано-переписано? Видно, мало, якщо антисемітизм, який має нахабство заперечувати Голокост, не здувся, не всох, не здох від своєї нелюдської ганьби. Час перемелює пам'ять на пісок. На все є термін давності, і пам'ять не виняток. Така підла захисна реакція психіки.

Василь Гроссман так відчував: "Людина, яка випадково зазирнула в покійницьку або бачила, як вантажівка задавила восьмирічну школярку, ходить кілька днів сама не своя, втрачає сон і апетит. Але немає людини з таким вібруючим серцем, із такою чутливою думкою, із такою силою уяви, із таким потужним почуттям гуманності і справедливості, яка була б у змозі виміряти жах того, що сталося, прочитавши про це в книзі або в газеті. Ця обмеженість і є щасливою властивістю людської свідомості, вона й оберігає людей від моральних тортур і безумства. Ця обмеженість – так само і злощасна властивість нашої свідомості: вона робить нас легковажними, дає нам змогу (хоча б на мить) забути про найбільше злодіяння на світі".

Хазан: Донині невідомо точної кількості жертв Бабиного Яру. І ніколи відомо не буде. Одні вважають, що може йтися про 100 тис. убитих. Інші – про 200 тис. Фото: espreso.tv

"Чи варто згадувати настільки трагічні, настільки страшні моменти?" – іноді запитують мене. Живи весело, без мук, живи як живеться, поки живеться. У тому й річ, що якщо не пам'ятати, якщо боятися своїх страхів, то жити як живеться не вдасться, тому що одного непрекрасного дня минуле стане майбутнім.

"І біль мій завжди переді мною" написано на плиті біля підніжжя Менори у Бабиному Яру. У 38-му псалмі Давида далі йдуть слова: "А мої вороги живуть, оселилися й помножилися, ненавидять мене несправедливо. А ті, хто відплачує мені злом за добро, ненавидять мене за моє прагнення до добра"...

Ми ще дихали одним повітрям із тими, хто забороняв Бабин Яр, і з його захисниками-лицарями. Майбутні покоління дізнаються про них, якщо не облінуються вкрай, із книг, але навіть найкраща книга не здатна повною мірою передати те нагнітання відчаю і сміливості, якими було наповнене повітря. Пісок часу насипає кургани на історичні події будь-якої висоти. Можливо, ми – останнє покоління, чиї оголені дроти все ще нефальшиво іскрять, відгукуючись на слова "Бабин Яр".

Лукавий гросбух

Перш ніж розповісти про лицарів Бабиного Яру, треба згадати, що вони захищали. Працюючи над цією книгою, я дізналася дещо, на чому хочу наголосити, і дещо несподіване. Донині невідомо точної кількості жертв Бабиного Яру. І ніколи відомо не буде. Одні вважають, що може йтися про 100 тис. убитих. Інші – про 200 тис.

Деякі дослідники спираються на гросбухи пунктуальних німців. Із них тільки протягом перших двох днів – тільки протягом перших двох! – тут загинуло, за неповними даними, приблизно 34 тис. людей. Німці були навіть такими точними, що повідомили в Берлін: 29–30 вересня знищили 33 771 єврея. Остання одиниця підкреслює, що порахували всіх до єдиного. Однак дуже сумнівно, щоб таке було можливо в тому натовпі й пекельному жаху.

Ілля Михайлович Левітас, який був до останніх своїх днів (помер 2014 року) головою фонду "Пам'ять Бабиного Яру", детально розібрав ситуацію з німецьким "гросбухом" і дійшов висновку, що то була лукава цифра.

Серед багатьох аргументів Ілля Левітас навів розповідь Сашка Біхеля, фольксдойче, який служив перекладачем у коменданта Києва оберфюрера СС Курта Ебергарда. Саша розповів своєму колишньому шкільному вчителеві Дмитру Пасєчному (а він переказав Левітасу), що 29 вересня 1941 року сидів у машині чи то біля місця збору київських євреїв, чи то біля місця їх пропуску безпосередньо до місця страти і рахував тих, хто приходив.

Завдання, поставлене комендантом, було не з легких: на призначену восьму годину ранку людські струмочки злилися на розі вулиць Мельникова і Дегтярівської у суцільний потік. Саша старанно записував кожну сотню в блокноті. Напевно, когось пропустив, не записав. Адже й сотню людей, що хаотично пересуваються, порахувати непросто. Наприкінці дня в нього вийшло 95 тис. осіб. Підрахунки робили й інші співробітники комендатури. Сашко бачив на столі Ебергарда документ, у якому стояла цифра, близька до тієї, яку назвав він, – 98 тис.

Невідомо, чи рахував Сашко і дітей, які йшли на розстріл. А ось німці дітей до семи років не рахували. І це теж перекреслює всі їхні лукаві "гросбухи". Чому в Берлін було надіслано явно сфальсифікований звіт? Можливо, виконавці й самі злякалися результату?

Невраховані ангели

Діти. Вони, які нічим ні перед ким не винні, які нічого не знали про те, що люди діляться на раси і національності, які прийняли мученицьку смерть, так і залишилися неврахованими ангелами. Ви, хто хоч раз приходив у Бабин Яр, не могли не чути тихого, але невпинного плачу...

Неможливо не згадати жахливої історії винищення немовлят у Вінниці, яка розташована приблизно за 250 кілометрів від Києва.

Знищення євреїв тут відбувалося то з більшою, то з меншою інтенсивністю, але на той самий день, що й у Києві, 19 вересня 1941 року, припала наймасовіша екзекуція. Один із її епізодів виходить за межі всього, що відомо про Голокост. Німці й поліцаї увірвалися у вінницький пологовий будинок, одержали від персоналу відомості, у яких палатах лежать єврейські породіллі, вивезли їх на розстріл, а єврейських новонароджених скинули в паперові мішки, які взяли на хлібозаводі, і з вікна верхнього поверху кинули на бруківку.

Є точна цифра єврейських дітей, які кілька днів були сиротами після розстрілу їхніх батьків у серпні 1941 року в місті Біла Церква, що за 80 кілометрів від Києва.

Спочатку там розстрілювали тільки дорослих із дітьми, старшими від семи років. А найменших зігнали в одне невелике приміщення і якийсь час не знали, що з ними робити.

Хтось з охорони сердився. Був незадоволеним і дивізійний пастор Корнман. Доповів командуванню:

"У двох маленьких кімнатах лежать і сидять діти – деякі з них у власних нечистотах – і, що найголовніше, там немає ані краплі питної води, тож вони дуже потерпають від спраги. На посту стояв український поліцейський, від якого ми дізналися, що це єврейські діти, батьків яких розстріляли".

Рапорт пастора прочитає 57-річний генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау – незважаючи на "фон", у зовнішності нічого аристократичного, крім монокля над товстим носом м'ясника і незастебнутим верхнім ґудзиком шинелі, щоб усі бачили орден Залізного хреста, що прикрашав відвисле підборіддя.

Райхенау накаже начальнику зондеркоманди 4а штандартенфюреру СС Паулю Блобелю вжити заходів.

Блобель велить оберштурмфюреру СС Гефнеру розстріляти білоцерківських немовлят.

Гефнер заступиться за своїх солдатів: "Як же вони це зроблять, коли в них самих є маленькі діти?" Вони посперечаються хвилин 10, і Гефнер запропонує вихід: нехай розстріляє українська поліція. Заперечень не надійде.

Дітей стратили в зеленому гаю. Листя, що не знало, навіщо сюди привезли цей дитсадок, вітало його появу ласкавим шелестом. Гефнер спостерігав, як шеренга вишикуваних для розстрілу поліцаїв тремтіла, але "роботу" свою виконала.

Пам'ятник дітям, загиблим у Бабиному Яру. Фото: k_poli / Livejournal

У Білій Церкві вони ще тремтіли. У Бабиному Яру тремтіння минуло. І Гефнер уже не так гидував, а особисто спускався в рови пристрілювати тих, хто ще ворушився.

Утім, навіть на звірів Гефнера і Блобеля одного разу зійшло затемнення. За свідченням очевидця (воно є в матеріалах Нюрнберзького процесу), у розпал чергової екзекуції Гефнер підійшов до Блобеля, тримаючи тоненьку, як тростинка, біляву дівчинку за руку. Напевно, вона була схожою на якусь крихітку Гретхен, Ірму чи Ангеліку, можливо, на його доньку, і він сказав Блобелю на швабському діалекті: "Штандартенфюрере, я не можу змусити себе застрелити малятко". Блобель розуміюче кивнув, Гефнер легко відштовхнув дівчинку від себе, і вона побігла... Куди? Чи не повернули її назад солдати або поліцаї, яких вдома не чекали ні Гретхен, ні Ірма, ні Ангеліка?..

Щоб уникнути таких телячих ніжностей Вальтер фон Райхенау в одному з наказів сформулює: "Солдати, носії великої народної ідеї, повинні з розумінням ставитися до необхідності здійснення суворої, але справедливої кари щодо єврейських недолюдей".

24 вересня в Києві він віддасть наказ протитанковому дивізіону 95-ї дивізії запобігати всім спробам євреїв покинути місто. Пастка закриється. Жодній "недолюдині", яка спробує втікати з міста, охопленого коричневою чумою, прорватися крізь патрулі не вдасться.

...Пройде три з половиною місяці після початку розстрілів у Бабиному Яру, і фон Райхенау вразить смертельний інсульт. Навіть пекло не захоче прийняти його в тому вигляді, у якому він віддавав свої диявольські накази. Літак із тілом Райхенау вріжеться в ангар під час приземлення в Лемберзі, як перейменували німці Львів. Вампірові відірве голову, і з тіла витече вся його чорна кров.

У 1945 році допитували 38-річного, приємної зовнішності, із відкритим доброзичливим поглядом начальника айнзатцгрупи D, группенфюрера СС Отто Олендорфа. На рахунку його айнзатцгрупи – 90 тисяч стертих із лиця землі єврейських душ. Слідчий запитав:

– Із яких мотивів винищували дітей?

Олендорф:

– Був наказ про те, що єврейське населення має бути повністю знищене.

Слідчий:

– Зокрема, й діти?

Олендорф:

– Так.

Слідчий:

– Тільки дітей євреїв знищували?

Олендорф:

– Так.

Ніхто не знає, скільки єврейських дітей перебувало на окупованих територіях. Часто саме через багатодітність єврейським сім'ям важко було евакуюватися. Батьки не наважувалися на далеку дорогу, як правило, у товарняках або вагонах-теплушках, без їжі і води. Побоювалися виїжджати вагітні жінки і мами новонароджених.

Одна жінка розповіла Іллі Левітасу, що "їй та її подрузі (їм було по 12 років) дали баночки з водою і ватні тампони, щоб змочувати губи дітям, які перебували на кладовищі". Очевидно, мова йде про єврейське кладовище поблизу Бабиного Яру. Туди зігнали групу дітей, відірваних від батьків. "Дядьки", які дали дівчаткам баночки з водою і тампони, сказали: "Шкода діток, вони пити хочуть". Дівчаткам теж було шкода, і вони зробили, як їм сказали. А незабаром побачили, як діти, яким вони змочили губи, падають намертво. У баночках виявилася отрута. Це було 2 жовтня 1941 року...

У 2001 році встановлять у Бабиному Яру пам'ятник розстріляним дітям. Скульптори Валерій Медведєв та архітектор Юрій Мельничук (за участю Р. Бухаренка) поставили на невисокий постамент ляльок. Таких Маш і ведмедиків після вбивства дітей продавали на київських базарах або віддавали через спецрозподільники бідним фольксдойче. Про їх першочергове забезпечення відібраними у євреїв речами був спеціальний наказ.

Фото на згадку

У 1945-му німецькі нацисти, приперті доказами до стіни, давали свідчення про те, що чинили в Бабиному Яру. Їхні нинішні ідеологічні послідовники говорять, що все це єврейські вигадки і жодного Голокосту не було.

Проте є не тільки письмові свідчення але й такі, проти яких безсила будь-яка брехня. Це документальні фотографії. Німці любили фотографувати війну. Німецька армія була добре озброєною, зокрема фотоапаратами. Вони бовталися на шиї у кожного п'ятого офіцера і солдата. По Європі їхали як на екскурсію. Фільмували краєвиди, себе на їхньому фоні поруч із гарненькими дівчатами. Знімали для звіту, для газети, для дружини, для фотоальбому. Цих фотографій на ринках і в інтернеті – сотні.

В Україні стало гарячіше. Знімки вже мало схожі на репортаж про пікнік. Ось у перші дні київської окупації готують шибениці до повішення. Ось ведуть спійманих євреїв і підпільників на страту. Ось із табличками на грудях і вивернутими набік головами вони висять. Фотографували поетапно, розкадровували, виходило, як у кінострічці.

Ось у Бабиному Яру роздягають перед розстрілом сестер, братів, їхніх батьків. Тут і приниження ворогів, і дбайливе небажання закопувати в землю тонни добра, і дріб'язкова пристрасть до наживи на крихтах із панського столу, і звичайне мародерство. Фотографували як протоколювали: монблани ганчір'я, шуб, валіз, черевиків.

Знімки німецького солдата Йоганна Геле долучили до Нюрнберзького процесу. Фото: infokiev.com.ua

Раптом так подумалось: а що, якщо хтось знімав і для свідчення на підтримку майбутнього звинувачення?..

Як мінімум один із фотографів відомий. Його знімки долучили до Нюрнберзького процесу. На них є його особисті дані. Це Johannes Hähle, він служив в одній із пропагандистських рот. Таких рот було 19. Чотири з них побували в Києві в 1941 році. Геле служив у 637-й пропагандистській роті, приписаній до 6-ї армії вермахту. У 1941–1943 роках ця армія окупувала Київ, Харків, Білгород, під командуванням Паулюса брала участь у Сталінградській битві і була знищена в Сталінградському котлі. Однак Геле вб'ють пізніше.

Спочатку він знімав європейські міста. Роздивлявся в об'єктив інші пейзажі, інших людей. Відчував себе туристом за казенний кошт. Дійшов до прикордонного стовпа з радянським гербом, повитим огрядним колоссям. Зафіксував упевнений прохід повз нього німецьких солдатів із термосами за спиною. Під важким чоботом стогне і никне трава.

А ось і Київ. Бабин Яр. Світлі дні початку жовтня. Геле зарядив у фотоапарат кольорову плівку. Розстріли не знімав. Наймасовіші відбулися до нього. Знімав їхнє відображення. Кілька кадрів. Як солдат копається в купі ще теплого одягу. Лежить він ланцюжком уздовж усього яру, а людей уже немає... І от солдат риється в єврейському ганчір'ї. Вишукує обручку для нареченої? Окуляри для дідуся? Золоту коронку на продаж стоматологу?.. Ковдру, туфлі, спіднє. Їх стільки, скільки бачить око... Брав широко, панорамно.

Про Геле відомо навіть, що він вступив до нацистської партії 1932 року, тобто з одним із перших наборів. Але мені чомусь здається, він був не цілком справжнім нацистом, не кінченим. Такий образ Бабиного Яру, образ втрати людської подоби справжній нацист навряд чи відобразив би. Якщо тільки... Якщо тільки, ловлю себе за руку, бачив у цій страшній панорамі те, що бачу я, – опосередковане, упредметнене горе. Але що, якщо ідея була іншою?

Наприклад, що знищення поневолених несе німецькому народу збагачення? Керувалися ж цією ідеєю однопартійці Геле, коли у передбаннику газової камери стригли жінок наголо для перук своїх фройляйн і фрау, коли з убитих (сподіваюся, не з живих) зрізали шкіру для сімейних абажурів, коли з людських кісток варили мило і коли вели суворий облік гребінців і зубних щіток...

Менше ніж за рік Геле поранять, але відлежиться. А життя його все-таки урветься. Це відбудеться за нез'ясованих обставин ще за два роки в одному селі на північному заході Франції поблизу Кана. Можливо, його вб'ють у бою після висадження союзників у Нормандії. Історики пишуть, що влітку 1944 року битва за Кан залишила місто в руїнах.

Моя школа – злодійська малина? А що робили з речами розстріляних у Бабиному Яру?

Це з Києва, поки не запрацювали на повну потужність печі концтабірних крематоріїв, фрау одержували посилки, плескали в долоні від радості і робили чоловікам нові замовлення. Історія про цю сторону війни запам'ятала прізвище рядового вермахту Фольтгеймера. Пізніше, сидячи в окопі, він написав дружині: "Кожна година приносить страшні для нас новини. Благаю тебе, перестань мені писати про шовк і гумові боти, які я обіцяв тобі привезти... Зрозумій, я гину, я помру, я це відчуваю".

У Бабиному Яру фольтгеймери ще думали, що будуть жити вічно, і під дулом автоматів змушували людей вставати перед розстрілом з інвалідних візків, відстібати протези, кидати милиці, знімати натільну білизну, витягувати з кісок стрічки... Боже, що можна було робити з цим?!

Я вчилася у 38-й київській школі, просторій, що виблискує чистотою, відремонтованій. Тільки працюючи над цією книгою, раптом натрапила на статтю воєнних кореспондентів Олександра Авдєєнка і Петра Олендера про Бабин Яр. Її опублікували 20 листопада 1943 року. Ось фрагмент:

"Ми були в цій школі. У великій чотириповерховій будівлі був склад. Школяр Олексій Молоченко розповів нам, як його, коли прийшов сюди за метрикою, схопили і змусили сортувати награбоване в убитих.

На першому поверсі складали продукти: консерви, хліб, цукор, масло, на другому – білизну, на третьому – верхній одяг. Четвертий поверх служив для найцінніших речей. Тут лежали відрізи дорогого сукна, шуби, годинники, обручки.

Щодня до школи №38 під'їжджали вантажні машини, ті, які привозили нові речі, і ті, які відвозили одяг на дезінфекцію в Жилянську баню, а звідти – на вокзал для відправлення в Німеччину. Крім вантажівок до школи під'їжджали легкові машини з німецькими офіцерами та працівниками гестапо. Ці господарі піднімалися на четвертий поверх і брали все, що їм заманеться...

Через століття не забудеться кривава плаха Бабиного Яру і злодійська малина в школі №38 – дві сторони однієї медалі німецьких виродків..."

Так ось воно що – я вчилася в будівлі німецької злодійської малини...

У нашій школі ввели кабінетну систему викладання із класами, обладнаними під різні навчальні предмети. Можливо, на уроках української мови ми сиділи в кімнаті, де у 41–43-му роках вагарі відважували поліцаям і фольксдойчам борошно, відібране у євреїв, які йшли в Бабин Яр. На уроках історії про давньогрецьку цивілізацію нам розповідали в примірочних, де коханки німецьких офіцерів припасовували до своїх тіл мереживні комбінації єврейських жінок. Ми ставили лабораторні досліди з хімії в кімнаті, де дружини членів київської управи обирали не рушені міллю шуби. У спортзалі закидали м'яч у баскетбольну сітку, не знаючи, що тут був салон уціненої ювелірки.

Хоч одну класну кімнату, хоч кут у фойє виділити для історії Бабиного Яру можна було!

"І чиясь участь у цей день проклятий..."

Спалити книгу непросто – скільки є сил пручається, стає на диби корінцем, складає букви в благання про допомогу, тільки не почута здається.

Слово спалити неможливо. Так і треба розуміти Булгаківське "рукописи не горять". Неопалима купина слова. Завдяки нетлінному слову збереглася пам'ять про Бабин Яр.

А рукописи, як би не молитися, на жаль, горять. Згоріла ціла Олександрійська бібліотека. У беззмістовне скло переплавились глиняні шумеро-аккадські таблички, чия історія створення втрачається в немислимій глибині століть.

У Києві німці розграбували (розорити книжкове гніздо – все одно що спалити) фонди бібліотеки Академії наук. Коли після війни провели інвентаризацію, недорахувалися 320 тисяч унікальних книг, журналів, рукописів, документів.

І хто може знати, скільки добрих, розумних, а то і геніальних думок, слів, що від серця йшли, здатних якщо не запобігти, то хоча б пригальмувати фашизм, полягло у Бабиному Яру разом із людьми, які їх не висловили? Слово горить тільки разом із людьми. Нелюдам залишається мукання. Перші заримовані слова-вірші, по гарячих слідах присвячені трагедії Бабиного Яру, датують 1941-м та 1942 роками.

Вони були написані в Києві, де швидко рознеслися чутки про жахливий злочин і про те, що в Бабин Яр євреїв заманили, як казковий маніяк-щуролов заманив у гори своєю милозвучною сопілкою дітей містечка Гамельн, і там згубив їх.

Київських євреїв заманили словами про переселення. Сказали б, що на розстріл, хто б пішов? Забилися б у підвали, на горища, у щілини. Їх і звідти витягли б за волосся, викурили. Але своїми ногами на забій...

Молода київська поетеса Людмила Тітова проводжала в дорогу стареньку сусідку, допомагала нести речі. У поспіху збирання бабуся не встигла випрати білизну і засунула її в один із приготованих у дорогу мішків: "Як приїду на нове місце, відразу влаштую прання". Виявилася ця дорога в Бабин Яр.

У віршах Людмили Тітової відбився жах від скоєного "культурною" нацією, якою її раніше вважали.

Они, как дети Гамельна, ушли,
Ушли под землю, канули, как в воду,
Исчезли навсегда в глухой дали
С глухим и страшным сорок первым
годом.
Глазами обреченными глядят,
Убогие котомки за плечами...
И длится это шествие в молчаньи
Под лающие окрики солдат.

Це написано в 42-му. А в 41-му, одразу по слідах трагедії, записала такі рядки:

Никто не верил слухам о беде,
Всю ночь кошмарил город,
и в кошмаре
Рождался новый трудный, трудный
день
И задыхался в копоти и гари.
Над городом стояла тишина,
Стеной стояли серые солдаты,
И чья-то участь в этот день
проклятый
Была бесповоротно решена.

І такі:

Приказ подкреплялся угрозой
расстрела,
Они покорились, но их расстреляли,
В те ночи свеча ни одна не горела,
Кто мог, уходил и таился в подвале.
И спрятались тучи, и звезды, и солнце
От нашего слишком жестокого мира,
Покуда баварцы, покуда саксонцы,
Стреляя по окнам,
врывались в квартиры.
Стучали прикладами в двери
и стены,
Ломились в театры, дома и музеи,
Смеялись как лошади и неизменно
Горланили хором не в лад
"Лорелею"...
Ее утащили у Генриха Гейна,
Как брали хорошую вещь у еврея,
Ее утащили у синего Рейна,
И пели, от водки и крови зверея.

До війни 16-річна школярка Людмила Тітова була закохана у 19-річного київського поета Івана Єлагіна. Під цим псевдонімом увійшов у велику літературу Залік Матвєєв. Був він сином поета-футуриста, прозаїка та перекладача зі східних мов Венедикта Марта (Венедикта Матвєєва).

Був Венедикт людиною веселою, романтичною, дружив із Даниїлом Хармсом, Сергієм Єсеніним, Давидом Бурлюком, походив з гарної, як то кажуть, сім'ї – його батько, Микола Матвєєв, журналіст, перекладач з японської, відомий краєзнавець Далекого Сходу, одержав поважну заміну звичайного прізвища і став називатися Миколою Амурським.

Хист до художнього слова бродив у генах великої родини Матвєєвих. Дядько Венедикта, батько відомого поета Новелли Матвєєвої, був, як і брат, відомим збирачем далекосхідного фольклору, етнографом.

Про матір Івана Єлагіна (Матвєєва) майже нічого не відомо, крім того, що звали її Сіма і що була єврейкою. Новелла Матвєєва розповідала зі слів свого батька, як сусідські діти грали із Заліком у "погром". Можливо, розігрували дворову драму погрому єврейської громади містечка Чорнобиль, що неподалік від Києва, де 1919 року отаман Струк утопив у річці Прип'ять майже все єврейське населення містечка. Приятелі хотіли топити Заліка Матвєєва, а він погоджувався, але, розумний хлопчик, із однією умовою – топити до половини: "У мене ж половина російська і половина єврейська".

Школяркою старших класів Людмила Тітова була вхожа в київський будинок Матвєєвих, наповнений східними дрібничками та ароматом чорної кави вперемішку з духом тайгових заростей.

Красиву, сильну молоду любов двох поетів підірвав арешт Венедикта Марта. Від розгубленості, безпорадності і горя син не знаходив собі місця. А його кохана... була такою простодушною, що вірила комсомольським зборам. А там говорили, що "невинних не заарештовують". Іван Єлагін і Людмила Тітова втратили почуття, заміни якому більше ніколи не знайшли.

Як вона пережила окупацію, Людмила нікому не розповідала. Чутки ходили страшні. Після війни її рідко бачили, вона вела самітницький спосіб життя, боялася стуку в двері, дзвінка. Майже нічого не писала, а що писала, ховала.

Київському поетові Ріталію Заславському іноді вдавалося відвідувати її. Давав їй перекази, допоміг опублікувати дві–три книжечки дитячих віршів. Так Наум Коржавін, який познайомився в Америці з Іваном Єлагіним, передавав їй від нього привіти.

"Чаша остання. Ті самі місця"

Венедикту Марту, батькові Івана Єлагіна, винесли вирок як японському шпигуну і розстріляли восени 1937 року. Століття – вовкодав, із Мандельштаму. І як знати: можливо, не було б 37-го року, не сталося б 41-го?

Осиротівши остаточно, Іван Єлагін знайшов розуміння в іншому будинку. Тут жила Ольга Анстей – літературний псевдонім Ольги Штейнберг.

Ольга Анстей. Фото: wikipedia.org

Як Іван, Ольга теж була напівкровкою: батько – зросійщений німець, мати – єврейка. На шість років старша від чоловіка, Ольга стала Івану подругою, дружиною, мамою. Від першого знайомства у неї залишилося по-материнськи поблажливе й одночасно добре враження про Івана, описане в листі подрузі: "Дивовижно талановите і гарне дитя".

Словесний портрет Ольги залишив друг її юності Володимир Руденський: "У ній була м'якість. Дуже гарна, тиха, скромна і нескінченно глибока".

У найближче десятиліття їм судилося пліч-о-пліч пережити тягарі батьківських смертей, неприйняття їхньої творчості, "сталінської чорнющої реакції" (за її визначенням), німецької окупації.

Видіння Бабиного Яру палили Ольгу Анстей так само, як Людмилу Тітову. Й Ольга напише свої вірші – поему "Кирилівські яри" в 1941-му (за іншим датуванням, у 1943-му, хоча, можливо, вона спирається на рукописний спільний збірник Ольги Анстей та Івана Єлагіна, "виданий" удома в окупованому Києві в одному примірнику, куди увійшли вірші різних років).

Кирилловские яры 

I

Были дождинки в безветренный день.
Юностью терпкой колол терновник.
Сумерки и ковылящий пень,
Сбитые памятники, часовни...
Влажной тропинкой в вечерний лог!
Тоненькой девочкой, смуглой
дриадой
В теплые заросли дикого сада,
Где нелюбимый и верный – у ног!..
В глушь, по откосам – до первых
звезд!
В привольное – из привольных мест!

II

Ближе к полудню. Он ясен был.
Юная терпкость в мерном разливе
Стала плавнее, стала счастливей.
Умной головкою стриж водил
На меловом горячем обрыве.
Вянула между ладоней полынь.
Чебрик дрожал на уступе горбатом.
Шмель был желанным крохотным
братом!
Синяя в яр наплывала теплынь...
Пригоршнями стекала окрест
В душистое из душистых мест.

III

Дальше... Покорствуя зову глухому,
На перекресток меж давних могил
Прочь из притихшего милого дома,
Где у порога стоит Азраил
Крест уношу, – слезами не сытый,
Смертные три возносивший свечи,
Заупокойным воском облитый,
Саван и венчик видавший в ночи...
Будет он врыт, подарок постылый,
Там, в головах безымянной
могилы...
Страшное место из страшных мест!

IV

Чаша последняя. Те же места,
Где ликовала дремотно природа
Странному и роковому народу
Стали Голгофой, подножьем креста.
Слушайте! Их поставили в строй,
В кучках пожитки сложили на плитах,
Полузадохшихся, полудобитых
Полузаваливали землей...
Видите этих старух в платках,
Старцев, как Авраам, величавых,
И вифлеемских младенцев курчавых
У матерей на руках?
Я не найду для этого слов:
Видите – вот на дороге посуда,
Продранный талес, обрывки
Талмуда,
Клочья размытых дождем
паспортов!
Черный – лобный – запекшийся
крест!
Страшное место из страшных мест!

У СРСР віршів Людмили Тітової, Івана Єлагіна, Ольги Анстей ніхто не читав. Ми відзначаємо їх як безпосередні свідчення трагедії, цінні своєю особистісною позицією і достовірністю.

Людмила Тітова стала, можна сказати, відлюдницею, майже не друкувалася, вийшли у світ дві-три, здається, книжечки віршів для дітей, про таку поетесу знали одиниці. Хіба що Наум Коржавін. Він і передавав їй американські привіти від Івана Єлагіна десятиліття потому.

Ольга Анстей і до війни була "недрукованою". Сам Максим Рильський, який рік просидів у Лук'янівській в'язниці під підозрою в антирадянській змові, який чудом вивернувся з-під катка репресій, влаштував для Івана Єлагіна один єдиний переклад на російську свого вірша. Допомогти Ользі зовсім був не в змозі. Він тільки прочитав її вірші, розчулений талантом, на прощання "поцілував у проділ" і дорікнув: "Цього ніхто не опублікує".

Що вже говорити про те, щоб хоча б якесь повоєнне радянське видавництво зацікавилося поезією колабораціоністки, яка втекла на Захід. Вона і не намагалася.

"Кирилівські яри" були останньою поемою, написаною Ольгою Анстей на батьківщині. Фольксдойче по батькові, вона працювала два окупаційні роки в якійсь конторі (друкаркою або навіть перекладачем, оскільки до війни дістала диплом Київського інституту іноземних мов), користувалася якимись пільгами, їй давали продуктовий пайок і дрова. Залишатися в Києві після повернення радянської влади ніяк не могла – за нею точно плакав ГУЛАГ.

До того ж і чоловік – син репресованого, отже, і сам неблагонадійний. І він "при німцях" працював – як студент-медик влаштувався у пологовий будинок, де рідко з'являлися породіллі, оскільки молодого чоловічого населення майже не залишилося, а якщо вагітні з'являлися в пологовому будинку, то здебільшого це були наложниці німців і поліцаїв.

Наполовину єврей, в окупованому місті Іван Єлагін жив на пташиних правах. Про Бабин Яр не писав. Можливо, на той момент вважав, що вище й повніше ніж те, що написала Ольга, не напише.

За радянської влади йому була уготована та сама доля, що й Ользі. Його мучили спогади про той час, "де порядкують перелицьовані душі і передушені обличчя ". Знав: своїх душ йому й Ользі не перелицювати, значить, буде друге. За вікнами гриміло все голосніше:

Грохот с домом рядом,
Чуть ли не в дверях:
Это мне снарядом прививают страх.
Канонада до рассвета.
Только будет ли рассвет?
К недосыпу, недоеду
У меня иммунитет.

Вони не стали чекати "світанку", поїхали разом.

Важка дорога, смерть новонародженої дочки, табір для переміщених осіб, страх, що відправлять назад, у СРСР, значить, у ГУЛАГ. Стільки бід вони не знесуть разом. Розійдуться. Ольга кинеться в нову любов, як у криницю, із головою. Івана хоч якось підтримають перші слова схвалення його віршів: "Дорогий поете, Ви дуже талановиті, часто радів, читаючи Ваші книжечки..." Це написав Іван Бунін.

Перший поетичний збірник Ольга Анстей видасть у 1949 році. Там будуть "Кирилівські яри".

"Будь проклят тот, кто скажет нам: "Забудем". Будь проклят тот, кто скажет нам: "Простим!"

Перші вірші про Бабин Яр, написані в роки війни киянином поза Києвом, належать перу Миколи Бажана.

"Мене звинувачують в українському буржуазному сіонізмі". Так він кепкував над собою. Насправді ніхто не жартував. Звинувачували його у "дивній" дружбі з єврейськими письменниками та схильності до писання віршів на єврейські теми. "Який ти справжній росіянин?!" – обуриться Євгеном Євтушенком, коли прочитають його "Бабин Яр". "Який ти справжній українець?!" – обуряться "Яром" Миколи Бажана. Хоча в попередні роки люто-експресивне "Гетто в Умані" хвалили за "гнівне заперечення реакційної ідеології сіонізму".

Друзі юного студійця театру Леся Курбаса, панфутуриста, який підписував свої вірші "Нік Бажан", запам'ятали його худим і трохи незграбним. Незабаром незграбність пройде, залишиться худоба, і Костянтин Гамсахурдія зробить йому елегантний грузинський комплімент: "юнак, як очерет".

На власні очі бачив Бажан в Умані, де пройшли його гімназійне дитинство і романтична юність, єврейські погроми громадянської війни. Тільки тут сяк-так примирилися українці, росіяни, поляки і євреї. І раптом "пережив... усі жахливі спалахи міжнаціональної ворожнечі і різанини, і тому долі чотирьох народів, які своїм життям, мовою, звичаями, традиціями оточували мою юність, особливо мені важливі і необхідні".

Ах, Умань, Умань! Божевільні страждання випали на твою долю. Скільки сліз, скільки крові тут пролито повсякчас!

Німці захопили Умань за два місяці до вторгнення в Київ. У місті залишилися майже всі 13 тисяч євреїв, які проживали тут до війни. Майже всі і загинули.

День у день, коли в Умань увійшов перший німецький взвод, рейхсфюрер СС Гіммлер віддав "найсуворіший наказ" другому кавалерійському полку СС: "Всіх євреїв має бути розстріляно. Єврейських жінок треба заганяти в болота". Чому жінок треба заганяти в болота? Що за дика, садистська фантазія?

Під час операції СС "Прип'ять" наказ спробували виконати буквально, але тамтешні болота виявилися надто мілкими для цього грандіозного завдання, і недопотопельниць усе-таки розстріляли.

А в Бердичеві напуття Гіммлера виконали майже буквально, замість боліт використавши річку. Але спочатку велику групу бердичівських чоловіків євреїв призвели на місцевий шкіряний завод і змусили стрибати в ями, повні отруйного дубильного екстракту. Тих, хто чинив опір, убивали і зіштовхували туди ж. Іншу групу спалили в синагозі. Потім жінок загнали в річку біля греблі. Коли нещасним вдавалося допливти до берега, їх знову зіштовхували у воду. Знесилені, одна за одною вони пішли під воду.

В Умані відступили від "болотної" букви наказу Гіммлера, але дотрималися його духу. Побоями змусили голодних, наляканих майбутньою долею людей танцювати і співати. Хто падав без сил, тому розбивали голову прикладом. Задоволення бути вбитим пострілом не передбачалося. Насолодившись шоу, повели в гетто, населення якого за недовгий час знищили.

"Сиджу в одному українському домі, де я ховалася, – згадувала дівчинка, яка дивом вижила, – приходить сусідський хлопчик, синочок поліцая, і розповідає про успіхи своєї матері, скільки речей вона набрала, і при виході каже: "Мама дістала собі тільки зимове пальто, але вона каже, що щойно будуть ще раз бити жидів, вона дістане собі і літнє пальто"..."

Микола Бажан. Фото: zbruc.eu

Переїхавши з Харкова в Київ і оселившись у престижному будинку "Роліт" ("робітників літератури"), він здригався, коли чув за дверима важкі кроки єжовських опричників. І насправді було чого побоюватися: батько Миколи Платоновича служив деякий час в армії УНР (Української Народної Республіки, що була керована Центральною Радою) і навіть переховувався через це в Криму.

Та й на самого поета НКВС збирав компромат і складав його в папочку щодо сфальсифікованої справи якоїсь фашистської Української військової організації (УВО).

У 38-му Бажан поїхав на машині разом із Довженком на Поділля. І... ледве лишився живим. Машина втратила керування. "Шофер, прийшовши до тями, – доносив 10 вересня 1938 року в секретному документі начальник четвертого відділення IV відділу НКВС УРСР, – виявив, що основну вісь рульового управління хтось підпиляв кругом так, що вцілів тільки тонкий шар металу, негайно ж розламавшись під час повороту керма. Довженко, Бажан і шофер не сумніваються в наявності злого умислу".

Деякі дослідники пропонують варіант "умислу": можливо, аварію підлаштували з метою прибрати не Бажана, а Довженка. Але і це не дуже зрозуміло: саме в цей час Олександр Петрович працював над фільмом "Щорс" під безпосереднім ідейним керівництвом Сталіна, який надсилав йому пластинки з народними піснями для використання в музичному супроводі. Могли виникати розбіжності і суперечки.

Але нічого страшного не сталося. "Щорс" переможним галопом пронісся по екранах кінотеатрів, і його ніби прихильно сприйняв Сталін, хоча автор, раніше нагороджений орденом Леніна, цього разу не удостоївся державної нагороди.

А ось Бажану того самого року вручили орден Леніна. Це був його перший (сталінський) із п'яти орденів Леніна (ще три – хрущовські і один – брежнєвський).

Збувався сімейний переказ, за яким один із предків по материнській лінії, уніатський священик, за якісь заслуги отримав із рук папи римського індульгенцію, що звільняє від гріхів увесь їхній рід.

Багато років потому Хрущов відкрив Бажанові причину прихильності Сталіна: вождю сподобалося, як поет зробив літературний переклад "Витязя в тигровій шкурі". Якщо сам Павло Антокольський уважав його "найкращим із слов'янських переказів Руставелі", то і Сталіну ніяк не можна було цього не визнати.

До того ж непоганим вийшов і цей вірш:

"Людина стоїть в зореноснім Кремлі"
"Як прапор, як образ,
що з’єднує нас,
Цей профіль людини, вкарбований
в час".

Специфічні неологізми на кшталт "зореносний"  стали характерною прикметою псевдоепічного і одночасно барокового (від поєднання барака і бароко) радянського стилю української поезії і найкраще підходили для публікації на перших шпальтах газет замість передовиць. І щось не вдається мені пригадати, хто з обласканих владною увагою поетів не був подвійним агентом своєї майстерності?

Була в Миколі Бажані внутрішня сила, підкоряючись якій він діяв у важкі моменти життя розумно, рішуче, практично. Сусіди-письменники не забували, як у дикій паніці намагалися виїхати з Києва, коли німецьке кільце навколо міста ось-ось мало було зімкнутися. Похапцем брали найнеобхідніше – паспорти, гроші. До чайника і то не всі додумувалися. Вірили: за тиждень, максимум за два повернуться. Один Микола Платонович знав справжню ситуацію, розумів, що справа затяжна і навіть двома-трьома місяцями не обійдеться. Кинувся до коменданта вокзалу, вибив вагон. Дістав вантажівку і разом із Матвієм Талалаївським, Савою Голованівським та Анатолієм Шияном пішов по "ролітівських" квартирах, збирав для колег, які чекали у вагоні, подушки, ковдри, посуд, а головне – теплий одяг і взуття. Неймовірно суворої уфівської зими 1941-го – 1942 років вони врятували життя багатьом.

Ці риси Бажана гідно оцінило керівництво. У 43-му його призначили заступником голови українського Раднаркому.

У дні вирішального наступу на Київ Микола Бажан лежав у густих кущах верби на лівому березі Дніпра, вдивлявся у ще окуповане німцями місто і навіть без бінокля бачив їхні чорні фігурки, які перебігали по дахах будинків, на протилежній стороні...

А ось і Київ! Узяли! Ціною неймовірних помилок і жахливих людських утрат зробили країні подарунок до 26-ї річниці Великого Жовтня. Побачили: місто, схоже на кривавий, криком раззявлений рот із гострими осколками зубів-будівель.

7 листопада 1943-го Бажан разом із Жуковим та іншими генералами об'їздив тільки вчора відвойоване місто. Неподалік ще чітко лунала канонада, але Манштейну вже було не взяти реваншу, і він задкував назад, туди, де рівно два роки тому віддав наказ: "Солдат має розуміти необхідність жорстокого покарання єврейства – носія самого духу більшовицького терору. Це також необхідно для того, щоб знищити в зародку всі спроби повстань, здебільшого організованих євреями"...

Британський трибунал милостиво визначить Манштейну всього 18 років в'язниці, але за два роки його ще милостивіше відпустять "за станом здоров'я", його прийме під крило Аденауер, і в поважні 86 років поховають із військовими почестями.

А 7 листопада 1943-го Микола Бажан вийде з машини біля ще не охололих згарищ Бабиного Яру і побачить обгорілі тіла, спалюючи які, німці намагалися приховати сліди своїх злочинів. 

Один із найкращих перекладачів ХХ століття Михайло Лозинський перекладе ці вірші  російською мовою. Щоправда, Сталінської премії у 1946 році Михайло Леонідович удостоється не за "Яр" Миколи Бажана, а за його ж "Божественну комедію" Данте. Але одне те, що цей великий перекладач узявся за вірші Бажана, свідчить не тільки про те, що його глибоко схвилювала історія, а й про високу оцінку літературної якості оригіналу.

Яр

Трава да глина, рыжие провалы,
Замусоренный жуткой гнилью ров.
Порывисто несется одичалый,
Зловещий ветер выжженных
холмов.
Не побледнеть, не дрогнуть,
не поникнуть
Стоять, как суд! Как ратный муж,
стоять!
Все клятвы бедны, чтобы клятву
крикнуть,
Недостает проклятий – проклинать.
Простой овраг, захламленный
и пыльный.
Две бедные осины, старый клен.
Нет, то не тишь! Неугасимый стон,
Ста тысяч уст предсмертный стон
бессильный.
Сребристый пепел множества
костей,
Осколки лбов, обломки челюстей.
Раздвинулись песчаные откосы.
Ползут из ямы золотые косы.
Тлен не разрушил, ветер не унес
Мерцающее золото волос.
В густой грязи поблескивают блекло
Очков разбитых стариковских
стекла,
И дотлевает, втоптанный в песок,
Окровавленный детский башмачок.
Над глиной и песком лежит,
как пена,
Ужасный след стотысячного тлена.
Замешан склизкий и тягучий клей
Убогими останками людей.
Здесь, что ни шаг, ревел костер
багровый,
Шипели нефтью жирные ключи
И в трупах жадно рылись палачи,
Чтоб поживиться с мертвецов
обновой.
Гнетущий, тяжкий, нестерпимый
дым
Вставал и нависал над страшным
яром.
Он веял смертью, он душил
кошмаром,
Вползал в дома страшилищем
глухим.
Сполохи рдяно-черные витали
Над онемевшей в ужасе землей,
Злым отблеском пути окровавляли,
Окутывали Киев грязной мглой.
Смотрели люди, схоронясь
в жилища,
Как за венцом кирилловских домов,
За тополями дальнего кладбища
Их плоть и кровь горит в дыму
костров.
Дыханьем смерти самый воздух
выев,
Плыл смрадный чад, тяжелый
трупный жар,
И видел Киев, гневнолицый Киев,
Как в пламени метался Бабий Яр.
Мы этот пламень помнить вечно
будем,
И этот пепел – он неискупим.
Будь проклят тот, кто скажет нам:
"Забудем".
Будь проклят тот, кто скажет нам:
"Простим"!

Непоказне переживання трагедії – повернення до себе, непоказного. Микола Бажан майже повернувся, майже подолав вироблений до війни новодільно-бароковий стереотип. Хіба що слівце гнівнолиций (на кшталт уже згаданого "зореносний") і тут-таки за звичкою вкралося в текст.

Якщо за плечима "Яр", чи можлива кар'єрна перспектива? У 1948-му Бажана м'яко спускають (очевидно, через вдячність за "профиль человека, вчеканенный во время") з персонального кабінету Радміну в крісло рядового депутата Верховної Ради.

І все-таки Бажана поважала інтелігенція, вона віддавала данину поваги його рідкісній ерудиції, пам'ятала, як безпардонно зігнали його з трибуни, коли намагався захистити від звинувачень у космополітизмі свого товариша і згодом біографа Сергія Адельгейма, пам'ятала поему про Голокост в Умані, сама назва якої – "Дебора" – доводила партійних функціонерів і літераторів від КДБ до невимовної люті.

"Яр", напевно, один із найпристрасніших віршованих творів світової поезії, офіційне бажанознавство обходило мовчанням. Інакше як примирити ось це точне, сильне, справедливе "Будь проклят тот, кто скажет нам: "Забудем" із тією впертою запрограмованістю влади на забуття "окровавленного детского башмачка" і  "неискупимого пепла Бабьего Яра"?

Напис на Рейхстагу. Григорій Полянкер

На початку цього розділу має виступити Григорій Полянкер. Темперамент заводія будь-якого торжества завжди садив його на чолі столу. Не будемо порушувати традиції.

Був для мене Григорій Ісакович дядьком Гришою, наші сім'ї дружили. Як забути його підтримку у важку хвилину життя?..

Я рідко бачила його за святковим столом – не годилася за віком. Частіше для мене його посмішка зависала на мить у дверях кабінету і, отримавши відповідь, задоволено зникала. У тихій квартирі того самого "Роліта" ("Тсс, Гриша працює...". Гришою його називали і дружина Етя, і син Сашко) переважав один звук – ніби дятел невтомно вистукує в міцній сосні свою морзянку, що інтригувала. Тим більше інтригувала, що ідишем, мені абсолютно недосяжним. Я уявляла собі дятла з маленькою чорною кіпою на голові, що під час таких енергійних ударів чомусь не звалюється на підлогу.

Був Гриша діяльним і творчо плідним. У передвоєнний час за два роки видав п'ять романів і повістей, потім  – ще три поспіль. Уродженець Умані, він збирав і видав у постперебудовні часи книгу "Дер ойцер. Фрейлехе ун уметіке майсес" – "Скарб. Веселі й сумні історії". Одним словом, умів розводити майсен. Водночас працював редактором на радіо, у перерві перекушуючи лише тоненьким бутербродом із перетертою квасолею, посипаною цукром.

І навоювався дядько Гриша так, як мало хто, – з перших до останніх днів війни "с лейкой и блокнотом, а то и с пулеметом". Від рядового солдата піднявся у званні до гвардії майора.

Коли дійшов до Берліна, на колоні Рейхстагу розписався ідишем, та фраза перекладається так: "Я прийшов сюди з Києва, щоб помститися за Бабин Яр". Потім був Парад Перемоги на Красній площі. З усієї сили, на яку був здатний, він жбурнув переможений нацистський прапор до підніжжя мавзолею.

А з армії ніяк не хотіли відпускати. Демобілізували тільки після клопотання Фадєєва.

Потім за сприяння Іцика Фефера його призначили головним редактором альманаху "Дер Штерн" ("Зірка"). "Зірка" згасла, ледве розгорівшись.

"Гримаса долі, – напише Саша Полянкер у книзі про батька, – той самий Фадєєв закриває в 1949-му журнал "Штерн", засновником якого був Полянкер, і ліквідує київське об'єднання єврейських письменників".

Сексоти, приставлені до письменників, передадуть начальникам почуте від Матвія Талалаївського, відповідального секретаря "Дер Штерн":

"Наш альманах тільки почав рости, коли, причепившись до деяких слабких творів, його закрили. Тепер показують справу так, ніби він був гніздом, де збиралися політичні пройдисвіти. Нам треба було перекласти кілька українських творів, а ми не могли знайти – настільки всі вони слабкі. Але цього не помічають, а роздувають помилки у нас". Закриттям "Дер Штерн" в Україні було поставлено крапку у виданні літератури ідишем.

Григорій Полянкер. Фото: calendar.interesniy.kiev.ua

Настали важкі часи. Раз у раз у похмурих катівнях зникали члени Єврейського антифашистського комітету. Григорій Ісакович не міг не замислюватися про свою долю: у роки війни він співпрацював з ЄАК.

У доповідь на ім'я ЦК КП(б)У про арешт Давида Гофштейна та Іцика Фефера впишуть здобуті сексотами думки Григорія Полянкера: "Знайдуться, звичайно, такі, які будуть радіти. Скажуть, ось ваших заарештовують". Незабаром знайдуться такі, хто радітиме його арешту. 15 листопада 1951 року він пішов у булочну, його схопили за кілька кроків від будинку.

Матвія Талалаївського заарештують в один день із Григорієм Полянкером. Свою "десятку" суворого режиму Талалаївський почне відбувати в Середній Азії, додому повернеться після смерті Сталіна. І Полянкеру дали "десятку". Перед судилищем літературознавці у погонах накарябали на його творчість рецензію: "Основна літературна продукція Полянкера просякнута антирадянською, націоналістичною ідеологією". Половину терміну він видобував для батьківщини вугілля у вічній мерзлоті. Вахту здасть у 54-му, після перегляду справи.

Син згадуватиме, що від залишеної на самоті мами відвернуться всі, допомогу нададуть тільки Максим Рильський і Юрій Яновський.

Однолітки з Віктором Некрасовим, вони познайомилися ще в 30-ті роки, а потоваришували, коли на другий день після повернення з табору Некрасов примчав до нього додому з вітаннями та розпитуваннями. Вони просиділи всю ніч. Уранці Некрасов пішов приголомшеним.

Був Григорій Ісаакович із тих непереможних єврейських оптимістів, із чиїх вуст ніколи не сходить сонячна усмішка, а з очей із сумним розрізом не перестає литися місячне світло всерозуміння. Зазнав він багато горя, бачив багато лиха, а любив писати про мудрих веселунів і добродушних жартівників, які водилися в любих його серцю містечках.

Він і після табору не припинив писати ідишем. Тільки не було вже жодної друкарні, де набирали б тексти цією репресованою мовою, і книги Полянкера видавали тільки після перекладу на російську, від чого вони втрачали неповторний смак і аромат.

Григорій Полянкер видав 17 книг. Але все-таки головним, що він зробив у своєму житті, було те, що написав на колоні Рейхстагу: "Я прийшов сюди з Києва, щоб помститися за Бабин Яр". Саме цей напис уже був справедливою помстою.

Людина неуважна – людина розстріляна

Давид Гофштейн вірив у Жовтень. Думав: "свободы порыв после дикого рабства". Найкращі українські поети шанували його. Максим Рильський цінував за доброту, благородство: "Він любив людей, але ненавидів будь-яку фальш, непрямоту, нещирість і грубість". І держава звикла до "свого єврея". Іноді з державою таке траплялося. Можливо, щоб спокутувати провину 37–38-х років, нагородила орденом "Знак пошани".

Потім передумала і у вироку військової колегії Верховного суду Союзу РСР від 18 липня 1952 року записала: "Давида Гофштейна Наумовича... засудити до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього майна. Порушити клопотання перед Президією Верховної Ради про позбавлення Гофштейна Д.Н. ордена "Знак пошани".

Давид Гофштейн. Фото: berkovich-zametki.com

А доти він любив тихенько відсиджуватися вдома, порпатися з молоточком і викруткою у старому мотлосі. Ремонтувати йому несли все, що вже нікуди не годилося, – від годинника і ламп до примусів і велосипедів. Любив повертати їх до життя, не хотів поступатися забуттю звалища.

Але куди поділася його зосередженість, коли виходив за поріг будинку? Про його неуважність – а, точніше, відстороненість від зощенковської прози життя – розповідали легенди... або анекдоти. Начебто, наприклад, увійшовши в трамвай, він акуратно знімав калоші і чемно вітався з пасажирами...

Кажуть, Самуїл Маршак списав свого "Розсіяного з вулиці Басейної" чи то з якогось професора-хіміка, чи то із самого себе. На роль прототипу цілком міг претендувати і Давид Гофштейн. Вони з Яковом Маршаком були знайомі, Самуїл Якович перекладав вірші Давида Наумовича. Ох, як швидко з людини неуважної Гофштейн перетвориться на людину розстріляну...

Улітку 1947 року міністр держбезпеки УРСР надіслав першому секретарю ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу (він обіймав цю посаду дев'ять місяців після Микити Хрущова і до його повернення) довідку "Про антирадянські настрої в колах провідної інтелігенції на Україні". До "провідної" зарахували Давида Гофштейна та Іцика Кіпніса:

"Цілком таємно

...Особливо активну націоналістичну роботу веде група, керована Гофштейном. Останній – член ВКП(б), у минулому активний сіоніст, у 1918 році працював у єврейському відділі Центральної Ради, пізніше виїжджав у Палестину, де брав участь у відкритті гебрейського університету. Висловлював сіоністські погляди: "Сіоністи – це вершки єврейського народу, це найбільш освічені його кадри. Сіонізм – це широкий рух, що спирається на могутність великої держави Великобританії. Нам треба бути полум'яними сіоністами".

Однодумцем Гофштейна є єврейський письменник Ісак Кіпніс, відомий своїми антирадянськими сіоністськими поглядами: "Єврейська нація чужа комунізму".

Для порятунку євреїв Кіпніс бачить єдиний вихід у тиску на СРСР із боку Англії і США щодо згоди на виїзд усіх євреїв із СРСР до Палестини. Кіпніс у минулому належав до націоналістичної літературної організації "Бій", у 1935 році вийшов зі Спілки радянських письменників, тривалий час підтримував зв'язки із сіоністами за кордоном.

Із Гофштейном і Кіпнісом на ґрунті націоналістичних переконань близько пов'язаний член-кореспондент АН УРСР, завідувач кабінету єврейської культури при АН УРСР Співак, який висловлюється так: "...Я отримую десятки листів із проханням про захист, скаргами, що практично вводять стару "відсоткову норму", що зверху, з Москви, із ЦК, є вказівки про те, щоб в Україні не ставити євреїв на керівні пости, що в Києві та обласних і районних центрах сприйняли з радістю. Антисеміти торжествують. У Києві в низці центральних керівних установ вкорінився антисемітизм, і на місця даються відповідні вказівки. Новий курс більшовиків у єврейському питанні відомий у США, що спричиняє там серйозні нарікання".

Гофштейна заарештують у 1948 році, першим із 12 інших членів ЄАК. У Києві завжди першими брали під козирок і клацали підборами.

У 1939 році під час відпустки поет із сумом помітить: "И мир – другой, и ты уже не тот?.." Але почує зозулю і підбадьориться:

И кукушка, словно дар,
Обещает долголетье
– Ты еще совсем не стар,
Будешь долго жить на свете!..
(Переклад Валерія Слуцького)

Зозуля напророкує йому всього 13 років. Його розстріляли 12 серпня 1952 року. Давид Гофштейн мав рідкісну у творчому середовищі рису – радіти новим талантам, часто був першовідкривачем. Увів у літературні кола 20-х років Іцика Кіпніса, справжню людину і письменника.

У перші дні війни Кіпніс подався в київське народне ополчення, але його, 45-річного, відрахували і відправили вглиб країни. Добровольцем піде на фронт його дочка Бела і стане орденоносцем.

Іцик Кіпніс і Гофштейн майже одночасно повернулися в Київ з евакуації. Кіпніс – із Саратова, Гофштейн – з Уфи. В обох закипіла кров, коли побували в Бабиному Яру. Це вони першими вирішили провести поминальний мітинг 29 вересня 1944 року.

Про те, як це було, Кіпніс напише нарис:

"Люди йдуть з усіх кінців міста до Бабиного Яру.

Я якось одразу усвідомив, серцем відчув, що не треба їхати трамваєм, і благав:

"Друзі мої, ходімо пішки! Пройдемо весь цей шлях. Пройдемо тими вулицями, що були до країв сповнені ще живими нашими братами і сестрами. Вони йшли з Подолу і Деміївки. Ішли з Куренівки та Шулявки. Велика і Мала Василівські зрадницьки випускали зі своїх дворів сім'ї та одинаків, молодих і літніх людей, маленьких дітей і людей похилого віку. На Львівській всі вони стікалися наче в одну річку, річку різанини і загибелі. Вони йшли ошукані і спустошені, щільно збившись в купки, вони наганяли жах на тих, хто дивився їм услід, хоча деякі з них були одягнені у все найкраще, що у них було...

Народ, від тіла якого відрізали половину, навіть три чверті, як це сталося з нами, народ, немов крапля води або ртутна кулька, здатний до відновлення. Відніми від нього частину, інша частина тут же округляється, наповнюється і стає цілим.

Тож устаньмо із землі і вирівняймося на весь зріст, і понесімо високо наш прапор!"

Вороги раділи: Бабин Яр – останній притулок єврейського народу й остання точка єврейського існування. Бабин Яр – це слово, що означає кінець історії народу, так вирішив для себе нацизм три роки тому. Тепер усі бачать: навпроти Бабиного Яру табір, де полонені німці, вкриті виразками, колупаються в своєму ганчір'ї, жеруть на собі вошей. Ми дивимося на них із огидою, як на гнилу падаль, а у них очі вилазять від заздрості – вони бачать перед собою людей...

"Тож устаньмо і вирівняймося на весь зріст"

Звідки це – встати на весь зріст? Встати там, у тій країні, де "так вольно дышит человек"?! Де ще у 1931-му товариш Сталін оголосив: "Антисемітизм як крайня форма расового шовінізму є найнебезпечнішим пережитком капіталізму"?

Кипів невдоволенням післявоєнний Київ, покривався брудним накипом.

Кому пощастило повернутися з фронту або з евакуації, діставали з полотняних речових мішків і потрісканих фанерних валіз ключі, намагалися увійти в свої будинки. Натикалися на тих, хто устиг заселитися в них при німцях і користувався чужим добром як своїм. Судді не піднімали голови від справ про майнові позови.

Вулицями міста покотилися трамваї і тролейбуси з антисемітськими написами. Ночами в депо їх змивали. Наступного дня написи з'являлися знову. Євреям перемивали кісточки на зупинках, базарах, у магазинах та їдальнях.

Бойовий офіцер вступив у сутичку з антисемітами, нерви не витримали – застрелив обох. Коли їх ховали, з процесії вискакували молодики і кидалися з кулаками на євреїв, які траплялися дорогою.

Світло на драму післявоєнного єврейства проливає лист Міхоелса до Молотова:

"18 травня 1944 р.

Таємно

Дорогий В'ячеславе Михайловичу!

Щодня ми отримуємо з визволених районів тривожні дані про надзвичайно важке моральне і матеріальне становище євреїв, які залишилися там живими, врятувавшись від фашистського винищення.

У низці місцевостей... багато з урятованих продовжують залишатися на території колишнього гетто. Житла їм не повертають. Не повертають їм також опізнаного пограбованого майна. Після пережитої уцілілими євреями катастрофи місцева влада не тільки не приділяє їм належної уваги, але часом грубо порушує радянську законність, нічого не роблячи, щоб створити для них радянські умови життя.

Посіпаки Гітлера, які брали участь у вбивствах та пограбуваннях радянських людей, залишилися на місцях і, боячись живих свідків учинених ними злочинів, всіляко сприяють зміцненню становища..."

Із реакції Молотова: "Єврейський антифашистський комітет створено не для цих справ, і комітет, мабуть, не цілком правильно розуміє свої завдання". Виразно чується характерний грузинський акцент.

Спецслужби вже виявляють інтерес до членів Єврейського антифашистського комітету, зокрема до Давида Гофштейна. У кабінетах ЦК КП(б)У курсує "аналітичний" документ суворої секретності під назвою "Про слабку роботу НКДБ УРСР щодо викриття сіоністських елементів": "...зокрема, встановлено, що Гофштейн намагався цього року організувати в місті Києві масову демонстрацію єврейського населення у річницю розстрілу німцями у Бабиному Яру".

Гофштейна заарештують 1948 року, трохи раніше, ніж 12 інших членів ЄАК. У Києві завжди першими брали під козирок і клацали підборами. Всіх заарештованих розстріляють у 1952-му.

Ще до арештів організують погром єврейських газет, журналів, видавництв, театрів, громадських організацій, задавлять вантажівкою Міхоелса.

За звичаєм спецслужб після кожної пакості з'ясовувати думку населення, сексоти київського літературного середовища почали спонукати співрозмовників довірливо обговорювати арешти колег. У зведеному документі Міністерства держбезпеки УРСР в ЦК КП(б)У (Хрущову та ін.) наведено висловлювання про і контра.

Поет Андрій Малишко, якого на все життя "виправили" стратою старшого брата-бандита, який у важкий час для поета Володимира Сосюри засудив його як "колишнього петлюрівця", а на могилі розпинався в любові, лауреат Сталінської премії, відреагував на "єврейські події" красномовно: "Це все ланки Гофштейна. Його зараз допитують, клубочок на слідстві розмотується і дійде до багатьох... У Москві розформовано весь єврейський антифашистський комітет, відразу 400 євреїв залишилися без роботи. Але цього мало! Їх ще розкусять. Цей комітет займався антирадянською роботою. Усі вони були агентами капіталістичної Америки та Ізраїлю".

А ось в доносі і цитата з "пригніченого", як сказано, Іцика Кіпніса: "Який сенс працювати, якщо мене можуть заарештувати, як і Гофштейна?"

Ні сенсу, ні часу йому вже не залишили. За "єврейський націоналізм" вигнали з української Спілки письменників. На сім років йому підготують нари в Сибіру, але навіть коли випустять, ще кілька років не дозволять жити в Києві.

"Мы к вам пришли. Не мы – овраги"

Він першим написав статтю про падіння Києва. Німці увійшли у місто 19 вересня, "Красная звезда" опублікувала її 27-го. Невже весь тиждень ще сподівалися відбити місто?

"Він був колискою нашої культури, – писав Еренбург. – Коли предки гітлерівців ще бродили в лісах, загорнуті в звірині шкури, по всьому світу гриміла слава Києва...

Стискаємо зуби міцніше. Німці в Києві – ця думка живить нашу ненависть. Ми будемо багато за що мстити, ми помстимося їм за Київ! У 18-му році вони теж гарцювали по Хрещатику. Їхні офіцери тоді вішали непокірних і обжиралися в паштетних. Незабаром їм довелося забратися геть. Я пам'ятаю, як вони тікали по Бібіковському бульвару. Тоді вони винесли свої кістки. Їхні діти не винесуть і кісток..."

Одна поважна особа, розповів у своїх мемуарах Еренбург, доповідала про літературу перед великою аудиторією, і почала з радісного повідомлення: "Викрито і заарештовано космополіта номер один, ворога народу Еренбурга!" Видала бажане за дійсне.

Ілля Еренбург. Фото: urokiistorii.ru

Ілля Григорович не назве прізвища ініціатора свого можливого арешту. Його назве свідок тих подій Григорій Свірський у книзі "На лобному місці", назве тільки прізвище – Головенченко. І через забудькуватість, яку йому можна пробачити (книгу написано через багато років після події і в еміграції) назве його "заввідділом культури ЦК партії".

Мені неважко було встановити точніші дані цієї людини. Із 1948 року вже відомий літературознавець, дослідник "Слова о полку Ігоревім" і творчості "прогресивних письменників XIX століття" Федір Головенченко зручно влаштувався в кріслі заввідділу пропаганди й агітації ЦК ВКП(б). Це він, "імпозантний чоловік із м'якими манерами", за словами його учнів, на початку березня 1949 року зробить інсталяційну доповідь "Про завдання боротьби проти космополітизму на ідеологічному фронті". Це з його випещеної руки піде поголос про "безродних космополітів" як "прямої агентури імперіалістичної реакції, ворогів радянського патріотизму".

Григорій Свірський продовжить: "Сталін не любив, коли апарат забігав уперед..."

Один із редакторів одразу ж із залу зателефонував на квартиру Еренбурга і... застав його вдома. Еренбург захотів, зі свого боку, щоб його негайно з'єднали зі Сталіним, і новому лауреату Міжнародної Сталінської премії не відмовили.

Головенченка винесли з власного кабінету на Старій площі з інфарктом, тоді-то й облетіла Москву знаменита фраза Льва Кассіля: "І в них бувають інфаркти..."

На цьому, однак, Головенченко своєї кар'єри не завершив. У 1953-му захистив докторську дисертацію, став професором, завідував кафедри Московського педінституту, дослужився до декана істфаку. Не так давно вдячні учні публічно поминали його дифірамбами.

7 листопада 1943 року, в день вигнання німців із Києва, Еренбург був у Кремлі. Нарком закордонних справ Молотов давав пишний прийом для "тузів і шишок". Без Еренбурга свято було б не свято.

Гості дивувалися пишному торжеству, всі щойно усвідомили, яка за два роки відбулася зміна, питали одне одного: "А пам'ятаєш 41-й?.." Які могли бути банкети в 41-му?! Тікали!.. Тепер цокалися за перемогу і пили горілку. Еренбург згадував: "Радянські дипломати були одягнені у щойно придумані мундири. Військові аташе різних посольств виблискували золотом. Груди генералів гнулися від орденів... Під час прийому гуркотіли гармати: звільнено Київ".

Довго не міг сісти за роман про війну. Пересилив себе тільки в січні 46-го і почав писати "Бурю". Поїхав у Київ. "Хрещатика не було, але в кам'яних вазах цвіла герань і міліціонери регулювали рух. Я піднявся по Інститутській – ось тут стояв будинок, де я народився, – купа сміття. Сидів довго біля Дніпра, і знову поставала війна... Я подумав: скоро сяду за книжку – значить, війна надовго застрягне в моїй кімнаті, в голові, в серці..."

Відклав роман через поїздку на Нюрнберзький процес. Побачив усіх, на чиїй брудній, залитій кров'ю мільйонів жертв совісті був зокрема й Бабин Яр. "Герінг усміхався гарненькій стенографістці; Гесс читав книгу; Штрейхер жував бутерброди..." Герінг упізнав Еренбурга, показав на нього поплічникам, почали розглядати. Страшний сон.

І в Москві чекало жахіття. Спочатку ніби нічого – пішов у Єврейський театр, подивився веселий спектакль "Фрейлахс". Постановка Міхоелса, костюми Тишлера, на сцені Зускін. Скоро, 16 січня 1948 року, Еренбург піде в той самий театр і буде вдивлятися в понівечене обличчя Міхоелса, який лежить у труні, обличчя, страшне навіть і під гримом. Зі своїми віршами про Бабин Яр Еренбург устиг проскочити ще не задраєний наглухо люк, їх опублікував "Новый мир" у січні 1945-го:

Бабий Яр

К чему слова и что перо,
Когда на сердце этот камень,
Когда, как каторжник ядро,
Я волочу чужую память?
Я жил когда-то в городах,
И были мне живые милы,
Теперь на тусклых пустырях
Я должен разрывать могилы,
Теперь мне каждый яр знаком,
И каждый яр теперь мне дом,
Я этой женщины любимой
Когда-то руки целовал,
Хотя, когда я был с живыми,
Я этой женщины не знал.
Мое дитя! Мои румяна!
Моя несметная родня!
Я слышу, как из каждой ямы
Вы окликаете меня.
Мы понатужимся и встанем,
Костями застучим – туда,
Где дышат хлебом и духами
Еще живые города.
Задуйте свет. Спустите флаги.
Мы к вам пришли. Не мы – овраги".
                                                        1944

Так само, як пізніше про Євгенія Євтушенка, про Іллю Еренбурга будуть говорити різне, нерідко недобре, підозрювати у співпраці з тими, кому і руку подати соромно. Про автора цих рядків краще за всіх, можливо, сказав Борис Слуцький, у віршах на смерть Іллі Григоровича. Слуцький розумів, і що означав для радянських євреїв Еренбург, і в який час означав:

Эти искаженные отчаяньем
старые и молодые лица,
что пришли к еврейскому
печальнику,
справедливцу и нетерпеливцу...

"На вулиці, що йде повз Бабин Яр, кладуть асфальт"

Сусідами по будинку "Роліт", істинній філії Спілки київських письменників, були двоє чудових друзів – Сава Голованівський і Леонід Первомайський. Дві людини з кармою "українського письменника неукраїнського походження", за словами Голованівського. В обох був настільки високий авторитет у радянській літературі, що за бажання вони могли б переїхати в будь-яке місто СРСР, де зі специфічною кармою часом бувало легше хоча б тому, що вона розподілялася на більшу кількість членів Спілки письменників. Однак такого бажання вони не виявляли.

Про "Бабин Яр" Первомайського розповідь нижче, тут – про Саву Овсійовича.

Сава Голованівський. Фото: karpenkokarymuseum.kr.ua

У роки війни він служив військовим кореспондентом газет "Красная армия" та "За честь Батьківщини". Його нагородили орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни другого ступеня, медалями.

У "Красной звезде" надрукували його великий нарис про снайпера, який під враженням від слідів звірств, залишених німцями, перестав бачити в них людей і нищив, як нищив би комах. Це один із найстрашніших нарисів воєнних років.

У ще не захопленому німцями Києві формують виїзну письменницьку бригаду для збирання інформації на фронтах. Цілком серйозно повчають: потрібні знімки, щоб було видно, як наші кавалеристи гострими шаблями рубають голови фашистам. Усе на радісному піднесенні: не збулася клятва Гітлера пройти 7 серпня парадом по Хрещатику.

Твардовського з Голованівським відправляють у Канів, побувати на кораблях Дніпровського загону, що беруть участь у боях.

Письменник Віктор Кондратенко, який дістав завдання привезти в Київ репортаж із бронепоїзда, що неподалік від Канева брав участь в оборонних боях, сам потрапив під важке бомбардування і став свідком нальоту німецьких "юнкерсів" на кораблі, куди вирушили Твардовський і Голованівський.

Пізно ввечері всі троє опиняються в одному бліндажі. Віктор Кондратенко так описав зустріч: "За столом, освітленим ліхтарем "летюча миша", саперні командири сперечаються. А збоку, на сіні, сидять Твардовський і Голованівський. Обидва повернулися до світла і щось записують у зошити. Побачивши мене, зраділи.

– Слава богу, всі в зборі, — Твардовський сховав до кишені блокнот.

– А ви давно тут?

– Та ні, недавно. Просто з корабля на бал. – Помовчав, а потім, немов від холоду, зіщулився: – Якби Сава не зіштовхнув мене в воронку, не сидіти мені в цьому бліндажі. Міна за три кроки розірвалася.

Просто дивно, – розвів руками Голованівський. – Міна свистить, а він ні з місця. Добре, що поруч воронка".

Так завдяки Саві Голованівському було врятовано автора майбутнього "Тьоркіна" та редактора найкращого всіх часів і народів "Нового мира" пори відлиги.

У молодості Сава Голованівський товаришував із Володимиром Маяковським та Ісааком Бабелем. Маяковського з часом перекладав українською мовою, про Бабеля, з яким познайомився в Одесі, залишив літературну замальовку.

Як згадував Сава Овсійович, одного разу Бабеля запросили на Київську кіностудію підправити поганий сценарій до фільму "Як гартувалася сталь". Він заїхав до Голованівського додому і, побачивши номер квартири – 59, прорік: "Так, наша література велика!" – а йдучи на прощання подарував афоризм: "Ховаючи своїх мудреців, люди залишаються в дурнях..."

Мудреця Бабеля розстріляли. Маяковський розстріляв себе сам. Голованівського хотіли б розстріляти, руки свербіли, але щось не зрослося. В пору боротьби з безрідними космополітами "на чисту воду" його вивів секретар правління Спілки радянських українських письменників Любомир Дмитерко.

У 1949 році в "Літературній газеті" вийшла стаття Дмитерка в дусі часу "боротьби з безрідними космополітами". "Літературознавчі" опуси, які бризкали отрутою радянського псевдопатріотизму, нерідко закінчувалися для критикованих на твердих нарах у гостях у діда Лук'яна (так називали в Києві Лук'янівську в'язницю), а то і в розстрільному списку.

Саві Овсійовичу Любомир Дмитерко пригадав вірш "Авраам", навіяний 1941 роком: "Голованівський є автором відкрито ворожого радянському народу націоналістичного вірша "Авраам". У цьому вірші Голованівський зводить страшний, нечуваний наклеп на радянський народ і нахабно бреше, ніби радянські люди – росіяни й українці – байдуже відверталися від старого єврея Авраама, якого німці вели на розстріл вулицями Києва. Це страшний наклеп на радянський народ, який у важкій кривавій боротьбі, ціною великих жертв і зусиль відстояв свободу і незалежність радянських людей усіх національностей".

І, звичайно, підспівала газета республіканського ЦК "Радянська Україна": "Літературна газета"  ґрунтовно розкритикувала "прояви буржуазно-націоналістичних тенденцій, песимістичного фаталізму, вагань і відчуженості від соціалістичної дійсності, які наявні у творах поета С. Голованівського".

Що мала відчувати людина, на всю країну затаврована як наклепник радянського народу? Напевно, думав, що так звучатиме вирок.

Голованівський відчував не тільки трагізм ситуації, але й комізм. Дослідник його творчості Елеонора Соловей наводить автоепіграму Сави Овсійовича:

Нема мені поблажок і послабин,
напевне, доля вже мені така...
Усе було б гаразд, якби той рабин
утяв мені не щось, а язика.

І вже не висміяти Дмитерка було б верхом несправедливості:

Л. Дмитеркові

Ти по мені справляєш тризну,
і в тебе є мета одна:
аби шовкову мать білизну,
а вірші можна із сукна.
Їж мед і сало по потребі
– Синиць не варті журавлі.
Ще обговоримо на небі
все, що ти коїш на землі.
                                    1949

Машина політичних репресій іноді захлиналася і хотіла перепочинку. Голованівський проскочив у перепочинок і вцілів.

Через багато років, але ще в цілком важкий час боротьби за пам'ять жертв київського Голокосту він напише вірш-відгук на прокладання шосейної дороги просто з того рову Бабиного Яру, який вважали головним місцем розстрілу:

Вулиця Мельникова

На вулиці, що йде повз Бабин Яр,
кладуть асфальт.
В повільній круговерті
кипить смола, і роздимають жар
робітники замурзані й уперті.
Віднині й присно внаслідок старань
батьків цього уславленого міста
проляже тут без ям або ковбань,
дорога стріловидна й урочиста.
Адже не віз чи древній тарантас
тут нині їздить поспіхом мушиним,
– у вік ракет і міжпланетних трас
потрібно мчати – людям і машинам.
Ну що ж, гаразд. Подяка і хвала
всім за старання пильне і велике,
хто дбає вчасно і не спроквола
про дефіцитні шини й черевики.
Шкода лише, що той, хто тут пройшов
колись на смерть у натопі німому,
збивав об груддя шкіру підошов,
і спотикався в розпачі на ньому...
Можливо, легше біль було б терпіть
йому, ті кроки роблячи останні,
якби могильним сном заздалегідь
не дихали ці ями та ковбані.
О, краще блиск асфальтових покрить
ровів не затуляв би та вибоїв
– не тамував того, що ще болить,
і ран на скорбній вулиці не гоїв!
Нехай би йшли тим шляхом молоді
і спотикались іноді в баюрах,
щоб не забути жах, яким тоді
жили колони смертників похмурих!
...Я сам люблю цю вулицю нову,
каштанами засіяну під осінь,
у скверах свіжоскошену траву,
красу тополь і вишуканість сосон.
Та раптом давня вигулькне стіна,
і жадібно читаєш, як на шпальті,
на ній оті трагічні письмена,
яких не прочитаєш на асфальті...
                                                   1968

"Стань біля мене, стань, мій сину"

Вулиця Мельникова. Є оповідання з такою назвою у Леоніда Первомайського. Його головний герой – ще не народжена дитина в українсько-єврейській сім'ї, де майбутній батько мобілізований у Червону армію, а майбутня мати необережно розповіла господині своєї квартири, що її живіт – "єврейський". Інтрига тримається на питанні: чи видасть німцям господиня породіллю?..

Гепі-енд – ні, господиня не видала! – мав цілком задовольнити офіціозні вимоги, тож його надрукували в органі Спілки письменників – журналі "Вітчизна". І... поспішили. За словами відповідального секретаря журналу Ігоря Малишевського, "легким автором Первомайського ніяк не назвеш. Не дуже-то задоволені були нами нагорі через публікацію його великої розповіді на напівзаборонену тему "Вулиця Мельникова" – про "хресну дорогу в Бабин Яр". Навіть у такій інтерпретації тема не стала дозволеною. "Напівзаборона" – евфемізм незбагненний.

Леонід Первомайський – псевдонім Іллі Соломоновича Гуревича. Леонід – від імені войовничого спартанського царя. У роки безроздільного володіння Максимом Горьким та Дем'яном Бєдним смаками читачів легко вписався в літературні святці й овіюваний шурхотом червоних стягів та ритмами революційних пісень Леонід Первомайський, екзотичне схрещення спартанця з пролетарською маївкою.

З роками він ставав повільнішим, монументальнішим, суворішим, глибокі борозни печалі і розчарувань проорали його обличчя. Коли його проривало віршами, молився, щоб лилися довше, щоб не скоро впасти в тугу і нудьгу. Бувало, розпочаті вірші раптом вичерпувалися, тоді говорив, що, видно, рана була не дуже глибока і кров швидко висохла. Справжні вірші – це ж справжня кров.

І вірші його, і рання автобіографічна проза (а в цьому віці іншої не пишуть) були справжніми. Ще в 16 написав розповідь про восьмирічного Аврамчика і його зґвалтовану під час погрому сестру. У 37-му – ще одну розповідь про погром, тут його героя звати так само, як автора, Іллюшею.

А взагалі був Ілля Соломонович людиною замкнутою і дав біографам мало матеріалу. Хіба що у своїх творах. Зміна імені – зміна долі. Він поривав із містечковим гетто рішуче і безповоротно (не буде штетла – не буде погромів?) Здалося, що земля обітована не десь далеко, за морем, а тут, під ногами, в оновленій революцією країні.

Леонід Первомайський. Фото: leonidpervomajskij.net

Штетла не стало. Погроми залишилися. У колючих рукавицях задихнулося все, на що Первомайський сподівався, – на відродження духовних начал. І він знову намагався змочити губи зґвалтованій сестрі-літературі. Іноді виходило, іноді підкорявся – скасувати інстинкт самозбереження вдавалося небагатьом. Почав називати себе "зацькованим сліпцем часів полювання на відьом".

У 37-му, за деякими свідченнями, впав у глибоку меланхолію, намагався звести рахунки з життям. Промахнувся повз серце, прострелив легеню.

Вилікувала війна. Він не раз вирізнявся особливою хоробрістю, нагороджений орденом Червоної Зірки та орденом Вітчизняної війни I ступеня, яким сам "посмертно нагородив" одного з героїв свого роману "Дикий мед" – рядового Шрайбмана. Так Первомайський розділив свій бойовий орден з усіма недооціненими та оббріханими ("євреї воюють у Ташкенті"), які віддали на передових позиціях фронтів свою кров за спільну перемогу.

І поезію його цього часу критика розгледіла та явно недооцінювала. І не тільки критика.

Фаїна Раневська, яка перебувала свою евакуацію поруч із Ганною Ахматовою, розповідала, що якось Ганна Андріївна весь день говорила про вірші Леоніда Первомайського "з такою любов'ю, знала їх напам'ять".

Веніамін Каверін зізнався йому в листі 46-го року: "Ви вже з такою свободою розмовляєте у віршах, що її неважко зрозуміти й оцінити. Мені здається, що в цьому війна зробила для Вас дуже багато. Саме у військових віршах – я вважаю це величезним успіхом – визначилося Ваше ставлення до світу і світу природи, яке не сплутаєш з іншим, тому що воно саме Ваше".

За дві віршовані збірники 1943 року Леонідові Первомайському вручили Сталінську премію. Щоправда, всього лише другого ступеня – але не будемо дріб'язковими. Тим більше що, як і Віктору Некрасову та Павлові Антокольському, удостоєним заохочення такого самого калібру, вона допомогла Первомайському зміцніти перед новими випробуваннями.

Однак через цю премію легко переступали, очевидно, не без відмашки Самого, якщо треба було провчити лауреата, який не усвідомив, яку відповідальність перед Ним вона передбачає.

У 49-му і до Леоніда Первомайського, як і до Сави Голованівського підібрався зі своїми обвинувальними оцінками Любомир Дмитерко. Варто було Первомайському провести пунктирну лінію від "прометеїзму" Тараса Шевченка через "ширше розуміння" Івана Франка до "вселюдськості" Лесі Українки, як Дмитерко обурився: "Тут Первомайський дає закінчену теорію космополітизму. Виходить, що Шевченко зі своєю непримиренністю до ворогів і любов'ю до свого народу був обмеженим; Іван Франко, улюбленцем якого нібито був Гейне (і це зараз образливо для пам'яті Франка – любити такого "безрідного космополіта", як Гейне!), розширив "світорозуміння", а Леся Українка вивела українську літературу до "вселюдської людяності". Це закінчений космополітизм... Первомайський розвинув гнилі, космополітичні теорії, скотившись в болото буржуазного гуманізму".

Віктор Некрасов був присутній на одному з письменницьких зібрань, де опрацьовували "космополітів": "Напівкруглий, як у парламенті (колись тут засідала Центральна Рада), зал Музею Леніна гудів від обурення і гніву. "Ганьба!", "Ганьба!" – лунало з усіх боків, а нещасні, викриті у всіх гріхах "космополіти" один за одним піднімалися на трибуну і, хто посмів, намагалися виправдовуватися, хто більший боягуз, тобто нормальніший, визнавали все, що треба, – так, розкладали і розбещували, і підкопувалися, оббріхували, грали на руку, лили воду на млин – й обіцяли виправитися, прислухатися, наслідувати, виконувати... І боляче було дивитися на одного з головних "космополітів" Леоніда Первомайського, як незадовго до цього на "буржуазних націоналістів" Максима Рильського і Володимира Сосюру, коли вони з пониклими головами сходили з трибуни і, немов крізь стрій шпіцрутенів, ішли проходом і сідали на свої місця бліді, принижені, розчавлені".

Пильно спостерігав за Леонідом Первомайським і депутат Верховної Ради УРСР Андрій Малишко. На дорогах війни вони часом перетиналися, бувало, разом потрапляли під обстріл, разом дивилися на пожежу Сталінграда, здавалося б, благородство військового братства ніколи не зведе їх у протистоянні.

Але от Міністерство держбезпеки зафіксувало зі слів Малишка такий епізод: "Сусіди бачили у вікно, як поет Первомайський, дізнавшись про арешт Гофштейна й особливо Фефера, хапався за голову і бився головою об стіл у своїй кімнаті. Потім наливав із пляшки горілку і глушив її склянками: він, негідник, боїться за свою шкуру..."

У цьому документі йдеться і про загибель Міхоелса. Щодо цього мав Малишко оригінальну думку: "Ви думаєте, Міхоелса вбили так собі? Бандити? Ні! Ця смерть вельми загадкова. Адже з нього не зняли навіть золотих годинників. Його треба було вбити, щоб замести сліди. І вбили його за завданням Нью-Йорка чи Лондона, куди він їздив разом із Фефером. Очевидно, їх там завербували".

Одного разу затверджували правління Спілки письменників України. Висунули Первомайського. Один Малишко проти, про причини – як про саме собою зрозуміле: "У нас уже є один єврей – Полянкер". Добре, Микола Бажан обстав: "Первомайський – український поет. Які тут можуть бути норми і відсотки?!"

У 2008-му, в рік 100-річчя Леоніда Первомайського, онук опублікував його вірші у своєму перекладі:

...На такую я взошел Голгофу

Через яр до ближнего шоссе,
Что сочатся кровью эти строфы,
Стигмы не срастаются в душе...
Я стоял с толпою обреченных
Голый посреди могильных плит,
Представляя в мыслях воспаленных
Мир без крови, боли и обид.
И когда упал я мертвый в яму,
Месиво кровавое обняв,
В ту минуту верил я упрямо
– Ты придешь, чтоб воскресить меня!
Воскреси меня не в лихолетье,
Посмотри в глаза мне без стыда:
Для тебя я жил в таком столетье,
Что таких не будет никогда.
Воскреси в той жизни, где невинных
Печи не испепеляют в прах,
Где не перемешивают с глиной
Наши кости в городских ярах.
(...)

(Переклад з української Сергія Пархомівського)

Я скажу тобі, хто ти, якщо скажеш не тільки, хто твій ворог, а й хто друг.

Леонід Первомайський 40 років дружив із Павлом Антокольським. Бачилися рідко, спілкувалися переважно листами. З обережністю, звичайно, але іноді прориває: "Час дійсно сіросвинцевого відтінку, нерухомий, як мертві брижі, і до того ж зрадницький" – скаржився Антокольський. Або: "Я думаю, що коли ми всі підемо на той світ, справжній медик поставить єдиний правильний діагноз: todium vitae – відраза". Первомайський не заперечував, хоча не міг не знати, що про все, що робить, говорить, де і в зв'язку з чим "б'ється головою об стіл", "хто треба" доносить "куди треба".

А якось Первомайський написав одному: "Книги не можна перемогти". Військовий кореспондент радіо і газети "Правда", у 1942-му Леонід Первомайський писав репортажі про стан справ в армії, що обороняла Сталінград. На пару з поетом Євгеном Долматовським пройшов пішки все кільце оточення армії Паулюса. До штабів воєнкори заходили ненадовго – лише щоб передати матеріал до редакції. А в роки "боротьби з космополітизмом" цей безстрашний чоловік, Леонід Первомайський, щоночі чекав запрошення до діда Лук'яна і лягав спати, не роздягаючись – щоб не застали зненацька.

Його вірш про Бабин Яр – мабуть, найкоротший з усієї зібраної мною антології. В його стислості, неримованій беззвучності, немов на фотознімку, відображено мить, у миті – останній спалах життя.

Со мною рядом встань, мой сын,
Ладонью я глаза тебе прикрою,
Чтоб не увидел смерти ты своей,
А только кровь мою на солнце,
Кровь, что твоею стала кровью
И вылиться
сейчас должна на землю...

(Переклад з української Любові Хазан)

Не будемо ж забувати наших мудреців. Щоб, як казав Бабель, не залишитися в дурнях...

"Якщо замовкне відлуння їхніх голосів..." Післямова

Напевно, в цій книзі я не назвала всіх, хто піднімав свій голос на захист пам'яті Бабиного Яру. Впевнена, ще є над чим працювати. Але, принаймні, поки що ця книга дає один із найповніших списків. Я збирала його, не розрізняючи національної належності авторів. Лицар не з "п'ятою графою", не за паспортом, а за благородною своєю сутністю – він і в Києві, і в Москві, і в Палестині, і де завгодно лицар.

Про Бабин Яр писали ще на початку 90-х років. Зішкрібали іржу лицемірства, відтирали від бруду юдофобії. Хоча встановленням пам'ятника в середині 70-х, яким би не відповідним істинній трагедії він не був, владі вдалося пригасити протестне бурління. І це той випадок, коли Слово не виграло битви, але відбило висотку. Як правило, цього Слова не пускали на сторінки книг та газет, але його стало багато, воно набуло сили і пристрасності і не могло не пробити пробоїни. Віршів такого напруження, як у післявоєнний час і в 60-ті роки, пізніше вже не писали. Сьогодні і зовсім жодних не пишуть. Тему для літературного осмислення наче закрито. Естетиці нашого часу не до вподоби серйозність.

Застереження для нашого часу зробив Поль Елюар: "Якщо замовкне відлуння їхніх голосів – ми загинули..."