Екснардеп, командир спецпідрозділу "Стугна" Лінько: Штурми – це серйозне моральне й фізичне навантаження. Добу не спиш, готуєшся, амуніцію, зброю перевіряєш G

У Мощуні стало зрозуміло, що масштаб цієї війни абсолютно інший, ніж у 2014 році. Рівень артобстрілів, використання літаків, величезна кількість безпілотних літальних апаратів… У 2014 році ми могли поставити базу де завгодно в тилу, де не діставала артилерія, і не боятися ракет, авіації. Це була зовсім інша війна

– Пане Дмитре, я вас вітаю.

– Доброго дня. Вітаю вас і наших глядачів.

– З нами сьогодні командир спецпідрозділу "Стугна". У минулому народний депутат України, заступник голови Кіровоградської облради. Дмитро був на фронті безпосередньо з початку війни у 2014 році, 25 лютого 2022 року пішов із посади заступника керівника Кіровоградської облради, знову ж таки, на фронт. Так?

– Ми в перший день [війни] провели останню сесію облради, передали повноваження створеній військовій адміністрації. І я зрозумів, що фактично на сьогодні повноважень місцеве самоврядування... Та і, власне, чим займатися в час, коли йде війна? То очевидно для мене було, що треба йти воювати. Уже 25 лютого ми з хлопцями взяли зброю в Києві, поїхали на Гостомель, а потім інші гарячі точки.

– Які у вас думки були? Ви очікували, що станеться широкомасштабне вторгнення? Наскільки ви були готові? Що ви робили, коли почули перші вибухи?

– Я розумів, що щось таке має бути. Але точно уявити, як це трапиться, як о четвертій ранку летять ракети, як по всій лінії кордону йдуть війська, – я впевнений, мало хто це розумів. Нам важко було усвідомити, що у XXI столітті можлива війна масштабів Другої світової, широким фронтом у кілька тисяч кілометрів, що будуть бомбардування ракетами мирних міст... Це все жахливо. І в перший час це, безумовно, шокувало багатьох. Так, ми розуміли, останні три дні присвячували фактично всі наради підготовці до війни: підготовка бомбосховищ, передача грошей територіальній обороні. Але було очевидно, що час нас обганяє, що все в останній момент зроблено. За два дні до вторгнення ми передали 2 млн грн на облаштування збройних кімнат, "оружейки" для ТрО. І на той момент у територіальній обороні був комбриг і ще з десяток офіцерів. Про розгортання взагалі тих військ не було мови... Було очевидно, що якщо почнеться вранці, то ніхто не буде готовий. 

О шостій ранку [24 лютого] ми проводили нараду в адміністрації, що робити. У багатьох було нерозуміння, що потрібно роздавати зброю, бо багато ветеранів прийшло під адміністрацію. Кажуть: "Що нам робити? Де отримати зброю? І куди їхати тримати позиції?" До вечора так і не було нічого зроблено, тому що ніхто не давав вказівок. Я для себе прийняв рішення, що я починаю дзвонити хлопцям, з якими ми воювали у 2014 році, ми починаємо збиратися й отримувати зброю там, де можна. І це було в Києві. У принципі, багато було зроблено правильно, а багато – неправильно. Те, що призвело до певних негативних наслідків. Але ми вже 25 лютого з бійцями спецпризначення інших підрозділів отримали зброю і були готові на висунення в Гостомель. У Гостомелі був наш перший бій на початку березня.

– Розкажіть про цей бій. Що тоді відбувалося і що ви бачили під Києвом? 

– Ми тоді висунулися через уже зруйнований міст через річку Ірпінь, через Бучу, пройшли до центру Гостомеля. Це були підрозділи ССО, підрозділи Головного управління розвідки. Можу помилитися, здається, ще рота Збройних сил України з Яворова була приставлена. Задача була зробити засідку на наступальну колону, яка йшла через Гостомель. Вони вже були в аеропорту, підтягували свої колони до Києва і мали через Гостомель пройти колоною. І це були перші штурмові колони російських десантників. Ми в перший день готувалися разом із місцевим населенням, почали рити прямо в центрі міста окопи, імпровізовані блокпости, тримати оборону поруч у скляному заводі. Бої ці тривали десь до трьох днів. Нам вдалося зупинити їх. Російські війська, мабуть, собі уявляли, що вони пройдуть колоною до Хрещатика – і там їх буде ОПЗЖ зустрічати з прапорами і з хлібом-сіллю. Але цього не трапилося. Перші російські БМД новенькі – усіх було розбито. Один із них потрапив у полон, потім я дивився вже його інтерв’ю, бо в нас тоді не було можливості спілкуватися з полоненими... Золкін, здається, брав у нього інтерв’ю. І він розказував, як відбувався цей наступ. Дійсно, було дуже багато хаосу. Ми скористалися цим хаосом і змогли їх розбити. 

Потім поступово вони нарощували сили. І це була лінія фронту, куди вони ще пробилися, – нам довелося відходити. Вони пробилися в Гостомель, а далі не пройшли… Епіцентр бойових дій перемістився в Мощун. 72-га бригада тримала там позиції героїчно, багато бійців-добровольців, які просто тоді ще ніяк не були оформлені, як і я. У Мощуні стало зрозуміло, що масштаб цієї війни абсолютно інший, ніж у 2014 році. Рівень артобстрілів, використання літаків, чого не було раніше, величезна кількість безпілотних літальних апаратів, які не дозволяють знаходитися вільно на території. У 2014 році ми могли поставити базу де завгодно в тилу, де не діставала артилерія, і не боятися ракет, авіації. Це була зовсім інша війна. А тут стало зрозуміло, що війна надовго, вона дуже серйозна і що таких масштабів ми не бачили. Коли ми навіть сьогодні спілкуємося з очевидцями війни в Іраку, у Сирії – це абсолютно інші свідчення.

– Пане Дмитре, звіряча жорстокість російських окупантів до мирного населення – ви одразу це побачили? 

– Це було зрозуміло, коли ми зайшли на перші звільнені території... Для мене це було село Лук’янівка на межі Київської і Чернігівської областей. Потім Нова Басань, коли вони відступали наприкінці березня. Ми вже заходили, дивилися, як вони поводилися в будинках, які вони захоплювали, як вони жили, ми спілкувалися з місцевим населенням, хто як себе поводив з орків. І ці розмови дійсно викликали жах. Зрозуміло, війна – вони приходять на чужу територію, вони будуть вести себе агресивно. Але аморальність цих людей… Думаю, у них це від природи. І народжувалася десь у теренах російського імперіалізму ненависть до всього людського. Люди звикли постійно пити, вони відстали настільки... Ми рюкзак їхній дістаємо – там плеєри з касетами. І ось вони приїжджають у Бучу, Ірпінь, у доволі розвинуті гарні міста. Для них це – заможна Європа. Ви уявляєте, що було б з нашим Києвом, якби вони увірвалися?

– Не дай боже.

– Я впевнений, що в них ніколи такого не буде. Для них це був шок. І вони, очевидно що, пішли грабувати, убивати просто з ненависті й заздрості, що в них такого немає. І особливо ті народності, національності, які найбільше постраждали від російського імперіалізму, який їх постійно обкрадає… Буряти… Там дуже депресивно. Їх Москва обкрадає, але чомусь свою злість вони вирішили викинути не на Москву, а на Київ, на українців…

– Раб мріє не про свободу, а про вигоду.

– Точно… А потім ми бачили свідчення про знущання на Харківщині. Люди теж розказували, як їх грабували, примушували сидіти по підвалах. Моя рідна тітка просиділа місяць у підвалі – боялася вийти з підвалу, тому що вони розстріляли кількох людей, які ходили по вулиці. Не сподобалося це росіянам… Вони, мабуть, чули від своїх дідусів про окупацію часів Другої світової, а тепер на власні очі побачили, що це таке. 

– Ви відкрито кажете, що ваш підрозділ займається розвідувально-диверсійною діяльністю. Які були найнебезпечніші ситуації? Можливо, нестандартні ситуації, які ви, збираючись із побратимами, коли є спокійна хвилина, можете згадати. 

– Моя улюблена історія на Харківщині. Ми там займалися диверсіями. Там не було ще такого фронту, як, наприклад, зараз у Запорізькій області. Це був динамічний фронт: постійно переміщалися, якесь село звільнялося, якесь – займалося. І вдавалося проходити в тил ворога, зробити мінну закладку, і на цих мінних закладках підривалася техніка. І це вдавалося без втрат із нашого боку. Це були успішні операції, які піднімали нам дух. І от одна з таких закладок була біля села Дементіївка. Там підірвався на одному перехресті спочатку БТР, а через два дні підривається там же танк. Нам повідомляють у штабі: там палають танк, БТР. Я кажу: "Значить, ми туди йдемо". По-перше, можна щось затрофеїти, можна подивитися, що залишилося. Ідемо уп’ятьох: я попереду, дивлюся, значить... Це ж територія, де тільки бої відбувалися. Щось може бути заміновано, розтяжка. Я дивлюся під ноги, щоб нічого не підчепити, і чую ззаду мій побратим каже: "Дімо, бобер". Я думаю: "Який бобер?" Іду далі. Він уже кричить: "Дімо, бобер!" Я повертаюся на нього і говорю: "Що за бобер?" Він каже: "На тебе бобер біжить". А ми проходили якраз річку, я повертаю голову – метри два бобер просто переді мною, на мене вже кидається фактично. 

– Ох!

– Я плигаю від нього, він – на мене. Мабуть, десь там були їхні діти маленькі. Мені хтось кричить уже там: "Стріляй!" Я думаю: "У бобра я точно стріляти не буду". Він в останній момент від мене відплигнув, я від нього – розійшлися. І таким чином не "затрьохсотився" від бобра, хоча це було б дуже епічно.

– Бойовий бобер. Наша розробка, так?

– Так, наш бойовий бобер. Тому ми з ним порозумілися.

– Спільна розробка Мінцифри і ГУР. Бобер-диверсант. Розкажіть героїчні історії хлопців і дівчат, які були у вашому підрозділі.

– У нас є хлопець, ми з ним починали практично з першого дня... Служив моряком на нафтовидобувних вишках, заробляв досить багато. Жив на окупованій нині частині Херсонщини. Коли окупували, то він і вся родина виїхали. Пішли служити він, його рідний брат і батько. Улітку минулого року його рідний брат загинув на фронті під Бахмутом, батько ще довгий час служив, потім звільнився. Але Морячок – це його позивний – продовжив служити. Це, безумовно, важко. Я теж втратив двоюрідного брата на війні, а рідний брат… Але він продовжив служити і служив героїчно. Він здобув професію оператора ПЗРК, і в перший бій, у який нам довелося йти, не було можливості нормально потренуватися зі Stinger. У нас спочатку був один ПЗРК – польський Piorun. Потім нам дали буквально відразу Stinger. Я йому кажу: "Подивися на YouTube, як воно має працювати". Він подивився раз-два, з кимсь проконсультувався по телефону. Вийшов на позицію – сидів там не день, не два, довго сидів. І вдалося йому підбити літак. Літак не впав, усе ж таки долетів до аеродрому підбитий. Тим не менше, людина, яка навчилася стріляти по YouTube, пішла і вистрелила. І сьогодні він уже вчить інших солдатів, як цим користуватися. Після цього він отримав ще три поранення, кілька контузій, у Бахмуті в тому числі, але продовжує служити. Такі хлопці викликають довіру серед побратимів. Вони стали справжніми героями, мають авторитет для того, щоб надихати інших бійців. А насправді героїчних історій – ну це кожний штурм. Кожна людина, яка йде штурмувати ворожі позиції й окопи, – можна зразу давати "Зірку героя". Безумовно, ми не можемо всім дати "Зірку героя"… Дуже б хотілося, щоб усім загиблим… Але це все ж таки така спеціальна відзнака. А сам факт героїзму, очевидно, є в будь-кого, хто йде штурмувати. Це дуже страшні речі, коли йдеш, налаштовуєшся вранці, що треба вийти і штурмувати ці окопи.

– Розкажіть глядачам, тим, хто дуже далекий від військової справи, для кого ще досі немає відчуття, що війна поруч, що таке штурм?

– Ну, по-перше, це серйозне моральне і фізичне навантаження. Як правило, отримуєш команду, що завтра штурмові дії, наприклад, уранці, – і все. Я бачу в багатьох хлопців: перестаєш спати і їсти. У тебе пропадає апетит… Це переживання. Добу не спиш перед цим, готуєшся. Амуніцію, зброю перевіряєш. Наприклад, о другій чи третій ночі висуваєшся на стартові позиції. Дуже важко, скажімо, морально прийняти рішення, що ти маєш іти першим. Усім хочеться жити й хочеться навіть у цій ситуації вижити. "А може, я не перший, а хтось переді мною піде"… Але треба виконувати і комусь іти першим. Застрибнути в окоп, який може бути замінований… Легше, мабуть, усе ж таки змиритися, просто попрощатися із життям – тоді легше виконати завдання. Бо страх за своє життя може звести з розуму. Але, як правило, коли починається все – виїхав, сів на броню, залетів в окоп, – то вже починається робота, яка відволікає, і ти вже не думаєш про це. Найважче – це готуватися до цього штурму.

Деякі бригади з останніх сил тримаються. Вони бачать, що позаду немає нікого. А хто буде готувати їм заміну? Військком Борисов?

– А зараз в орків з’явилися дистанційні міни, які вони залишають в окопах, і коли наші хлопці туди потрапляють, дистанційно підривають, так?

– Безумовно. Багато того, чого ми навчаємося з інженерної справи, правильно. Але по факту в житті трапляються такі ситуації, коли бачиш заміновані системи, з якими просто не можеш справитися, не можеш зрозуміти, що із цим робити. Тому доводиться просто обходити. Дуже багато різних способів мінування, розтяжок зустрічається. Переважно сапери на них і підриваються, які, у принципі, мають розумітися на цьому… Насправді в серйозних боях перші, хто отримує поранення, кого евакуйовують, можуть із радістю це сприймати, тому що вони отримали поранення і для них бій закінчився. Страх і переживання закінчилися. Вони вже можуть відпочивати. А ті, хто залишився цілим, розуміють, що після того, як ти взяв ворожу позицію, тебе буде цілий день утюжити ворожа авіація, артилерія, тому що вони знають точки їхніх позицій. Треба чекати, поки тебе замінять. А не факт, що цієї ночі тебе замінять. І сидиш іще добу. Хтось інший приходить на наступний день, піхота замінює, і штурмові бригади, штурмові загони відходять назад. Наприклад, так на запорізькому напрямку, де йде штурм окопів уздовж посадок, яких не залишилося, дерева знесені повністю ще минулого року переважно. І метр за метром цих посадок, цих окопів штурмуєш.

– Кожен метр контрнаступу, кожен метр нашої землі дається кров’ю.

– Зараз він триває, але такої швидкої динаміки, яка б вражала, як на Харківщині, коли ми звільняли село за селом, по три-чотири населені пункти... Усі були в захваті... Такого зараз немає. Це просто означає, що нам важко працювати.

– Дмитре, яка зараз в орків найпотужніша зброя? Чим вони зараз посилилися? Що вони використовують?

– Так, вони дуже добре все замінували і протитанковими засобами, і протипіхотними. Як тільки лінія зсувається, вони не перестають і вдень, і вночі відбудовувати продавлену лінію мінних загороджень. Вони перед собою завжди якісь мінні загородження створюють нові. І щоб прокладати навіть метровий коридор, багато технічних засобів потрібно, яких у нас немає в достатній кількості… У чому вони мають перевагу? Окрім кількості техніки, якої в них було до цього, ми зараз певною мірою вирівнюємо баланс. Але засоби радіоелектронної боротьби, які не дають нормально тримати контроль над небом (я маю на увазі БПЛА)… Ми величезну кількість БПЛА втрачаємо через їхні засоби РЕБ. Переважна кількість авіації і керованих ракет, як "Вихор", чи артилерійських засобів, як "Краснопіль" (керовані снаряди). Вони набагато гірші, ніж, наприклад, західні аналоги. У нас технічно вони кращі. Але в них їх багато, як, наприклад, ПТКР, як наша "Стугна", яка дуже добре себе зарекомендувала, до речі. Набагато краще, ніж деякі західні аналоги. Але в нас і не виробляються вони в достатній кількості, щоб ми могли забезпечити всю лінію фронту. У москалів цих ПТКР... На їхню позицію заходиш – усе всипано. Тому в цьому є перевага і є проблема.

– А якщо про власні історії казати, які б ви виділили найнебезпечніші ситуації? Я розумію, що кожна секунда на фронті може стати небезпечною…

– По-перше, це нестандартні операції. Тому що для багатьох штурм окопів – це вже звична справа. Фактично всі бійці пройшли гарячі точки, як, наприклад, Бахмут, де постійно доводилося або штурмувати, або контратакувати, або тримати оборону. Міські бої... Багато хто готовий на це піти, але, наприклад, такі складні завдання, які ми виконували: форсування лівого берега Дніпра на Херсонщині, – для багатьох солдатів страшно просто сісти в човен. Якщо ти хоч якось по землі рухаєшся, у тебе є шанси назад відповзти, то в човні... Наприклад, ми проводили операцію під Каховкою. Це був кінець січня, температура води – десь 2 °C. Човен нібито міцний – він зразу не потоне, навіть якщо буде прострелений. Хвилин 20 він ще буде триматися на воді, у тебе може бути захисний жилет... Але по факту як тільки людина попадає у воду, тим паче з амуніцією, з бронежилетом, то практично шансів немає врятуватися. Навіть якщо ти зможеш скинути всю амуніцію, холодна вода – і за хвилин п’ять-шість ти загинеш. Тому в багатьох просто страх такий, що каже: "Я краще буду сидіти в Бахмуті, штурмувати окопи, усе, що завгодно, робити, але в човен я не сяду". І дуже мало людей готові на це. 

Або, наприклад, десантування із гелікоптера. Такі операції проводили спецпризначенці, наприклад, на острові Зміїному, на інших ділянках. Поки долетиш, величезні шанси бути підбитим ракетами ворожої протиповітряної оборони. Ти висадився, маєш виконати завдання, маєш сподівання, що за тобою прилетить знову гелікоптер... Настільки величезна кількість невідомих, які можуть усю цю операцію нанівець звести, що вона не виконається і шансів на виживання буде так мало... То треба, щоб доля склалася так, щоб це все склалося позитивно й операція вийшла. Так у нас і трапляється. Дуже часто чудом виходить, але операції проходять успішно. Ми тоді, до речі, на Каховці зробили нахабну операцію, яку не очікував ворог. Вони дуже розслаблено почувалися на лівому березі. Думали, що це фактично неможливо. Але ми це зробили й показали, що це можливо і що ми будемо знищувати їх і там. І, до речі, після цього дуже багато подібних операцій було проведено. Ми почали одними з перших. Це дійсно складні операції, які потребують навичок і просто того, що люди погодяться сісти в човен.

– Які задачі ставляться перед вашим спецпідрозділом "Стугна", про які можна говорити?

– Переважно це розвідка, диверсії або штурми на тих ділянках, де, скажімо так, є затор. Наприклад, щоб звичайні підрозділи або їхні резерви зберегти, дати можливість перегрупуватися... Так, як, наприклад, зараз відбувається в Запорізькій області. Там є достатня кількість наших військовослужбовців, техніки, але нам потрібно пробити прохід, продавити першу лінію, щоб потім вийти на широкий оперативний простір і кинути всі сили. Але хтось має перший крок зробити, узяти на себе важку роботу. А потім по спинах цих людей, на шиях цих людей зайдуть основні сили. У цьому іноді полягає задача: протоптати першу дорогу. Іноді трапляється так, що на шару проходиш – і все окей. А іноді виходиш – і повний провал. І тоді така демотивація... Але на війні ніхто гарантій успіху операції не дасть, навіть якщо вона була ідеально підготовлена. Може бути провал просто через збіг факторів. І завжди є великий ризик.

– Пане Дмитре, як ви і ваші побратими реагують, коли вибухають корупційні скандали в Україні? Зокрема в Міноборони, коли на закупівлях мільярди йдуть фірмам, які не існують. 

– Я дав собі слово з 24 лютого не критикувати владу. Хоча дуже це полюбляю. Але я вирішив не займатися політикою. Певною мірою сьогодні будь-яка критика влади, навіть справедлива, – це політична справа. Я сьогодні військовослужбовець, тому не можу критикувати владу. Навіть там, де потрібно було б це зробити. Але те, що думають хлопці про скандали... Такі речі, наприклад, як ситуація з військкомами. Одеський військком – це еталонна корупційна справа...

І була ж хороша ідея замінювати військкомів, які десятки років сиділи, які облаштували собі корупційні зв’язки з усіма, на хлопців, які отримали поранення. Будь ласка, дайте їм можливість попрацювати. Можливо, вони по-іншому будуть спілкуватися з мобілізованими, довіру викликатимуть. Іноді це робиться в деяких військкоматах, але системно це питання поки що не вирішено. І те, що там такі військкоми є, – це, по-перше, деморалізує будь-яку нову людину. Як розказують деякі панікери: "Вас кинуть на м’ясо. Комбати вас слухати не будуть". Це неправда, але іноді трапляються такі приклади. І навіть якщо в усіх областях порядні військкоми, але один отакий – усе, у людей буде складатися враження, що всі такі. І це дуже сильно б’є по моральному стану бійців на фронті й тих, які йдуть готуватися. Таких людей хочеться дійсно прибрати і палками бити. Тому що за півтора року навіть ті, хто пішов добровільно, вмотивовано, втомилися. Утома буде тільки наростати. Потрібно замінювати якісними, підготовленими кадрами. І коли ти бачиш, що тебе замінити немає ким, – на цьому може закінчитися. По багатьох підрозділах так і є. Бригади деякі з останніх сил тримаються. Вони бачать, що позаду немає нікого. А хто буде готувати цю заміну? Військком Борисов? Хоча я наголошую: недоречно сьогодні критикувати владу. Я маю на увазі, переходити в широку опозиційну діяльність.

– Але такі випадки не можна не помічати. До речі, як ви ставитеся до ідеї, щоб такі, як військком Борисов і ті, хто займалися корупцією на крові… Були різні ідеї: і руки рубати, і довічне ув’язнення, і смертна кара або відправляти на фронт.

– Яка буде користь від того, що вони прийдуть на позиції? Можливо, можна примусити і робити штрафбати, як це робилося раніше, але мені здається, що якби в нашій країні те, що є по закону, виконувалося... Дали йому 8–10 років… Скільки він має за це отримати...

– З конфіскацією.

– З конфіскацією. Просто виконали те, що в нас є по закону, – цього було б достатньо. Переважно навіть те, що прописано в законі, не виконується. Тому: "А давайте ще щось придумаємо". Давайте просто виконаємо те, що написано в законі, і будемо притягати їх не тоді, коли вже журналісти про це розказали. Місяці три чи чотири пройшло від перших журналістських розслідувань до його затримання.

Я розумію, що серіали, кіно – усе має працювати й жити. Але точно не про Поворознюка

– Вам і вашим побратимам подобається, як народні депутати під час війни відпочивають на Мальдівах, на Кіпрі? 

– Головна проблема не в тому, що ми не хочемо відпочивати. Усі ми хочемо відпочивати, і це нормально – подорожувати. Але проблема в тому, що сьогодні війна, навіть якщо ти не воюєш, ти маєш співчувати й не дратувати суспільство. Суспільство дуже знервоване, усі дуже напружені. Кожного дня в когось страждають близькі, родичі від цих прильотів, щодня втрати. Тому не можна розслаблятися. Навіть якщо ти маєш на це законне право. Для цього потрібно було б багатьом чиновникам і держслужбовцям відрядження отримувати на тиждень-два і працювати на прифронтових територіях. Наприклад, приїхати і подивитися на медичний стабпункт під час штурмових дій де-небудь під Бахмутом або Сєвєродонецьком, скільки там поранених, у якому вони стані і як це взагалі виглядає, яку роботу виконують медики. Повірте, як тільки туди потрапляєш, настрій одразу такий, що не хочеться ні їсти, ні пити, ні відпочивати дуже довго. Тоді розуміння з’являється в людей: "Ми можемо потерпіти і рік, і два. І навіть якщо в нас є і гроші, і велике бажання. І не їздити, не дратувати людей, нікуди не тікати з країни. Тому що це безвідповідально". Ми маємо всі від чогось відмовитися. Хтось відмовляється від власного життя і штурмує окопи, а хтось відмовляється від поїздки. Це незрівнянні речі. Я думаю, можна все-таки це зробити. Якщо хочеш відпочивати на Мальдівах і заробляти гроші – йди заробляй гроші. А якщо хочеш бути держслужбовцем – будь ласка, май повагу і розуміння, що треба робити, коли країна воює.

– Пане Дмитре, як хлопці реагували на скандали, коли держава виділяє, наприклад, 34 млн грн, щоб зняти серіал про людину із кримінальним минулим, а можливо, і майбутнім – Поворознюка?

– Я розумію, що серіали, кіно – усе має працювати й жити. Але точно не про Поворознюка. Це просто жахливе уявлення людей, які дивляться, мабуть, як президент зміг зробити, і думають: я скопіюю, тільки у своїй жахливій копії. Але ж це за державні гроші. У всіх з’являється думка, що хтось хоче когось обманути: по-перше, втюхати людину із сумнівною біографією нам у депутати чи міністри через серіал. Нащо нам, українцям, серіал про Поворознюка? Тим паче за державні гроші. Це взагалі на голову не налазить. Якщо він хоче знімати серіал, то хай знімає за свої гроші. І побачимо, хто буде дивитися цей серіал. Що таке 33 млн грн? Скільки можна Mavic купити? 330 Mavic, мабуть, тримають сьогодні всю Запорізьку, Херсонську і ще шматок Донецької області. Ми щодня втрачаємо величезну кількість Mavic". Якщо комусь здається, що подарували – і все, батальйон забезпечений... Повірте, через тиждень він може без нічого залишитися. Це потік постійний. І тут з’являються такі "потреби", як цей серіал. Або ремонти доріг у містах. Є така ситуація, як закон про дорожній фонд. Тобто гроші, які накопичуються з податків певних, можна використати тільки на дороги. Не можна взяти і перекинути навіть на озброєння. Такий закон. Ну окей... Це правильний закон у цивільному житті…

– У цивільному житті, правильно.

– Я один зі співавторів цього законопроєкту. Ну окей, але якщо така ситуація, то потрібно міняти закони. Ми у воєнний час маємо не давати ці гроші пускати на дороги. Тому що чиновники цим користуються. Вони скажуть: "Ми витрачаємо, тому що так прописано в законі. Ми маємо ці гроші витратити тільки на дороги". Ну, але це безвідповідально! Треба міняти закон. Тому що зараз воєнна ситуація.

– Пане Дмитре, ви були заступником Кіровоградської облради.

– Так.

– Звідти Поворознюк. Нам уже декілька людей розповідало, як він стріляв у людей, продовжує стріляти, як він віджимав їхні паї, як він став багатим, як він рейдерськи захоплював усе, як він сколотив свою банду, у якому він страху тримає село... Пам’ятаєте депутата Лозинського, який сафарі на людей робив? Це, до речі, теж Кіровоградська область.

– Він [Поворознюк] був головою ОТГ у Кіровоградській області.

– Романтика: "Украл, выпил – в тюрьму". Як пороблено в Кіровоградській області… Сам Поворознюк розповідав не в одному інтерв’ю: "Я в людей не крав – я в держави крав". Як відбувається, що такі люди намагаються стати народними героями? І як на це суспільство реагує? Ви, напевно, ситуацію добре знаєте як місцевий житель.

– Це проблема, яка формувалася не один рік і десятиліття: феодальні князьки змогли узурпувати всі сфери життя в окремо взятому районі. Поставили з іншої області керівника поліції або Служби безпеки України, або прокуратури – і в людини з’являється відчуття того, що ця боротьба безсенсова. "Навіщо мені боротися з ним? Мені краще з ним домовитися". І вони домовляються. Я, до речі, не одну передвиборчу кампанію в Кіровоградській області провів, парламентську і президентську. Так от, у таких районах неможливо працювати будь-кому з іншими політичними поглядами. Приїжджаєш, намагаєшся знайти людину, щоб співпрацювати, агітувати. Але, якщо ти не маєш погодження з керівником цього району, ти не маєш можливості знайти, не маєш можливості домовитися з людьми. Тому що в людей просто страх. 

Я дивлюся відео – це такий рівень дискусії… Розмови з матами… Комусь здається, що це нормально, що може людина розмовляти матом, дати по морді... Це така класна, проста людина, з простого народу. "Я хоч матом розмовляю і б’ю усім по морді, стріляю іноді по ногах, але людина я добра, хороша". Це сюр якийсь. Ми маємо вирощувати рівень свідомості. Ви говорили про Лозинського. Так, людина прийшла з тюрми. Приходить у село. І всі в селі, знаєте, що мені говорять? "Ну, помилився, по п’яні застрелив. Але ж багато нам зробив... Садочок збудував". Люди, ви себе чуєте? Вас убивають. Це ж якийсь рабовласницький лад, так себе пани поводили: били, вбивали. Але "людина хороша". І я вам скажу: Лозинський виграв вибори чесно. Люди проголосували. Люди пішли й обрали вбивцю, свого односельчанина. Тому що він хороший, до нього можна піти й попросити грошей на Різдво, позичити або ще щось.

– А ви з Поворознюком стикалися у своїй політичній діяльності?

– Так, кілька разів зустрічався.

– І як вам?

– Мені здавалося іноді, коли я приїжджаю в Петрове, що це маленька Білорусь, де є Олександр Григорович Лукашенко. Усе в цьому районі, навіть сонце сходить завдяки цій людині. Навіть порівняю не з Білоруссю, а з Північною Кореєю.

– Нічого. Скоро все буде добре. Пане Дмитре, у вас яскрава біографія. Бо, крім фронту, політики в Україні, ви брали участь у кількох акціях протесту проти диктатури в Єгипті й Туреччині. Як це взагалі сталося?

– У Єгипет ми свідомо поїхали. Це було у 2011 році, коли почалася "арабська весна", і хвиля після Лівії, Тунісу перекотилася до Єгипту. Тоді всі відмовлялися від турів, і можна було, по-моєму, за $100 узяти тур. Ми поїхали у Хургаду, із Хургади – у Каїр. Просто подивитися. Це було прикольно, драйвово. У Туреччині це було у 2013 році. Тоді намагалися скинути Ердогана. Були серйозні протести у Стамбулі. Але я тоді їздив автостопом, тому що полюбляв по Близькому Сходу покататися. Коли я подорожував у районі Анталії, якраз почалися протести. Я повернувся у Стамбул і вже там тусувався з революціонерами. Це переважно були футбольні фанати – ударна сила. Це була величезна сила людей. І мені здавалося, що в Україні таке неможливо. Тоді був Янукович, усі ненавиділи його, терпіти не могли, виходили на протести, протестували кілька годин – і розійшлися. І здавалося, усе так нудно буде тривати й далі, неможливо буде ніяким чином його скинути, бо ми нездатні на революцію, але усе помінялося. Те, що було у 2013–2014 роках, той рівень героїзму, порівняно з революціями в Туреччині чи Єгипті, – безумовно, приклад №1 героїзму у XXI столітті.

– Пане Дмитре, коли настане перемога, за вашими відчуттями?

– До речі, це найпоширеніше питання цивільних до військових. Усі коли по телефону питають як справи – "коли вже перемога?" А насправді ніхто нічого не знає... Багато дуже факторів має збігтися, щоб отримати перемогу, яку ми, за великим рахунком, по-різному уявляємо. Наприклад, звільнення всіх територій України і вихід на кордони 1991 року – це може і не бути перемогою, війна може продовжитися і після цього. Або, наприклад, ми можемо отримати перемогу й розділити Російську Федерацію навіть без деокупації певної частини території. Коли це станеться? Це може статися і через кілька тижнів, тому що багато залежить від внутрішньополітичної ситуації в Росії… Який-небудь умовний Пригожин чи Кадиров завтра психане – і на зустрічі застрелить Путіна. Ще недавно нам здавалося, що це нереально, але ми побачили марш вагнерівців на Москву, ми побачили, що може бути все, що завгодно. Ми не очікували, що так трапиться, ми до цього ніяких зусиль не докладали. Просто тримали фронт, а потім вони – бац! – усе самі зробили. Може бути таке, що ми будемо воювати не один, не два, не три роки – це може тривати десятиліттями, на жаль. Не в такій активній фазі, але протистояння може тривати. Це не потрібно сприймати як катастрофу і що треба тікати з країни. Ні, повірте, ми можемо жити нормально. Так, країна буде тримати фронт. Певною мірою воно може затягуватися, але при цьому ми повинні жити, повинні нормально існувати й радіти життю. Не на могилах, а радіти...

– Так. Пане Дмитре, я вас наостанок запитаю про те, що ви точно знаєте. Після нашої перемоги, що найперше ви хочете зробити? 

– Узяти своїх майбутніх дітей – і поїхати відпочивати за кордон. Але чесно і легально.

– "Майбутніх дітей". Я вам цього щиро бажаю. Щоб наша перемога сталася якнайшвидше. 

– Дякую.

– Пане Дмитре, я вам дуже дякую. Бережіть себе, бережіть Україну. Слава Україні!

– Героям слава!