Фокін: Нас було 52 мільйони, а тепер – щонайбільше 40. З якої причини ми втратили у три–чотири рази більше населення, ніж за період Голодомору?
Перший прем'єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін написав передмову до нової книги журналіста Дмитра Гордона, яка зараз готується до виходу. Видання "ГОРДОН" публікує уривок з передмови, в якій Фокін розмірковує, чому вся діяльність української влади зводиться до пошуку кредиторів, хто повинен відповісти за пролиту кров на Майдані і як Україні знову стати благополучною європейською країною.
Майдан переміг, а що змінилося? Чим нинішні корупціонери кращі від колишніх?
Хтось з великих чи то жартома, чи то серйозно сказав: "Тільки дурень протягом життя не змінює своїх переконань" – боюся, це про мене. Протягом нескінченно довгих і далеко не спокійних років мій світогляд суттєво не змінювався: я був і залишаюся прихильником суспільства соціальної справедливості, свободи та справжнього народовладдя. Природно, глобальні перетворення, світовий опортунізм, переоцінка загальнолюдських цінностей наклали певний відбиток на характер і принципи моєї духовної концепції: від дитячої хвороби лівизни я майже позбувся, однак, з колишньою силою ненавидячи конформізм, став розуміти: конфронтація ще гірше, ще небезпечніше.
Згадаймо історію. Повстання рабів, які потрясали стародавній світ, стали передвісником великих смут і народних хвилювань, війн на винищення. У 2014 році бунтарський дух і прагнення до соціальних змін вивели на Майдан тисячі патріотів – з метою повалити злодійкуватий антинародний режим. Але якщо повстання рабів були споконвічно приречені на поразку, оскільки вони боролися не за ліквідацію рабства, а за те, щоб самим стати рабовласниками, то що змусило взятися за зброю пролетаріату нашу молодь?
У чому полягає ідея другого Майдану? В ім'я чого голодували, мерзли і мокнули під дощем, терпіли нестатки? Заради чого мій онук, відпрацювавши вдень, вночі з товаришами патрулював міські вулиці, оберігав співгромадян від мародерів і провокаторів? Його дружина донині у волонтерському русі активно бере участь – для чого? І, нарешті, на чиїх руках кров великомучеників Небесної сотні? Чому вони загинули, чиї інтереси захищали?
Майдан переміг, а що змінилося? Чим нинішні корупціонери кращі від колишніх? Хто повинен відповідати за пролиту на Майдані кров? Невже тільки бійці "Беркута", які зберегли, незважаючи ні на що, вірність присязі? Чому тривога за майбутнє країни не проходить, усвідомлення марності принесених жертв пригнічує? Чи коштувала того ротація влади?
Україна безповоротно втрачає суб'єктність, перетворюючись на якийсь об'єкт, що існує на подаяння, і легко може стати ареною зіткнення протиборчих сил, які, лицемірно заявляючи про захист демократії і свободи, на ділі борються за світове панування.
Час, коли ми живемо, настільки ж унікальний, як факт і місце народження, він такий, який на нашу долю випав, його ні загальмувати, ні зупинити не можна – можна лише "ущільнити", наситити подіями і фактами. Протягом місяців після моєї зустрічі з Дмитром Гордоном (під час якої з Фокіним було записано інтерв'ю. – "ГОРДОН") багато у світі змінилося радикально, і якби наша розмова зараз відбулася, я б менше про своє минуле життя, про захоплення, сім'ю і предків розповідав. (До речі, мій син Ігор, дослідивши наше генеалогічне древо, знайшов у моєму інтерв'ю помилку: моя прабабуся з роду князя Любомирського, а не Велемирського була).
Сьогодні настав час не думати, а діяти – рішуче і цілеспрямовано. Критикують і розмірковують нехай політологи – їх зараз тьма-тьмуща, але і без них зрозуміло: країна впритул підійшла до точки неповернення, і потрібні політична воля і мужність, щоб утримати її від останнього, згубного кроку. Пора лідерам політичних партій і громадських рухів, членам парламенту і уряду ставити питання – нехай дадуть відповідь, чому Україна, цілком благополучна на початку 90-х найбільша європейська держава, так різко деградувала за всіма показниками суспільного виробництва і рівня життя, нехай пояснять, чому в найбіднішу і соціально незахищену країну на континенті вона перетворилася!
Наприкінці ХХ століття нас було 52 мільйони, а тепер – менше 40, враховуючи і Крим, і Донбас. З якої причини ми втратили в три–чотири рази більше населення, ніж за період Голодомору? Тоді хоч причина була – два роки поспіль страшна посуха, неврожай, а що сталося зараз: дев'ятибальний землетрус, згубний мор, Всесвітній потоп? Про економіку говорити не буду: велика тема, що виходить за межі передмови, а що з ідеологією діється, із соціальним захистом, медициною, культурою, освітою, наукою, спортом, урешті-решт?
Кінодіяч із світовим ім'ям Андрій Кончаловський сенс бердяєвської філософії приблизно так висловив: "Російська ідея – це коли навколо вороги: тільки тоді народ об'єднується і досягає мети", а в чому наша, українська ідея? Невже виключно до пошуку спонсорів-годувальників вона зводиться? Не вірю!
Завжди самодостатня Україна з її економічним потенціалом історичних аналогів повної економічної і політичної залежності не має, адже зараз ми на поблажливому меценатстві інших народів паразитуємо: уся діяльність влади зводиться до пошуку інвесторів, кредиторів, благодійників... Смію думати, що багато країн Європи та й решти світу симпатизують Україні, люблять працьовитих, хлібосольних, миролюбних українців, але ж не можна цим постійно спекулювати!
"Чому ти такий бідний?" – "Бо дурний". – "А чому дурний?" – "Бо бідний"
Всенародна улюблениця – "Наталка Полтавка " Івана Котляревського – співає про себе так:
Ой, я дівчина полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються...
Мені здається, це про нашу Неньку, тільки натяк на зовнішність виключив би: називати себе негарною – це жіноче кокетство, яке можна пробачити...
Від свого батька я чув приказку: "Чому ти такий бідний?" – "Бо дурний". – "А чому дурний?" – "Бо бідний". І не прикро? Чому тільки за останні три роки реальна (не статистично звітна) зарплата удвічі скоротилася, ціни удвічі з гаком зросли, а комунальні платежі – уп'ятеро? Не треба бути економістом, щоб зрозуміти: економічний розвиток зростання комунальних платежів повинен випереджати, а не навпаки, як у нас.
У Європі державу з такими захмарними тарифами важко знайти, адже зарплати у нас значно менші. Узявши до уваги сказане, який резон у вказівках прем'єр-міністра привести у відповідність розрахункові тарифи, якщо він сам уявлення не має, як це зробити? Керівники держави та політичних партій не мають права не знати, що три чверті населення України за межею бідності опинилися, що доведені до крайньої нужди люди ганяють собак від сміттєвих баків, які служать їм засобом виживання. Хто цього не помічає, нехай на вишуканому фуршеті устрицею поперхнеться!
За заявою глави МВС 28 тисяч іноземців втратили право відвідування України – серед них великий відсоток видатних естрадних артистів, музикантів, інших діячів культури. Чому ми їх не пускаємо? Не хочемо, щоб наш спосіб життя побачили і оцінили? Чи не тому наші телевізійні програми, і до цього не дуже привабливі, нагадують ниву після набігу сарани?
Книги, як у фашистській Німеччині, поки не палять, але книжковий ринок зникає сам по собі – хто і з якою метою ухвалює такі сумнівні рішення? Придивіться до членів та апарату Кабміну, до чиновників високого рангу, яких у давнину столоначальникам називали: скільки серед них іноземців? Це ж так не поважати свій народ треба, щоб ключові позиції в управлінні країною віддати чужинцям без роду і племені!
Хоч би вони високоосвіченими фахівцями, професіоналами були, а в більшості – недоучені спритники, до того ж нечисті на руку. Про таких ще Михайло Лермонтов писав: "Здалеку, подібний до сотень утікачів, на ловлю щастя і чинів закинутий до нас велінням долі...".
Згадайте хоча б виконувача обов'язків міністра охорони здоров'я: з яким цинізмом вона заявила, що заощадила три мільйони доларів, відмовившись від закупівлі вакцини проти смертельно небезпечного грипу! Сама, либонь, прищепилася, а те, що тільки в Києві понад 20 тисяч захворіли, – це дрібниця, а чого варта її конфронтація з видатним кардіохірургом Борисом Михайловичем Тодуровим! До речі, чи знаєте ви, кому МОЗ довірило закупівлю лікарських препаратів за кордоном? Ні? Поцікавтеся.
Думаю, на посаду міністра таку чиновницю зі слабенькою освітою Верховна Рада – навіть у нинішньому складі – не затвердила б, однак маленька деталь: приставка "в.о." – допомогла обійтися і без цього, дозволяє їй працювати як завгодно довго. Таких випадковостей з кадрами все більше і більше, а може, це і не випадковість, а добре продумана програма?
У 1993 році на прохання президента Кравчука (перший президент України Леонід Кравчук. – "ГОРДОН") я зустрічався з видатним політиком і розумником Генрі Кіссінджером. Він тоді книгу до видання підготував, і зміст деяких її розділів ми обговорили під час обіду. Понад 20 років пройшло – і тепер можу оцінити високу точність справдження його прогнозів...
Через кілька років після зустрічі з Кіссінджером в залі очікування аеропорту Бориспіль я випадково перетнувся з паном Бжезінським (американський політолог, соціолог і державний діяч польського походження Збігнєв Бжезінський. – "ГОРДОН"), який у короткій розмові приблизно те ж сказав, що і Кіссінджер. Зокрема, що до 2025 року в Україні буде 25–27 мільйонів населення. Тоді я, звичайно, скептично розсміявся, не повірив: треба ж, яка дурниця! – а сьогодні мені вже не смішно.
"Наше суспільство безвольно досягає дна"
Що відбувається? Невже мав рацію Геннадій Бурбуліс (державний секретар РРФСР Геннадій Бурбуліс. – "ГОРДОН"), коли сказав мені: "Наша країна тяжко хвора. Ми поставили діагноз і приступаємо до смертельного лікування"? "Усупереч бажанню хворого?" – перебив його я. "Саме так", – він відповів. "По-твоєму, – уточнив я, – демократія – це здатність меншості пригнічувати волю більшості? А по-моєму, так це політичне шахрайство, яке легко припинити".
Зараз моя відповідь була б не настільки категоричною, і не тому, що відчуваю ностальгію за минулим, – про майбутнє свого народу тривожуся, над яким недовчений хірург заніс скальпель. Тривожуся і вірю в кращу долю українців – інакше й жити немає сенсу.
Наше суспільство безвольно досягає дна. Попереду крутий підйом, виснажлива праця до поту і кривавих мозолів, але щоб хоча б до неї приступити, потрібно негайно вирішити головну проблему – зупинити кровопролиття на сході.
Народившись у Запорізькій області, людиною я став на Донбасі. Понад 20 років працював на шахтах у Луганській області, дихав повітрям, присмаченим сірчистим газом палаючих териконів, тормозок на двох, на трьох ділив – як доведеться, і ніколи останній ковток води із запропонованої товаришем фляги не випивав. Тут я пізнав щастя любити і бути коханим, тут народилися і виросли мої діти – кому, як не мені, розуміти серце шахтаря?
Колишня гвардія праці, шахтарі, понижені зараз до статусу ізгоїв, хоча що б не думав про них якийсь міністр, які б ярлики не клеїли на них особи, що зупинилися у своєму розвитку, саме їх я вважаю генетичним фондом українського народу. Жителі Донбасу, як і всі люди загалом, різні, але у шахтарів є одна загальна особливість: вони непохитні. Їх можна зламати, але не зігнути – і як би не називали те, що відбувається на Донбасі, – боротьбою із сепаратизмом, АТО чи гібридною війною, – все одно це війна проти власного народу на своїй землі, смертний гріх, який не підлягає спокуті.
Важко сказати, скільки на території Донбасу за лінією фронту залишилося людей: може, мільйон–півтора, точно не знаю – інших гірка доля по всій країні розкидала. Хто вони, ці люди? Терористи, сепари, рашисти чи просто бруд під ногами? Вороги, які посягають на споконвічно українські землі: Слобожанщину, Полісся, Галичину, Буковину? Думаю, ні. У більшості це люди, які потрапили в біду не по своїй волі, нещасні, тож знищувати їх потрібно чи захищати?
Донбас – це не просто географічне поняття. Більшість його жителів – нащадки сміливих волелюбних бунтарів, які тікали від панського свавілля і царської милості, – це люди, які не терплять образ і несправедливості. Тягарем для держави Донбас ніколи не був, і, що найважливіше, зважаючи на чисельність населення, що становить близько 10 відсотків, 20 відсотків валового продукту України давав, тобто кожен там "за себе і за того хлопця" працював. Шахтарів, металургів, машинобудівників, хліборобів і вчених Донбасу людьми другого сорту вважати – гріх: з ними розмовляти треба.
Звернімося до всесвітньої історії. Відомі своїми одвічними сепаратистськими поглядами Шотландія, Північна Ірландія, Каталонія, Квебек, але хіба проти них війни ведуться? Ні, бо є розуміння, що "війна – це останній доказ королів". Чи не прийме на свою адресу докір наша дипломатія, чи не допустила вона на самому початку конфлікту трагічної помилки? Помилку, яку тепер потрібно виправляти – спокійно й розважливо.
Уявляю, як посміхався б душитель української мови царський міністр Валуєв – у нього знайшлися б послідовники
Ну хіба навіть між найближчими та рідними людьми не буває такого: погарячкували, зійшлися, фейси один одному набили, а потім охололи, одумалися, повинилися, мирову випили – і знову в сім'ї злагода? А розсудити їх влада в особі глави держави зобов'язана, і не дай боже водночас виявити чванливість і пихатість, зарозуміло відмовляючись від переговорів і вимагаючи, щоб переможений супротивник приповз із мотузкою на шиї.
Це глухий кут, а тому, хто рве на грудях вишиванку і закликає до війни до переможного кінця, про ганебну долю пана Керенського потрібно нагадати, запропонувати залишити тепле депутатське крісло з машинкою для кнопкодавства і поїхати туди, де інколи мерзлий хліб їсти та спати час від часу. Туди, де вбивають і калічать.
Не можу Крим обійти увагою – безумовно, це важка втрата. Прийде час – і світ довідається, за яких обставин відбулася анексія, назвуть імена винних, виправдають невинних, але коли я думаю, як Крим до складу України повернути, незабутній 1939 рік згадую, і смутні сумніви в душу закрадаються: а якщо Польща розмову про Львів почне, а Румунія – про Буковину? А Закарпаття? Там 150 тисяч угорців компактно проживають, у багатьох угорські паспорти. Усі вони великі трудівники – заповзятливі та доброзичливі, але якщо закон про мову, наприклад, ухвалять, конфліктів у цьому регіоні не можна виключати.
Уявляю, як посміхався б душитель української мови царський міністр Валуєв – у нього знайшлися б послідовники, щоправда, з точністю до навпаки. Думайте про це, панове депутати, коли розглядатимете цей закон!
Свого часу мені на Мальті довелося побувати, чию незалежність колись Черчилль сильно заперечував. Йду з мальтійським прем'єр-міністром набережною – і солідний монумент бачу, на всесвітньо відомого державного діяча Великобританії схожий. Запитую здивовано: "Хто це?" – і чую у відповідь: "Вінстон Черчилль". Не чекаючи моєї реакції, мій супутник додав: "Ми з минулим не боремося – працюємо зараз і будуємо майбутнє".
"Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь", – співають у моїй улюбленій пісні, отже, цінуймо цю мить і оберігаймо від передчасного перетворення на минуле!