Фронтова парамедикиня Кроха: Керівниця, коли дізналася, що я на фронті, спитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу у вас питати, де проводити відпустку"
Як вона вирішила покинути роботу помічниці нотаріуса й піти парамедикинею на війну, чому Бахмут став для неї знаковим місцем, чим відрізняється російсько-українська війна 2014 року і 2022-го, як іноземні парамедики відгукуються про українських колег та бійців, що б вона змінила в роботі Міноборони України, а також – про поранених дітей, повернення бійців із того світу й російський геноцид українців розповіла в інтерв'ю головній редакторці інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман волонтерка і парамедикиня Ольга (Кроха) Башей, яка вивезла із фронту майже тисячу поранених українських воїнів і цивільних. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
Керівниця, коли дізналася, що я на фронті, запитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу вас питати, де проводити відпустку"
– Доброго вечора, дорогі друзі. У нас у гостях сьогодні Ольга Башей, позивний Кроха – відома парамедикиня, волонтерка. Пані Олю, добрий вечір.
– Добрий вечір!
– Ви допомагаєте на фронті вже кілька років. Тобто для вас війна, як і для більшості українців, почалася ще у 14-му році. Скажіть, будь ласка: як ви рішення ухвалювали саме про це? Коли це було і що на вас вплинуло?
– Ну, це був липень 14-го року. У 13-му році це тільки були початки. Рішення саме прийшло вже у грудні місяці 13-го року, коли я дізналася, що на Майдан вийшли діти. І поліцейські дозволили собі, у яких самих є діти, просто напасти на дітей. Це для мене взагалі неприйнятне, тому що у мене в самої є племінники, у мене є молодші брати. І тому для мене це взагалі... Ну, як? Тобто влада, яка має нас захищати, поліція – ну хто б це не були! Будь-який орган правосуддя, так. А тут просто підняли руки на дітей. Ну, студентів. Студенти – це діти. Бо в мене навіть зараз є на стабах... Ну, 20–25 років – я їх називаю дітьми. Тому що для мене вони діти. У мене навіть брату 36, і я його все одно ще рахую за дитину.
Тому звичайно, що мене це обурило. І я взагалі не розуміла, що це таке. Чому ми маємо вкотре доводити, що ми є Україна незалежна? За часів Скоропадського – почати навіть звідти. Навіть далеко ходити не треба – [В'ячеслав] Чорновіл, дякуючи якому Україна стала незалежною. Ми вкотре доводимо, що ми незалежна країна, ми суверенна країна. Нам не потрібні якісь інші – хто? Тому вже в липні 14-го року, коли я вже для себе ухвалила рішення... Тому що нотаріус іще не знала, що я їду туди. Вона знала, що я беру відпустку. І про це тільки здогадувався один зі співробітників, Руслан, який потім у п’яту чи шосту хвилю мобілізації також пішов.
– Ви ж за фахом юрист?
– Так, я помічник нотаріуса, за освітою – юрист. Працювала помічником нотаріуса. Дякувати богу, у мене дуже гарна була нотаріус. І є нотаріус – Наталія Євгенівна Коваленко. І вона, коли дізналася, що я на фронті, у мене запитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу вас питати, де проводити відпустку, правильно?" І вона зі мною погодилася.
– Відпустка на фронті!
– Так. І потім я їй сказала, що я не повернуся – "Що я маю зробити?" Вона тоді дуже розізлилася, бо роботи було багато, і вона мала надію на мене. Але я вже вирішила, що йду на фронт. Я вже вмію, я вже роблю дуже багато, у мене виходить. Тому що коли я їхала на фронт, я не зовсім була впевнена, що я можу бути як медик, санітар у цьому. Тому що іншого я для себе не бачила. Я не волонтер, я не вмію збирати кошти, я не вмію дуже гарно розмовляти, просити – я не знаю, як це назвати.
І коли я там себе знайшла, коли я почала... Як кажуть, як от дітки маленькі всмоктують усе, як губки, – і я теж від військових медиків 25-ї ДШВ... Це були цивільні медики в Бахмуті. До речі, вони для мене дуже дорогі. І Бахмут став дуже дорогим. І я дуже шкодую за Бахмут. Так уже пішло. І я вже приїхала, спитала в неї, що зробити. Я за один день приїхала і звільнилася. Бо у нотаріусів дуже важко... Не те що просто важко – там приймаєшся на роботу через Центр зайнятості і так само звільняєшся. Тому питання було тільки в цьому. Я приїхала – і дівчата, які в Центрі зайнятості, спитали: "Чому ви звільняєтеся? Така хороша робота". І я кажу: "Я звільняюся для того, щоб бути на фронті. У мене є маленькі племінники. І я не хочу, щоб вони свого часу почули, побачили, що це таке".
Ну, на жаль, бачите: 24.02.22 показало зовсім інше. На жаль, діти пережили цей страх. І хоч молодший, Едік, який старший за Раміну: 12 років... Я думала, що він буде наляканий, але він не наляканий. Він завжди мені говорить про те, що ми переможемо, це наша перемога має бути – і вона буде наша. Раміна – так, вона налякана. Вона розуміє, що вона мене не буде бачити дуже довго. І так буває. Навіть коли приїжджаю, я приїжджаю не одразу. Я трошки маю побути вдома, щоб вона трошки звиклася, що я вже тут. А потім – коли приїжджаю додому, щоб вона просто не плакала.
– А що саме на фронті, коли ви туди з місіями виїжджаєте, ви робите?
– У мене місія одна: це рятування життя побратима, посестри. Місія одна може бути: рятування життя. Хлопці рятують від ворога, від окупанта, рятують нашу землю, захищаючи. Я намагаюся рятувати їхні життя… Я б хотіла, щоб вони не поверталися на фронт. Але кожен із них, який потім отримує поранення, – він усе одно повертається. Тому що він говорить, що там його побратими – і він не може їх кинути. І, на жаль, коли це вдруге або втретє, вони вже більше не повертаються додому. Це така наче як закономірність.
Тому, звичайно, місія одна – це тільки рятування життя бійця-побратима. Для мене це батько, для мене це дід, для мене це брат, для мене це чийсь зять, чийсь онук. Тобто, ну, це життя. Головне – це життя.
– Справа в тому, що на фронті професія, якщо можна сказати "професія"... Покликання... Покликання парамедика, волонтера, який витягує поранених із поля бою, – це одна з найнебезпечніших ролей. Ти потрапляєш під обстріли, ти потрапляєш під вогонь. І ти маєш ще й під час цього чи витягувати й так пораненого... Тобто в тебе подвійне психологічне навантаження, тому що не лише про себе, про тих, хто поруч із тобою це робить, ти маєш думати, а й про тих, хто зараз поранений. А поранені ж бувають різного ступеня важкості. І дуже різний стан: і психологічний, і фізичний. Ось розкажіть, будь ласка, про такі історії, які ви завжди будете пам’ятати.
– Таких історій, на жаль, багато. І вкрай важкі, які закінчилися, і поранення, які були несумісні з життям. Перший мій такий поранений був молодий хлопець, якому було 21 чи 22 роки. У нього була молода вагітна дружина. Він, здається, був із Західної України, якщо я не помиляюся. І він настільки просився в командира, що він має сісти в цей БТР, він має сісти... Чи не БТР? Що він має поїхати із хлопцями. І він в останню чергу: "Ну добре вже, їдь". Це батальйон Кульчицького. Він йому дозволив, командир. І він поїхав, але... Казалось би, що хлопці всі сиділи так, як усі сиділи. Але, на жаль, куля 12.7, здається – хлопці казали, – яка не дає шансу на життя, – вона просто все розриває всередині. Я ж не знала, що є такі кулі. Бо я все ж таки дівчина, і для мене рушниця – це зовсім несприйнятне. Я взагалі не люблю зброю, мені вона не подобається. І коли я отримала його пораненим, я бачила, що він із плеча поранений – нічого важкого. Я маю просто поставити оклюзійку, я просто буду його підтримувати, посаджу правильно – він буде їхати, я буду його капати, я введу йому всі знеболюючі, які потрібно. Хоча я не завжди користуюся знеболюючими. І я все зроблю. Я його довезу! Але коли ми прибули, він уже був у стані важкому. Він уже був в агонуючому стані. Тобто він уже помирав. Просто я про це не знала.
Коли мені хлопці повідомили про те, що в нас важкий, я взяла із собою анестезіолога військового, Томаса. Це харківський військовий госпіталь, він тоді прикомандирований до 25-ї ДШВ. Я говорю: "Томасику, поїхали, там важкий. Бистріше за все, потрібна буде твоя допомога". Тому що я ще тоді не вміла ні інтубувати... Тобто ще я такий новий-новий новачок. І коли ми приїхали, ми все зробили. Ми його заінтубували – усе зробили. Але він усе ставав тяжким і тяжким, тому що крововтрата всередині в нього. Не стільки на поверхню, як це вже була брюшна. Це потім, коли я вже, так сказати, навчилася у хлопців... Я зараз багато чого знаю, умію. А тоді я не знала. І я настільки це все... "Томасику, роби щось! Роби щось, давай!" І ми його качали, і все робили, і він був... Мені здавалося, що все добре. Коли вже привезли його в госпіталь, у лікарню в Бахмут... Тоді працювали тільки цивільні медики. Там не було військових медиків на той час. Це був серпень місяць 14-го року. І хлопці... "Крохо, усе зробимо. Усе зробимо". І через 10 хвилин вони вийшли і сказали, що вони робили всі реанімаційні дії, але, на жаль, він не вижив. У той час я звинувачувала себе тільки. Думала, що це тільки я винувата. Що ми, напевно, щось не зробили. Я себе за це їла, тому що... Не стільки їла, як я мала розібратися, що було зроблено не так. Якщо я в цьому не розберуся, потім не буду знати, що робити з іншими. І мені хлопці кажуть: "Крохо, тут поранення, несумісне із життям. Що ти, – кажуть, – від усіх хочеш?" Бо я тоді вийшла – там були просто дві машини-реанімобілі, одного з... Його вже немає. І він не давав виїжджати далі, ніж їздимо ми із Хоттабичем. І я тоді вийшла – на них на всіх накричала. Роздала всім на пряники. Я тоді дуже була розлючена, розстроєна. Бо молодий хлопець... І всі тоді отримали на пряники. І вони: "Крохо, вибач, ми будемо допомагати". І вони почали мене втішати. Я говорю: "Що втішаєте? Мені все одно". У мене тоді цей день був дуже тяжким. Тому що він молодий. Я дізналася, що в нього молода дружина вагітна. Ну як так? Він просто... Один день – він вирвався на фронт, і за один день він загинув.
А потім, уже наступного дня, коли я привезла наступних поранених, – мене покликав наш судмедексперт із бахмутівського моргу й каже: "Крохо, я хочу тобі дещо показати, якщо ти не боїшся". Кажу: "Я не боюся. Я вивчала криміналістику. Мені можна показувати все". І ми з ним заїхали – і він мені показав. Каже: "Крохо, бачиш, що це таке?" Я кажу: "Що це?" – "Це поранення, несумісне із життям. Те, що тобі говорили всі лікарі. Починаючи від хірурга, анестезіолога, травматолога і закінчуючи дівчатами, які це вже теж бачили". Я, можна сказати, заспокоїлася. Але я для себе поставила мету: зрозуміти, як можна врятувати. Це для мене було першим кроком, коли я зрозуміла, що ми маємо робити більше ніж. Навіть якщо неможливо врятувати – можливо! І випадки такі були, коли діставали з того світу.
У 2014 році росіяни воювали із ЗСУ і силовими структурами. Після 24 лютого 2022 року це війна із цивільним населенням, це геноцид
– От я хочу про це також поговорити. Щоб ви розказали про такі випадки. Це дуже важливо. Я знаю, що за ці вже роки – роки війни – із фронту ви вивезли разом із побратимами, із посестрами приблизно тисячу: тисячу поранених, більшість із яких вижили. Це просто як містечко, яке врятоване. Скажіть, будь ласка: якщо казати, і з 14-го року, і зараз із 22-го року, коли ви знову пішли на фронт і це робите, – я думаю, що відрізняється широкомасштабна війна і наслідки від того, що було тоді, коли ви так їздили. Ви тоді були й у Дебальцевому, і в Попасній, і в Пісках, і у Кримському, і в Лисичанську. Тобто ви були... І в Донецькому аеропорту ж ви були. Де ви тільки не були – так? Розкажіть, будь ласка, про такі історії і про те, що зараз ви пам’ятаєте.
– Виходячи з того, що я юрист, а не медик, навіть не парамедик... Я деколи себе так, жартуючи, називаю – "недопарамедик", – тому що є лікарі, які на сьогоднішній день мені говорять, що... Просто можуть зробити зауваження за простий катетер, який так чи інакше – він усе одно пропускає інфузію, яка вливається, просто зі швидкістю, якою вона вливається... А деколи я знаю, що перенаповнений – теж неправильно. Вони мені деколи кажуть: "Хто ти така?" І я кажу: "Ви мені, звичайно, даруйте, вибачте, але коли я потребувала вас у 14-му році, ви жоден навіть не відгукнулися і не приїхали, щоб допомогти". І на той час це був такий самий порятунок життя, такі самі військові, такі самі Збройні сили, Нацгвардія, прикордонники, служба... Господи! Це я СБУ називаю "Служба Божа України". Це в мене так, жартома. Це в мене там друзі – я так із ними жартую. Так, вони розуміють. Вони мені вибачають за це. І вони кажуть: "Олю, треба все робити правильно". Я говорю: "Вибачте, із вашими протоколами медичними – це треба відучитися 10 років, щоб працювати, як ви працюєте. Я працюю так, як мене навчили військові медики, лікарі. Не просто з вулиці мене вчили – мене вчили військові лікарі і цивільні".
Тому що 2014–2016-й – це реально була така війна. Потім воно трошки стихло, і вже були... Так, були поранення, але не такі поранення. Але коли почалася війна 24 лютого 2022 року, я це називаю, що це дві різні війни. Чому? Тому що в 14-му році вони воювали зі Збройними силами України, з усіма силовими структурами. Зараз ця війна 24 лютого 2022-го року – вона... Це війна із цивільним населенням, це геноцид. Якщо я у 14-му році вивозила більшість військових, то 25 лютого тут, у Києві, я вже почала вивозити цивільних. Почала з військових – закінчила цивільними. Чому цивільними? Тому що військові були... Мені з Берестейської їх покидали. Я там забирала. А потім мені подзвонили з Ірпеня і попросили, щоб я забрала звідти. Кажу: "Там військові?" Мені кажуть: "Ні, Оль. Там цивільних треба забрати: чоловік, жінка, дитина". Я їм сказала, що я приїду. Але, на жаль, вони вже розбили міст Романівський і всі інші. Я їм розказувала, як це треба зробити. Але лікар мене не зовсім розумів. Він розумів, що я не можу реанімобілем... Навіть міст, який Гостомельський, – там просто діряка була в мосту. Він не розумів, як я можу на машині... Я-то заїду, але назад я не виїду: машина перевернеться. Ну який сенс туди їхати? Я йому пояснюю, що "ви зробіть так, як я вам зараз говорю". Хлопці готові зайти в річку і через річку на носилках перенести. Це військові. Він мене не почув. Він потім уже, коли 5 березня дали коридор – чи 4-го? Уже не пам’ятаю. І тоді вже, так... Тоді вже вони почали підвозити. І там уже зробили міст.
Це геноцид українського народу. Я тоді була дуже в розпачі, тому що я бачила важкі поранення військових. Коли я побачила Ірпінь, Бучу, Гостомель, Бузову... Коли я побачила цивільних і коли це були діти... Діти, жінки... Бо в мене ж удома теж Раміна, Едік, Юлечка, Аврам. І дівчинка, яка потрапила до мене перша на машину, – у неї була вирвана задня частина: і спина, і та сама дупка. Тампонада – це просто назва: тампонада. Там просто треба було зупиняти кровотечу, щоб дівчинка вижила. Дівчинка вижила, тому що було правильно все зроблено. Але коли в мене питали: "Олю, що це за війна?.." Я говорю: "Вибачте, це геноцид українського народу. Яка війна? Це геноцид!" І вони бачили, що я трохи така... Я говорю: "Ви розумієте, у мене теж це саме: удома є мій Едік, моя Раміна, Юля, Аврамчик. Діти є вдома. І в мене в моїх родин теж є маленькі діти, у моїх братів". І вони: "Ну так, звичайно".
Коли це почало частішати... Цивільні, цивільні, цивільні – потім хтось військовий. Цивільні, цивільні – а потім військові. І одна із ситуацій, коли... Це, до речі, фотка скрізь гуляє в інтернеті, де мама і двоє дітей загинули біля пам’ятника в Романівці. Вони мали зупинитися біля моста і лягти. Але чомусь та мама побігла. Їй кричали всі, що "зупиніться, не біжіть". А вона побігла. І вона загинула, і діти загинули. І це був хлопчик – вік у нього 12 років, дівчинка – дев'ять. Ти їй кричиш: "Не біжіть!" – а вона побігла. І чим наразила і себе на смерть, і дітей.
Тому це дуже тяжко. І цього не можна вибачати російському народу. Я зачасту кажу хлопцям, що просто їх треба звернути в одну воронку. Вони кажуть: "Ні, Олю, в одну воронку не можна. Треба, щоб вони кашляли пір’ям". Тому що коли кашляєш пір’ям, помираєш не так швидко. Три дні можна помирати. Для них це саме те.
Реально, я не розумію, як можна було напасти. Ніхто не вірив, що він нападе. Я в це вірила, бо коли я пішла у 18-му році з фронту... Я побачила, що вже військові самі справляються і допомога волонтера вже не потрібна. Тому я пішла. І я завжди говорила, що це ще не кінець. І я завжди говорила про це з командирами деяких підрозділів, які я знаю. Що ми ще не закінчили цю війну, вона не закінчена. Навіть головнокомандувач [Руслан] Хомчак, який зараз не головнокомандувач, – навіть він не прислухався до того, що говорили йому. Маю надію, що не тільки я йому про це говорила. Я думаю, що про це говорили всі хлопці, які були на фронті. Тому зараз ми маємо те, що маємо.
Мама каже: "Олі давно немає, я переживаю". А їй відповідають: "А хто її туди звав? Вона могла б туди не йти"
– Пані Олю, от ви сказали про такі історії, коли просто дивовижні були повернення з того світу. Розкажіть трошки.
– Це в нас історія... Я працювала з моєю подругою, у неї позивний Ромашка. Вона Ромашка, тому що вона любить цукерки "Ромашка". І в неї був украй важкий. У нашому "асапі" – у нас завжди ті, хто більше вже кваліфіковані були парамедики, – вони завжди виїжджали на важких. І коли нас викликали, сказали, що "у нас там один померлий, а двоє вкрай важких". "Може, не забирати? Може, заберіть інших: тих, хто..." Ну, як би по сортуванню правильно йде: забирати спочатку не вкрай важких, тих залишати, – а потім, може... Це військове сортування. І ми з Ромашкою: "Ні!"
Коли нам привезли цих важких, Ромашка каже: "Крохо, ти бери собі одного, я – іншого". Це були бої за Донецьк. Це Зайцеве, Майорськ – там були бої. Під Жованкою. Там забрали. Узяли в машину – і ми не трогаємося, поки не зробимо все. Тобто ми маємо підключити, поставити у вену, зробити, ввести всі препарати. І я кричу Ромашці: "Ромашко, у мого немає сатурації зовсім. Зараз буду підключати дефібрилятор". Вона каже: "У мене така сама штука". Я кажу: "У тебе є дефібрилятор?" Вона каже: "Немає". Я кажу: "Добре, давай я свого заведу, потім ти – свого". Я свого швидко завела. Потім поставила всі ліки, які потрібні були для його підтримання. Потім віддала дефібрилятор Ромашці. Я кажу: "Ромашко, мені їхати допомогти?" Вона каже: "Ні. Почекай. Я свого заведу – поїдемо".
– Це ви рацією, так, усе між собою?
– Ні, у нас машини поряд стояли одна біля одної.
– А, поруч?
– Так, у нас машини одна біля одної стояли. Тому що хлопці на той час, коли бачили реанімобіль, – вони... Не важливо: контужений, без ноги – він усе одно буде бігти до реанімобіля. І до мене ще пару хлопців підсіли. І я в одного побачила... Що в одного не зовсім була ампутація, але можна було зібрати ногу. І він просто її підв’язав – як це сказати? – ременем. Так він сів у машину. Я просто бачу, що в мене вже в машині потоп. Я кажу: "Вибач, я маю зараз цьому допомогти. Потім тобою займуся. Але ти сам собі зараз затягни "есмархом". Бо тоді турнікетів не було. Я кажу: "Я тобі буду розказувати, як робити, а ти будеш робити". Хоча в нього вже один "есмарх" був. Він собі вже "есмарх" надів, але він просто його неправильно затягнув. І я йому говорю: "Ти той не знімай, а цей зверху накладай". І він той наклав зверху. Хоча потрібно було б для його... Для того, щоб урятувати кінцівку, потрібно було накласти нижче. Тому що якби осталася ампутація, так би ампутація сталася нижче, ніж вище. Це я вже потім вияснила: коли мені сказали хірурги про це, військові лікарі.
І так вийшло, що Ромашка завела – і вона: "Крохо, я завела". Там, зрозуміло, це в нас радість така. Машини у нас їздять дуже бистро. І коли ми привезли в Бахмут, там уже стояли військові наші лікарі. "Дівчата, – кажуть, – що ви робите? Що ви робите?" Кажуть: "Тут не те саме..." Сатурація була 60 на 40 – це не зовсім систолія, але в той же час іще є можливість зробити прямий масаж серця і завести. Тим більше, якщо це роблять анестезіологи. Для них це не представляє ніякої важкості, щоб завести. Навіть недавно була ситуація, коли лікарі в Часовому Яру завели пораненого, який пробув на полі бою, здається, більше ніж тиждень, тому що в нього там... Навіть ось недавно була така ситуація.
Тому от такі події – вони надихають більше. Вони дають поштовх до того, що ти можеш іще рятувати життя. І якщо десь сталося таке, що тебе хтось образив, бо тобі сказали, що тебе туди ніхто не звав...
– А таке кажуть?
– Звичайно.
– А хто таке може сказати?
– Це можуть сказати цивільні, це можуть сказати вдома, це можуть сказати і там, на фронті. Цивільні люди. Це у Краматорську, у Костянтинівці. "Тебе туди ніхто не звав". Наприклад, мамі моїй теж так говорили. Мама каже: "Олі давно немає – я переживаю". А мамі так і кажуть. Кажуть: "А хто її туди звав? Вона могла б туди не йти". І все. І мама каже: "Добре".
Є такі люди. Це нормально. Це життєвий фактор – я на нього не зважаю. І дійсно, я сама зробила свій вибір. Коли ти рятуєш життя... Я не знаю, це неможливо просто якось словами сказати. Це просто таке перенаповнення. Колись мені мій муфтій... Саїд Ісмагілов – він муфтій моєї мечеті. Я йому колись прийшла, сказала, розказала, що таке буває. Це був 16-й чи 17-й рік. І він мені каже: "Олю, просто зрозумій одну річ. І це Всевишній про це говорив, що коли ти рятуєш одне життя, ти рятуєш тисячі. Тому не зважай ні на що". Муфтій каже. Я ні на що не зважаю. Просто я не можу зрозуміти, як люди не розуміють, що, рятуючи життя, ти все-таки якось... У тебе щось оживає, серце перенаповнюється радістю. Що значить просто сидіти, нічого не робити, розказувати, що "от, зробили ви те, зробили ви те"? Ні, ну то поїдьте, зробіть! Спробуйте це зробити.
– Пані Олю, а якщо казати про характер поранень зараз, що ви бачите на фронті, коли їздите, коли хлопців, дівчат вивозите? Що нового з’явилося, що відрізняється?
– Якщо характер поранень у 2014 році були міномети, тому що все ж "Смерчі" і "Гради" не так часто використовували. Так, були ампутації, але вони не були в такій великій кількості. Були, так сказати, пневмоторакси, але це були пневмоторакси від забиття. Від забиття – мається на увазі, коли влетів або "Вог", або куля вдарилася у бронежилет – і вона об грудну клітину вдаряється. Чому мені не подобаються зараз плитоноски, ніж броніки? Тому що плитоноски – вони дуже мало закривають. Бронік усе-таки більше закриває. І більше таких важких поранень. Тому що від пневмотораксу теж можна померти, якщо це важкий пневмоторакс.
У мене був пацієнт узимку... Листопад місяць. Здається, листопад місяць. Був пацієнт – боєць, вірніше. Це пацієнт уже для лікарів. У якого була дуже-дуже маленька дірочка. І лікар зарахував це як просто царапину – і просто поклеїв наклейку – і все. Коли я побачила цей вхід, я зрозуміла, що це пневмоторакс. Я коли забрала його в машину, я лікарю нічого не сказала, тому що він цивільний лікар. Можливо, він не розуміється, що може бути від того такий пневмоторакс, він може бути важким. Я його в машину коли забрала, я просто наклеїла йому оклюзійну пов’язку, я його посадила на 30% вище, підняла його в тулубі, щоб йому було легше дихати. Попросила його лягти на сторону, яка вже пробита: там, де вже є пневмоторакс. Коли він це все зробив, ми нормально доїхали до лікарні. Коли хлопці його прийняли... Я вже їм подзвонила, кажу: "Хлопці, будь ласка, має бути вільна КТ, тому що пневмоторакс, і може бути важким". Я вже приїхала, уже КТ була вільна, вони чекали. І поки я сходила, так сказати, привела себе до порядку, бистро помилася, бо було багато поранених... Я бистро помилася, перевдяглася, бо одяг був у крові. Міняла одяг. Я вернулася – і мені лікар каже: "Крохо, знаєш, що ти зробила?" Я кажу: "Що я зробила?" – "Пневмоторакс привезла". Ну, у військових є така... Вони ще із 14-го року з мене так шуткують. Кажуть: "Если Крошка не накосячила, день пропал". Я кажу: "Чим же я накосячила вже?" Бо вони знають, що я можу накричати на командира, коли забираю поранених. Я можу розказати, що так, що не так. Я говорю: "Та що я вже таке натворила? Чим я вже накосячила?" – "Та ні, Крошечко, – каже, – ти молодець". Каже: "Ти просто врятувала життя бійця". Пневмоторакс – та й ладно. Вони кажуть: "Ні, ні, дивися". І вони мені показують на МРТ знімки – і в нього осколок пройшов між... Легеня, серце – і зупинилося у шлунку. Із шлунку він витікав – і він міг так померти. Не тільки серце, але й шлунок.
– А ось скажіть, будь ласка, у такі моменти, коли ви везете поранених, про що бійці вам говорять? Може, просять про щось? Щось таке, що, знову ж таки, ви пам’ятаєте. Що можете розказати?
– Ні, бійці – вони можуть говорити про все, але вони... Більшість мовчазні. Дуже рідко, коли... Вони можуть спитати за своє поранення. Наприклад, недавно у мене був на машині чоловік – він уже такого віку, 50 років. І він, як виявилося, грає на піаніно. І він, здається, якийсь викладач. У нього просто була пошкоджена долоня. Пальці були пошкоджені. Це все зшивається, просто потім треба розробляти десь приблизно рік-півтора. Це все збирається, це судинна хірургія. І він єдине, про що питав: чи буде в нього працювати рука. "Доцю, у мене буде працювати рука?" Я кажу: "Звичайно, буде працювати". Кажу: "Ви мені ще зателефонуєте і подякуєте". Він каже: "А як вас знайти?" Та кажу: "Знайдете. Не переживайте. Спитаєте, де можна знайти Кроху, – вам скажуть". Його вже прооперували. Він уже зараз поїхав на реабілітацію. Я просто контролюю, куди він поїхав. Я знаю, що в нього вже все буде добре.
Просто це із 2014 року так було. Я ніколи не відслідковувала, що далі з пораненими. Тому що якщо відслідковувати, надовго може не вистачити.
Я за час на фронті у 2014–2018 роках плакала тільки три рази
– Я розумію, що ваша робота ще ж і в тому, щоб заспокоювати. Тобто навіть якщо ви бачите, що ситуація дуже погана. Але ж морально дуже важливо, щоб людина не розуміла цього і сама себе цим підтримувала. І ось саме про ці ситуації я хочу запитати. Знаєте, коли сльози ллються, а ти маєш усміхатися і щось казати.
– Я собі на фронті не даю можливості розслаблятися. Чому? Тому що я за фронт 14–18-го року плакала тільки три рази. Це тоді, коли я втратила цього хлопчика, бо я не розуміла, що в нього поранення, не сумісне із життям. Потім загинув командир 95-ї бригади 3-го батальйону. Серьожа Грізлі. І втретє я плакала, коли загинув лікар-фельдшер Зінич Ігор, із яким я працювала на терміналі. Тому я собі не даю можливості там плакати. І хлопці тільки бачать мою посмішку, тому що коли вони потім мене шукають, вони питають у лікарів – кажуть: "У неї такі великі очі, вона посміхається на всі 32". І що вона, каже, веде себе як командир. Така, по-командирськи себе веде. І таким чином вони вже... Хтось уже дізнається, що це, можливо, могла бути Кроха.
Був у мене такий боєць на машині, у якого була ампутація пальців. Якби він одразу підібрав, можливо б, і пришили. А так як він розгубився і залишив... Він просто-таки кіпішував, що його дружина не прийме. Я йому: "Ну дивися, кричиш..." Я завжди хлопцям кажу: "Коли ви кричите, ви живі. Це вже хорошо". І вони: "Ну як же? Мені боляче". Я розумію, що йому зараз на операцію. Його зараз буде брати анестезіолог. Його будуть седувати, класти спати, як я кажу хлопцям. Кажу: "Ви приїдете, вас зараз помиють, покладуть спатки, прооперують. Проснетеся, – кажу, – як нові копієчки". І він, не розуміючи... Він був у такому цьому... У кіпіші, як він сказав. Потім подзвонив, вибачався. Каже: "Вибач, Крохо, що я себе вів як якийсь кіпішний хлопчик". Я говорю: "Ну ти зрозумій..." А він просто переживав, що дійсно, чи його дружина прийме без пальців додому. Чи потрібен дружині такий чоловік? Я говорю: "Якщо в тебе дружина розумна, то звичайно, що вона тебе прийме. А пальці можна поставити протези. Ти знаєш про це?" І вони настільки дивуються мені, що я їм не розказую казочки.
Бо був у мене один такий боєць, він мені теж потім пригадав через два роки, коли ми зустрілися на "Іграх нескорених". Я просто пройшла подивитися. Це був спінальник, бо в нього був пошкоджений таз. Мається на увазі стегно і спина. Бо коли я побачила тільки стегно, я ще заспокоїлася, бо я його затампонувала, закрила – і все. Я думала, що все добре. А потім він почав говорити, що він не відчуває ніг. І коли я вже його повернула на себе і побачила, що у нього вся спина, увесь позвоночник у такому стані, що вже ясно, що він спінальник, що він уже колясочник... Він: "Я не відчуваю ніг". Я йому кажу: "Не відчуваєш, бо в тебе, дивися, стегно пошкоджене". Він каже: "Я дві ноги не відчуваю". Я говорю: "Як ти думаєш, у тебе що, одна нога не відповідає за іншу, чи що?" Тобто я йому стільки всього наговорила, що він... Ну, він реально... Він не знав, що з ним. А потім уже: коли минуло два роки і ми з ним зустрілися – він каже: "Он хто мені збрехав. Я тобі, Крохо, дякую, бо я б опустив руки". Я кажу: "А що я тобі мала на той час говорити? Що ти спінальник, що ти колясочник, що вже все? Ні, звісно, я тобі мала розказати, що все класно, усе добре. Дивися, ти зараз на "Іграх нескорених". Завжди щось одне тягне за собою щось краще. Щось погане може потягнути за собою краще. Ти ж на "Іграх нескорених". І ти в Олімпійських іграх уже приймаєш участь". Ну, і ми тоді обнялися, і він мені подякував.
– А чому Кроха?
– Ой, це Хоттабич. Це Хоттабич – Лисенко Ілля Джонович, наш керівник фонду благодійного "АСАП ЕМС Хоттабич". Бо він голова цього фонду. Просто коли я вперше з ним виїжджала на фронт у липні місяці, ми з ним домовлялися: два тижні. Один раз я з ним зустрілася – він мене полякав, що там усе страшно. Я: "Добре". А потім він просто зробив такий... Ну, це просто, так сказати... Всевишній просто тут керував своєю рукою, тому що якби він не хотів, щоб я їхала на фронт, то я б не проснулася в цей час і не побачила смс. І просто о 0.00 мені скинув, що ми зустрічаємося о 6.00 у мене на парковці біля дому. І я побачила цю смс. Я зразу відповіла, що буду готова. Ілля не повірив. Він думав, що я просплю або ще щось. Я не проспала. Я вже чекала. Але на той час іще була жива сестра – і вона почула, що я там копошуся. Тим більше, що вона бачила, що в мене зібрана сумка. Вона в мене спитала: "Куди ти їдеш?" Кажу: "Відпустка буде". І коли вона побачила, що приїхала "швидка", реанімобіль – вона каже: "Я зрозуміла, яка в тебе відпустка". Я говорю: "Ну ти ж тільки мамі не кажи". Ну, і тут мама вже виходить. Почула, що я... Ми ніби старалися тихо говорити. Брат молодший і не почув, він відпочивав. І коли я вже сіла в машину, Хоттабич почав мене називати "Крошечка, Крошечка". І я: ну Крошечка то Крошечка. Я знала, що у військових на фронті є позивні. Я знала, що це правильно, що це так потрібно. І Крошечка. Отак він почав називати Крошечка. І, до речі, всі думають, що це моє прізвище. Тому що навіть керівники, навіть із державних органів: Офіс президента, Міністерство оборони, ГШ – вони всі думають, що в мене моє прізвище Кроха. До речі, колись мені сказали його змінити. Але я як подумаю, що замінювати купу документів...
Вважаю, що нагороди мають вручати всім військовим, які були на "нулі". І вони будуть вмотивовані
– Ви ж нагороджені орденом княгині Ольги і Народний герой України ви.
– Захисника вітчизни вручав [колишній міністр внутрішніх справ Арсен] Аваков на тій стадії, коли... Це тільки минуло 24 серпня, на Дебальцевому нас накрили – у нас там були поранені. Я навіть не пам’ятаю, хто подав туди списки. Я тоді дуже розізлилася, тому що, по-перше, було зарано, по-друге, я не рахую, що нагорода для мене, для таких людей, як я. Можливо, комусь це треба, піднімає дух бойовий. Але я вважаю, що нагороди мають бути тільки у військових, які прямо на лінії розмежування вогню. Як військові говорять: лінія розмежування вогню або "нульовка", як вони називають, зовсім. Тому що це "нульовка". От там потрібно видавати нагороди. Не просто вирішувати це з верховним командувачем Зеленським, а на той час – Порошенком. Ці нагороди просто треба наштампувати. Навіть того Захисника Вітчизни. Навіть! І просто кожному бійцю. Кожному бійцю. Просто тільки вийшли з бойових – одразу просто вручити. Це має робити не Зеленський – підписувати. Це має робити на сьогоднішній час Залужний. Колись це хотів робити Муженко Віктор Миколайович. Тому що якось я з ним про це говорила. Маршал Жуков, який рахується десь хороший, десь поганий, – мене тільки влаштувало те, що маршал Жуков роздавав нагороди, приїжджаючи на фронт. І вони просто привозили в чемоданах. Книжки були наштамповані. Книжка виписувалася прямо на місці, тому що могло бути так, що вже бійця немає, він загинув, а книжка вже підписана. Тому чиста книжка, сидить писар, у ящику лежать медалі. І він виписує – медаль видається, виписує – медаль видається.
Точно так же треба робити зараз із нашими військовослужбовцями. Я колись про це говорила. Я думаю, що просто дехто рахує, що я така вся добра – і отак. Я занадто, напевно, опікуюся бійцями. Але я розумію, що таке "нульова" позиція, що таке лінія розмежування вогню. Тому що я сама там була, я сама звідти витягувала поранених. Тому кожному, хто там був: на лінії розмежування вогню, – як тільки вони вийшли на відновлення боєздатності, потрібно давати нагороди. Не за винятком того, зробив він якийсь там... Блін, витягнув, не витягнув – неважливо. Уже перебуваючи там – це вже рахується... Він уже має за це отримати. Тому що він утримує той сектор, який він утримує. Або ті хлопці, яких там шестеро, вісім, 10, 20 – не знаю, скільки їх там перебуває. Ну, саме те, що вони тримають ту позицію, – уже за це потрібно давати нагороди. Не потрібно оцього "Богдана", хай вони собі їх надівають. Оті полковники, генерали. Хай хлопцям дають хоча б Захисника Вітчизни. І хлопці вже їм подякують, і вони будуть вмотивовані.
Вони і так вмотивовані. Тому що іноземці, які приїжджають... До речі, мої знайомі іноземці-парамедики й інші військові – вони самі розказують, що "жодна війна не зрівняється з вашою, і жодний вмотивований боєць не зрівняється з нашим вмотивованим бійцем". Тому це дало б для них іще більше мотивації. Не те, що, може, побачить: "О, хлопцям нагороди роздають". Ні. Хто не хоче йти воювати, він і не піде. Або хто не вміє воювати, він і не піде. І він не може йти.
– Пані Олю, ось ви підійшли до того запитання, яке я хочу вам поставити. Ви були радницею двох міністрів оборони України. Якщо б зараз ви були радницею, що б ви ще порадили? Бо це я вже чую.
– Я багато чого змінила б. По-перше, моя основна тема – це медицина. Я б багато чого змінила в медицині, тому що там потрібні заміни. І до речі, свого часу Уляна Супрун, яка, можливо, теж для себе вирішила, що війна вже закінчена, у 18-му – чи в якому році? Коли ми у 15-му році почали просувати військову доктрину з генералом Вербою. Генерал-майор Верба Андрій В’ячеславович. Ми хотіли, щоб була підписана військова доктрина. Вона має бути – військова доктрина. І вона мала підписатися вже зараз, як тільки почалася війна. Її мали підписати й одразу під неї зробити програму. Чому? Тому що цивільний... Я не умаляю милості цивільних хірургів, ні. Вони теж лікарі. Але вони не знають військової медицини. Вони не знають, що таке мінно-вибухові, що таке ампутації. Як можна просто, коли нога, кісточки поломані, – і як його зібрати? Є таке, що можна зібрати, а є таке, що не можна зібрати. І коли я знаю, що хлопцям, яким можна було врятувати кінцівки, просто ампутували ту ногу, не рахуючи... Вони навіть не подивилися на те... Наступне питання бійця – це себе знайти в цьому житті без стопи чи без ноги, потім увійти в соціум із цим, потім увійти в сім’ю із цим. Тому цивільні лікарі зачасту... Я не кажу, що всі, але зачасту приймають рішення неправильно. Тому мала б бути військова доктрина, програма під неї підписана. І це вже мало б уже працювати в наших цивільних лікарнях, щоб наші військові лікарі позаходили й у цивільні лікарні. І тоді було б набагато краще з бійцями, ампутантами, з опіковими. Тому що в мене боєць із 28-ї бригади – його із цивільної лікарні, опікового відділення, виписали із гнійними ранами. Він увесь тік. У нього нічого не зажило, але його виписали. І тільки потім: коли я... Ну, так сталося. Мабуть, я мала просто приїхати туди на навчання. І я коли побачила, я підняла там всіх на вуха і сказала: "Ну ви зовсім уже з глузду з’їхали? Це що? Це як?" Тобто в нього нічого не зажило, а ви його відпускаєте: "Іди в частину, лікуйся в частині"? Яким чином лікуватися в частині? Пантенолом? Так пантенол для інших опіків.
Тобто тут у плані цього медицина – це основне. Те, що має бути окремо від Міністерства оборони, – воно має розділитися. Тому що Міністерство оборони отримує кошти і снабжає ГШ, тобто відділи військових і медицину. То медицина має бути в окремому підрозділі, тому що медицина багато чого потребує: як госпіталі, так і прифронтові госпіталі.
Тут дуже багато всього. Мені багато говорять, що "тобі треба мало не міністром оборони бути" і все інше. Ні, мені такого не потрібно. Просто потрібно, щоб вони дослухалися. Наприклад, якщо я волонтер уже з досвідом... Не волонтер, а парамедик. Тому що волонтер – це інша людина. Я парамедик просто. Я вже сертифікований, у мене є сертифікати – і слава богу, я їх завжди поновлюю, тому що мені самій цікаво, що нове міняється, і протоколи. Тому коли є люди, які мають досвід і які можуть підказати, як це зробити правильно... Навіть той же військовий, який знає, що зробити. Просто прислухатися до цього, а не думати, що один там розумний – і більш ніхто. Багато чого треба міняти. Не тільки у Міністерстві оборони.
– Пані Олю, я вам дуже вдячна за це інтерв’ю. Дуже цікаво. Бережіть себе і бережіть усіх, чия доля опиняється у ваших руках. І слава Україні.
– Героям слава! Дякую вам.
– Дякую.