Херсонець Клочко про життя в окупації: Передчуття, що росіяни покинуть місто і підуть, не було. Своїми каналами вони говорили, що боротимуться за кожен будинок
У червні 2015 року видання "ГОРДОН" почало публікувати записки зі щоденника киянки, художниці-оформлювачки Ірини Хорошунової, яка зі своєю сім'єю у Києві зустріла Другу світову війну, фашистське вторгнення на територію України та провела довгі три роки в окупації. До моменту старту проєкту вже більше ніж рік тривала російсько-українська війна, РФ окупувала Крим, частину Донецької й Луганської областей, і людська історія Хорошунової багатьох зачепила за живе. Записки Хорошунової допомагали інакше поглянути на сучасну історію, усвідомити біль втрат і важкий вибір людей, які залишалися вдома або втікали від війни.
Тоді було важко повірити, що ми знову публікуватимемо щоденники, створені в окупації, тільки вже не 80 років тому, а просто зараз. У ситуації зі щоденником Хорошунової ми мали на руках лише текст і дуже мало знали про авторку записок. Довелося звертатися до читачів по інформацію, розшукувати людей, які були знайомі з Хорошуновою, працювали разом із нею або могли знати її рідних, шукати документи в архівах та музеях. Сучасна історія пишеться просто зараз, і ми маємо унікальну можливість побачити і почути людей, які стали свідками воєнних злочинів Росії.
В інтерв'ю кореспонденту видання 67-річний Клочко розповів, що постійно читав на сайті записки Хорошунової. А коли сам опинився в окупації, практично щодня писав невеликі нотатки про те, що відбувається в рідному Херсоні, щоб відволіктися від поганих думок. Клочко все життя пропрацював на місцевому бавовняному комбінаті. Починав слюсарем, дійшов до керівної посади. Потім перейшов працювати у приватну компанію, яка виготовляла вироби медичного призначення. Керував нею останні 23 роки. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, залишився у місті, щоб захищати підприємство й підтримувати підлеглих. Увесь цей час разом із ним була його дружина Алла. Їхні дочки живуть окремо – Людмила у Страсбурзі (Франція), а Тетяна – у Києві.
Ніхто із квітами росіян не зустрічав. Вони думали, що на них чекатимуть із теплими обіймами… Нічого такого
– Петре Гнатовичу, ви пам'ятаєте, що було напередодні вторгнення?
– 19 лютого у нас була сімейна дата – 29 років, як ми побралися з Аллою, стали чоловіком і дружиною. За рік у нас народилися довгоочікувані двійнята – Людмила й Тетяна. Відсвяткувати дату вирішили у нас на дачі. Вона розташована на березі річки Чайка, за 2 км від Голої Пристані.
Запалили камін, який я сам складав дві відпустки, накрили святковий стіл. Були ми там удвох із дружиною, а з доньками спілкувалися через інтернет. Провели два чудові дні й повернулися до Херсона. Звісно, тривога не відпускала. Тоді було багато розмов, чи нападе Росія. Чомусь мені не вірилося. Інформації не було жодної, абсолютний вакуум, але росла тривога за майбутнє, за дітей. 23 лютого після звичайної вечері лягли спати. А вже вранці почалося – о 5.00 прокинулися від звуків вибухів.
– Чому ви не поїхали з міста?
– Я працюю директором виробництва відокремленої філії великої компанії. Ми випускали вироби медичного призначення в асортименті й засоби гігієни. 45 сімей у Херсоні мали стабільну зарплату, легальну роботу, будували плани на майбутнє. Віковий склад персоналу строкатий, але переважають люди віком від 50. На мені були підприємство й люди. Я не знав, як довго все це триватиме. Не міг покинути персонал. Треба було організувати охорону підприємства, устаткування. На щастя, у нас гарний колектив, і ми із цим завданням упоралися.
Окрім того, у Голій Пристані жив літній батько дружини. Він дуже хворий і потребує постійного догляду. Ми не могли його покинути, навпаки, забрали до себе.
– Коли ви почали вести свій щоденник?
– Не від найпершого дня. Десь із початку березня. Свого часу я читав записки киянки Хорошунової у вас на сайті. І ось, як і вона, я просто став записував, як жило місто. У мене не дуже добра пам'ять, тому я думав хоча б тезово робити нотатки. А вже у квітні, коли стало зрозуміло, що все надовго, коли з'явилося більше часу, став розширювати їх.
Я не професіонал. У мене не було мети видавати щоденник. Просто записував, щоб не забути. Це був такий спосіб відволіктися від туги й безнадії, вбити час. Коли місто звільнили, я повернувся до цих нотаток, щось розширив... Не знаю, навіщо я це роблю. Донька сказала, що це може бути важливим, і запропонувала написати у вашу редакцію. Я так і зробив.
– У Херсоні було багато зрадників?
– Були якісь латентні шанувальники "русского мира", вони швидко розкрилися. Відвертих колаборантів десь 10%. На жаль, різного віку, і молоді зокрема. Ми намагалися від таких триматися подалі, обмежити спілкування.
Херсон був російськомовним. Люди були отруєні совком, і ці метастази нікуди не поділися. Але виявилося, що здебільшого містяни налаштовані проукраїнськи. Щонайменше 70% були за Україну. Ніхто із квітами росіян не зустрічав. Вони думали, що на них чекатимуть із теплими обіймами… Нічого такого. Ось коли повернулися наші – така ейфорія. Відразу стало зрозуміло, на кого насправді чекали.
Багато хто відразу ж, як почалася окупація, перейшли на українську мову принципово, на зло нашим "визволителям". І я свої записки вів українською. Говорити мені важко, а от писати – легко. Українська була для нас і як спосіб зрозуміти, хто свій, а хто – ні, і захисту – росіяни не розуміли, що ми говорили.
Я влітку потрапив до лікарні. Провів там майже два місяці, бачив, скільки й у якому стані привозили цих поранених росіян і чеченців. Багато лікарів виїхали. Залишилося на всю обласну лікарню всього восьмеро анестезіологів із 40, із них четверо – інтерни. І всі лікарі між собою і з нами говорили лише українською, рецепти, виписки всі писали українською.
До речі, оскільки поранених було багато, а персоналу бракувало, привезли якихось лікарів із Пітера. Ці росіяни все намагалися з нашими налагодити стосунки, але опинилися у повному вакуумі. Щойно вони заходили до кабінету, як наші лікарі замовкали чи продовжували вести між собою розмову українською. І як ті не намагалися потоваришувати, "влитися" в колектив, їм не вдалося.
І так було не лише у лікарні. Ідеш ринком, а до тебе якась дівчина звертається українською і ти з нею розмовляєш – і всі навколо говорять та усміхаються одне одному. У нас усе життя сконцентрувалося на ринках, базарах – там новини дізнавалися, спілкувалися.
І ще такий короткий момент. На ринку був хлопець один, грав на гітарі, доки його не скрутили. І ось він починає грати гімн України чи "Ой, у лузі червона калина", люди йшли і кидали йому гроші. Це позиція. Відразу було видно, хто за що виступає.
А ще у нас є такий Григорій Янченко, у народі дядько Гриша – він відомий на всю Україну. Він колишній десантник, після Афганістану залишився без ніг і пальців рук. Він їздив на візку, одягнений у форму і берет, говорив винятково українською і з коробкою "Допомога на ЗСУ" збирав гроші. І люди йшли й кидали йому гроші. Уявляєте, ми в окупації, всюди росіяни з автоматами, але вони не наважилися його зачепити.
Багато кафе у Херсоні роздавали Wi-Fi безоплатно. І ось одного разу ми стояли у кафе, раптом із різних боків під'їжджає кілька машин, увійшли озброєні люди і з м'ясом вирвали роутер. Хтось здав...
– А як поводилися російські загарбники?
– Видно, у них спочатку була установка поводитися пристойно, викликати прихильність до себе. Поки не прийшли Росгвардія та ФСБ.
Спротив містян був дуже сильним, такі мітинги проводили, коли тисячі людей виходили на вулиці. Ми проходили від майдану Свободи до Вічного вогню... Величезні маси людей. Звісно, вони нічого не могли вдіяти. Пам'ятаю, на допомогу їм прийшли БТР і танки, військові стріляли у повітря. Але людей це не зупиняло.
Тоді окупанти змінили тактику, перестали скручувати людей на мітингах, а почали ходити по домівках. Вираховували людей за допомогою наших зрадників. Списки тероборони, активістів склали і почали ходити додому. Коли ти на мітингу у багатотисячному натовпі – це одне, а коли до тебе додому приходять з автоматами, виламують двері – зовсім інша ситуація.
Також містом постійно якісь спецслужбісти ходили в цивільному одязі. Їх завжди було добре видно за зростом, поставою. Вони ходили мовчки, могли стати в якусь чергу. Вони нічого не купували, просто стояли, слухали, що люди обговорюють.
Окремо стояли буряти. Я стикався з ними кілька разів. Украй неприємні люди. Вони навіть не приховували зневаги до нас. Хоча самі ходили у туалет на вулицю.
Але що було ближче до виведення, то гірше росіяни себе виявляли.
– Після того, що світ побачив у звільненій від росіян Київській області, ми розуміємо, що такі жахіття, вбивства відбувалися на всіх окупованих територіях. Що відбувалося у Херсоні, росіяни також розстрілювали й катували людей?
– Наразі працюють правоохоронні органи, багато чого з'ясували… У Херсоні виявили кілька катівень, навіть для підлітків. Я знаю про хлопця, він один із перших вивісив український прапор на будівлі. Його забрали із дому. 40 днів батьки не знали, що з ним, де він. Спершу його били. Усе намагалися дізнатися про наше підпілля.
І в нас є розстріляні сім'ї… Явно просто на вулицях убивали тільки в перші дні, коли входили в місто. Я сам бачив, як кілька днів стояв розстріляний автомобіль, там загинули чоловік і дружина. А наша тероборона, на жаль, виявилася без управління, без зброї. І їх просто розстріляли.
– Скрізь, куди приходять росіяни, вимикають українські телеканали і блокують інтернет, як в умовах окупації ви дізнавалися про те, що відбувається?
– До 30 квітня був ще якийсь український зв'язок. Телебачення вирубили одразу. Транслювали лише російські канали, соловйови, "Звезда"... Дротовий інтернет у кількох провайдерів вимкнувся відразу. "Київстар" тримався дуже довго. І мобільний зв'язок був. Його глушили. У перші дні можна було піднятися вище і зловити сигнал. А потім був період, коли днів на п'ять узагалі все вимкнули. І потім із Криму вони провели свій інтернет. На допомогу нам був VPN, і можна було зайти на будь-який український ресурс.
До речі, багато кафе у Херсоні роздавали Wi-Fi безоплатно. Іноді там збиралося по три сотні людей. І от одного разу ми стояли у кафе, раптом з різних боків під'їжджає кілька машин, увійшли озброєні люди і з м'ясом вирвали роутер. Хтось здав...
– А що було з водою, світлом?
– Усе працювало безперебійно. Гауляйтер Володимир Сальдо казав людям, що платити за комуналку не треба. Мовляв, усі реквізити українські, ви допомагаєте нацистам, не платіть – користуйтеся й усе, розберемося згодом. І ось "згодом" це настало. Приходжу додому – у мене в дверях роздруківка: "Шановний клієнте (без прізвища), терміново зверніться до обленерго для одержання нових реквізитів на російські рахунки". Звісно, я нікуди не пішов, як і раніше, платив комуналку через особистий електронний кабінет свого банку. Деякі люди, знаю, не платили нічого.
– Завдяки чому виживали люди, якщо багато підприємств не працювали?
– Хтось, як і раніше, отримував на картку пенсію, соцдопомогу, їм регулярно надходили всі виплати. Треба сказати, що багато власників херсонських компаній повелися дуже порядно, і поки ми були в окупації, а виробництво стояло, вони й далі платили зарплату на картку і це допомогло людям виживати.
Якийсь час в окремих маленьких магазинах можна було розплатитися українською карткою, і навіть деякі банки працювали. Нелегко довелося молодим сім'ям, які залишилися без роботи, – вони виїжджали. Частина людей пішла на ринок торгувати. Це давало змогу зводити кінці з кінцями. А тим, хто отримував російський паспорт, давали підйомні 10 тис. руб. на місяць. Але на це погодилися одиниці.
– А як херсонці відреагували на цей псевдореферендум?
– "Референдум" – це був жах. Його оголошували кілька разів і, нарешті, із 23-го до 27 вересня провели. Члени комісій – чисті колаборанти. Уявляєте, на ринку ставили ящик – бери і голосуй. Маячня. Така ганьба! Результат був зрозумілий одразу.
Потім вони почали ходити по домівках. Бо в них були списки виборців. На жаль, в окупантів опинилися всі бази даних, наприклад, тих, у кого є мисливська зброя, бази Пенсійного фонду, бази виборців із парламентських виборів.
Схема така: приїжджає бусик, виходять озброєні автоматами люди і двоє-троє колаборантів. Один ящик носить, у другого списки. Якщо під'їзд зачинений, ламають двері, якщо є настрій. Ні – ідуть далі. Заходять і потім по квартирах ходять. Казали: "Ви можете навіть із квартири не виходити, просто скажіть, ви за чи проти, ми самі поставимо галку". І як люди можуть відповідати, коли два автомати на тебе спрямовано?
Це був страшний день. Вони нашим кварталом ходили цілий день і якось потрапили в наш під'їзд. Вони стукали прикладами, ногами в наші двері, але ми сиділи тихо. Вони пішли далі.
Ті, хто залишився зараз на лівому березі, навіть якщо дуже хочуть, не можуть потрапити в Херсон. Там страшна ситуація. Уже ніхто ні з ким не заграє. Люди дуже чекають, коли їх звільнять
– Яким був місяць перед визволенням? Було передчуття?
– Було видно рух техніки через Антонівський міст. Потім, коли міст розтрощили, вони пригнали баржу й обладнали переправу під мостом. І ось місяць до визволення ми спостерігали, як вони йшли. Але передчуття, що росіяни покинуть місто і підуть, не було. Навіть більше, своїми каналами вони говорили, що будуть битися за кожен будинок.
Дивна така тиша настала 10 листопада. Поїхав у місто і не побачив нікого – жодного автоматника немає. Ось тоді прийшло розуміння, що місто звільнено.
До речі, приблизно за місяць до відступу росіяни ходили по всіх причалах (у Херсоні було найбільшу кількість човнів зареєстровано) і розстрілювали човни, мотори ламали. Серйозні катери віджали одразу.
Ми були на правому березі, і нам пощастило. Ті, хто залишився зараз на лівому березі, навіть якщо дуже хочуть, не можуть потрапити в Херсон. Тих, хто намагався втекти, переправитися човном, тупо розстрілювали. Кілька вже таких випадків. Мій знайомий у Голій Пристані живе. Там страшна ситуація. Уже ніхто ні з ким не заграє. Люди дуже чекають, коли їх звільнять.
А ще росіяни займалися пограбуваннями. Наприклад, нашу фірму пограбували. Пригнали вантажівку і завантажили все. Як завжди – холодильники, телевізори, електроприлади, обігрівачі, побутову техніку, столи, стільці, ну й, звісно, унітаз зняли. На щастя, виробничі фонди вціліли – їх не зачепили. Я зараз у Києві, поправляв здоров'я, але після 20 березня повертаюся у Херсон – треба запускати виробництво. Люди на місці готові працювати, а країні потрібна наша продукція.
– Що для вас буде перемогою, який день?
– На першому етапі хоча б повернутися до кордонів 24 лютого 2022 року. А в ідеалі – щоб Росія вивела свої війська з усіх наших територій. Я розумію, це буде складно. Як казав покійний Борис Нємцов: "Путін радше Кремль віддасть, ніж Крим". І от коли впаде зовсім путінський режим, буде остаточна наша перемога.