Кличко: Чи дав би я в голову Путіну? Якби це зупинило кровопролиття, то відповідь очевидна G

О 4.00 24 лютого мені зателефонували зі словами: "Почалося". Але навіть тієї миті я не міг припустити, що буквально за два дні під Києвом уже почнуться бої

– Віталію, ось ми йдемо Хрещатиком за 4,5 місяця після початку війни. Ти мер Києва вже вісім років. До речі, чимало. Ти видатний спортсмен, непереможний чемпіон. Скажи, будь ласка, для тебе ця війна стала несподіванкою?

– Ось ми йдемо Хрещатиком. Якби не ця грьобана війна... У нас заплановано капітальний ремонт Хрещатика. За 20 років він уже так втомився... І ми запланували так багато речей гарних, змінюючи місто, так багато об'єктів... Насправді жахлива робота, і в страшному сні тільки можна придумати бути мером. Я порівнюю цю посаду з електричним стільцем. Але один складник дуже позитивний: коли ти можеш безпосередньо змінювати, змінювати своє улюблене місто, свою країну на краще.

– Так.

– Отож, багато було заплановано цьогоріч... Ми збільшили наповнення бюджету. Головна вулиця нашого міста мала перевтілитися і ще більше змінитися на краще. Повністю висадити б каштани... Ну, тут так багато таких інновацій, які ми планували, так багато парків мали відкрити... Два мости мали відкрити. І всі ці плани, на превеликий жаль, війна зруйнувала. Щодо війни всі свої емоції висловлювали. Ми, напевно, не розуміємо по-справжньому... Тут, у Києві, ми не можемо відчути того драматизму і тієї трагедії, яка насправді відбувається в нашій країні. Небо блакитне, атмосфера невоєнна... Але насправді кілька сотень кілометрів на схід – щодня гинуть люди. І мені як меру надходять зведення про тих киян, кого ми ховаємо в цій безглуздій війні, яку розв'язала проти України Російська Федерація.

– Ти пам'ятаєш своє перше враження від того, що почалася війна?

– У мене була абсолютно точна інформація від спецслужб.

– Що почнеться?

– Що 24-го заплановано о 4.00... На 3. 00 я поставив будильник...

– А я на 4.00 поставив.

– І о 3.00 уже не спав. О 4.00 мені перетелефонували зі словами: "Почалося". Але навіть тієї миті я не міг припустити, що буквально за два дні під Києвом уже почнуться бойові дії.

– Скажи, будь ласка, коли тобі сказали: "Почалося", у тебе страх був? Що ти відчув, які емоції були?

– Ну, я чесно можу сказати: тільки людина психічно хвора не має почуття страху.

– Ну що, аж страшно стало?

– Страх насправді – це почуття, яке подарувала природа для самозахисту людини. І той, хто каже, що не має страху, напевно, бреше. Кожен має страх, але питання в тому, як ти цим страхом користуєшся. Когось він паралізує, хтось абсолютно губиться, когось мобілізує.

– "Людину з такими кулаками, як у мене, і головою, не може страх паралізувати".

– Ну, це питання вже не спорту. Війна – це не спорт. Якщо у спорті є якісь правила, то у війні правил немає. Страху не було – було хвилювання. Така, знаєте, жахлива невідомість і хвилювання: "Що ж тепер?" Але я навіть не міг припустити тієї миті, що настільки агресивно... Усе-таки думали, що якщо якісь воєнні дії почнуться, то почнуться на Донбасі, у зоні зіткнення.

– Було бажання втекти в перші хвилини?

– Ні. Навіть такої думки не було.

– Володя був у Києві?

– Так. Володя був у Києві весь цей час.

– Коли ти побачив його після початку війни?

– Ну, думаю, годині о 8.00 ми з ним зустрілися. Цього самого дня.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Він вирішив залишитися?

– Ми навіть таких речей не обговорювали: "Що ми тепер робитимемо?" Я виконую свої функції як мер міста. По-друге, як громадянин. Кудись тікати – ні. Навіть більше, Володя перед початком війни на власному прикладі продемонстрував: він вступив до тероборони, підписав контракт – і закликав разом зі мною всіх, кому небайдужий захист міста, захист країни, захищати її, бути тут. І думок покинути, кудись швиденько поїхати навіть не було.

Росіяни думали, що паніка буде, хаос. А в людей виникають почуття люті, ненависті й почуття, що вони нікуди не хочуть тікати, а хочуть захищати своє місто

– Я дивлюсь на Прорізну. Слухай, як гарно зроблено все...

– Лавки ми поставили.

– Я не гуляв тут давно, не бачив цього.

– Люди швидко звикають до змін, які відбуваються. Їм здається, що так і було. А було не дуже гарно.

– Чудово.

– І найбільша насолода для мене, коли люди підходять і дякують за новий сквер, за нову вулицю, за відремонтований парк, за те, що місто змінюється на краще. У цьому насправді дуже велика мотивація. Ти розумієш, що те, що ти робиш, – правильні речі. Ти маєш можливість змінювати життя навколо себе на краще.

– Ти знаєш, для мене найстрашніший момент війни – це танк на Оболоні в Києві, танк на проспекті Перемоги.

– Танка на проспекті Перемоги не було.

– Як? Підбитий.

– Не було.

– Не було?

– Танка на проспекті Перемоги не було. ДРГ заскочила з боку Лютежа. Одна ДРГ була на площі Шевченка. І танк прорвався на Оболонь. Не танк, а БМП.

– Так, коли машину зім'яв. Твої відчуття, коли ти це побачив?

– Ми зараз йдемо так, правильно?

– Так. Пройдімо так, потім на Володимирську гірку. Твої відчуття, коли ти це побачив?

– Лють. Лють і, найцікавіше, – у тисяч, десятків тисяч, сотень тисяч киян ті самі емоції. Одна показова історія. Це був перший чи другий тиждень війни. Я був уранці на роботі. О 8.00 приходить інформація, що на Оболоні ракета влучила в будівлю.

– Так.

– Негайно я виїхав туди. 12-поверхівка. Ніколи не думав, що бетон може горіти, як свічка. Величезна дірка в будівлі, люди метушаться, пожежники, швидкі допомоги під'їжджають. Підходить до мене чоловік років 60–65 у такому гарному настрої. Я був дуже здивований. "Віталію! Я радий вас бачити тут. Ви бачите цю дірку? Це була моя квартира". І я зрозумів, чому він був у піднесеному настрої. Каже, за п'ять хвилин до того, як ракета влучила в будівлю, вийшов. "Бог урятував мене, за що я йому вдячний. Мере, що мені робити?" Я сказав: "Не хвилюйтеся, будь ласка. Ми готові вас евакуювати в безпечніше місце на заході України або за кордон". Його відповідь мене шокувала. Він сказав: "Я – їхати? У цьому місті я провів усе своє життя. Тут живуть мої друзі, мої знайомі. Мере, у мене одне прохання до вас: допоможіть мені, будь ласка. Ви можете дати мені зброю?"

Росіяни думали, що паніка буде, хаос. А в людей виникають почуття люті, ненависті й почуття того, що вони нікуди не хочуть тікати, а хочуть захищати своє місто. Інший приклад. Перший тиждень. Ми видавали бійцям територіальної оборони зброю. О 2.00...

– Просто на вулиці...

– Ну, це було не на вулиці. О 2.00 біля Троєщини... забув назву вулиці... Під'їжджаю. Черга. Вітер, собачий холод, а люди стоять у черзі, напевно, завдовжки з кілометр. Вони стоять удень і вночі. Вони чекають на зброю. Вони нікуди не тікають. Вони вирішили залишитися тут. Вони захищатимуть своє місто. Саме цієї миті ти розумієш, що ти гордий бути українцем. Це нація людей, які готові приймати виклики й нікуди не тікати, захищати свою країну. І насправді таких історій у мене велика кількість. Уже понад 130 днів триває війна – це як один довгий-довгий день. І можна книжку цілу написати, бо щодня трапляються такі випадки, які демонструють, яка оцінка ситуації складається в суспільстві, у місті, трансформації людей, які вчора були мирними жителями, які навіть подумати не могли вдягнути військову форму, узяти до рук зброю, – і однієї чудової миті вони готові віддати своє життя, захищаючи місто.

Наступна історія, маленька. Із броварського напрямку очікували на прорив танків. На передню лінію ми виїхали. Блокпост. І я одразу бачу за формою – нова, на розмір більша. Стоять хлопці, не професійні військові, на блокпості, який ось-ось буде гарячою точкою. Тероборона. Я звертаюся до них: "Звідки ви?" Один із них у нормальному житті був музикантом. "Хто ти?" – "Актор театру". Третій хлопець – лікар. Мирні професії. Вони і припустити не могли взяти до рук зброю, але цієї миті вони стояли на передку. І одне прохання в них було: "Віталію, якщо танки підуть, у нас же лише автомати. Ви можете нам допомогти?" І всі просять зброю. "Ви можете нам допомогти? Гранатомети, якісь міни..." На той момент ще не всі розуміли, як треба воювати. Але вони були готові. Вони розуміли, що між нами залишилося вже кілька кілометрів і будь-якої миті можуть розпочати штурм міста.

Якби не було Майдану, то Україна була б у ключі великої російської імперії. І війни б не було

– Я впевнений, що ти навіть уявити не міг, що на твою долю випадуть такі випробування, коли від тебе стільки залежить як від керівника столиці України. Скажи, будь ласка, тобі не хочеться вщипнути себе? "Це дурний сон, це не зі мною відбувається, це взагалі неможливо".

– Ти описуєш ті емоції, які в мене були, особливо протягом перших тижнів, першого місяця. Я ловив себе на думці... Приходив пізно, вставав дуже рано – очі розплющую і думаю: "Дай боже, щоб це все наснилося. Це якийсь поагий  сон, і зараз усе буде нормально". Але, на жаль, зброя, яка була поруч, нагадувала мені, що це не сон.

– Тобто здається, що це відбувається не зі мною?

– Ну, думки такі... Особливо спочатку я ловив себе на думці, прокидаючись, сподівався, що це страшний сон.

Фото: EPA

– Ти посивів дуже.

– Ну так, є такий нюанс. Напруження досить велике. Коли твоя зона відповідальності – безпека людей, твоя зона відповідальності – це організація тих процесів... Від тебе залежить дуже багато головних рішень. Ну, не знаю. Може, не через війну. Може, це генетичне. Пора вже. Як-не-як, 50 розміняв.

– Тобі вдається позайматися спортом, фізкультурою?

– Мрію. Іноді я вириваюся, бо це така продухвина, де знімаєш стрес.

– Що ти робиш?

– Заходжу до зали, на доріжці пробігаю.

– Віджимання, підтягування?

– Якісь віджимання, підтягування – усе як годиться.

– Скільки ти зараз підтягнешся? Із твоїм зростом.

– Ну, торік я ж поставив собі завдання. 50 років. Думаю: "Якось потрібно випендритися".

– 50 разів.

– Потрібно ж показати, що до старості ще далеко. Хоча колись я думав, що 50 – це вже час готуватися до землі. Ну, і на свій день народження підтягнувся 50 разів, заліз на п'ятитисячник на Кавказі, 50 кілометрів [на велосипеді] проїхав. Хотів ще п'ять кілометрів проплисти – переплисти Босфор, але не встиг.

– Віталику, ми виходимо на Майдан – знакове місце для кожного українця, але для тебе особливо знакове місце. Ось тут, праворуч, стояла сцена, на яку ти виходив практично щодня, виголошував промову. Ти був лідером Майдану. Зараз доводиться чути, що якби не було Майдану, то Путін не пішов би на Україну війною.

– 100%. Не пішов би.

– Ти згоден із цим?

– Якби не було Майдану, то Україна була б у ключі великої російської імперії. І війни не було б. Ну, навіщо ж воювати проти себе? Ми ж знаємо причини Майдану: небажання підписати асоціацію з Європейським союзом.

– Так.

– Тобто завдання було в Януковича чітке: союз із Російською Федерацією і жодної євроінтеграції. "У Європу ми не йдемо". Хоча коли його президентом обирали, були в нього зовсім інші обіцянки.

– Так. Ти згадуєш Януковича?

– Ні.

– А він тебе, як ти думаєш, згадує?

– Я якось навіть не ловив себе на думці, що я мушу якось його згадувати. Іноді, коли читаю пресу, там згадують його ім'я.

– Ти знаєш, що Путін після початку вторгнення готував його на посаду президента України? Тобто Янукович сидів, кажуть, у Гомелі вже. Якби захопили за три дні Київ, його сюди б урочисто привезли і сказали: "Ось, відновлюємо конституційний лад".

– Так. "Легітимний президент. Це був держпереворот, а ми повертаємо справедливість". Цей сценарій багато разів згадували.

– Ти думав над тим, що станеться, якщо приїде до Києва Янукович і росіяни? Ось особисто ти, твоя доля – що б ти робив у цей момент?

– Ну, по-перше, ми б росіян не пустили сюди в жодному разі. Кияни Януковича не сприймали. І вони показали під час Майдану, що Київ – за європейське майбутнє… Я, чесно кажучи, навіть сам тоді не думав, що майже мільйон киян вийде на акцію протесту проти звірячого ставлення до студентів. Тож я вважаю, що цей складний проміжок часу... Ми ніколи не цінували і сприймали незалежність як таке... Ще навіть жартували: "Незалежність від чого? Від чого ми не залежимо?" Ніхто не міг збагнути.

Росіяни воюють за гроші, а ми захищаємо свої сім'ї, своїх дітей і їхнє майбутнє. Як людина, яка на єдиноборствах трохи розуміється, можу сказати одну річ: у бою не мають значення розмір, сила, набагато важливіші сила духу, характер

– Так. Ми не розуміли.

– Суті цього слова.

– Так.

– Насправді ті випробування, що випали на Україну, – вони згуртували націю, визначили чіткі акценти. І це випробування, яке ми пройдемо. Коли зустрічаюся з іноземцями... Щойно приїхав із-за кордону (вдруге за цей час)… Зустрічаюся із журналістами і говорю: "Ми цю війну виграємо". – "А як ви можете бути впевнені? Це популістська заява". Я говорю: "Ні. Я можу вам повністю обґрунтувати. Ми, українці, захищаємо свою країну, своїх дітей, свої сім'ї, своє майбутнє. А війна – це смерть, війна – це вбивства. І не секрет, що росіянам добре платять, що вони прийшли воювати за гроші. Ось у мене зараз запитання до кожного, хто нас дивиться: а ви готові померти за гроші? Я на 300% упевнений, що кожен скаже: "За гроші? Якого біса?" Інше запитання: а ви готові померти за своїх дітей, за їхнє майбутнє? І я впевнений, що кожний готовий це зробити. Так ось у цьому різниця між російськими солдатами й українцями. Вони воюють за гроші, а ми захищаємо свої сім'ї, своїх дітей та їхнє майбутнє. Як людина, яка на єдиноборствах трохи розуміється...

– Зовсім трохи.

– Трохи розуміється. Можу сказати одну важливу річ: у бою не мають значення розмір, сила. Набагато важливіші сила духу, характер. У будь-якому протистоянні.

– Ну, ти так і боксував.

– Отож я одне можу сказати: сили духу нашим хлопцям не бракує. І цю війну ми виграємо. Тому що ми готові віддати все заради наших дітей. Незважаючи на те, що ми протистоїмо одній із найсильніших армій світу. І насправді велике здивування в усього світу було, бо не лише росіяни мали плани за два-три дні захопити Україну, а й західні експерти так само оцінювали, що протримається Україна не так довго. Але вони не мали рації. І вони це визнають.

– Ти ж із Путіним неодноразово зустрічався?

– Не можна сказати "неодноразово". Один раз тільки.

– Один раз.

– Володя також зустрічався.

– Яке враження він на тебе справив? Що то за зустріч була?

– Я не міг багато говорити. Це був Laureus World Sports Awards у Санкт-Петербурзі 2008-го чи 2009-го, не пам'ятаю. Володя зустрічався також на якихось спортивних змаганнях. Я можу сказати одну річ: людина не дурна, але коли людина перебуває при владі величезну кількість часу... Ну, ми вже не беремо матеріальний бік.

– Так.

– Багато експертів кажуть, що він найбагатша людина у світі.

– Так.

– Це викривляє сприйняття світу. І людина неадекватно оцінює все, що відбувається навколо. І в цьому випадку він уже сказав, що він, як і Петро I, збирач російських земель. Він уже говорить про те, що створення України – це історична помилка, а українців не існує. І ми бачимо за діями, що відбуваються в Україні: він воює не за українців, він воює за територію, убиваючи українців. Йому українці не потрібні – йому потрібна ця територія.

– Як ти думаєш, йому не час готуватися до землі?

– Вік підходить – час уже думати.

– Про підготовку... Скажи, будь ласка, якби ви опинилися віч-на-віч, ти б йому дав як слід кулаком у голову за все, що він накоїв із нашою країною і з нашими людьми?

– Мені дуже часто такі запитання ставили журналісти. Якби кулаками, фізичною силою вирішували питання в позитивному сенсі, я б уже, напевно, кулаки до ліктів стер би.

– Проте я ще раз спитаю. Це ж привабливо. Ви удвох у кімнаті, і ти йому з усієї дурі в цю голову, яка стільки нам страждань принесла... Ну невже не дав би? Ну, навіть я не стримався б.

– Якби це зупинило все кровопролиття, то відповідь очевидна.

Фото: EPA

 

Путін і Росія поважають сильних. Будемо сильними, захищатимемо країну, показуватимемо свою волю – відчепляться. На слабких, на превеликий жаль, не зважають

– Як ти думаєш, довго ще нашу країну катуватимуть? Коли настане кінець цьому всьому?

– Це те запитання, на яке, на превеликий жаль, я не можу відповісти. Навіть не можуть відповісти досвідчені світові експерти.

– Навіть Арестович?.. Я сказав щось смішне?

– Я анекдот згадав про Арестовича. Потім тобі розповім. Він не для камери.

– Так...

– Бо коли чую "Арестович" – я тільки усміхаюся.

– Але воду не заряджаєш від нього?

– Це якраз із того самого напряму, як Чумак свого часу.

– Так.

– Так ось на запитання, як довго це триватиме, на превеликий жаль, ми не можемо відповісти. Хоча відповідь очевидна, з огляду на поведінку Росії. Путін і Росія поважають сильних. Будемо сильними, захищатимемо країну, показуватимемо свою волю – відчепляться. Будемо слабкими – на слабких, на превеликий жаль, не зважають.

– Ти зустрічаєшся на Заході з керівниками найбільших країн: від Шольца до австрійського канцлера. Нещодавно з Байденом спілкувався. Що це було?

– Це був саміт НАТО.

– Вони самі до тебе підходять. Тобі не треба ні до кого підходити, нікого просити про зустріч.

– Ми знаємо одне одного. Чого не підійти, не привітатися, не поговорити?

– Що вони говорять?

– Вони підтримують Україну. Розуміють, що на сьогодні всі міжнародні критерії, усі правила, прописані між багатьма країнами світу, Росія порушила. І все те, що відбувається в Україні сьогодні, світові експерти оцінюють не як війну, а як геноцид.

– Захід даватиме зброї та грошей стільки, скільки знадобиться Україні?

– Ніхто не дає просто так гроші та зброю. Нам дають зброю, щоб ми захищали нашу країну. Для того, щоб країна стала демократичною. Адже ще один дуже важливий складник, про який багато хто забуває. Причина цієї безглуздої війни є простою і лежить на поверхні: бажання України стати частиною європейської родини, бути у Євросоюзі. Що кардинально не вписується в систему координат президента Росії, де він бачить Україну частиною Російської імперії. Ось у чому причина. У боротьбі за своє майбутнє, за незалежність, за європейське майбутнє нам партнери дають і фінансову, і військову підтримку... Але хочу наголосити – це defensive weapon, зброя захисту. Ми ні на кого не нападаємо. Ми, українці, завжди були мирною нацією, мирною державою. Ми ніколи нікому не погрожували. Ба більше, 1994 року ми віддали нашу ядерну зброю.

– Так.

– Під гарантії територіальної цілісності та незалежності нашої країни, зокрема з боку РФ. Але Росія порушила всі домовленості. І сьогодні у нас не залишається іншого шляху, як захищати наші сім'ї, наше майбутнє. Я жив у Радянському Союзі. І одне можу сказати: я в жодному разі не хочу повертатися до минулого.

Я бачу майбутнє країни виключно як країни європейської, де є основні цінності, права людини, де є свобода слова, де є демократія. Я не хочу в Радянський Союз, де був один телевізійний канал, де про виїзд за кордон можна було тільки мріяти, де нам розповідали, що американці хочуть нас поневолити... Можете собі уявити? Я ж у сім'ї військового, комуніста жив. Я пам'ятаю той момент, коли помер Брежнєв – я тиждень плакав.

– Так?

– Від страху, що зараз прийдуть американці й нас усіх уб'ють.

– А вони не приходили...

– Американці не приходили і не приходили. Але це якраз показник... Я згадую, як ми чули про Coca-Cola, але ніхто її не пробував...

– Pepsi вже почалося.

– Ми були тоді замкнуті... Зараз багато хто не пам'ятає цього. Моя перша поїздка за кордон – так багато взуття, так багато продуктів харчування... Для нас це було [шоком]... Ми ходили по супермаркетах, як у музеї. І я бачу, що те, що відбувається зараз у Росії, – це насправді повернення в минуле семимильними кроками, де західні новини можна прочитати лише через VPN. За якесь неприхильне висловлювання ти можеш щонайменше на кілька днів або на кілька років загриміти кудись. Тобто один в один як у Радянському Союзі.

Чи залишиться Київ без тепла й електрики? Можу пообіцяти одне: ми зробимо все, щоб усі сервіси, які є в киян, були в тих самих обсягах, що й до війни

– Ми гуляємо, зараз спекотне літо, але попереду осінь, а потім і зима. Доводиться чути, що в Києві будуть величезні проблеми з опаленням, з електрикою, що росіяни можуть бити по ТЕЦ цілеспрямовано – виводити з ладу всю інфраструктуру. Київ може залишитися без електрики й без тепла?

– Такі прогнози вже були взимку, коли почалася війна, і найбільше цього побоювалися. Я відповідальний за критичну інфраструктуру міста. І можу пообіцяти одне: що ми зробимо все, щоб усі сервіси, які є в киян, були в тих самих параметрах, що були до війни. Складна ситуація, згоден. Дуже багато невідомих, дуже багато викликів. Але я думаю, що ми впораємося.

– Мер спокійний.

– Є у військових одне прислів'я: "Генерал, який тікає, викликає паніку у своїх підлеглих". Тому я, у принципі, спокійний і намагаюся в цьому випадку паніки в жодному разі не наводити. Немає причин для цього.

– Ми зараз перебуваємо у святому для кожного корінного киянина місці – на Володимирській гірці. Ти водив Києвом екскурсії, ти знаєш Київ як п'ять пальців. Які в тебе улюблені місця в місті?

– Ну насправді це одне з улюблених місць. Це справді символічне місце. Ось пам'ятник архістратигу Михаїлу, який ми торік поставили, фонтан. Прекрасне місце. Це насправді центр, саме серце України, серце нашого міста. Та й вигляд має європейський. Зроблено ремонт.

Фото: EPA

– Розкішно просто. Розкішно.

– Може сказати, що він розташований у ботанічному саду. І поступово ми впорядковуємо всі парки міста Києва: а місто Київ відоме своїми парками, зеленими зонами, де можна відпочити з дітьми, з друзями, чудово провести час. У деяких парках таке відчуття, що ти перебуваєш у лісі, а ти перебуваєш у центрі міста.

– Ну твій Київ – це які місця?

– Наразі навігація заборонена. А насправді влітку чудово взяти в оренду катер, пройтися островами. Біля води не так спекотно.

– Так.

– Мій Київ – це острови, мій Київ – це Дніпро, мій Київ – це пагорби, підгірки, мій Київ – це парки. І з кожним із місць у місті Києві пов'язане щось. Є лавочка, на якій я вперше поцілувався.

– Не ця лавочка?

– Ні, ні.

– А дівчинку пам'ятаєш, із якою вперше поцілувався?

– Звісно. Такого не забуваєш.

– Думаю, вона тебе також пам'ятає.

– Ми після школи так і не зустрічалися більше. Тому з містом пов'язано дуже багато складників. І насправді історичну частину міста я знаю дуже добре, бо працював у бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник" і водив екскурсії для дітей, які приїжджали тоді ще з усього колишнього Радянського Союзу. Тому, маючи ті навички, які я колись здобув...

– Можеш водити екскурсії сміливо.

– Я з великим задоволенням проводжу екскурсії для моїх друзів, які приїжджають. Зі страхом в очах вони приїхали до Києва! Україна невідома... І я дістаю величезне задоволення, коли вони розуміють, що це по-справжньому європейське місто, чудове, з особливою енергетикою, якої немає в інших містах світу.

– Зараз для мільйонів людей, які ніколи не були в Києві, ти проводиш екскурсію насправді.

– Ну ось це одне з моїх улюблених місць. Я сюди під'їжджаю велосипедом о 6.00.

– Ось сюди?

– Так. І сонце сходить просто в напрямку святого князя Володимира, який зараз зачохлений, щоб у жодному разі цю святиню…

Зеленський зробив один дуже правильний крок: попри рекомендації наших партнерів, не поїхав. За це йому великий респект

– Жахливо це бачити.

– …обстрілами не посікло уламками і в жодному разі не зруйнувало. Тут чудовий краєвид. Тут можна хвилин 5–10 стояти. Хлопці, із якими я їжджу, кажуть: "Віталію, поїхали. Час!" Можна медитувати: червоне сонце сходить над святим Володимиром. Можемо тут спуститися – і ми вже внизу.

– У тебе тривалий час були дуже непрості стосунки з Володимиром Зеленським. Після початку війни щось змінилося?

– У мене немає складних стосунків. У мене стосунки рівні. Якщо в когось можуть бути зі мною погані стосунки... Я до всіх ставлюся по-доброму, привітно. Тому моє ставлення до Володимира Зеленського аж ніяк не змінилося.

– А в нього щодо тебе?

– Я не знаю.

– Ви зустрічаєтеся?

– Ні.

– Узагалі ні?

– Ні.

– За 4,5 місяця жодного разу?

– Ні.

– А телефонуєте?

– Було кілька разів.

– Він героїчно поводиться, на твою думку?

– Він зробив один дуже правильний крок: попри рекомендації наших партнерів, не поїхав. Президент – це символ країни. І виїхати з міста, виїхати зі столиці, покинути її – це було б великою помилкою. За це йому величезний респект. Він залишився в місті.

Фото: EPA

– Тобто він мужньо повівся?

– Він повівся в цьому випадку мудро.

– Політичне життя в Україні – запитую в тебе як у лідера партії УДАР – зараз існує?

– Було б зараз дуже безглуздо розмахувати прапорами політичних партій. Я впевнений, що сьогодні всім українцям необхідно сконцентруватися, незалежно від своїх політичних уподобань, лише під одним прапором – під прапором України. І сьогодні якщо хтось починає займатися політикою, то думає він тільки про себе, а не про країну. І це безглуздо.

– Ти не можеш не замислюватися сьогодні, що буде після нашої перемоги. Так, до неї треба дожити, звичайно. Але ж життя триває. Ти думаєш про це?

– Звісно. Намагався принаймні. Є дуже відомий вислів: "Не кожен може зазирнути в завтрашній день". Мало хто це може зробити.

– Не кожен.

– А я в цьому плані кажу: "Я можу". Тому намагаюсь іноді зазирнути в завтрашній день.

– Що там?

– Ці випробування ми пройдемо. І я впевнений, що цими випробуваннями ми насправді демонструємо нашу волю і відданість демократичним цінностям. Ми будемо країною, престижною у плані інвестиційного клімату, країною, яка обрала, виборола...

– Так, і обрала, і виборола.

– ...своє право бути європейською країною. І впевнений, що в нас буде приблизно така сама ситуація, як у Південній Кореї. Із погляду великого розвитку, зацікавленості інвестицій та економічного розвитку.

– А що сьогодні для України перемога? Дехто каже: повернення до кордонів 24 лютого. Інші кажуть: повернення до кордонів 1991 року. Треті кажуть: Путін ніколи не піде з Донбасу, із Херсона, Запорізької області, Харківської... Що ти думаєш?

– Відповідно до всіх міжнародних домовленостей, є кордони України. І Донецьк, і Луганськ, і Крим – це Україна. Завжди була. І ми знаємо, який це був референдум у Криму. Усі знають, що цей конфлікт і заява Російської Федерації не мають до цього жодного стосунку... Усі розуміють, що без постачання зброї [проросійським сепаратистам], фінансування та пропаганди цей конфлікт ніколи б не розпочався. Я впевнений, що всі розуміють абсурдність заяв про "денаціоналізацію", "дерусифікацію", боротьбу проти "фашистів", захист інтересів росіян, російської мови... Це все брехня, це все пропаганда в найкращих традиціях Радянського Союзу. І я найкращий приклад тому.

Один хлопчик років 5–6 плакав на вокзалі, кликав маму, тата. Я підійшов якось підбадьорити його... Жінка відвела мене вбік і каже: "Він ще не знає, що ні мами, ні тата в нього немає. Їх убили, а він сирота"

– Як людина, яка...

– Наполовину росіянин. Як я можу ненавидіти росіян, коли моя мама росіянка? Моя перша мова – російська. Я думаю російською. Хоча я українець. Понад 70 національностей живуть в Україні, і навіть росіяни за національністю захищають Україну, бо це їхній дім і вони не поділяють принципів Російської Федерації. Як довго це триватиме? Не знаю. Але одне знаю: нам потрібно буде боротися. І знаю, що ми виграємо.

– Ти знаєш, я живу одним днем, не загадую на наступний. Як і мільйони українців. Я іноді навіть не пам'ятаю, який день сьогодні, яке число. Такого ніколи не було. У тебе так само?

– Будувати плани немає сенсу... Тому що всі плани залежать від ракетних обстрілів. У людей, які жили в Ірпені, Бучі, Гостомелі... Понад 20 будинків у місті Києві зруйновано. Більш ніж 110 людей загинуло, діти загинули. У них теж свої плани були, але будувати плани, коли тобі може будь-якої миті влетіти ракета в будинок і зруйнувати не тільки плани, а зруйнувати твоє життя чи життя твоїх близьких, дуже важко.

– Як мама почувається?

– Нормально. Ремонтуємо.

– Переживає сильно?

– Мама переживає. Ми коли з Володею телефонуємо їй, кажемо: "Не хвилюйся. Я за Володею наглядаю". Володя каже: "А я – за Віталієм". Тож мама в цьому плані спокійна.

– Багато хто йде до тебе сьогодні зі своїм горем, зі своєю бідою? Я розумію, що це величезне боксерське серце. Але як йому вмістити ці страждання, цей жах?

– А я хочу зараз розповісти ще одну історію. Одну із показових історій болю українців. Другий чи третій тиждень воєнних дій, київський вокзал заповнений біженцями, які приїжджають з усієї України, щоб сісти на потяг і поїхати далі... Я приїхав на вокзал якраз із перевіркою. Один маленький куточок було відведено для дитячої кімнати. Там були іграшки, там лише винятково діти. Один хлопчик років 5–6 плакав, кликав маму, тата. Я підійшов якось підбадьорити його. "Привіт, не плач. Зараз мама прийде. Не хвилюйся". Якось його хотів підбадьорити, заспокоїти. Але в мене не вийшло. Жінка підійшла до мене, відвела мене вбік і каже: "Він ще не знає, що ні мами, ні тата в нього немає. Їх убили, а він сирота". І я зрозумів, що ніхто не наважився ще хлопчикові сказати такі речі. Йому розповідають, що незабаром прийдуть мата з татом. Скільки таких дітей... А скільки батьків... Найстрашніше горе – не дай боже, пережити своїх дітей. Батьки, які втратили своїх дочок, синів... Це величезна трагедія. Велика трагедія для України, Європи. На превеликий жаль, росіяни не розуміють, що це дуже велика трагедія і для Росії.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Так.

– І одного чудового моменту вони поставлять собі запитання: "Чорт забирай..."

– "Заради чого все це було?"

– "Чому загинув мій син, мій чоловік, брат? Заради чого? Якихсь абсолютно абсурдних амбіцій побудувати якусь імперію?" Це велика трагедія. На превеликий жаль, зараз не побачиш багато людей, які усміхаються. Люди переймаються проблемами, які є в кожного з нас. І ти маєш рацію, Дмитре, у тому плані, що ми не можемо робити плани на майбутнє, будувати ці плани, бо все залежить від подій, які розвиватимуться найближчими місяцями.

– Ми тим часом, Віталію, вийшли на легендарний міст легендарного Віталія Кличка. Звичайно, минуть роки, ти вже не будеш мером, а міст залишиться, і всі знатимуть, що це міст, який збудував Віталій Кличко для свого рідного міста. Чудові краєвиди. Коли ти йдеш мостом, які почуття ти переживаєш?

– Це було ходіння по муках. Бо комусь заважав цей міст, хтось чинив спротив, хтось казав, що... Насправді цей міст було заплановано ще за царських часів.

– Так?

– Поєднати Царський сад із Володимирською гіркою. Бо потрібно було в яр спуститися, потім знову підніматися. Потім плани були побудувати цей міст за радянських часів. І я дуже радий, що таки вдалося. Виїжджали ЮНЕСКО, погоджували, приводили комісії, із громадськими діячами розмовляли, переконували. Потім вороги політичні розповідали, що "Кличко половину грошей на цьому мосту вкрав", що "тут скло не таке, міст тріснув, він неправильний, побудований неправильно, він ось-ось розвалиться". Яких тільки казок не було... Але це все в медійному полі, а коли приходиш сюди, на міст, кожен, хто проходить, дякує за чудовий краєвид.

Ця війна – найбільша дурість Путіна і РФ. На превеликий жаль, ця помилка коштуватиме і вже коштує десятки, а можливо, і сотні тисяч людських життів.

– Це фантастика.

– Це один із найкращих оглядових майданчиків у Києві. Можна побачити острови, можна побачити Дніпро, майже пів міста розкривається перед очима. Ну і его. Моє его, звісно... Ми цей міст назвали скляним. Потім назвали пішохідним.

– А народ назвав...

– А люди назвали "міст Кличка". І скажу щиро: правильно, що таки ми цей міст зробили. Дякую всім, хто був причетним. Чудовий місток, що поєднує дві історичні зони, туристичні зони.

– Так. Ми зараз підходимо до оглядового майданчика, закінчуємо це інтерв'ю. Я дивлюся на це чудове небо і думаю: "Боже мій, ну невже знайшлася скотина, яка захотіла в нас відібрати це небо, це місто, ці схили, пагорби, ці ліси, цей Дніпро?" Який жах у XXI столітті.

– Це ілюзія, що це можна відібрати. Відібрати в людини можна життя, чим займається ця безглузда війна. А це якісь маразматичні, психічні відхилення в голові в окремих людей, які вирішили це все забрати, політично поділити сфери впливу тощо.

– Ну от знамените скло. Тут ти стрибав із Володею?

– Так, саме на цьому склі. Не страшно? Хочеш підійти?

– Тут, у самому серці Києва, я поставлю тобі останнє запитання. Ти прожив уже понад 50 років, багато чого бачив, ти видатний спортсмен, за честь поговорити з яким стоять президенти найбільших країн світу. Вісім років ти мер цього чудового міста, яке ми любимо всім серцем. Це місце нашої сили. Не вийде в Путіна нічого?

– Це запитання мені?

– Так.

– Я маю чітку впевненість: що це найбільша дурість для Путіна як політика, найбільша дурість, яку Російська Федерація могла зробити. Це дуже велика помилка, але, на превеликий жаль, ця помилка коштуватиме і вже коштує десятки, а можливо, сотні тисяч людських життів. Адже найцінніше, що є в кожного з нас, – це життя, дароване Всевишнім. І прожити його треба, даруючи людям любов, доброту, позитивні емоції, у жодному разі не вбиваючи одне одного. І те, що сьогодні відбувається, – це велика трагедія. Але ми пройдемо ці випробування і будемо ще сильнішими. І буде мир.

– Ми переможемо.

– Ми переможемо – і все буде Україна.