Командирка взводу Відьма Бігар: Фізичне, сексуальне і моральне насильство – складові нормального спілкування в російській армії
У ворога велика кількість артилерії і величезна кількість артилерійських боєприпасів. Навіть враховуючи те, що зараз у них зменшилася значно кількість боєприпасів, їх усе одно багато
– Пані Ольго, доброго вечора.
– Слава Україні.
– Героям слава. Я рада вас вітати. Хочу вас одразу відрекомендувати аудиторії: із нами славетна Ольга Бігар із позивним Відьма, командирка мінометного взводу, офіцерка 241-ї бригади територіальної оборони ЗСУ. Пані Олю, скажіть, будь ласка, який зараз настрій у наших хлопців і дівчат на передовій? Що між собою обговорюють?
– Насправді важко казати, який настрій зараз чи який він був, тому що він постійно бойовий, це те, що відзначають наші іноземні колеги: у нас дуже високий моральний дух. Це говорить про те, що, незважаючи на ІПСО ворога, йому не вдається досягнути своїх цілей, роз’єднати суспільство, посіяти ворожнечу серед підрозділів. І зараз ми, отримуючи бойовий досвід, отримуючи перемоги на фронті, стаємо ще більш натхненними і ще більш агресивними щодо ворога. І це приводить до того, що наші колективи стають більш згуртованими, як то кажуть. Отже, моральний дух зараз високий. Він і був високий, а зараз іще більший.
– Коли ви заходите у Facebook чи до інших соцмереж, читаєте нескінченні цивільні срачі, які останнім часом як якесь, знаєте, загострення хвороби... Іде війна широкомасштабна, є спільний ворог, але інколи здається, що дехто, особливо в тилу, про це забув і починає гризти одне одного.
– Війна – це завжди великий стрес. Причому в нас, у військових – це більше бойовий стрес та операційний стрес у працівників штабів, але ж для цивільних це теж дуже великий стрес. Тривоги, невизначеність щодо майбутнього, втрати… І треба розуміти, що рівень соціальної напруги і стресу досить високий у цивільних людей. Навіть більше, ніж у нас, тому що в якійсь мірі ми переступаємо через поріг страху смерті, переступаємо через поріг страху втрати житла або свого звичного способу життя, а в цивільного населення цей страх іще є. І оця напруга, мені здається, виливається в оці конфлікти в мережі. Люди намагаються свої емоції негативні таким чином знизити, злити. Мене особисто це не сильно... Я на це не реагую дуже гостро, тому що я розумію, що це стрес, це важкі часи. І на це не можна реагувати дуже сильно, тому що це призведе до того, чого намагається досягти наш ворог: до роз’єднання суспільства. Цього не треба робити.
– У противагу давайте. Героїчні історії ваших побратимів, про які ви знаєте. Розкажіть декілька.
– Ну, власне, кожен день – це якийсь подвиг. Треба розуміти, що кожен із моїх побратимів, хто виходить на передок, хто навіть не виходить на передові позиції, а виконує бойові завдання в інших регіонах, – вони чимось жертвують, вони йдуть на ризик. І кожен такий вихід – це подвиг. Просто в нас є теж свій рівень скромності. Ми ці речі намагаємося не пояснювати, не показувати кожен раз. Але це врятовані життя під час бойових дій, це порятунок цивільних під час бойових дій, це відстоювання територій маленькою кількістю особового складу, коли противника більше втричі-вчетверо. Фактично кожен із наших бійців кожен день робить перемогу над самим собою, тому що він переборює свій страх, біль, втрати і виходить на передову або виходить у свою військову частину і робить через "не можу", але робить те, що треба робити, щоб наші цивільні були у безпеці, і для того, щоб повернути наші території.
– Армія окупантів на початку широкомасштабного вторгнення якою була? На початку і зараз: чи змінилися вони? І чим саме вони відрізняються?
– Ну, по-перше, армія супротивника – дуже сильна армія. Я не буду казати, що це такі безглузді Ваньки, які не знають, що вони роблять. Ні, вони дуже добре знають, що вони роблять, і вони вміють це робити добре. Із часом ми вчимося, і супротивник наш також вчиться. І вони так само прогресують, як і ми, у способах нанесення вогневого ураження, у методах роботи, у тактичних операціях. Вони змінюють свої моделі. Мушу зазначити, що це сильна армія, це великий ресурс. І вони вміють працювати. Із їхніх, на мою особисту думку, мінусів – складна і, скажімо, дуже автократична система управління. У них не працює інституція. У них усе залежить від особистості. І це велика проблема для їхньої армії і великий плюс для нас. Тому що у них усе залежить від особистості, яка безпосередньо керує тією чи іншою операцією. У них не уніфіковані операційні процеси. Власне, на цьому ми виграємо. Тому що ми більш демократичні і ми більш схильні до того, щоб моделювати операції по-різному. Більше відповідальності давати на нижчі ланки, переводити, наприклад, на сержантів відповідальність на полі бою. У нас більше натовська модель. І це дозволяє нам боротися з великою армією, яка набагато переважає і за кількістю, і за озброєнням.
– Що у них зараз з озброєнням? Яка зброя найбільше нам дошкуляє? Це нова зброя чи ще радянські запаси?
– Завжди перевага нашого супротивника була в засобах радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки й авіації. Так уже історично склалося, що вони виробляли велику кількість цього виду озброєння до війни, вони готувалися. І звісно, зараз вони мають певну перевагу саме на цьому полі. Другий момент: у них велика кількість артилерії і величезна кількість артилерійських боєприпасів. Навіть враховуючи те, що зараз у них зменшилася значно кількість боєприпасів, їх усе одно багато. І треба розуміти, що все одно на їхні чотири постріли ми відповідаємо одним. Звичайно, якщо у країні такий фокус на артилерію і радіолокаційну розвідку, це говорить про те, що в них досить непоганий рівень підготовки самих фахівців, які вміють працювати із цим обладнанням. Зараз із нового вони почали використовувати FPV-дрони, плануючі боєприпаси. Точніше, це їхня нова фішка: брати старі ФАБ, на них кріплять плануючі пристрої – і можуть їх використовувати як дрони-камікадзе. Це з новинок. Ну, і плюс різні пристрої, які блокують сигнали наших дронів, блокують сигнали наших радіостанцій. Вони теж зараз почали робити більш портативними, переносними, через ретрансляції і так далі. Ну, це вже така специфіка суто військова. Я думаю, що це широкому загалу не дуже цікава інформація.
– Пані Олю, в армії окупантів воюють жінки? Чи багато їх? І який портрет їхньої жінки-військового?
– Я безпосередньо на полі бою не стикалася із жінками на бойових посадах. І я можу, звичайно, помилятися, але мені було відомо, що станом на 2019 рік у Російській Федерації жінкам було заборонено обіймати певний перелік військових посад. Зокрема, вони не могли ставати снайперами, танкістами, водіями-електриками, стрільцями. Тобто основні спеціальності піхоти, мотопіхоти і, власне, механізованих підрозділів вони не могли обіймати. І більше вони використовують жінок як допоміжний адмінперсонал. Це штабні роботи, адміністративні роботи. Так, у них є жінки. І, на жаль, я не стикалася з ними безпосередньо, і я не можу дати вам чітку характеристику, що це за жінки, які вони, як вони спілкуються. Але мені відомо, що це дуже ортодоксальне суспільство й у них дуже сильно об’єктивізується жінка. І відношення до жінки-військового... Ну, в них досі ще існує термін ППЖ ("походно-полевая жена"). Це дуже принизливий термін, але це вважається досі нормою у їхньому суспільстві. "Походно-полевая жена" – це жінка, яка, прибуваючи у підрозділ, одразу стає коханкою якогось офіцера і займається тим, що готує йому їсти й обслуговує його потреби. У нашій армії такого терміну взагалі не існує, і він морально не може прижитися в нашому суспільстві. Тому це все досить складно.
– Рівень офігівання у мене підскочив у перші дні великої війни. І вже, у принципі, офігівенванметр, якщо так сказати, зламався. Тому мене вже, у принципі, нічого не здивує, починаючи з тих телефонних розмов, які постійно СБУ і ГУР зливали в інтернет. Де, наприклад, окупант дзвонить своїй дружині і розказує про те, як він тут знущається і використовує сексуальне насилля до українських жінок, а вона йому каже: "Я тобі дозволяю, але щоб я не дізналася". Чи коли орк дзвонить своїй матері і розповідає, що "я спробував новий вид тортур", – а вона йому каже: "Я б теж хотіла. Це ти в мене пішов". Я тому й питаю, які там жінки, що в них у голові. Про наших жінок мені все зрозуміло. Особливо ті, які йдуть на війну, – це просто героїні. А ті, в кого є дітки, а вони все одно йдуть на війну, – вони тричі героїні. Я нещодавно робила інтерв’ю із заступницею командира батальйону "Карпатська Січ" Марією Чашкою, – а в неї троє діток. Тобто у нас такі жінки: із вищою освітою, які пішли не з примусу, а самі. А от що там? Що там робиться?
– Насправді цей момент тортур, момент їхнього спілкування з командирами, культура спілкування у війську дуже сильно відображує їхню модель поведінки у суспільстві. Я вже неодноразово розповідала, що кажуть полонені, як до них відносяться, які є види дисциплінарних стягнень у російській армії. Умовно, фізичне насильство, сексуальне насильство, моральне насильство – це складова нормального спілкування в російській армії. Те, що абсолютно неприпустимо в нашій армії, за що карають, за що відкривають кримінальні справи. А в них це норма життя. І коли я питаю у бійця: "Що ти із Саратова робиш тут?" – він каже: "Мене привезли, сказали: "Іди виконуй бойову задачу". Я кажу: "Але ж ти можеш відмовитися виконувати такий наказ". Він каже: "Ні, не можу, тому що в мене будуть стріляти, якщо я повернуся назад". Це вже досить непогано показує модель спілкування в цій армії. Про жінок я взагалі боюся щось казати, тому що якщо в них таке ставлення між чоловіками, то жінка в них – апріорі істота нижчого рангу. Дуже ортодоксальне суспільство. І відношення до жінки в армії мені складно уявити. Я б не хотіла навіть думати про те, що і як проходять ті жінки, які йдуть служити до армії орків.
– Давайте трошки змінимо тему і поговоримо про вашу особисту історію на війні. Як ви потрапили на війну, як це рішення приймалося, чим ви займалися в цивільному житті до цього?
– Я не потрапила на війну – війна прийшла в мій дім. Війна забрала мій бізнес, мою нерухомість, нерухомість моєї сім’ї. Коли це все відбулося у 2014 році, це було досить серйозним стресом. І цей стрес вісім років чекав на своє... Було важко терпіти тоді, у 2014 році, коли ти бачиш, що відбувається. Ти бачиш, що це росіяни приїхали...
Моя мама, мій молодший брат і я пішли до Голосіївського військкомату, а мій середній брат на той момент був у Харкові, тому він пішов у ту частину, у якій він служив. Зараз ми всі на фронті
– Ви із Краматорська...
– Слов’янськ, Краматорськ, Донецьк, які на той час були під оцим "рухом", який був спровокований російськими найманцями. Які говорили з російським акцентом. На Донбасі у нас не кажуть букву "ґ" і не кажуть "поребрик". Це вже відомий мем. І все я бачила і не могла нічого зробити із цим. Оце найгірше: відчуття розпачу, коли ти все це бачиш, готовий піти у бій, готовий захищати свою землю... І не тільки я була такою – багато моїх одноліток, знайомих готові були встати у стрій. Але на той момент правоохоронні органи, місцеві адміністрації були на невизначених позиціях. І було просто страшно, тому що поскаржитися нікуди. Звернутися до поліції – там тебе не підтримають. Звернутися до Служби безпеки – там не підтримають. Звертаєшся у простір соціальний, інформаційний простір – а там "ви самі ідіоти, це ви самі зробили – просто Донбас хоче бути з Росією". Ну, власне, моя сім’я теж із Донбасу, але жоден член моєї сім’ї ніколи не хотів бути з Росією. Але нас ніхто не питав. Ну, таке, знаєте, своєрідне насильство, особливо ситуація з MH-17 відбулася… Це теж була відверта брехня в нашу сторону, але завдяки правильно виконаним процесуальним діям удалося справедливість відновити.
Я тоді вирішила, що якщо я не знаю, як себе захистити, треба навчитися захищати свої права. Я вдруге вступила до Київського національного університету Шевченка, отримала другу вищу освіту юриста. І вже займалася безпосередньо захистом прав і військовослужбовців, і обслуговувала певні бізнес-інтереси. Ну, власне, займалася юридичною практикою. Мені здавалося, що це дає можливість захистити себе. Але 24 лютого 2022 року і цей інструмент виявився недієвим. Тому вибір був очевидним: захищати державу. Ну, а який сенс далі жити мирним життям, якщо життя сильно змінилося? Це дало можливість реалізувати той план, який ще у 2014 році в мене був у голові: звільнити наші території, прийняти безпосередню участь у цьому і максимально, якщо є можливість, розвивати наше військо, вкладати свої знання, зусилля в те, щоб його розбудовувати, покращувати. Я готова. Мені це подобається.
– Як ви зустріли 24 лютого?
– Я зустріла його в ліжку почуттям нудоти від стресу. Я знаю дуже добре звуки вибухів... я не переплутала ці звуки ні з чим. Я усвідомлювала, що рано чи пізно почнеться. І десь приблизно місяць я була в готовності до цього. Ми всією сім’єю зібралися і пішли до військкомату.
– Розкажіть про сім’ю, будь ласка.
– Моя мама, мій молодший брат, я пішли до Голосіївського військкомату, а мій середній брат на той момент був у Харкові, він не зміг би доїхати до нас, тому він пішов у ту частину, у якій він служив. До цього в нього якраз контракт тільки закінчився, і він уклав новий. Ну, власне, вже по мобілізації.
– Тобто зараз у війську служать ваша мама і троє її дітей?
– Так.
– Ви і двоє ваших братів.
– Так. Усі на фронті. На різних ділянках, але всі на фронті.
– У вас є син, так?
– Так, у мене є син. Йому сім рочків. За тиждень до повномасштабного вторгнення я його відправила за кордон. Він продовжив навчання у школі в онлайн-режимі. Він досі знаходиться там.
– Це ви його вже скільки не бачили?
– Ну, за минулий рік я його бачила тільки три дні.
– Як часто з ним зідзвонюєтеся? Що він вам каже? Чи знає він, що так небезпечно і мама там, де найнебезпечніше?
– Ну, для мене психічне здоров’я мого сина дуже важливе, тому я намагалася максимально його від військової тематики вберегти. Він дуже емоційний, дуже тонкий і емпатичний, він дуже важко переживає чиїсь страждання, тим більше, коли дітки помирають… Для нього це дуже-дуже боляче. Тому я намагалася його від цієї тематики максимально віддалити. Він знає, що мама військова, що мама захищає державу, і він дуже цим пишається. Але деталі йому я, звичайно, не розповідаю. І єдине, що відчувається, він кожне свято – і день народження, і Новий рік – одне і те саме бажання проговорює: "Я хочу, щоб ніколи не було війни". І він це просить і в Діда Мороза, і у Святого Миколая, і у свій день народження, коли задуває свічки. Він переживає, але він же хлопець, він чоловік, він так це намагається не показувати.
– Боже, як це важко! Пані Олю, розкажіть, як ваші будні на фронті виглядають із побутової точки зору? Щоб люди зрозуміли, як це "просто" воювати.
– Окей. Ну, дивіться… По-перше, немає великої різниці, це відбувається на фронті чи на відновленні. Тому що з моменту, як ти вступаєш на військову службу, ти весь час знаходишся у стані високої мобілізаційної готовності. І, наприклад, якщо той чи інший підрозділ виходить на відновлення, це не означає, що вони відпочивають. Це, по-перше, шалений ритм бойової підготовки – тебе замучать іще більше, ніж на бойових. А по-друге, є ще певні бойові чергування, які приходиться нести… Щоб в Україні в усіх регіонах було тихо і мирно, робиться величезна кількість роботи, про яку цивільним не говорять, якої вони не бачать. Але те, що Київ зараз не так яскраво атакують дрони-камікадзе і ракети, як раніше, – це теж велика заслуга тих підрозділів, які стоять навколо Києва. І треба розуміти, який ступінь комунікації, яка робота виконується. Тобто немає у нас такого, що ми от відвоювали, а потім сидимо і байдики б’ємо. Дуже часто цивільні – навіть серед військових є такий момент… "Якщо ти у Києві, – їдь повоюй на передок". Та кожен із нас воює, але черговість наших бойових виходів визначається вищим командуванням. І ми тільки виконуємо накази. Якщо командування вважає, що доцільніше зараз використовувати наш підрозділ десь під Києвом, ми виконуємо наказ командувача. Так само він може завтра нас відправити, умовно, у Бахмут або на запорізький напрямок – і ми будемо виконувати цю задачу. Немає такого, що хтось сам собі може вибрати, куди йому їхати воювати і чим займатися у момент, коли вони не на бойовому завданні.
Побут – так само. Навіть зараз у навчальних центрах і будь-де військові не живуть у якихось гарних умовах. Ми завжди намагаємося розосереджуватися. Це польові умови. Фактично ми постійно в польових умовах. І те, що з нами завжди, – це наш речмішок. У цьому баулі – усе, що необхідно для життя. Причому в будь-яких умовах: і в бліндажі щоб можна було жити, і на території якоїсь будівлі, і в підвалі. Тобто спимо на звичайних карематах, у спальних мішках. Якщо є можливість десь дістати матраци або ліжка, це взагалі вау, круто. Щодо харчування: у нас це питання більш централізоване, тому в Міноборони повністю розраховують наш раціон і видають нам або певну кількість продуктів, із яких ми можемо готувати самостійно, якщо ми знаходимося далеко від батальйону, на окремих позиціях, або ж нам готує батальйон і привозить це у великих зелених термосах. Посуд миється вологою серветкою, якщо в польових умовах, і сухою витирається. Так само миються й обличчя, й інші частини тіла. Щодо життя в польових умовах: ну, це по умолчанію. Це не те, що ми собі обираємо… Це так є по факту. Нігті дівчата фарбують, від павербанка заряджаючись... А в нас багато дівчат в армії, і ми намагаємося підтримувати одна одну.
– Багато дівчат в українській армії?
– Так.
– І, до речі, на керівних посадах?
– А в нас немає зараз обмежень щодо допуску до посад. Скажімо так, із 2016 року жінкам в Україні дали можливість займати бойові посади... Але всі юридичні обмеження були зняті у 2018-му. І ось, власне, із 2018 року пройшла еволюція командирів, коли вже сприйняли, що жінки дійсно можуть виконувати ті самі завдання, що й чоловіки, і деякі навіть можуть бути ефективними на бойових посадах... Багато жінок-офіцерів так само. Ти коли у формі, у камуфляжі, у масці, то незрозуміло є: чоловік чи жінка. Але ворог чітко розуміє, що зараз він може отримати на горіхи. Тому, власне, це питання для нас зрозуміле, і в нас немає такого розмежування, що жінка має бути тільки на кухні або виконувати адміністративну роботу.
– Скільки у вас кілограмів, можна запитати? Просто ви така тендітна...
– Це на перший погляд так здається. Просто я багато займалася спортом, і зараз постійно отримую фізичні нагрузки, і в мене 56 кілограмів ваги при зрості 172 см. Тобто фактично у мене така суха маса (сміється)...
– Скільки годин ви спите?
– Жінкам дуже легко зрозуміти одна одну… Бо коли народжується дитина, ти починаєш розуміти, що так спати, як раніше, ти вже більше ніколи не будеш. Чоловіки це починають розуміти, коли стають військовими. Тому у нас, у принципі, сон тепер такий самий, як у перший рік життя дитини. Тобто ти спиш, але постійно знаходишся у напрузі, слухаєш... або знаходишся на бойовому чергуванні, тому спати ти не можеш, або постійно сирени, тривоги... У нас теж треба збиратися, переходити в укриття. Ми постійно спимо інтервально, скажімо. І це допомагає, тому що ти звикаєш до цього сну й уже на бойових тобі не важко. Ти вже розумієш, що якщо є можливість десь стоячи поспати, це класно (сміється)...
– Ваші брати обидва на фронті, ваша мама також на фронті… Коли ви між собою спілкуєтеся й обговорюєте найголовніше питання, яке будь-яку українську родину турбує, – коли перемога? Ви це обговорюєте?
– Ми – військовослужбовці й у нас трошки інше відношення до цього слова і трошки інше відношення до часових рамок. Коли говорять про перемогу цивільні, вони завжди очікують якогось дива, яке от станеться – і всі дружно вийдуть на Майдан, відсвяткуємо, а після цього все буде добре. Треба розуміти, що наш ворог дуже сильний, дуже потужний. І він свої потужності збирав десятиліттями, щоб свою загарбницьку політику реалізувати. Ми повинні розуміти, що навіть за умови успішного повернення всіх анексованих територій нам прийдеться проводити стабілізаційні дії, нам прийдеться працювати разом зі спецслужбами, із правоохоронними органами. Тому що неминучі диверсії, неминучі провокації на цих територіях. Ми не повинні давати ворогу можливості зрозуміти, що ми досягли своїх цілей – і всі розійшлися по хатах. Усе, армії немає. Це для їхнього реваншистськи налаштованого суспільства буде як червоний прапорець: "Давайте ще раз". Ми повинні розуміти, що у нас трохи неадекватний сусід... Ну, власне, модель Ізраїлю… Він нікуди не дінеться, він не випарується.
Бойове хрещення в мене було "веселе". Я приїхала на позиції разом із командиром роти, і перше, чим нас зустріли орки, – пакет "Градів"
– Так.
– Враховуючи те, що там десятиліттями виховувалося покоління агресорів, які вважають, що всі навколо – це другий сорт, а вони – єдина біла раса, яка повинна всіх поневолити, – ну про що йдеться? Ми повинні завжди бути у стані готовності. Навіть якщо і буде перемога – усе одно ми не повернемося до того життя, яким жили. Ми – військові, ми виконуємо накази. У мене немає часу мріяти або думати про те, як воно буде через рік або два. У мене на сьогодні є певний план дій, певний план бойової підготовки чи план бойової операції. Мені його треба виконати, дожити до цього моменту, успішно вивести своїх людей – і все. А далі все буде. Далі вже буде видно.
– Пані Олю, чому у вас позивний Відьма? Треба ж його було заслужити.
– Ну, по-перше, це не наші побратими мене так назвали – так мене москалі назвали. Ця історія – із 2014 року. І я хочу дочекатися закінчення активної фази війни – і тоді відкрию всі карти.
– "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже". Так?
– Це дуже весело було, тому що [пісня] з’явилася вже пізніше.
– Авторські права – ваші.
– Якось так.
– Яка найбільша амбіція у вас в армії?
– Стати дійсно хорошим командиром. Навчитися управляти великою кількістю людей. У мене на сьогоднішній день є чітке розуміння, що я служу в армії, мені це подобається, я буду продовжувати службу. Враховуючи тенденції розширення НАТО, можливо, для мене було б великою честю співпрацювати саме з НАТО... Покращувати наші показники, нашу армію, передавати досвід майбутнім поколінням військовослужбовців, реальний досвід бойових дій. Тому я зараз не хотіла б казати, які амбіції, тому що життя непередбачуване і завтра, власне, воно може закінчитися. Але я хочу стати дійсно хорошим командиром.
– Ви сказали про раптовість, небезпеку – а чи можна так, у принципі, виділити найнебезпечніші моменти, коли Бог уберіг?
– У мене найнеприємніші спогади від "Піона" залишилися. Це самохідна артилерійська установка, яка 203-мм снарядами стріляє. І так уже вийшло, що прострілка по квадрату цього САУ відбувалася, коли там знаходилися я зі своїм командиром. Відчуття пекельні, тому що ти розумієш: утекти сильно нікуди. І розумієш, що ті укриття, які є навколо, не сильно тобі допоможуть у разі чого. І ти шукаєш якесь заглиблення, якесь місце. І єдине, про що ти думаєш, – щоб або отак зразу лампочка виключилася – і все, довго не мучитися, хочеться просто закрити очі і відкрити, щоб усе припинилося. Але ти розумієш, що не припиниться. І це відчуття треба було опанувати. У мене взагалі перше бойове хрещення було теж веселе. Я приїхала на рекогностування на позиції разом із командиром роти, і перше, чим нас зустріли орки, – це пакетом "Градів". Тому є певні моменти небезпеки, але далі вже звикаєш до вибухів, звикаєш до того, що біля твого берця може встряти осколок або щось упасти. І вже до цього починаєш відноситися більш-менш спокійно. І вже, власне, другий-третій бойовий виїзд – на все реагуєш типу: "Та господи, там ще цілих 30 метрів від мене" (сміється).
– Найбільший страх на війні у вас який?
– Складно говорити про страх. Справа в тім, що психіка так працює під час бойових дій, що поняття страху вимикається. І ти вже відкати емоційні починаєш відчувати після подій. А там безпосередньо ти знаходишся у стані "бий або біжи". У тебе адреналін дає певний рівень ейфорії, відчуття всемогутності своєрідної… І як такого страху ти не відчуваєш. Ну, це моя фізіологічна реакція… Є фізіологічна реакція, коли ступор відбувається... У цьому є певний плюс, тому що ти не відчуваєш страху, і певний мінус, тому що ти не відчуваєш страху, і твій інстинкт самозбереження теж... Ну, я не аналізувала, який мій найбільший страх на війні, чесно кажучи. Навіть не задумувалася про це.
– Невід’ємною частиною будь-якої війни є смерть побратимів. Коли це стається, як ви реагуєте? І чи часто ви на війні плачете?
– Усі плачуть на війні: і чоловіки, і жінки. І часом ти розумієш, що не можеш нічого вдіяти в цій ситуації. І такий відчуваєш розпач… Але оскільки ти командир, розумієш, що ти не маєш права показати цей розпач і знизити моральний дух свого підрозділу. Ти розумієш, що це важко, тяжко, але ти говориш про те, що ця людина загинула героїчно, ти усвідомлюєш це, пояснюєш своїм побратимам... Коли проговорюєш, це полегшує твій стан моральний. Ну й узагалі ситуацію треба завжди обговорити... Звичайно, ми звертаємося по допомогу до психологів, до групи контролю бойового стресу, яка є в кожній бригаді. Там досвідчені військові психологи. І це не цивільні психологи. Це велика різниця, тому що цивільний психолог тобі може сказати: "Якщо щось у вас тригерить або щось дошкуляє, ви повинні просто дистанціюватися від цього". Ми не можемо цього зробити. Там абсолютно інші методи роботи, абсолютно інші методи підтримки. Хтось – до капелана, хтось – до психолога. І таким чином переживаємо стрес. Але плачуть усі. Дорослі чоловіки, дівчата... Це не вважається чимось поганим.
– Останнє запитання вам поставлю. Скажіть, будь ласка, ваша мрія на одразу після перемоги?
– Перш за все – звичайно, провести час зі своєю дитиною. Це найголовніше. Ну, і далі повернутися на службу і продовжувати її нести.
– Пані Олю, я вам дуже вдячна за те, що ви робите, за ваш героїзм, за героїзм ваших побратимів. Бережіть себе. Хай уся ваша родина береже себе. І бережіть Україну. Слава Україні!
– Героям слава .