Лоліта Мілявська: Яких п...здюлів я дістала в Росії за фразу “Для мене Крим – як і раніше, Україна в душі” G

Моє дитинство минуло в Ялті. Мій горщик стояв за лаштунками

– Лоло, добрий вечір.

– Привіт, Дімочко. Можна, я так тебе називатиму? Я скучила.

– Тобі все можна. (Сміються).

– Ми не бачилися протягом стількох років...

– Яка дивна історія – ми не бачилися протягом 300 років уже.

– Так.

– Я періодично переглядаю якісь фрагменти свят "Бульвару Гордона", які в YouTube викладено. Ми там такі молоді, гарні...

– Я худа.

– Ти й зараз молода і гарна, а я тільки гарний, на жаль.

– Ти не змінюєшся. А я була худою. Й інтерв'ю було в нас гарне.

– Гарне.

– Я була нещасною-нещасною...

– Не знаю, наскільки ти була нещасною, але в тебе такі гарні ноги, що покійний Аллан Чумак – ти пам'ятаєш? – він довго не міг зосередитися. (Сміються).

– Ну, ноги й зараз залишилися. У кого що залишається. У мене – ноги.

– Чумака немає, на жаль. Ноги є – Чумака немає... Жахливо, як складається все, що для того, щоб зустрітися й записати нове інтерв'ю, потрібно приїжджати не в Київ, не в Москву, як раніше, а ось сюди – у Німеччину, у Дюссельдорф... Ми ще поговоримо, чому так відбувається.

Я хочу процитувати один із моїх улюблених журналів: "Караван історій". Ти давала інтерв'ю й розповіла про своє життя. Неймовірно розповіла. Цитую: "Батько одружився з мамою, коли вона була на восьмому місяці. Уявляю, що відчувала вагітна жінка в 1963 році, прокидаючись і думаючи: "Одружиться, не одружиться?" Вона була донькою комуніста. Її сім'я зовсім не хотіла мати за родича єврея. Ще й різниця 11 років. Окрім того, починаючи роман із матір'ю, батько був одруженим. Розлучився він, коли мама носила мене вже п'ять місяців. Усе це створювало особливе тло для їхніх стосунків. Імовірно, тому перше слово, яке я почула, було "ненавиджу". Батько купив мрію всіх чоловіків його часу – горбатий "Запорожець". Посадив поруч маму. До пологів залишалися лічені тижні. І втиснув педаль газу в підлогу. Мама просила не гнати, але він не слухав, мчав уперед – і збив хлопчика. Хвала Богу, не на смерть. Машина полетіла в кювет. Мама, вибравшись на узбіччя, стояла на колінах і, обхопивши руками живіт, кричала: "Як же я тебе ненавиджу!" Із цим словом я й народилася. І часто потім його повторювала всім: батькам, учителям, однокурсникам, чоловікам. Усього кілька людей не чули його від мене. Думаю, я була не дуже бажаною дитиною. Мама якось сказала: "Я ніколи не любила твого батька". Сьогодні – скажи – ти багатьох ненавидиш?

– Дімо, по-перше, хочу відразу сказати: тут не все пряма мова. І я зараз багато чого чую вперше. Про хлопчика, якого збив. Ні, тато дійсно втиснув, як то кажуть, педаль – і полетів у кювет. Але він нікого не збивав. Я не могла такого сказати.

– Нормально?

– Абсолютно. Це перше. По-друге, він розлучився до маминих стосунків. Я навіть маленькою бачила цю жінку. Вона приходила за лаштунки до мами й тата. По-моєму, вона лікарка. І тому він не одружувався, це правда, він одружився на восьмому місяці. І це, по-моєму, якийсь вільний переказ журналу 2000 року "Караван історій". Тобто є неточності. А в мене в цьому сенсі гарна пам'ять. Я дуже запам'ятовую все, що я кажу. Й іноді сама із собою не згодна. Тут нема із чим не погодитися. Багато речей я пропрацювала. От те, що називається "ненависть", – у мене це геть зникло. Я не вмію ненавидіти. І, дякувати Богу, моя погана пам'ять, ось уже на цей момент судинна, через вік – вона дає змогу забувати дуже швидко негатив. Я з ним живу не більше ніж добу. От хоч як я серджуся, понад добу... Протягом доби я можу рвати й метати, не знаю... що завгодно. Ну, посуд я вже не б'ю – шкода, бо я ж на нього заробляю. І тут є ще одна річ: родина комуніста не хотіла єврея, а євреї не хотіли росіян. Тому я в цьому сенсі була небажаною дитиною практично для всіх. Тобто це мене сформувало. Внутрішню самотність сформувало.

– Ти про батька часто думаєш?

– Тільки зараз. Узагалі не думала раніше.

– Ось він починає приходити, еге ж?

– Так. Я молюся перед кожним концертом і прошу тата: "Допоможи". Ніколи цього не було.

– Скільки років його вже немає?

– Із 1978 року. Я була у восьмому класі. Але він поїхав, коли я була на середині четвертого класу. І я тоді як із ним попрощалася, більше його не бачила. І потім 1996-го, по-моєму, чи 1994-го я була на гастролях в Ізраїлі й попросила мені знайти могилу батька. І мені знайшли в Нетанії. Там було все просто. Нетанія була дуже маленьким містом, де громада стежить за могилами. Нікого з родичів там не було. Тому я поплакала на могилі вперше, потім удруге, і потім щось якось так... Однаково це відчуття: стати на мамин бік. Мама теж іноді каже: "Він мені зіпсував усе життя! От якби він не поїхав, у мене була б інша кар'єра". А він поїхав – і мамі перерубали все, що можна.

– Він поїхав в Ізраїль.

– Так. Один із небагатьох, до речі, хто виїхав на репатріацію в Ізраїль. Тому що всі виходили: "В семь сорок он уедет..." О 7.40 потяг ішов із Київського вокзалу.

– У бік Чопа.

– Так. Через Італію. У Римі всі виходили. І тільки якась маленька кількість людей зійшла безпосередньо в Ізраїлі. Ось він поїхав. Там познайомився з [ізраїльською політикинею] Голдою Меїр.

– Невже?

– Так. Із Голдою Меїр. Там примудрився відкрити перший російський ресторан в Ізраїлі, "Самовар", разом із кимось, хто його вдало кинув. Узагалі всю цю інформацію я знаю від покійного Шабтая Калмановича, який був російським розвідником, якого поміняли на дисидента [Андрія] Синявського. Потім я побачила дисидента Синявського. Тобто я постійно побічно є дотичною до якоїсь великої історії.

– Батько був дисидентом?

– У тому розумінні, у якому усі є дисидентами, – ні.

– Але ненавидів радянську владу?

– Я думаю, що він її не ненавидів. Я думаю, що це зовсім інше.

– Зневажав.

– Ні. Знаєш, можливо, сьогодні він би висловлювався такими категоріями. Тоді, по-перше, було страшно її ненавидіти. З іншого боку, я успадкувала його характер. Ненавидіти він не міг, тому що він такою людиною, по суті, був – він був маминим синочком. Такі люди не ненавидять довго. Немає в нього такого. Але з нього зробили штучного дисидента. У нього були хворі нирки, і він залишився без роботи завдяки [міністерці культури СРСР Катерині] Фурцевій.

– Скажімо, що він керував найбільшим джазоркестром, чи не так?

– Так, це був джазбенд. Тоді не було слова "продюсер". Його називали "директором".

– Марк Горелік.

– Марк Горелік, так. Він був досить відомою людиною без будь-якого телебачення. Йому дали звання "заслуженого". У трикімнатний "кооператив" у Ялті мої батьки були на черзі. Тому що все моє дитинство минуло в Ялті. Мій горщик стояв за лаштунками... На день по три артисти працювали. Тарапунька і Штепсель – я їм ламала реквізит, засовувала пальці куди не треба. Анатолій Корольов, якому я обпісяла концертні штани. Тобто моє дитинство минало в Ялті за таких чудових умов. І я дуже багато чого пам'ятаю. Я не знаю, як моя пам'ять зберегла. Я себе у візочку пам'ятаю. Я пам'ятаю, як я брата в дев'ять місяців била з візочка брязкальцем. Тоді були пластмасові брязкальця, вони в усіх були однаковими. Ляльки-неваляйки, пірамідки дерев'яні, а ще й папуга, його можна було тримати за хвіст. І я била брата, який ось так тримав візочок, а я із цього візочка била. Це мій перший спогад – із візочка.

І ось я пам'ятаю Ялту дуже добре, "Ореанду", у якій треба було бігати по колу. І там я залетіла в номер до якогось мужика, який виявився головним із розподілу у Кремлі продуктів. Уже тоді було. І він привів мене, маленьку, і сказав: "Дівчинко, де ти?.." А тут ось артисти. І ще червону ікру вперше спробувала. Це все була Ялта. І тато там прочитав монолог, автор якого виїхав, по-моєму, дещо пізніше. У нього була оперета, яку теж зняли відразу із прокату, щойно він поїхав. Але він поїхав у ФРН. І прізвище пам'ятаю: Медведєв, це, по-моєму, псевдонім. Опускали такий задник величезний, де був ялтинський пляж, на ньому було намальовано пляшки, сміття, якісь баки порожні, не було відпочивальників. І тато від імені п'яного відпочивальника щось таке... Запам'ятала я дві фрази: "От від цього стовпа до цього..." Він показував на дві пляшки з-під горілки, намальовані на заднику. І сидів перший секретар обкому чи міськкому, як це тоді називалося. І сказав: "Усе чудово. Тільки цього монологу читати не треба". Тато другий концерт читав. На п'ятому позбавили подання на звання, відібрали чергу на цю ялтинську кооперативну квартиру. Й особистим указом Фурцевої йому заборонили працювати у країні. І ось так він став дисидентом.

– Але він із характером був, чи не так?

– Якщо він хотів це робити творчо, цього неможливо не робити. Я розумію, як я на нього схожа. Тобто я ліплю так само, як тато, не зупиняючись. Тільки зараз це менш небезпечно, а в його випадку все закінчилося еміграцією, тому що ті, хто поїхав по етапу... Передавали "Голос Америки", радіостанція "Свобода". Отже, про нього почали робити передачі. І він автоматично потрапив у дисидентське коло. Усе його дисидентство – це було страшно. На Подолі була синагога...

– Так. Вона досі є.

– Вона є. Тільки зараз вона модна, гарна. Так?

– Так.

– А тоді це було маленьке, занедбане приміщення абсолютно. І всі євреї ходили по мацу в певне свято. Отже, обов'язково були КДБешники, переодягнені у цивільне...

– Під євреїв.

– Так. І просто біля синагоги ходили й говорили: "Більш ніж по троє не збиратися". А бабуся, тато, ще хтось зі знайомих – якщо вони, не дай Боже, зависали біля синагоги, то хтось підходив: "Більш ніж по троє не збиратися". І це був жорстокий час. І я можу сказати, що на мене, звісно, чекав допит у школі.

– Допит?

– Так, допит у присутності директора школи. Я була в сьомому, по-моєму, класі. Я принесла... Тато не мав жодного майна. І в Ізраїлі нічого в нього не було. Він не бізнесмен. Його кинули з рестораном, його партнер. Тоді перед еміграцією всі намагалися щось продати, щоб щось мати на життя. Тому що можна було отримати лише $30. Вивезти $30, по-моєму, один сервіз "Мадонна", німецьку оптику одну. Це все вивозили наші люди, щоб продати – і на початку якось зводити кінці з кінцями. Тому що ніхто не знав, усе в невідомості. Я не знаю... Отже, усі продавали оптику. Тато передав із кимось намет, ще німецькі намети. Чомусь сюди передавали намети. Тато передав – намет цей зіпсувався. Тобто ні грошей, нічого. Він був той іще бізнесмен. Отже, потім Голда Меїр дала... Я не знаю, як це було. Знову-таки, я знаю це від Шабтая Калмановича, що вийшло розпорядження про те, що в нього буде своє шоу. Він вивчив іврит. І єврейське телебачення тільки зароджувалося, треба сказати.

– Вона ж із Києва була. Напевно, зрозуміла його становище.

– Загалом моя бабуся її знала.

– Серйозно?

– Так. На квартирі для виселених на Подолі. Бабуся казала, що вони дуже маленькі. Але тоді вона не знала, що це буде Голда Меїр.

– Приголомшливо.

– Тому я ж кажу: я постійно стояла упритул до історії. І в тата було своє шоу, але воно не пішло. Тобто теж джазбенд. Він вирішив за цим самим принципом. Але там було дуже мало еміграції, і Ізраїль так не жив, як зараз.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Я уявляю, як була ображена на нього мама, якій перекрили кисень цілковито...

– Вона й зараз ображена.

– Вона й зараз ображена. І ти, напевно, була ображена. А сьогодні щось почало змінюватися.

– Я, по-перше, навчилася прощати. Тому що я тривалий час ображалася на обох батьків. І мені здавалося, що багато в чому моє життя не складається через те, що вони мене не любили. Тобто я була впевнена, що мене не любили. Коли я доросла і коли моя донька в бабусі в Києві й зараз студентка другого курсу, і я бачу, як моя мама називає її "доча", а я ж відволікаюся, але розумію, що це не до мене... Коли я кажу доньці: "Євочко, може, давай із мамою?" – "Бабусю не можу залишити". У мене немає образи. Я її пропрацювала. Ось тому я сприймаю мою любов до бабусі як константу. І хвала Богу, що вона є. А в моєму випадку мамі треба було гарувати. Отже, це вар'єте на Хрещатику. Тільки нещодавно я дізналася, що в мами розмагнітилися всі записи. Уцілів один дивом: це "Елегія" Майбороди. Єдиний запис, який зберігся про маму як про співачку. Усе.

– У "Мюзик-холі" вона ж довго працювала.

– У "Мюзик-холі". І там її дуже любили й захищали, але, у принципі, наполягали й на звільненні через те, що вона дружина дисидента. І мамі було дуже складно. Тато не працював протягом двох років, і мама утримувала всю сім'ю. І жили ми в комуналці в одній кімнаті з його мамою. Це був не цукор. Моя бабуся – царство їй небесне – не цукор зовсім. І вона постійно казала: "Ось тут на долоні в мене виросте волосся... Твоя донька виросте повією!" А моя мама все ніяк не може забути цю фразу. "Що, Любо? Ось не виросла повією. От що б вона зараз сказала?" Це була справжня єврейсько-російська сім'я. До того ж мама вивчила іврит.

– Невже?

– Так.

– Ідиш, напевно.

– Ідиш, так. Усі ж ідишем розмовляли. І мама мені розповідала... Коли тато привів її в родину... Вона красунечка ось така була, блондинка.

– Вона й зараз красунечка.

– Але зараз їй 77, а тоді ж 20. І всі сказали... І якось вона вже знала ідиш – вона готувалася до вступу в родину. І щось почали говорити: "Наш Яник одружився з такою красунею, а ця ж навіть не народить, ця туберкульозна". Мама – просто модель. І мама щось там відповіла, але в них такий конфлікт був практично все життя. Тобто частина родини не приймала маму, тому що росіянка. І з маминого боку все було просто серйозно.

Гени дідусів сперечаються в мені. Іноді один хоче помахати шашкою, а другий каже: "На х...я тобі це треба? Пересидьмо"

– Твій дід за лінією батька сидів у сталінських таборах...

– Ні.

– Не сидів?

– Ні. Він був розвідником.

– За батьковою лінією дід.

– Так, за батьковою лінією. Я його ніяк не застала.

– Проте він відсидів у сталінських таборах. А дід за лінією матері працював у КДБ.

– Він був розвідником із чотирма мовами, який товаришував із Кузнєцовим.

– Гени двох дідусів у тобі не сперечаються?

– Сперечаються. Іноді один говорить...

– Хто бере гору?

– Отже, і ті, і ті беруть. Іноді один хоче помахати шашкою, а другий каже: "На х...я тобі це треба? Пересидьмо". Тому в мене два громадянства. (Сміється). Саме тому. Я того діда не застала. Єдине, що я пам'ятаю, – у бабусі висів портрет на Подолі у скромній-скромній дерев'яній рамці...

– Яка вулиця?

– Нижній Вал, 37.

– Краса.

– Бабські магазини де.

– Так-так.

– До речі, я за заповітом сказала, щоб частину мого праху розвіяли на цьому розі. Пустять мене далі чи не пустять, а вже часточку праху провезуть мої колеги. Якщо в декого прах курять, то я попросила розвіяти мене у трьох місцях, де мені найліпше.

Тож висів портрет, і я не знала, що дід, загалом, за татовою лінією служив на залізниці. Були якісь лички. Я з дитинства подумала, що він танкіст. А він на залізниці. Усе, що я знаю, – це розповідь бабусі про те, що вона... Ніхто не говорив про табори. Я про це дізналася набагато пізніше. Узагалі це було цілковите табу.

– Звісно.

– Як і Бабин Яр. Просто Бабин Яр – це була болюча тема, а концтабори – заборонена. Тому бабуся казала, що він помирав тяжко, від гангрени. Просто дитяча пам'ять закарбувала. Може, не так я це почула, що вона якось ковдру зняла з нього, а пальці вже фактично лежали окремо. Тобто це страшна смерть. Але я його не бачила, не пам'ятаю.

Мент мені запропонував: "Нумо вас завербуємо". Кажу: "Нумо. Чому ні?"

– Це правда, що у студентські часи тебе завербував КДБ – і тобі дали псевдонім Христина?

– Тільки не КДБ, а це називалося...

– Моссад, не доведи боже?

– Господи, та ні. Фарцовкою займалися – які КДБ? Як називався загін хлопців?.. ВБРСВ.

– А, ВБРСВ...

– Ну звісно. Тоді я заробила на кімнату в Москві завдяки фарцовці... Це не фарцовка, а спекуляція. Фарцовка – це коли ось джинси під магазином "Берізка", чеки там... Багато моїх колег...

– ...починало із цього.

– Усі починали із цього. Хто що міг. Часи такі були. А це означає, що з Тамбова, де я навчалася, потягом, у плацкарті, сидячи, уночі їдеш у суботу. Водночас я закінчила з червоним дипломом, і жодних огріхів у мене не було. Я розуміла, тут єврейська лінія спрацювала, що мені треба якось далі жити. І от на третьому курсі я почала з моїм першим чоловіком, однокурсником, їздити в сидячому вагоні, тому що це найдешевше. І дуже холодно. По-моєму, о 6.00 прибуваєш на вокзал.

– У Москву?

– Так. Потім о 8.00 магазини "Едран", "Лейпциг", "Белград"... Об'їжджаєш усе це громадським транспортом. Ти стипендію збирав, його, мою... Моя була підвищена: 46 руб., а в нього було 40. На це, до речі, дуже добре можна було жити. Із цієї суми виходило... Склали разом – припустімо, 60 тис. руб...

– 60 руб.

– Так, блін. 60 руб. старими грошима.

– Потім уже стало 60 тис.

– А потім – так, із цього виходило 100. Потім брали 100... Ліфчики, французькі парфуми, чоботи, особливо білі... І взяли мене на ринку з ліфчиками. До того ж холодно, зима – а ти стоїш на ринку.

– У Тамбові вже.

– У Тамбові, так. Товкучка в Тамбові. Ти в Москві затарився – привіз у Тамбов.

– "Мальчик хочет в Тамбов".

– Отже, мій чоловік стоїть десь там, далеко, на випадок, якщо облава. У нього сумка. Якщо ліфчик продала і ще... Я примудрилася схему вибудувати. Поруч, знаєш, якісь жінки. До того ж усі з вищою освітою.

– Зрозуміло.

– Там не було ні синюшних облич... Усі інтелігентні. Можна було ще про Бродського поговорити. Отже, всі також із ліфчиками і ще із чимось. Хтось сказав: "Дай я тобі допоможу". Ну, студентка ось така, синя, холодно. Сама ж я собі ці чоботи не могла дозволити. І, звісно, дуже хотілося залишити собі, але... І лепетання, звісно, таке: "Ось купила собі, а не підходять..." І мене впіймали на ліфчиках. А на мені було штук п'ять.

– Зрозуміло.

– Бо якщо щось продавала, то чоловік швиденько підносив.

– Відкриваєш куртку, показуєш...

– Ні, ні. Відійшла, там, зняла, відстебнула один, дістала, поруч прилавки... Хтось каже: "Та поклади мені". Я дуже соромилася, але це робила. Просто це була безвихідь. І ось вони простежили цей човник мого чоловіка до мене з піднесенням товару. Або хтось здав. Загалом, мене взяли. Я, як онука розвідника, показала в усі можливі способи, дуже погані акторські явно, – що до мене підходити не можна... І мене відвезли. Далі я попросилася в туалет. І в унітаз, знімаючи із себе, ці ліфчики запихала. А вони не тонуть, не змиваються, вони ж на кісточках. Хвала богу, що мене випустили. Тому що, у принципі, на ті часи був би строк.

– Звісно.

– Так. Я була неграмотною юридично. Особливо в них нічого не було. На гарячому – нічого такого. Не великі партії. Та що там, твою мать, – чотири ліфчики, одні чоботи, двоє парфумів? Та й то – узяли, по-моєму, на ліфчиках, не пам'ятаю. Типу їх два. Ну це нічого, навіть на ті часи, але страшно. І я, вийшовши з туалету, розуміючи, що на мені тільки один ліфчик, спокійно, грошей уже не шкода – сіла... І в мене була така маленька підвісочка, мені її на 16 років подарували мама з вітчимом. Я її зняла – і ось так менту цьому на стіл типу: "Домовимося?" А він каже: "Ні". Я не пам'ятаю, як завели розмову. Він каже: "Давайте... Ви студентка. Чого вам життя псувати? Ви закінчуєте інститут". Звісно, я плакала. Це святе діло. Але я плакала від страху. Це абсолютно щиро. Тому що він мені, звісно, розповів, що зараз от підемо – нари, камера, життя... Ця підвіска не спрацювала. І він мені запропонував: "Нумо завербуємо вас". А я тільки-но в магазині "Лейпциг" купила фен "Христина". І я кажу: "Нумо. Чому ні? Так, я обіцяю співпрацювати". – "А який ми вам дамо псевдонім?" – "Христина", – згадала я про фен. Далі було таке. Мене відпустили.

– Він явно був не із ВБРСВ.

– Який у Тамбові...

– Місцевий комітет. Ну звісно. Не вербував ВБРСВ. Це не їхня сфера.

– Він мені пропонував стукати про таких самих, як я, які ліфчиками торгують.

– Тоді – так, можливо.

– Ні. А яка політика могла бути в той час у моєму інституті, та ще в маленькому місті? До військового училища ми не мали жодного стосунку. Ми з ними навіть на танці не ходили разом. Там тільки льотне училище. А всі інші грали у КВК. Тому він мені запропонував... Ні, якраз ось "якщо хтось десь"... А тоді торгували всі. І я, звісно, повернулася додому, і наступного дня трапилася ситуація... Оскільки я все-таки режисерка за освітою і щось у мені спрацювало, теж, видно, від одного із двох дідів, якщо не обох одразу. Телефонів не було. Коли цей чи то приїхав до інституту... По-моєму, до інституту. І я щиро сказала: "А я напишу заяву, що ви намагалися мене зґвалтувати в кабінеті, і я просто промовчала". І від мене відчепилися – усе.

– Приголомшливо.

– Усе, більше не було. Так, статті б за це значної не було, але я дуже злякалася.

Мені здавалося дивним, що мій дід-розвідник у Львові торгує газетами в кіоску. Якось уночі згоріла ятка. Це була явка

– Лоло, у дитинстві ти довго жила у Львові. Скажи чесно: бандерівців ти там бачила? Живих бандерівців.

– Знаєш, це дуже складне запитання. Чому? Тому що ті люди, яких називають, і вони правда "фашисти", коли їх показують по телевізору, і коли їм за 80, і коли в них каяття... А дивишся: дідусь – і дідусь. Я бачила... Що я бачила? У діда була явка, у діда, який служив у КДБ і який був розвідником. Була агентура. Отже, зрозуміло, що я не знаю нічого. Що я почула...

– То в мені померло.

– Я тоді не розуміла. Єдине – я була вражена, чому мій дід, який був розвідником... Я знала, що він розвідник. Це нормально було. І що війну пройшов. У нього всиновлені діти. Він сіткою зловив людину, яку мали розстріляти. Йому було 16 років, і я знала, що це мій дядько Петя. А він був басмачом. Він різав і перерізав стільки в 16 років... А дід його піймав сіткою, тому що дід десь служив – ловив басмачів. І зловив. І каже: "Я побачив ці блакитні очі – і я не зміг..." Дядько Петя був до кінця днів такою відданою діду людиною... Тобто для мене це вже був добрий дядько Петя.

– Цікаво.

– Окрім своїх. І до того ж дід не дозволив собі привезти нічого з війни. І бабуся сварилася: "Усі везли вагонами, а ти – нічого!" У діда було табу. Він був порядною людиною. Йому запропонували, до речі, покласти партійний квиток і все інше, коли батько поїхав. Він усіх послав.

– Ух ти!

– Його викликали. Якісь санкції до нього застосували. Я ніколи його... Я тільки фотографії його у формі бачила. Ще мені він погрожував паском із пряжкою.

– А яке звання було, не пам'ятаєш?

– Не знаю. Цих речей не обговорювали в сім'ї. Тільки знаю, що він був розвідником із чотирма мовами, дружив із Кузнєцовим...

– І в нього явка була вдома, так?

– Явка не вдома була. Коли я вчилася в першому класі, він ходив працювати... Тоді була назва "проспект Леніна" у Львові. І стояв чудовий сквер, де збиралися шахісти. Усі грали в шахи. Дід зі мною гуляв, я збирала каштани. Я змалювала пам'ятник Леніну крейдою – всю сім'ю оштрафували. Біля оперного театру. І в діда стояв кіоск. Мій дід, людина з інтелектом, це було зрозуміло навіть мені, маленькій, – він торгує газетами. Мені це здавалося дуже дивним у мої п'ять чи шість років. І потім раптом уночі згорів кіоск. Виявляється, якраз це й була явка. Через цей кіоск передавали якісь відомості. І потім, я знаю точно, вбили в медінституті якогось професора, який теж працював і приносив якісь відомості діду. Якщо говорити про бандерівців, то я про них чула. Я чула про звірства, які були під час війни, а не те, що я когось бачила. Я в Тамбові жила. Там теж було повстання тамбовське. І поки я вчилася, звірі... Я зараз у жодному разі не проводжу паралелей...

– Розумію.

– І я теж вважала, що звірі. І ми кудись з інституту виїжджали на картоплю: "А ось тут коханка..." Хто очолював Тамбовське повстання знамените?

– [Олександр] Антонов, напевно.

– Антонов. От його коханка. Якась древня бабуся. Та все просто... Ну, звісно, цікаво на нього подивитися. "От він скотина, сволота..." А потім з'ясували, що він якраз не скотина й не сволота. Навпаки – людина, яка стала проти цього голодного бунту. Тому я про звірства чула. І я так само, як і фашизм, цього не сприймаю. Але тільки ось ті діди, яких я бачила, – вони старалися все про війну забути й не говорити.

Я не вимовляю слова "анексія". Коли в мене запитують, чий Крим, я кажу: "Мій". Тому що він мій. Тому що в мене там горщик

– 2014 рік провів своєрідний вододіл. Тобто все, що було до 2014-го, – це було одне життя в України й у Росії. Після 2014-го – зовсім інше. І я думаю, що з часом коли-небудь буде зрозуміло, що сталося 2014 року: чому братська Росія забрала раптом у братської України територію, чому розв'язали війну на Донбасі. І все-таки... Анексія Криму – ти висловилася на підтримку анексії Криму, приєднання Криму до Росії. Чому?

– Так... Я дивилася інтерв'ю одного дуже талановитого журналіста, який, якщо запитання йому не подобається... Його звати Дмитро Гордон. Він каже: "Я тобі скажу це після ефіру на вушко..." Дімо, я скажу абсолютно чесно: я не висловлювалася ні за, ні проти. Я сказала одну фразу: що мені неважливо, які "зелені чоловічки" були, – аби не вбивали. Ось це моя фраза. Я скажу чесно, що після того, як побувала на Донбасі... Військових я не бачила. Я співала. Те, що мені розповідали люди абсолютно мирні, які не мають стосунку до жодної військової служби, які живуть на 3 тис. руб. (1053 грн. – "ГОРДОН")... Це нестерпно. Це менше за пенсію. Незрозуміло, як живуть. Які кинули палити, тому що була блокада. Вони розповідали про такі звірства... До того ж вони говорили, що ці звірства були не з боку української армії. Сказали, що українська регулярна армія зайшла і сказала: "От хто може..." Я зараз розповідаю те, що мені розповіли мирні жителі, переважно жінки. Водій автобуса весь час плакав. Тому що люди відірвані від нормального життя. І вони сказали, що цей котел, який був... Багато хто став свідком таких звірств... І прийшла українська армія і сказала: "Ті, хто може, йдіть. Ми не будемо робити нічого. От за нами йдуть карателі". Я зараз кажу дослівно. І вони розповідали, як вони бачили на власні очі: люди сідали в машини, виїжджали, котел був обкладений, по бензобаках стріляли, добивали жінок і дітей...

Це те, що я чула й бачила в їхніх очах. Вони кажуть: "Та ми курити всі кинули". Тому що в місті нічого не було – блокада. Ні макаронів – нічого. Усе, що було вдома, з'їли. Кинули курити, тому що між пачкою макаронів і сигаретами вибирали макарони. І тому вони так за мир... І те, що вони пережили, зараз мені страшно обговорювати. Тому я не обговорювала. Я не вимовляю слова "анексія". У мене коли запитують, чий Крим, я кажу: "Мій". Тому що він мій. Тому що в мене там горщик. Тому що стояти на трикімнатну квартиру... Тому що звідти пішло життя моїх батьків, від цього паршивого секретаря обкому. Чому я маю ділити? Чому я маю втручатися в політику, на якій заробляють величезні гроші, мільярди? Чому я маю щось висловлювати? Як було з моїм недопуском на територію України? Скажу. Але прізвище я тобі скажу потім, коли закінчимо розмову.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А почекай. Я тебе запитаю про це, про недопуск. Давай із Кримом закінчимо. Скажи, ти розумієш, що є міжнародні закони і правила? За міжнародними правилами, за Будапештським меморандумом, який був 1994 року, коли Україна віддала ядерну зброю, а Росія, Сполучені Штати Америки й Великобританія гарантували Україні недоторканність кордонів, територіальну цілісність і суверенітет... Навіть за Біловезькою угодою. Коли залишилися в межах, у яких були радянські республіки, – і стали незалежними країнами. Крим колись був російським. Ніхто ж не сперечається. Але 1954 року він став українським, так він і залишався за міжнародними законами українським. Як Курили – російськими, Калінінградська область – російською. Колись вона була німецькою. Ну то й що? Усе. Чи ти розумієш, що Крим приєднали до Росії незаконно?

– Ні, не розумію. Я тобі поясню. Ти мені говориш про 94-й рік. Твоя справа – політична журналістика. Ти в матеріалі. Я не в матеріалі. 94-го року я вперше виїхала в Ізраїль. 91-го...

– І я вперше – 94-го року.

– А 91-го я виїхала в Америку вперше. Тобто мій світогляд на стільки не поширювався. Йому було абсолютно однаково, яка угода, коли... Мир на землі, війни немає. Я виросла під страшним жахом війни.

– "Лишь бы не было войны".

– Абсолютно. І побувавши на Донбасі, знову кажу: "Лишь бы не было войны". Якби я не бачила цих людей... Це дуже страшно. Тому я чесно тобі скажу, Дімо... Я не політик.

– Розумію.

– Я тобі поясню. Можна розмірковувати про що завгодно. Треба знати історію. Я її не знаю. І я її не вчила. І принципово не вчу зараз. Тому що так переписали історію, що я вже не розумію... Я краще буду дилетантом.

– Правди немає.

– Так. Тому я не хочу. Сьогодні з одного зробили Кощія Безсмертного, завтра – з іншого. То Іван Грозний творець, то він потвора і групові сексуальні оргії... Тому я усунулася від інформації, оскільки я не знаю, де правда. Але для мене важливо, щоб ніхто не вбивав. І це, до речі, із твого інтерв'ю. Україна віддала Крим, тому що... Це ж ти казав. Це просто вільний переклад. Ти ж сам сказав, це правда, Україна не вкладала...

– Не воювала за Крим. Звісно. Але Росія прийшла і забрала. Тобто Україна віддала...

– Росія побудувала аеропорт, побудувала хоч одну дорогу. Так, туристів поменшало.

– На чужій території. Тобто вона прийшла...

– Ну тоді треба було...

– Треба було захищати Крим. Згоден.

– Коли людям добре, вони кажуть: "Хлопці, ви пробачте, ми за вас голосувати не підемо. Нам і так добре". Усе як у мультику: "Нас і тут непогано годують".

– Ми зараз у Німеччині. У Німеччині ж краще, ніж у Калінінградській області. Ти собі уявляєш ситуацію, коли в колишньому Кенігсберзі, Калінінграді, скажуть: "Хлопці, приєднаймося до Німеччини. Там же краще"?

– Ти знаєш, я вже можу припустити все.

– Я зрозумів.

– Абсолютно. Мене практично нічого не дивує.

– Ми вже багато бачили.

– Мене не дивує те божевілля, яке взагалі діється у світі. Моя старенька психіатриня, так, люба моя лікарка... І я вітаю походи до психіатрів старої школи. Їй 83 роки. А останній коханець у неї був у 76. Вона при здоровому глузді.

– Гарна лікарка?

– Дуже класна. І в неї десь років 60 психіатричного стажу. Вона десь приблизно у 2000 якомусь році... Періодично я роблю крапельниці. Вона змушує мене. Вона каже: щоб тримати нервову систему, не наражати себе на сильні стреси, щоб не було слова "депресія", треба весна-осінь... Вона мене лає за те, що я пропускаю. Але я це роблю. І ми з нею іноді розмовляємо. Отже, я її не називаю з однієї простої причини: бо як тільки я починаю говорити, вона каже: "У мене вдома скандал. Навіщо ти? У мене чоловік ще живий, а ти із заявами". Вона сказала: "Кожній жінці треба мати коханця". І каже: "У мене вдома скандал, бо ти мене назвала". Так от вона мені розповіла страшну річ: за всієї психіатрії, яка була для політв'язнів, вона була для країни в нормі. Людей спостерігали з дитинства, якщо були відхилення.

– Звісно.

– А от зараз її немає. Зараз ліжка порожні. І вона мені каже: "Я от іноді вмикаю телевізор – там же кожен третій мій пацієнт. Відхилення таке, відхилення таке, це, це... Вулицею ходиш – ти, будь ласка, із твоїм характером не викликай агресії. Тому що зараз на раз просто перерізати горло". Я й сама бачу, ти бачиш: хтось підрізав – травмат дістав водій тролейбуса – і стріляє в машину. Його підрізали... Тобто це шизофренія. Усе, що відбувається у світі, – це реально недообстежені, недоліковані захворювання. І ці люди, схиблені на бабках, привели нас усіх до...

– І ці люди вчать нас не колупатися в носі.

– Так.

– Я читаю: "У грудні 18-го року..."

– Я почала нервуватися.

– Не нервуйся, припини.

– Я заводжуся.

– Якщо є запитання, на яке тобі не хочеться відповідати, ти скажи: "Я не хочу на це запитання відповідати". Це буде чесно.

– Чесно? Я краще буду відповідати.

Яких п...здюлів я дістала в Росії за фразу "Для мене Крим – це, як і раніше, Україна в душі"

– Добре. У грудні 2018-го року на каналі "Крючок ТВ" у Світлани Крюкової ти сказала: "Для мене Крим – це Україна".

– Я сказала: "У моєму серці..." Яких п...здюлів я дістала в Росії за цю фразу... (висловлювання звучало "Для мене Крим – це, як і раніше, Україна в душі". – "ГОРДОН").

– Я хочу у тебе запитати: дістала чи ні?

– Так. Але до честі Росії: зранку першим мені телефонує [співак Філіп] Кіркоров і каже: "Що в тебе сталося?" А я ще спала. "Та нічого начебто". Адже фрази вирізано з контексту. Тобто відбулося вкидання. Вкидання зробили так, що "Мілявська визнала..." Твою матір, хто така Мілявська? Я взагалі дипломат? "Мілявська визнала Крим". Більшого абсурду я навіть уявити собі не могла. Тому далі я опублікувала інтерв'ю повністю – і все заспокоїлося за добу. Але вже в моїх колег почали просити коментарі. Усі кажуть: "Ми знаємо її. Вона точно..."

– Ніхто не наклав анафеми під шумок?

– Ні. Тому що мене знають мої колеги. Потім, знову-таки, те, що я сказала тобі, Дімо: мій горщик стояв там, я виросла, я народилася на Західній Україні, у Мукачеві я знайшла свій будинок напівзруйнований, я бачила, як бідно живе Мукачево... Я люблю Львів. Там мого близького друга Кузьму Скрябіна поховано. Я не можу до нього на могилу... Востаннє я їздила тільки на похорон. Там могили моїх родичів: братів, сестер, дідусів, бабусь, у Львові. І я не можу потрапити туди. І я, чесно, сумую за Львовом.

– Більше, ніж за Києвом?

– Знаєш чому? У Києві, слава Богу, всі живі. Тут у мене відчуття школи. Усі мої однокласники. Ніхто зі мною не перервав зв'язку. Жодна людина через усе це. Ми зідзвонюємося: у кого подагра, у кого ще щось. "А що в тебе? Що ти там нашкодив? А що, ти знову розлучилася? Що, козел?" – "Козел". Усе, і пішли далі. Я сумую, тому що Львів – це щемливе відчуття. Як я плакала у себе у брамі... Я приїхала співати – мені дали оперний, дозволили. Попри всі конфлікти. Тому що роздмухували, що "москалям не дамо". До речі, у дуету "Академія" (дует Лоліти з Олександром Цекалом. – "ГОРДОН") були транспаранти "Геть москалі!", коли ще жодних конфліктів не було. А ось тут мені дозволили, провели екскурсію, усі вивіски, гримерна цього... Це дитинство моє. І я як стала у себе у брамі, як польською це називалося... І я плакала пів години, я не могла з місця зрушити. Тому Львів – у мене найщасливіший час у житті. Київ – це вже доросле життя. У ньому всяке.

– Ти зараз заговорила про колег. Валерій Якович Леонтьєв, якого ми дуже любимо, любить розповідати гарні анекдоти. Я зараз згадав його анекдот: "Куме, у сусіда хата горить". – "То пішли ще й корову ви...бемо".

– Ну, це старий анекдот.

– Старий анекдот. Я не випадково його зараз згадав. Тобі не схожа ситуація, яка сталася між Україною і Росією, приблизно на те саме? В Україні загорілася хата, у нас була проблема: у нас люди вийшли проти крадія і бандита [експрезидента Віктора] Януковича. Він утік. І в цей момент, коли в нас плутанина, наш "брат", наш сусід, люба наша Росія прийшла і з охопленого вогнем будинку ще й телевізор украла. Я маю на увазі Крим. Ось тобі ця ситуація не схожа на те, що я зараз сказав?

– Не схожа. Я категоричний противник цього. Знаєш чому? Тому що, знову, ми зараз говоримо про купку людей, яка має владу і неймовірні фінансові ресурси. І я, чесно, з тих мудаків, які впевнені, що якби з обох боків не заробляли, то конфлікту б не було. Він би давно вже згас. Не треба вплутувати в це людей. Тому що...

– Ця купка погано вчинила? Яка прийшла на територію братньої країни. Ти ж знаєш, які стосунки були, слухай, брати.

– Стосунки завжди були, чесно, з домішкою...

– "Старший брат"...

– Старший брат – молодший. 15–16 союзних республік. Як же нас болгари ненавидять...

– "Старший" брат прийшов до "молодшого"...

– Неважливо. Ну так, Росія більша територіально, але, знову-таки, я точно для себе розділила політичні ігри нечистоплотні, пов'язані з шаленими грішми, і окремо людей, які не хочуть війни, які так само люблять українців, українці так само люблять росіян. Жидів уже полюбили. Раніше що було в Україні? Слово "жид" я чула... Я в Росії його жодного разу не чула. Я приїхала вчитися в Тамбов і думаю: "Щось мене ніхто жидівкою не назвав жодного разу". У Києві що тільки зі мною не було...

– Так?

– Так.

– Розкажи.

– Наприклад, у класному журналі я була за мамою записана: росіянка. Щоб мені було легше. Коли тато поїхав...

– Так, там же національність була.

– Так, ззаду було написано: мама, тато або прочерк.

– "Рос", "укр", "євр". Я пам'ятаю це. Іноді "пол" – поляк.

– От. Поляків не було в мене у класі. Так от я можу сказати... Тато поїхав, і я теж плакала у школі...

– Лоло, у мене в першому класі на Борщагівці із 42 учнів 10 чи 11 були євреями.

– Ну, у мене, може, теж було багато. Але у Львові цієї теми не порушували, коли я вчилася. Але я вчилася до третього класу у Львові. І це мої найкращі роки.

У школі у класному журналі в мене було закреслено "росіянка" і написано "жидівка"

– У якій школі ти в Києві вчилася?

– У п'яти. Мене, по-перше, вигнали з однієї школи, тому що "дочці дисидента не місце". Це на Подолі. Там, де був допит, куди прийшли якраз КДБшники. А я почала розповідати... Я мала необережність... Оскільки тато замовляв посилки у громади, у нього грошей не було... І всім родичам раз на пів року, коли хтось в еміграції перебував, передавали посилки. Мама відмовилася від аліментів. І тому ми жили в гостинного типу кімнаті, яку вона ледве вибила. Їй не хотіли давати. Спасибі, хтось із хору Верьовки, хто був у парткомі, хто її любив, сказав: "Ні, давайте їй дамо". І нам дали цю на Малишка.

– На лівому березі. Так?

– Так, на лівому березі. Вісім метрів. Мама спала на підлозі, а в мене під 40 ºC температура. Ми заселилися – порожня взагалі. Панцирна сітка тільки – і на цеглинах її підняли. А от ванна, де можна тільки сидіти... Ми були щасливими. Мама підписала документи, що вона дозволяє йому виїхати, відмовившись від усіх аліментів на мене. А це була трикімнатна кооперативна квартира. І мама, звісно, намучилася страшенно. І тато надсилав посилки раз на пів року. Як правило, там були або джинси великі, якісь дрібнички дитячі, щоб родичі могли продавати, покривало, щоб родичі могли продати і жити на це. І мені іноді перепадало: тато мені дуже гарні учнівські пенали надсилав. І от я у школу приперлась, і з листівкою, де тато, значить, стоїть на "Поалімбанк". І тільки в Ізраїлі зараз зрозуміла...

– Що це таке.

– Так. Рахунок за страхування там же. І от він стоїть: "Мій банк". Я, маленька, думаю: "Тато поїхав, і в нього свій банк. Тато багатий". І я стала ображатися.

– "Чому тільки джинси?"

– По-перше, дешеві. І мені нічого не діставалося. Це ж треба було жити на це. І це, вибачте, раз на пів року. "Мені дублянку б. Та нащо мені ці листівки!" Я досі всі його листвіки зберігаю, листи. "Ти не розумієш, яке щастя – ходити й бачити російські берізки..." А я ненавиділа ці берізки. Вони ведуть до школи. Це ж жах. І мені, значить, треба ходити через маленьку алейку. І тато мені про берізки... "Які берізки? Джинси давай. Де жуйка?" Це я десь четвертий-п'ятий клас. І я принесла цей пенал. Він такий гарний... Там якась мімімішна картинка, рожевий, так відкриваєш, і там олівчики... А в нас же тотальний дефіцит. Прийшли... Зайшла директриса, забрала пенал. Сказала: "Після школи". Вона сховала в сейфі. Прийшла мама. "От вона носить". Ледь не дисидентську літературу. І віддали пенал. Потім прийшли ФСБшники: "А що ваш тато вивіз?" Виявляється, мене допитувати не мали права.

– Дитину, звісно.

– Так. Я була в сьомому класі. І потім ця директриса, сука кінчена... Їй, звісно, царство небесне, її вже немає. Але вона говорила: "Артистка – це повія". Тобто про мою маму. Вона була комуняка.

– У твоїй присутності?

– Сука, комуняка була. І вона весь час: "Забирайте її зі школи. Куди? Дочка дисидента, у вас професія..." Вона не вимовляла слова "повія", але я вже розуміла. Це ж Поділ. Щоб я не знала слова "повія"... Ми змалку, із шести років, уже матюкалися. І от мама мене забрала, перевела в іншу школу. Але щось у мене якось клеїлося, не клеїлося... Там я журнал спалила в одній школі... До речі, тільки в Києві це було – коли журнал класний перегортаєш – і в мене закреслено "росіянка" і написано "жидівка".

– Так? У журналі?

– Тому коли я переїхала в Росію, слово "жид" зникло. Його не було в ужитку. І мене це дуже дивувало спочатку. Тому якщо говорити про стосунки, вони завжди були... Завжди запах якийсь був.

– Так, на побутовому рівні – безумовно. Мало того...

– Риба завжди гниє...

– Мало того, ми ж пам'ятаємо про наявність відсоткових норм під час приймання в інститути, що євреїв не брали, як правило, у вищі навчальні заклади і таке інше.

– Я пам'ятаю. У нас був один академік [Мстислав] Келдиш, яким пишалися: "От єврей в уряді".

– Але він не євреєм був.

– А він виявився не євреєм. Але всі вважали, що один є – і то добре. Тому ти розумієш, що стосовно національного питання...

– Це ж анекдот, коли на з'їзді Компартії Радянського Союзу сидить доярка й голова колгоспу, і вона каже: "Миколо, покажи, де Келдиш". Каже: "Прийдемо в номери – я тобі покажу".

– Так от, розумієш, я однаково впевнена, що якби не якісь домовленості дорослих дядьків, то нічого б цього не було. Це бізнес.

– Добре. Я не сперечаюся зараз.

– І взагалі мені здається, що перенаселення планети. Навіть та істерія, яка зараз коїться з коронавірусом... Ми зараз у Німеччині. Ти бачив кого-небудь у масках?

– Ні.

– І на концертах я не бачу. Люди ходять. І я спеціально ще кажу: "Давайте я вас поцілую. У мене щеплення".

– В аеропортах нікого не перевіряють.

– Не перевіряють нікого.

– Корона є – вірусу немає.

– Так. Та в цьому й уся біда: щось запускається...

– Бізнес.

– Я теж думаю, бізнес.

А хіба зараз на Донбасі триває війна? От про неї я не знаю

– Добре. От ти говорила про Донбас. На Донбасі розв'язали найжорстокішу війну з убивствами... Ти ж була у Львові, коли ховали Кузьму.

– Так.

– Ти ж точно бачила могили молодих пацанів...

– Бачила. Які загинули в котлі.

– Які загинули на своїй, зауважу, території, захищаючи свою, зауважу, країну. Молоді хлопці. Вони ж загинули не просто тому, що так сталося, а тому що знову-таки Росія прийшла і розв'язала це все. Адже зброю воєнторги не продають, яка там була. Найманці прийшли, озброєні люди-росіяни. Їх брали в полон, показували паспорти, військові квитки, прізвища відомі. Вони в тюрмах сиділи. Їх міняють зараз. Ти ж розумієш? Може, ти не хочеш про це думати, але ти маєш розуміти, що це провина Росії?

– Дімо, ні, я не хочу думати, що це провина Росії. Я думаю, що провина завжди лежить, як під час будь-якого розлучення, на обох сторонах.

– Скажи: якби Україна прийшла в Росію, це була б провина України? Якби українські війська з'явилися на Кубані і сказали: "Це наша територія..." Вони ж там не з'явилися.

– А чим відрізняється один правитель від іншого взагалі у світі? От чим відрізняється правитель Німеччини, який довів її до кризи?

– Я тобі скажу. Ти знаєш, у мене є відчуття, що [президент України Володимир] Зеленський від [президента РФ Володимира] Путіна дуже сильно відрізняється на краще.

– Почуттям гумору?

– Чистотою.

– Добре, чистота... Будь-який президент...

– Я кажу "поки". Я ж не сказав, що за рік так буде. Може, за рік він стане таким, як Путін. Я не знаю. Але на сьогодні в мене є переконання, що, по-перше, він не краде, по-друге, він чистий хлопчик, який просто хоче добра своїй країні. От чесно.

– Я взагалі впевнена, що у владі неможливо бути чесним і чистим. Завжди є якісь структури, які будуть поряд із владою, і ти зобов'язаний будеш так чи інакше робити якісь компроміси, які 100% не сподобаються населенню. Населення взагалі завжди хоче все й відразу, як і я б хотіла. І чекати, поки один президент зробить щось для блага народу... Я далека від цих ілюзій. Я взагалі не знаю жодного президента у світі, який би любив свій народ. От я жодного не знаю.

– Як? Хіба Путін не любить свій народ?

– Розумієш, я боюся, що ця любов така... Як тобі сказати? Коли довго живеш з одним народом, як з однією дружиною, якось уже нюансів не помічаєш.

– Лоло, скажи мені... Ти кажеш, що винні обидві сторони.

– Звісно. Я кажу про політичні сторони.

– У тому, що Росія прийшла й забрала Крим і розв'язала бійню на Донбасі, Україна теж винна?

– А я не знаю, що це Росія зробила. От чесно, у мене немає таких відомостей. Тому що люди, які живуть на Донбасі, кажуть... Я ставила запитання: "Ви хочете повернутися?" Вони кажуть: "Ні. Після того звірства, яке ми бачили, – ні. Ми хочемо тільки в Росію". Це ж говорять звичайні люди. Мені, хто не є політиком, я не маю впливу, ваги...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Люди, які на Донбасі зараз воюють проти України, – де вони беруть зброю?

– А хіба зараз триває війна?

– Звісно.

– От я про неї не знаю.

– Звісно. Тобто стоять на кордоні... На Донбасі розділення є. З одного боку стоїть українська армія, з іншого боку стоять два корпуси так званих "ДНР" і "ЛНР", де по 15 тис. осіб, багнетів. От скажи: чому вони воюють? Звідки в них танки? Звідки "Буки", важке озброєння?

– Ти можеш поставити це запитання політикам, які реально...

– Я тебе підводжу до думки.

– От я проїхала – я не побачила військових.

– Ну, ти тут теж їздиш дорогами – ти не бачиш.

– Але я побачила міліцію, яка просто стежить за порядком. Я не проходила військових кордонів, я не бачила гармат, я не бачила снайперів. Тобто снайперів я могла і не бачити, припустімо, але я не президент, мене не треба охороняти.

– Тобто цих хлопців, чиї могили ти бачила у Львові, – їх убили такі самі українці?

– Дивись. Я, наприклад, не знаю... Я тобі розповім чому. Коли поховали Кузю, частина кладовища – вона під склепи, родинні склепи. І я випадково забрела на той бік, який був свіжим. Й однакові могили абсолютно...

– І прапори.

– Жодного.

– У Києві прапори на Берковцях.

– Ні. Це маленьке кладовище піді Львовом. Могили свіженькі насипані. Я просто здивувалася, які вони однакові, як багато їх, і за віком 18–19 років. Там не написано, де загинули, але я розуміла з огляду на те, що відбувається, що ці люди загинули саме тут у 18–19 років. Це жах. Ти знаєш, я це говорила раніше, але чомусь і Україна мою цю фразу – про могили, які я бачила, – вирізала.

– Ми не виріжемо нічого.

– Ти не виріжеш. А могили ж давно вже. До речі, тоді ще жодного такого сильного розголосу цього конфлікту не було. Тому хто перший прийшов... Якби я була політиком, якби я дійсно...

– Лолочко, ну як, "хто перший"? Вони ж загинули в себе, на своїй території. 13 тис. осіб, Лоло. 13 тис. у себе вдома, захищаючи свою землю, загинули від рук російських найманців і російського зброї. Ну як?

– На могилах нічого не написано. Навіть де вони загинули.

– А якби було написано, ти б повірила?

– Ти знаєш, напевно, варто було б написати, що ці люди загинули за таких обставин. А знаєш, який це вигляд мало? Як покинуте кладовище. Не в розумінні естетики кинуте, а в сенсі: от закопали стількись – і всі мовчать. Але якщо це так, тоді Україна має щосили їм ці могили показувати і говорити про це. Але чомусь минуло дуже багато часу – Кузі вже скільки з нами немає – ніхто про ці могили не говорив.

– Про ці могили Україна говорить постійно. Просто в Росії цього не показують. Це можна побачити тільки в інтернеті.

– Я говорила, на Україні... Ну так, я очевидець могил, але я не очевидець подій. Я очевидець того, що я сказала: коли я проїжджала після концертів Донбас, нічого, крім убитого асфальту. Абсолютно вбитого... І коли ти в'їжджаєш на територію вже ближче до Ростова, асфальтна дорога. Ми приїжджали вночі автобусом. Жодних супроводів, автоматників, військових – нікого не було. Наш автобус, апаратура, музиканти. Проїхали – усе. Але відчуття моторошне. Тому що ти спілкуєшся з людьми, які пережили стільки, що тобі за життя не пережити. Але от вони не говорили, хто розв'язав. Але вони сказали, що вони назад в Україну не хочуть. Нікого завербованих поруч зі мною не було. Тому що це тітки, які мене любили.

– Те, що вони сказали, що назад не хочуть, – я вірю. Знаєш чому? Тому що з Донбасу виїхало 1,5–2 млн осіб. Виїхало. Як правило, кращих людей, які вміли працювати руками і головою. Вони не змогли перебувати в цьому божевіллі. Там сьогодні залишилися люди, які не хочуть їхати з рідної землі, тому що це рідна земля. Я їх розумію. І там сьогодні залишилися люди, які люблять "русский мир", як Путін назвав його, які, може, етнічно росіяни і які вважають, що "так, тут має бути Росія". І звісно, вони хочуть, щоб там була Росія. Навіть більше...

– Але вони це хочуть після того жаху, який вони пережили.

– У Криму завжди хотіли. У Севастополі – так точно завжди хотіли, щоб була Росія. Я про це знаю. Я про це кажу в нас удома.

– Так, я чула, що ти говориш. І добре. Севастополь – місто російських моряків. Тому ти сам говорив про Лужкова, який будував там будинки.

– Звісно. А наші не будували. Наші тільки крали.

– Ну то й що? Люди шукають, де краще і де спокійніше. Люди не хочуть воювати. Це хвора психіка хоче воювати. Хворий скрізь знайде пістолет, автомат, гранати.

– Зараз ти маєш рацію. Люди шукають там, де їм краще.

– Так. А виродки шукають зброю.

– Але якщо ти живеш в українському Криму, а хочеш жити в "русском мире", підніми свою дупу – і переїдь у "русский мир". Не тягни територію за собою, вона не твоя.

– Якщо люди етнічно росіяни... Добре. Тоді ми з тобою, припустімо, із єврейським корінням, усе життя проживши на Західній Україні, у Києві...

– Лоло, я Київ обожнюю, Україну обожнюю. Це моя країна.

– Тоді з'ясовується, що ми жиди і маємо тільки от... Розумієш? "Їдьте до себе в Ізраїль", – кажуть.

– Ми, може, і жиди, але я, наприклад, в Україні вдома, це моя країна.

– Правильно. Це вдома. А в мене взагалі три будинки на сьогодні. Чотири.

– Ти багатша за мене в чотири рази.

– Я космополіт. Для мене Україна – мій дім, Росія – мій дім, Болгарія – мій дім, тому що я люблю цю глушину. І Ізраїль – ще один мій дім, тому що в мене друге громадянство.

– У тебе там банк: "Поалім", – що залишився у спадок від батька, так. (Сміються).

– У мене страхування. Ти розумієш, у чому річ? Щоб говорити про такі речі... Узагалі будь-яке слово, сказане в ефірі, – це провокація когось на щось. Як мене використовували? Просто: я працюю корпоратив за кордоном. Не буду називати, у кого і що. Потім з'ясовується, що мою заборону на в'їзд видав один із гостей. Я запитала: "Господи, твою матір, мене-то за що?" Я не член якоїсь партії, я не їздила ні з ким, хто підтримує... Це не в моєму характері. Я не люблю взагалі жодних заходів, які мене будуть зобов'язувати когось любити. Я взагалі не люблю боятися. Тому будь-яка влада – у мене завжди слово... Послати подалі.

Заборона на в'їзд мені в Україну була замовленням. Мені сказали: "Із вами – голосно"

– Сказати, чому не пустили в Україну?

– Мені дослівно сказали: "Із вами – голосно. З іншими – не голосно. А тут ми знали, що буде голосно". От і все. Я-то чого?

– Я тобі скажу.

– Я й у Кремлі-то не була жодного разу, окрім концертного залу.

– Хочеш, я тобі поясню? Я це пояснив Кларі Новіковій, до речі. Ми з нею розмовляли, вона запитує: "Чому мене не пускають в Україну?" Дивись. Крим – це українська територія. Ти можеш не погодитися. Я поважаю твою думку. Але ми ж нормально говоримо.

– Для мене це територія людей передусім.

– Зрозумів. Крим – це українська територія. І коли людина приїжджає в український Крим, нехай він сьогодні навіть де-факто російський, але він де-юре український, – коли людина приїжджає в український Крим, не проходячи української митниці і кордону, вона потрапляє на українську територію незаконно. От і вся історія.

– Хочеш, я тобі розповім інше?

– Якби б ти з Херсонської області заїхала, було б інакше.

– От зараз я буду через дупу літати! Вони, сука, гроші гребуть лопатою і мільярдами, а я, твою матір, усе життя літала з Москви прямим літаком. Україна була і Крим був українським.

– Ти по-своєму маєш рацію.

– Зараз президент сказав... Хлопці, слухайте, ви тут розбирайтеся, твою матір. Мене, головне, не вбивайте. Я поїхала на гастролі. Я сім'ю годую.

– Ти по-своєму маєш рацію, але з погляду законів держави Україна ти не маєш рації. Тому держава тобі сказала: "Лоліто, якщо ти заїхала в обхід держави, ми тебе не пустимо". Тобто це єдина причина. Так усе.

– Мені розповіли цю причину. Я тобі розповіла. Мені сказали віч-на-віч: "Із вами – голосно". Це було замовлення.

– Добре.

– Добре. Я тобі скажу. Частина моїх друзів... У всіх родинні зв'язки, люди звикли відпочивати. Щоб не мати геморою, поїхали через Херсонську область.

– Так.

– Їх не пустили. Не були вони ніде, нічим не заплямовані, ніхто політикою не займався.

– Чесно кажу: не знаю.

– Так, у мене друзі. І ще, знаєш, у відстійнику люди сиділи і мені телефонували: "Твою матір, я сиджу вже..."

– Наш один друг, Лоло, зірка взагалі російської естради, каже мені: "Що мені робити?" Я тобі скажу його прізвище після програми. Каже: "Що мені робити? У мене у Криму нерухомість. І я хочу приїжджати в Київ і Україну, і в Харків, і в Одесу, і у Львів. Як мені так вчинити? Я хочу провідати свою нерухомість". Я йому кажу: "Дивися. Сідай через Херсон – і їдь у Крим". – "Я що, з глузду з'їхав?" – "Ти інакше не заїдеш більше в Україну". Він сів – поїхав через Херсон. Заїхав у Крим – і повернувся. Він їздить без проблем. Це дуже гучне ім'я.

– Він завербований.

– Моссадом.

– Він завербований абсолютно. Тому що мої друзі не мають стосунку ні до шоу-бізнесу, ні до політики. Просто тому що в когось там із друзів весілля, хтось, там, звик узагалі просто тусуватися влітку... Не пустили. Реально не пустили. І жоден із них не заплямований, не завербований невідомими.

– Я можу в це повірити. Можу. Тому що я знаю випадки, коли не пускають із невизначених причин. Просто не пускають. Я це знаю.

– Тому я вважаю, що це в цьому випадку... Треба до мишей дотр...хатися. Ви між собою, політики, розбирайтеся. Якого ви людей раком поставили? Жерти незабаром буде нічого, продукти всі штучні, рак у дітей – як не знаю що, алергії – як не знаю що... Твою матір, нема чим більше зайнятися? Отже, населення має жити окремим статевим життям, ці будуть між собою ділити мільярди... Якби хтось зі сторін не заробляв, уже б припинили цю війну.

– Ти Путіна коли-небудь бачила?

– Живцем – ніколи.

– Ти знаєш, у мене до тебе є пропозиція: якщо ти побачиш його наживо...

– Таких, як я, не пускають у космонавти.

– "Таких не берут в космонавты..." Ні, тебе пустять. Якщо ти його побачиш наживо, підійди до нього і скажи: "Дядьку Вово, чи не хочете ви відкермувати назад?"

– А нумо ти підійдеш. Навіщо я? Знаєш, як дітей вчать? "Дівчинко, ходімо, я тобі цукерку дам". Ти зараз ось це й робиш.

– Я дуже хочу з дядьком Вовою поговорити. Я, навіть більше, сказав на нашому телебаченні – і це поширилося скрізь у YouTube: я б $50 тис. дав, щоб із дядьком Вовою зробити інтерв'ю.

– Кому б дав?

– Ну, дядькові Вові. Може, він би віддав дітям, які хворіють на рак, як ти кажеш.

– На рак хворіють у всьому світі однаково. Через екологію.

– Я готовий $50 тис. Володимирові Володимировичу дати за право на інтерв'ю. Я це вже сказав.

– Я що, прессекретарка його?

– А ти ж мені сказала, що "скажи ти йому". Я готовий йому це сказати.

– А я до чого тут?

– Ти кажеш: "Скажи". Я готовий.

– Дімо, чесне слово... Є речі, які на моєму рівні навіть обговорювати не варто. Тому що це те саме, що в нікуди. Я не можу назвати себе космополіткою. І, відверто, вдячна гарній освіті, здобутій за комуністів, що я вийшла хоча б з однією фразою з абсолютно непотрібного предмета на кшталт політекономії. Навіщо вона на режисурі, незрозуміло, та однак: "Жити в суспільстві і бути вільним неможливо". Я довго думала, що це можливо: не втручатися, не висловлювати думок. Але я тобі відверто скажу: коли я зрозуміла, що в багатьох речах я зазнаю маніпуляції – і в підсумку моєї думки в мене немає, я свій рот, чесно, закрила. Тому що коли я не розумію предмета, я не можу розмірковувати. Ось я чесно розповіла, що я бачила. Ось була на Донбасі. Підтвердження – мій Instagram. Там видно, як люди плачуть. Так, я ось бачила могили, на яких, до речі, жодних меморіальних дощок, жодних квітів – просто тихо поховані люди, про яких мовчать...

– Ти знаєш, скільки в Росії могил?

– Ось. Я їх теж не бачила. Тут я ховала близького товариша, якого обожнюю і люблю. Це велика трагедія – людська, музична...

– Гарний хлопець був.

– Він приголомшливий. Він, до речі, теж на жодні провокації не піддавався. Він мав свою думку.

– Так, абсолютно.

– Тому ми всі й не переставали товаришувати: тому що ми дуже чітко розуміємо, що це маніпуляції свідомістю і чим завгодно. Ти стоїш на своїй позиції, але ще раз кажу: ти займаєшся політичною журналістикою.

– Ні, абсолютно.

– Я бачила всі твої інтерв'ю.

– Я говорю від себе. Я не є чиїмось представником.

– Ти підкований, ти знаєш усе це. Я не знаю ні про Біловезьку... Ти сказав мені, якого року, – воно в мене вже вилетіло. Тому що, чесно, мені потрібно думати про те, як у цей час – коронавірус, не коронавірус – у мене люди отримують зарплату, мені потрібно продовжувати діяльність, продовжувати розвиватися. Потрібно годувати. За мене держава не думатиме: ні одна, ні друга, ні третя.

– Я пропоную закінчити розмову по Донбас. Останнє запитання. Слухай, я пригадав... Ти пам'ятаєш [співака] Юрія Йосиповича Богатикова?

– Так.

– Як ми кілька років поспіль свята робили, пам'ятаєш? Який він класний був...

– І взагалі все це було разом.

– Ти пам'ятаєш його відому пісню "Давно не бывал я в Донбассе. Тянуло в родные края"? Я, до речі, не був шість чи сім років уже. Із задоволенням туди поїхав би – в український, звісно, Донбас. Але не про це я зараз. Скажи, ось ти була на Донбасі, на тій, окупованій поки що, частині. Ти з концертами поїхала платними чи це були безплатні концерти, благодійні тобто?

– Для людей безплатні. Мені дали зарплату.

– Але хтось тебе повіз. Люди якісь везли тебе.

– Є організатори, які роблять усе. Там це приурочено до якихось певних свят, загальних свят – 8 Березня... Тобто якихось неполітичних свят.

– Я тебе цитую. Після концертів ти написала: "Коли це зникне, як страшний сон, – свої по своїх? Тільки люди із хворою психікою здатні насолоджуватися цим. Коли буде мир? Кому поставити це запитання?"

– Так. Кому?

– Ти розумієш – тільки відверто, – що це залежить лише від однієї людини: від Володимира Путіна?

– Ні, я не впевнена. Я впевнена, що це з усіх боків.

– Від Зеленського залежить?

– Зеленський – новачок на цій посаді.

– Добре. От сьогодні є Путін і є Зеленський. Від кого залежить рішення припинити бійню?

– Від обох. Від мирних перемовин.

– Тобто Зеленський має поступитися Кримом і Донбасом?

– Я думаю, що люди мають зі знанням усіх юридичних механізмів сидіти і знаходити спільну мову. Без інших людей, без країн, у кожної з яких однаково свій інтерес. Розумієш, політика так улаштована і вона настільки мерзенна... Я наводжу власний приклад – Болгарії. Злиденна країна, але вона мені подобається, тому що там екологія.

– Тепла країна. Вона по-людськи тепла. Чи не так?

– Вони ненавидять росіян.

– Чому?

– Вони воювали на боці фашистів.

– Чому весь світ, сука, росіян ненавидить? А хто любить росіян?

– Вони воювали на боці фашистів. Багато хто любить.

– Та болгари любили росіян узагалі найбільше. Уже й вони їх ненавидять.

– Ні! Вони ненавиділи ще під час війни. І в них був свій спротив, і там теж було фашистське свавілля.

– Ближче, ніж Болгарія, до Радянського Союзу не було нікого. Це були наші братики.

– Так називав їх "старший брат". Так ми вважали. Ми виросли в мирі.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Можна в тебе запитати?

– Так. А зараз я тобі можу сказати: я знаю, як вони не люблять росіян.

– Росіян хоч десь у світі люблять? Скажи чесно.

– Люблять. Люблять і поважають культуру.

– Де? Де люблять росіян?

– Ти знаєш, я не бачила...

– Я не кажу "народ" – я кажу "російське керівництво".

– Я уявлення не маю. У мене що, на рівні політичних діячів зустрічі? У мене зустрічі із глядачем, який зі мною розмовляє.

– Де люблять росіян? Скажи. Назви країну.

– В Австралії люблять, в Америці люблять.

– В Америці люблять?

– Так, люблять.

– Зрозумів. Уже дожилися до того, що в Болгарії не люблять. Болгарія – ближче не було нікого.

– Болгарія не любила ніколи. Я це зрозуміла не так давно. Тому що для мене відкриттям було, наприклад, блошиний ринок, де ти заходиш – і здебільшого продають свастику, трикутники, листи діячів СС родинам, альбоми, які присвячені... Я не знала, що Hugo Boss його одягав. Альбоми, випущені до дня народження [Адольфа] Гітлера, – це шалено раритетні альбоми. У мене рука не піднялася його купити. Хоча це раритетна книжка, видання... Але я не могла. Та я розгорнула, я подивилася. Я не змогла.

– Я Hugo Boss не купую взагалі через те, що він Гітлера одягав.

– Я не знала, що Hugo Boss, наприклад... Зрозуміло? Минуло стільки часу, й інші люди... І "Віллерой" (Villeroy & Boch. – "ГОРДОН") посуд теж.

– Так-так.

– Тому в Ізраїлі його не люблять. Я цих речей, наприклад, не знала. Але це предмети розкоші, про які мені говорили. Війна – це концтабори, це смерть, це голод, це воші – це все що завгодно. А ось тут я тобі скажу інше: у Болгарії є вже написи: "Росіянам не продаємо". Ось будинок продається, і написано "росіянам не продаємо". Я зараз не кажу про всіх. Ні, звісно. Ти коли заходиш як турист, люди раді, тому що це бізнес. Але не всі. І коли ти стикаєшся... От я побудувала будинок – і я можу сказати, що я почала трішки розуміти.

– Лоло...

– Та до чого тут це? Вони воювали на боці фашистів.

– Лоло, тому що Росія, сука, скрізь лізе: в Україну лізе, у Грузію лізе, у Молдову...

– Росія хотіла побудувати газогін...

– У Молдову лізе. У Сирію, сука, лізе, у Лівію лізе – скрізь лізе. Сиди займайся собою, займайся Росією. У вас хрінь коїться. Москва – блиск, супер, але в Тамбовську область... Ти знаєш, що в Тамбовській області?

– Я не знаю. У Болгарію ніхто не лізе. Навпаки, їй хотіли побудувати газогін. Правильно?

– Там стільки впливу, у Болгарії... А в Сербії що коять, а в Чорногорії уряд мало не змінили...

– Ось чесно, я про це не знаю. Я знаю про Болгарію. Знову ж таки, нумо питати мене про те, що я знаю, у чому я є очевидцем.

– "Хороша страна Болгария", як співали раніше.

– Тому я кажу тобі, що я це побачила на собі і на багатьох. Коли ми стикаємося із проживанням, коли є там якась нерухомість – ось тут ти можеш відчути на собі. По-перше, бажання нескінченне скористатися тобою економічно. Так, є "росіянам не продаємо". Є такі будинки. А решта – бажання тобою скористатися. Розумієш?

– Розумію.

– А ось тут я дуже прямо роблю так. І вивішую ще прапор.

– Я розмовляю з тобою не тільки як із гарною жінкою, це не так цікаво – я розмовляю з тобою як із розумною жінкою.

– Я не розумна.

– Ти розумна, не прикидайся. Я тебе знаю протягом багатьох років.

– Я не розумна. Якби я була розумна – я мала б уже якісь регалії... Не в сенсі регалій, я проти звань. Я маю на увазі, якось так: я не херачила б у своєму бізнесі у 56 років, намотуючи...

– Була б дружиною мільярдера.

– Ні. Дружина мільярдера – це не моя історія. Я маю сама заробляти.

– Ти б сама була мільярдеркою.

– Так. Але просто якби я була розумною, я вже розуміла б, там, у бізнесі, я була б...

– Добре. Пококетували – годі. Не розумна, добре.

– Я була б дипломатичнішою. А я не дипломатка.

У мене на концертах були монологи, які цілком можна було назвати політичними. Я все прибрала

– Лоло, я в дитинстві ставив собі запитання... Ось країна Німеччина, ми зараз тут перебуваємо. Я їжджу вулицями і ставлю теж це саме запитання: як така культурна, цивілізована нація – нація Шіллера, Гете, Ніцше, Бетховена – як вона могла за часів Гітлера лягти під цю "коричневу чуму", під цю ідеологію фашизму? Що з ними сталося? І я розумію: їх пошили в дурні за допомогою геббельсівської пропаганди. Я ставлю тобі запитання. Ти, напевно, не можеш не бачити, що протягом усіх цих шести років із 2014 року кожен божий день у прайм-тайм на всіх, сука, федеральних російських каналах – тема України. У Росії проблем не залишилося. У Росії все клас. Україна – "фашисти", "бандерівці", "хунта", "наволоч" тощо. От скажи, будь ласка, тобі не гидкі російські федеральні канали? Той самий, бл...дь, негідник, покидьок [Володимир] Соловйов – які щодня знущаються із твоєї Батьківщини?

– Я тобі скажу так. Я приїхала в Німеччину, і тут мені теж люди, які живуть, розповідають, що в Бундестаг уже пройшли фашисти – люди, які проповідують фашистську естетику, скажімо так. Щодо федеральних каналів – я їх не дивлюся. Щодо Соловйова... Знаєш, коли з людиною спілкуєшся особисто... Я ж багато із чим теж можу бути не згодною з того, що ти говориш, але це не змінює мого людського ставлення до тебе і того, що пов'язує. І твої слова про Йосипа Давидовича Кобзона, якого почали пригнічувати...

– Я його люблю, я не приховую.

– Так. Коли ж почався конфлікт, Кобзон, який уже у похилому віці, хворий на рак, – і його за все добре не пускають. Але ти став на його захист. То я тобі можу сказати і про Соловйова таку річ. Коли ти спілкуєшся з людиною особисто...

– Він привабливий.

– Ти не обговорюєш із ним цих речей. Я не дивлюся телевізор приблизно вже років зо три. Коли я зрозуміла, що це впливає на мою психіку... Мама дивиться українські канали. Із мамою неможливо розмовляти. У родині протягом якогось часу були конфлікти. Тому що мама постійно... "Мамо, стоп. Мамо, стоп! Мамо, от 280 каналів я проплачую з Москви: National Geographic, "В мире животных", "Рыболов-спортсмен". Мамо, тільки не дивися. Кіно, прем'єра, голлівудські, "Оскари"... Мамо, будь ласка, все, тему закрили". А мама дивиться українські канали. І нервова система збуджується. Я кажу: "Ми цю тему закрили. Давайте нічого цього не обговорювати".

– Тобто, що таке телевізійна пропаганда, ти розумієш.

– Вона скрізь однакова. І в Америці така сама.

– Але тобі не здається дивним, коли протягом шести років тільки Україна, тільки Україна?

– Я не рахувала, чесно кажучи.

– Шість років.

– Я не дивлюся, бо...

– Я дивлюся.

– Це твоя професія.

– Та я блювати хочу, але я дивлюся. Блюю – і дивлюся далі.

– Якби люди перестали дивитися телевізор, то було б, напевно, простіше. Якби вони стали переважно знову читати книги, займатися освітою... Адже найголовніша проблема, яка виникла, – убили освіту. Те, що за комуністів було нормою, і вважали, що якщо ти не навчаєшся, якщо ти не прагнеш здобути знання, вступити до інституту... Так, тобі треба було бути членом партії, інакше в тебе, там, дисертація не вийде або ще що-небудь таке, але люди рвали. Тому дисидентство було найінтелігентнішим, високоінтелектуальним. Тому... Але питання в тому, що, коли дисиденти почали повертатися, набувши навіть чималих статків за кордоном талантом і розумом, і тиражами, їх влада купила.

– Так.

– І ці люди, про яких говорили на кухні... Але це ж був такий інтелект...

– Ну не всі. [Володимира] Буковського влада не купила, бачиш.

– Когось не купила.

– Були люди, яких не купила.

– Неважливо. Так, є приклади. Люди однаково пам'ятають і вони асоціюють. Але, з іншого боку, моє покоління і твоє покоління – це покоління прихильників освіти. Далі йде пробіл із якогось певного часу. І коли всім пояснили, що освіта – не головне, "на хріна тобі інститут?", потім вона стала платною. Вона стала платною, і не всі можуть собі це дозволити. Далеко не всі. А ті, хто дозволяють, – вони можуть одразу придбати собі диплом. Звідси йде вся біда. От чому я... Хочеш, я скажу тобі відверто?

– Дуже.

– Я дуже розумію цей час як апокаліпсис, як кінець світу, описаний у Біблії. Я вважаю, що це кінець. І ось, ти знаєш, є люди, які – мітинги, площі – це їхній шлях. А я прибрала із програми будь-який натяк... У мене були монологи, які цілком можна було назвати політичними. Смішні, ущипливі. Я прибрала все. Де б і тепер не була. Я все прибрала. Ці люди – у них психіка хвора, у них усе хворіє від цього. Дайте їм заспокоїтися. Ніхто не дає. Не дивіться телевізор.

– Ти знаєш, ти щойно говорила про цих людей – дисидентів та інших світочів думки. Один зі світочів мені каже: "Ну от ви говорите, що в Києві все нормально, а як же факельні ходи? Як же те, що люди йдуть і зігують вулицями Києва?" Я йому кажу: "Скажіть... Ви така розумна людина... Ви розумієте, що це все роблять під камери російського телебачення за допомогою російської агентури? І що багато лідерів українських націоналістів є агентами російських спецслужб?"

– Я чула у тебе це в інтерв'ю. Але ти сказав, що теж скажеш ведучому за лаштунками. Я навіть не питатиму, хто це.

– Я сам тобі потім скажу.

– Краще б я в під'їзд не зайшла... У мене у сраці вода не тримається. Навіщо мені знати агентуру?

– Я протягом трьох із половиною місяців перед виборами ходив з охороною групи "Альфа". Мене 20 людей охороняли.

– Тому що ти займаєшся політикою.

– Тому що я говорив про це. Розумієш? Тому що там Росія. Але я зараз не про це.

– А я не вірю в те, що... Знаєш, чому не вірю? Тому що будь-який поліцейський, якщо в державі немає цієї теми, фашизму... Будь-яка поліцейська команда зробить ручки назад, кийочком – автозак і кийочок глибше.

– А якщо ті, хто мають крутити, теж із тієї самої контори, що робити?

– Я ось...

– Але я не про це.

– А я знаєш про що? Я знаєш, що пригадала? Мені було шість років. Нижній Вал, 37. Нас дуже багато дітей у дворі. І ось багато хто пережив війну, і ми ще знаходили якісь каски, пробиті кулею, якісь снаряди використані. Там сараї стояли – більшості ще з евакуації не розбирали. Ми допомогли їм розібрати люстру кришталеву... Ось так були наші вікна комуналки і ось тут балкони. Не пам'ятаю, як його звали. У нього була онучка, яка з нами гуляла. І ось наші бабусі сказали, що "ось цей був поліцаєм". Він був ровесником бабусі. У нього була дружина-єврейка. І він її особисто в Бабин Яр відвіз на інвалідному кріслі. І весь двір... Це був величезний колодязь, величезний. Нижній Вал, 37. Він такий і є. Або коли дерева були великими... Розумієш? Ми не дружили з його онукою.

– А його під білі рученьки нікуди не відвели?

– Ні, він відсидів штрафбат. Він був нашим сусідом, його ненавидів весь двір. Із ним не віталися, не спілкувалися. І ця бідна дівчинка постійно плакала. Вона ні до чого. Вона ровесниця. Але "твій дідусь був фашистом". Для нас це було так серйозно... Я не можу зрозуміти. Якщо ти мені зараз кажеш, що це агентура й усе інше... А я тобі скажу. Для мене є одне поняття – хвора психіка або здорова. Зі здоровою психікою неможливо придумувати ці схеми. Я за економічні схеми. І хрін із вами. Якщо в мене мозок так не працює, ну скористайтеся мною вже – і все. Отже, я така дурна. Але дайте мені завод, дайте мені місце, де я буду свої болти лагодити – і все, або підлогу мити – чим я зручна. Я за економічні схеми. Завжди є хтось, хто розумніший у цьому сенсі. А це... Це ракова пухлина, це нездорова психіка. І вона може бути скрізь: на Україні, у Росії, у Німеччині, в Італії, у Болгарії – у будь-якій державі. Це вже невиліковне. Тому те, що люди вигадують, "зіг хайль!" і все інше, і ось це під камери... Розумієш, якби суспільство загалом було здоровим, то, звісно, воно б до цього так не ставилося. Один раз – двічі п...здюлів – і нікого немає на вулиці. Правильно?

– Так.

– А зараз немає. А коли я була маленькою, то і мій батько б вийшов, і батьки моїх цих – і як надавали б... І ось ця рука вже стирчала б... Звідси б вийшла!

– Я тобі скажу дуже важливу річ. Коли Зеленський став президентом України, мене попросили приєднатися за допомогою Skype до програми "Первого канала" "Пусть говорят".

– Я бачила.

– Ні, не "Пусть говорят"... Артем Шейнін, "Время покажет". І я сказав дуже важливу річ: "Сьогодення означає крах усієї російської пропаганди. Тому що..."

– Чому тільки російської?

– "...тому що у фашистській, бандерівській Україні, як кажете ви, у якій править хунта, президентом став єврей Володимир Зеленський, якого обрало 73% населення. Водночас чинний прем'єр-міністр – єврей Володимир Гройсман, а лідер опозиції – єврей [Вадим] Рабінович".

– У вас ще не прибрали прем'єр-міністра?

– Ні. Прибирають скоро.

– А, тобто єврея все-таки змінять...

– Ні. Того єврея вже прибрали, але на момент обрання Зеленського президентом... Подивися: ця фашистська, на думку Соловйова, цього покидька... Це моя думка, ти з нею можеш не погодитися. Скажи: "Ти не маєш рації". Скажи мені. Я це прийму.

– Я як доросла людина розумію, що кожна людина годує свою родину. А далі настає особиста відповідальність...

– Та він сука. Поки він годує свою родину, люди вбивають одне одного. Ти розумієш? Під впливом його клятої пропаганди.

– Ні ти, ні він не може цього зупинити.

– Добре. Твоя думка – що він гарна людина і він годує свою родину. Нехай годує далі.

– Послухай. Я просто кажу про те, що люди, які не займаються політикою... Ні ти, ні він не займаються політикою.

– Нехай годує. Усе. Відпустимо його гріхи. Нехай годує.

– У кожного своя особиста відповідальність. Не залежить це ні від тебе, ні від Соловйова – припинення війни.

– Я хочу зараз до тебе достукатися.

– А чого до мене стукати? Я не політикиня. Чого до мене стукати?

– Я хочу достукатися. В Україні, яка, на думку пропаганди російської, є фашистсько-бандерівською країною...

– Та не кажуть так.

– Як? Подивися Соловйова. Він каже: "Ви нацисти! Ви фашисти!" Він кричить.

– Він це говорить конкретно комусь.

– Та ні. Він каже: "Україна – це нацистська держава". Та подивися. Ну чого ти!

– Я не чула про те, що "Україна – нацистська держава".

– Лоло, повір мені на слово. Отже, у цій країні...

– Я маю подивитися це реально.

– Після нашої розмови ти подивишся. У цій країні перемагає із 73% голосів єврей Зеленський, чинний прем'єр-міністр – єврей Гройсман, і лідер опозиції – єврей Рабінович.

– Отже, це Ізраїль, а не Україна.

– Очманіти. Розумієш? Ось це "фашистська країна".

– До чого тут одне до іншого? До чого тут те, що єврей переміг на виборах?

– Ну як? "Бандерівці" ж керують.

– Скажи мені: профашистські елементи є? Усе-таки є?

– Як у будь-якій країні. І в Росії є, і в Україні є. Звісно.

– А до чого ми домовилися? А 20 років тому не можна було уявити таку відповідь.

– Лоло, за націоналістів проголосував 1% на виборах.

– Колись у Німеччині – ти сам сказав – так само починалося. Гітлера не сприймала аристократія.

– У нас немає прецедентів для продовження. У Росії націоналісти теж є, і це нормально. У Німеччині є. Скрізь є.

– Вони є скрізь.

– Просто некритична маса.

– Поки що некритична маса. От мене це хвилює. Розумієш? Те, що ми зараз говоримо про те, що це раптом стало нормою – навіть 1%. А за 10 років їх буде 5%, 7%, 10%. Ми прямуємо до цього. Ми просто прямуємо до цього. Тому що, розумієш, від мене користі мало. Ось я тобі сказала: так, хтось ходить на мітинги, а я прибрала всю політику з концертів. Тому що я саме за здорову психіку і за те, щоб люди... Що менше ти реагуєш, то менше ти відповідаєш взагалі такими... Ось ти зараз мене провокуєш.

– Ні. Я ставлю запитання.

– Ні, ти мене провокуєш.

– Ну ні. Ставлю запитання.

– Як професійний журналіст, який займається політикою, ти мене провокуєш. А я тобі сказала, що я не космополітка, але водночас я не сприймаю всього, що відбувається. Оскільки я не аналітикиня, у мене інша робота. Я не можу до тебе зараз апелювати фактами, які будуть контрфактами.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Скажи, будь ласка: через дії Росії проти України у тебе сьогодні як у росіянки відчуття пекучого сорому немає? Ну просто сорому, ну не пекучого.

– Хочеш, я тобі скажу чесно?

– Так.

– Усі, з ким я спілкуюся, – глибоко інтелігентні люди – жодного разу себе не протиставили Україні. Ті, з ким спілкуюся на Україні, як і раніше, – ніхто не протиставив себе росіянам. Тому в наших стосунках це питання не поставало. Отже, те, що називають "пропагандою" і показують на будь-якому телебаченні... Коли мене ще пускали, я увімкнула телевізор у вітальні. І, звісно, я завжди дивлюся українське телебачення. Усі завжди казали, що стосовно шоу-бізнесу воно в цьому сенсі – за технологіями, за творчістю, за всім – класне. І завжди Росія, творча Росія, поважала і любила. Я побачила якісь передачі, пов'язані... У Росії, до речі, цього ще не було. Пов'язані з відрізаними головами, із траншеями, зі зґвалтованими вагітними жінками... І оце... Я його вимкнула. Це було українське телебачення. Воно нічим не відрізнялося від того, що ти розповідаєш мені. То де тут істина? Ще раз кажу: якщо хтось, обравши таку професію, найдавнішу, так чи інакше, – має ресурс і змушений його мати, і змушений утримувати свою родину і теж добре жити, як усі журналісти, які займаються політикою, тих, які бідують, я не бачу, чесно кажучи, і кожен до якоїсь політичної сили адаптований...

– Ні. Я – ні. До жодної.

– Якби я розумілася на політиці, я б сказала.

– Я на всі сили чхати хотів.

– Я до тебе ставлюся як до людини, у якої була газета, моя улюблена, яка організовувала творчі вечори, яка створила галерею портретів, яку й зараз хочеться переглядати, тому що вона чиста і в дуже гарному сенсі наївність – та, якої немає зараз ні в розмові, ні в очах. Це інша галерея портретів.

– Лоло, гляди-но. Політиків зневажаю практично всіх.

– Але ти працюєш у політиці.

– Ні.

– Так. Ну як "ні", коли "так"?

– Я взагалі кажу як абсолютно щира людина, яка має власну думку. І моє фінансове становище дає мені змогу ні з ким не звіряти свою думку і ні від кого не залежати.

– Такого не може бути.

– Присягаюся тобі!

– Це чудасія. Тому що завтра прийде якась наволоч, яка, як ти кажеш, лапки піднімає, – і ось тут ти робитимеш вибір. Або вони скажуть...

– Ні. Я піду. Із професії піду.

– Тобі вже є на що піти.

– Та мені від самого початку було. Тому я й можу бути незаангажованим і говорити...

– Я не вірю в незаангажованість усього, що показують.

– Присягаюся тобі.

– Це умови гри будь-якої країни.

– Ні. Цілковита незаангажованість. Цілковита. Коли був Порошенко, я казав, що ненавиджу Порошенка. Ненавиджу. І зробив багато для того, щоб Зеленський виграв. Бо не хотів, щоб Порошенко був іще раз. Тому що Порошенко і Путін – друзі.

– Зачекай. Щоб виграти будь-які вибори, потрібні фінансові ресурси. Жодне телебачення особливо... Так, воно якийсь відсоток дасть...

– Я тобі зараз скажу – ти сміятимешся. Я підтримував на виборах у першому турі кандидата Ігоря Петровича Смешка.

– Завдяки тобі я дізналася про цю людину, яка мені страшенно симпатична, завдяки інтерв'ю з тобою.

– Я обожнюю його. І ти знаєш, я розмовляв із [бізнесменом Ігорем] Коломойським... Цього я нікому не розповідав. Я кажу: "Слухайте, у Смешка було 1,8 млн грн. Він витратив усе. Це безпрецедентний факт. Він здобув 6%". І Коломойський каже: "Зеленський узагалі нічого не витратив. Він заробив". Я кажу: "А як Зеленський заробив?" – "Концерти". Передвиборчі концерти кандидата у президенти Зеленського дали йому змогу ще заробити гроші. Розумієш? Ось що таке українська політика.

– Я думаю, що це світова політика.

– Ну всі витрачають, а Зеленський заробив. Ти розумієш, як цікаво? Безпрецедентний факт.

– Ти знаєш, мені теж дуже хочеться вірити в те, що є якийсь абсолют...

– Лоло, Україна – інша історія, поглянь. Інша історія зовсім. Купа незалежних людей.

– Людство просувається лише визначеним шляхом розвитку, який описано. Римська імперія загинула так чи інакше. Усе, до чого ми дійдемо, – це Римська імперія. Вона з усіх боків.

– Згоден.

– Так. Це коли гроші затьмарили розум зовсім, коли людське життя – ніщо, коли один президент, можливо, і не зможе зупинити війну, тому що йому треба народ нагодувати, але йому треба, щоб ще було тепло. Моя мама каже постійно: "Ну що ж таке, трясця твоїй матері! Не прибирають під'їздів. Нікому не дотелефонуєшся. Гарячої води немає взимку".

– Правда.

– Я їй колонку передала потягом, я їй плиту передала потягом. Так. Когось тр...хає народ? Та нікого. Це бабки, шалені бабки. Я не знаю Коломойського. Він коли останнім часом в інтерв'ю перед виборами...

– Він дуже веселий.

– Я зрозуміла, що він дуже веселий.

– Любить співати.

– О, я зрозуміла. І шоу-бізнес. Я зрозуміла. Це все чудово. Тільки я розумію, що це потужний політик, можливо, із негативним ніби знаком. Хижий, потужний, і, у принципі, те, що я чула як пересічна людина, що якраз завдяки Коломойському на Україні... В Україні з'явилися люди, які зі свастикою. Ось що я чула як пересічна людина. Ти зараз можеш мені, звісно, відповісти на це. Я тобі сказала: так, це розмови бабок-пліткарок, які я чула.

– Я Коломойському особисто поставив це запитання. Віриш?

– Він тобі одразу взяв і відповів.

– Але моя справа – запитати. Я запитав: "Це правда, що ви фінансували націоналістів?" Я в нього прямо запитав про це. От бачиш, ти говориш про це. А я в нього прямо запитав. А знаєш, чому запитав?

– Чому?

– Тому що я не залежу ні від кого. І від Коломойського зокрема.

– Добре. Ти не залежиш. Чудово. Він тобі так одразу й відповів. Він що, мусить перед тобою звітувати?

– Моя ж справа – запитати. Його справа – відповісти.

– А ми не знаємо відповіді на це запитання.

– Не знаємо.

– А для мене було страшно почути, що єврей Коломойський, який в Ізраїлі, – він ніби підтримував людей або, як кажуть, створив людей, які от зі свастикою й усією цією штукою. Ось у мене паралель пересічної людини. Розумієш?

– Розумію.

– Для мене це страшно. І до чого тут Україна як країна чи Росія як країна? Люди... Господи, який же відсоток людей, які мають владу? Не знаю, як його обчислюють. Якийсь нуль – чогось там.

– Але від них усе залежить.

– Залежить. У цьому й усе лихо.

– Хоча Україна продемонструвала, що й від людей залежить. Дивись, двічі вийшли. Стільки людей вийшло – і двічі змінили режими.

– А пуття немає від цього всього.

– А це правда, це правда.

– Ти розумієш, слово "режим" мені не подобається.

– Було б пуття. Так, ти маєш рацію.

– Як кажуть, економіка завжди в будь-якій країні, коли тоталітарний режим...

– Пам'ятаєш, за Брежнєва: "Економіка має бути економною"?

– Так.

– Ми ще пам'ятаємо Брежнєва.

– Пам'ятаємо. І п'ятирічку поховання.

– Так-так-так.

– Це був улюблений шантаж педагогів в інституті: щойно гинув генсек... А я поховала всіх, поки вчилася. Ми тікали з лекцій. І якщо нам казали: "Ви що, із глузду з'їхали?" – "Ви що, не підтримуєте владу?" Зрозуміло, що ми знущалися і були маніпулянтами, але тут нічого не скажеш ніби проти. Але ж тільки за тоталітарних режимів розквітає економіка.

– Лоло, скажи... У тебе багато колег, і багато з них так, дуже суттєво, підтримували Путіна: [Олег] Газманов, там, [Микола] Расторгуєв, [Лариса] Доліна тощо. Я не прошу прізвищ. От сьогодні, коли ви зустрічаєтеся, чи є серед твоїх колег люди, які вже починають про щось замислюватися? "А чому проти нас санкції запровадили? А чому весь світ Росію не любить? А що відбувається взагалі? А чому курс падає?"

– А чому я не відчуваю, що весь світ Росію не любить? Я росіянка. Так затр...хали, задовбали, що коли я приїхала в Америку на гастролі кілька років тому: "Розмовляти чи не розмовляти російською?" – "Ой, а ви звідки? Із Москви?!" Так похер людям, що кажуть "от Росію не люблять". Російські люди, яка різниця, за національністю вони хто: удмурти, татари, євреї, українці... Добре, етнічно, я маю на увазі. Мені ж психопати не траплялися, які казали: "Ось ти приїхала, там, червона Москва..." Та ніфіга. Нічого цього немає. Я на собі цього не відчуваю. Вони ж не знають... Я зайшла в магазин – я для них не артистка – я просто покупчиня, там, пересічна людина, туристка з Росії. Чому я не відчуваю? У Болгарії я зіткнулася тільки з тієї простої причини, що коли в тебе нерухомість, ти в будь-якій країні зіткнешся. Те, що мені розповідають наші російські німці, які тут живуть, не прикрашає Німеччину. Це нам як туристам тут просто очманіти.

– А чого росіянам не хочуть у Болгарії продавати житло, а швейцарцям – хочуть?

– Послухай. Газогін багато б чого змінив. Чи що там? Газогін.

– Так.

– Багато б змінив. Тому що в болгар жахіття: вони топлять дубом, що абсурд на сьогодні... Уявляєш, я купую дрова дубові. Та в будь-якій країні світу люди б застрелилися від думки, що дуб можна спиляти на дрова. А в Болгарії топлять дубом. Розумієш? Отже, опалення немає.

– Болгарія дуже бідна.

– Дуже бідна. Її  б урятував цей трубопровід. Турки щось там кричали, кричали – раз! – відкрили. Тому що економіка перемогла.

– Турки зараз не друзі, так.

– Я кажу про конкретний факт економічний. Що означає "друзі, не друзі"? Потім дивлюся – раз! – газогін відкривають. Правильно газогін? Тому що я плутаю – нафтовий, газовий...

– Як співав Розенбаум, "бабки вместо берез шелестят над страной"...

– Розумієш, у цьому все й полягає. Турки подумали про те, що їм потрібен газогін і що їхнім людям потрібно, – отже, це їхня економіка. І вони розвивають її, і чхати хотіли на всіх. Тому вони продають житло. У Болгарії ти навіть уже нічого не продаси. Тому що ми купували – воно було дешевшим, ніж, припустімо, у нас. У нас у Підмосков'ї дорожче коштувало, ніж там, наприклад, квартира. А тепер я її за дві копійки можу тільки продати. Навіщо? Нехай стоїть. І екологія. Через те, що продукти інші, зникають алергії, ти дихаєш повітрям... Я терпіти не можу море – воно мені не потрібне. Там у серпні теж ця кишкова паличка. Але, до речі, тільки росіяни домоглися, щоб вивели цей лайновідсмоктувач. Так-так-так, ти не повіриш. Тому що тільки росіяни, приїхавши й заволодівши майном, виявили, що лайно стікає просто біля берега. Тому що вони набудували житла швидко-швидко. І росіяни змусили звернутися до Євросоюзу з листами. І болгари змушені були.

– У нас в Одесі лайно теж туди само стікає.

– Але просто тут усі зібрали листи. Люди-власники просто писали.

– Удобрює море.

– Ні. Там потужна кишкова паличка, після якої в дітей до 10 років розвивається астма.

Чоловіка-президента я собі не хотіла б ніколи. Його ненавидітимуть усі

– Улітку 2014 року в інтерв'ю радіо "Говорит Москва" ти назвала Путіна генієм, а [експрезидента США Барака] Обаму – ідіотом і дебілом. Ти досі так вважаєш?

– Я поясню. Ця моя фраза була пов'язана з конкретною ситуацією. От ситуації я не пам'ятаю. Слова пам'ятаю. За них відповідаю. Зуб даю. А це було пов'язано з якоюсь дуже конкретною ситуацією, де... От зараз я її не згадаю, але тоді Обама мав вигляд просто лихого... Ну, не генія, а... Ще пам'ятаю: дівчина [колишня спікерка Обами Дженніфер] Псакі. Прізвище запам'ятала.

– Так, я теж пам'ятаю Псакі, так.

– От я пам'ятаю Псакі. І мене це вразило. Тому що я живу у країні, у якій того, про що вона каже, не відбувається. І щось сказав таке Обама, на що Путін дуже відповів м'яко і нормально. Не було такої ситуації.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти б такого чоловіка, як Путін, собі хотіла?

– Знаєш, покажи мені жінку, яка б не хотіла мужика, за яким будеш як за кам'яною стіною. Неважливо. Єдине я можу сказати: зараз я про мужика. А от чоловіка-президента – ніколи. Тому що його всі ненавидітимуть. Немає такого президента, якого б любили. Немає, неможливо. Тільки одна країна є, де змушують плакати, навіть коли помер. І не плачеш – тебе відразу... Але я не думаю, що... Можливо, у них і витравлено людський стан "люблю – не люблю", їм не дають можливості сумніватися. А от для всіх інших: ти ухвалив такий закон – одним він добрий, а інші кажуть "ні".

– Ти із Зеленським добре знайома?

– Звісно, із Вовою добре знайома. Не близько, не як приятелі, які ходили одне до одного в гості. Але в нас дуже теплі стосунки залаштункові. Дуже теплі.

– Що ти про нього думаєш?

– Я думаю, що це страшенне випробування. Це найстрашніше випробування. Тому що вже склалися олігархічні клани. І я не уявляю, як артист із чудовим почуттям гумору і реакцією може перемогти це жартом. Тут треба бути серйозним економістом і треба увімкнути звіра. Тому що ти не будеш любим усім. Ти не можеш... Завжди буде щось, що треба буде ухвалити на догоду людям, але це буде невигідно якомусь олігархічному клану, який уже такий спрут скрізь в економіці... Я не знаю, як впоратися.

– Та це мафія.

– Мені страшно, наприклад. Я не знаю, що відчуває Володина дружина. Я не знаю. Просто я не хотіла б бути дружиною президента ніколи.

– Вона дуже не хотіла, щоб він ішов у президенти. Вона була категорично проти. І дізналася про те, що він іде, останньою. Цікаво, чи не так?

– Ну, дружина завжди дізнається про якісь речі. Просто мене нудить, тому що я постійно... Чому я маю робити вибір? Чому я маю називати Росію "агресором", Україну – там, "агресором"? Чому я мушу це робити? Поясни мені. Я так не живу.

– Ні, не мусиш. У жодному разі. Ніхто нічого не мусить узагалі.

– Для мене ця верхівка – вона вся живе окремо. Причому практично в усіх країнах. Усі живуть окремо. А ми тут усі хробаки могильні. І реально я не жартую про перенаселення. Я розумію, що це все – дебілізація країн, відсутність медичної освіти – це все до могильних хробаків. Вони здохнуть. Тому що хрін його знає, як ними керувати. Вони ж однаково періодично примхливі. Цим хочеться того, цим – ще чогось. Працювати, до речі, вже ні в кого бажання немає. Красти хочеться, а працювати не хочеться.

– Так, неможливо знайти тих, хто працює.

– Так. Я тобі можу сказати, що дуже складно знайти просто на фізичну роботу.

– 2012 року в ефірі телеканала НТВ відбувся бенефіс "Пані президентка", де ти вирішила пофантазувати й уявити себе в ролі президентки країни. Зараз на місці Путіна чи Зеленського ти себе можеш уявити?

– Ні за що в житті. Ні за що в житті. Це як уявити себе міністром культури. Здається, що це круто.

– І просто.

– Так. А це бібліотеки... У нас усе звелося... З огляду на пресу, яка, до речі, висловлює думку й нічого завуальованого, більше за всіх, здається, міністру культури перепадало й перепадає. Я, щоправда, не знаю, той у нас чи не той залишився. Не стежу за цим.

– Змінюються.

– У нас усе знову звелося до з'ясування, які бюджети на фільми виділено – і все.

– Звісно.

– А це насправді, зрозуміло, музичні школи, бібліотеки... Усе, чого немає фактично...

– "Бабки вместо берез".

– Тому я ніколи не хотіла б, іще раз кажу... Я навіть не уявляю, що таке президент.

Україна вабить. Я цього ніколи не приховувала

– Україна, де ти народилася і виросла, тебе вабить?

– Вабить. Я ніколи цього не приховувала. І можу сказати... До речі, Володя Соловйов за мене неодноразово заступався, коли хтось починав... Коли мою фразу з контексту вирізають і вставляють. А ось він якраз заступався: "Вона має право. Це її Батьківщина". Тому, ти знаєш, немає такої... Блін, я давно перестала думати, що істина... Вона навіть не посередині. Я не знаю...

– Істина у вині.

– До речі, гарна річ. Хочеш?

– Так, хочу.

– У нас є льох. Мені в Німеччині постійно дарують.

– "А у нас із собою було", як казав Жванецький.

– У нас, здається, червоного пляшка є. Нам дарують увесь час глядачі. Я мужикам віддаю, але у мене може й бути.

– Зараз, якщо є, було б чудово. Ми йдемо далі. Я цитую сухі рядки протоколу: "23 квітня 2017 року під час перетину кордону України Лоліту Мілявську було знято з поїзда "Москва – Київ" у Конотопі у зв'язку із забороною СБУ в'їзду на територію України строком на три роки". Як це відбувалося?

– Це було максимально тактовно, про що я й говорила. У мене прикордонники попросили вибачення. Сказали: "Ми нічого не можемо зробити. Дивіться. Ось тут написано: сайт "Миротворець". До цього я їздила три роки спокійно на гастролі. Зачепилися за інтерв'ю, яке я давала керченській газеті. Тому що я була на акції, яку вигадала від самого початку Україна, коли на стадіоні всі гроші від проданих квитків витрачають на придбання форми, обладнання для секції малозабезпечених дітей. Отже, ця акція – вона і залишилася. Люди, хто займався нею, коли це була Українська держава, не кинули цю акцію, коли це стало російською державою. Вони її проводили. І я не знаю, як зараз, чи проводять вони її щороку. І я брала в ній участь. І там було зібрано колосальні гроші на футбольну форму, м'ячі, на ворота – на все. На те, щоб тренери могли отримувати зарплату. І ось за абсолютно невинне інтерв'ю про спорт і про те, що добре, що ця акція залишилася, добре, що ті, хто нею займався... Жодної політики немає. І раптом...

Чи поїду в Україну? Звісно

– Ти пам'ятаєш, що ти відчула в той момент, коли тебе не пустили додому фактично?

– У мене все тремтіло. Тремтіло обличчя, я дико матюкалася. У мене ніби лайка крізь сльози. Але дуже тактично поводилися прикордонники. Дуже.

– Скільки років ти не була в Києві?

– Ну ось три роки вже не була. Мої підписники в Instagram рахують і пишуть прямо. Я не рахую. Я думаю так: "На все Божа воля".

– Три роки. Строк начебто минає

– Не пустять.

– А ти поїдеш, спробуєш?

– Звісно, поїду. Нічого, що в мене там мама, дитина моя? Бо вони до мене в Москву... Мама не любить, по-перше, пересаджування в Мінську. Для моєї мами це вже імпосібл. Це 77 років. Отже, виключено літак. Потяги... От Україна пустила потяги в такому відстійному стані... "Хочете їхати у свою срану Москву? – називається. – Велком".

– Так, потяги дуже погані.

– Це все, що можна було знайти десь. А чим винні люди, у яких змішані сім'ї, у яких робота? Ну тоді дайте їм, твою матір, робочі місця – і ніхто не поїде в Росію заробляти. Ну, або, знову-таки, любов – хто її скасовував? Однокласників, однокурсників, яких розтягнуло... Нічого. Люди в Америку одне до одного їздять, а тут не можна. Їм треба, як свиням, подати мало не товарняк, сраний абсолютно. Раніше я могла посилку мамі передати. І не тому, що мені треба... Знаєш, я купила щось, щоб мамі швидше, поки ми зустрінемося, поки я доїду... Ліки. Зараз я хрін посилку передам. Її ж ніхто не візьме. Тому я буду тебе просити забрати із собою сумочку.

– Заберу.

– Я купила мамі ліки. Там нічого забороненого.

– Заберу, заберу.

– Вітчиму – черевики. Доньці – костюм. Розумієш абсурд? Я не можу передати посилку. Із кам'яним обличчям стоять: "Не можна".

– Кажуть, що запустять зараз авіасполучення.

– Отже, тоді є проблиски світла. Чи це знову тільки заради комерції? Скажи.

– А є проблиски здорового глузду. Тому що...

– Комусь бабки потрібні. Простоюють літаки.

– Якщо забороняти рух, то забороняти весь рух. Бо чому однією рукою заборонили авіасполучення, а не заборонили потягів? Тоді забороніть усе, або нічого не забороняйте.

– Тоді це тоталітарний світ абсолютно. Поставмо ще колючий дріт, форму, автоматників...

– Багато дурниць ще на всіх рівнях. Але ми розуміємо в Україні, що Росія – це країна-агресор. Це абсолютно зрозуміло.

– Чому ти так говориш про всіх людей? Ну чому? Я громадянка Росії. Я агресор?

– Я не говорю про людей.

– Ти кажеш "Росія". Тоді треба говорити...

– "Держава Росія" кажу я.

– Говорімо тоді, що ви вважаєте. А я вважаю, що...

– Російська влада.

– Так. Є люди, які заробляють на війні. Так нам, до речі, ще у школі пояснювали, що найприбутковіший бізнес – війна. Ми, до речі, про це не знали. Нам навіть не спадало на думку, що війна дає смертельні гроші. У всіх сенсах смертельні. Так от є люди, які люблять воювати, з одного і з іншого боку. До чого тут люди? Чому одних треба називати агресорами? До чого тут росіяни, у яких теж своїх повно проблем? Й українці, у яких теж своїх проблем повно.

– Знаєш, я до росіян ставлюся з великою повагою. І мене взагалі-то якось не тішить тільки одне: чому чесні росіяни не запитають у свого уряду, як запитали чесні американці у свого 1975 року. Вони запитали: "А що ми робимо у В'єтнамі?" Чому росіяни не запитають у свого уряду: "А що ми робимо в Україні?"

– 75-го року, наскільки я пам'ятаю, Джейн Фонда й багато хто прали прапор від крові, американської, вони дістали по повній.

– Американці влізли у В'єтнам – зробили фатальну помилку. Керівництво.

– А скільки людей там загинуло?

– Та страшне діло.

– Скільки інвалідів, скільки скалічених психік...

– Страшне діло. А в'єтнамців скільки поклали...

– Так, і в'єтнамців.

– Але американці запитали у свого уряду: "А якого дідька ми там робимо?"

– За скільки років?

– Гарне запитання.

– Ніхто відразу... Коли тобі кажуть, що твоя національна ідея – ось те, і тебе визначають, ти звик вірити. Чому ти маєш не вірити своїй країні і державі? У якийсь момент ти віриш. Ти можеш, переживши жах, прийти... Я досі знаю, що війна – погано. Бо тому, що ми говорили про Донбас, я почула підтвердження від звичайних людей. Я не маю забувати про те, що це страшно. Просто я людина, яка тепер, коли стріляють салюти... Ти не розумієш, у мене мокрі штани. Тому що мені здається, що це зенітки. А будь-який мудак тепер купує петарди і стріляє.

– Так.

– Розумієш? А для мене це звук війни. І я не уявляю, що ці люди... Тому американці запитали – за скільки років? До цього вони теж зазнавали репресій.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Лоло, але ти в Київ поїдеш?

– Чому ж я не маю їхати?

– Чудово.

– Я хочу сказати, що мої друзі часто їздять. Й особливо мої друзі-геї. У них теж багато романтичних зв'язків. Вони кажуть, що Київ прекрасний і ніхто нікого не чіпає.

– Пам'ятаєш, як у Висоцького: "Мои друзья хоть не в болониях, зато не тащат из семьи. А гадость пьют из экономии..." До речі, ми будемо пити?

– Так. Наливайте.

– Про "гадость"... Дайте келихи.

– Ми із гранчастих.

– Усе має нагадувати про дитинство. Будемо пити із гранчаків.

– Ой, це класно.

– Тільки під'їздів немає.

– А пам'ятаєш, якось грушки-яблучка?

– Так, звісно, грушки-яблучка.

– 78 коп. коштували.

– Яке лайно ми пили в під'їздах жахливих...

– І виросли всі людьми.

– Так. Грушки-яблучка.

– Так і називалося.

– Так.

– А алкоголіки пили "Шипр". І в під'їзді пахло. Тому що вони мочилися там же.

– Ні, пахло, тому що вони мочилися "Шипром".

– Вони мочилися "Шипром".

– "Мы за мир, за дружбу, за улыбки милых, за сердечность встреч..."

– Так. От хоч би від цього щось залежало...

Вододіл, який провели між Україною та РФ, багато в чому допоміг українській культурі. Нарешті стали помічати своїх

– В Україні заборонили гастролі багатьох російських зірок.

– Усіх? І мої теж.

– Ну ні, їздять. [Андрій] Макаревич, [Борис] Гребенщиков... Та ціла низка людей. [Михайло] Жванецький, от чиї концерти проводять. Я до Михайла Михайловича двічі на рік приходжу завжди. І низка інших виконавців. Тобі подобається те, що багатьох російських зірок не пускають в Україну?

– Ні. І знаєш чому? Тому що це ніби ще одна риса безумства чийогось. Тому що українські артисти – їх ніхто не ділить на українських... Є одна категорія: "популярний" і "не популярний". Українські артисти приїжджають, працюють, дарують задоволення. І ніхто не влаштовує пікетів: "Їдьте до себе. Шо ви тут приїхали наше бабло збирати, російське?" Нікому на думку не спадає. Навпаки: класно, люблять, аплодують, квіти дарують... Де ця агресія? А в себе... От багато моїх друзів, із якими я розмовляю, іноді ночами розмовляємо, – у слухавку плачуть. Твою матір, у себе ж у країні пікети, закидають. Людина має виправдовуватися. Найчистішою українською мовою – не російською. Співають українською. Ну, є і російською хто співає. Що це за божевілля?

– Я тобі поясню. Тому що деякі українські зірки, я не хочу називати прізвищ, тому що до більшості з них я дуже добре по-людськи ставлюся, – деякі українські зірки в момент, коли між Україною і Росією із провини Росії такі відносини, співають на концертах, присвячених російській армії, в Москві, у Кремлі тощо. Тобто ми ж не можемо собі уявити, щоб Клавдія Іванівна Шульженко або Марк Наумович Бернес 1942 року поїхали в Гамбург або в Бонн виступати. Не можемо уявити.

– Ти знаєш, це приклад, який я чую від усіх журналістів.

– Те саме.

– Ні. Едіт Піаф співала. Але вона сказала, що вона співає для глядача.

– Сказати можна все, що завгодно.

– Вона не співала для ССівців.

– Язик для того, щоб говорити. Правильно?

– Людям треба підтримувати стосунки та їхній настрій і, навпаки, доводити, що в цьому немає агресії. Якщо вже артисти дозволяють собі... Артисти дозволяють собі слово "страх". А ще ринок влаштовано так... Я можу сказати, що ось цей вододіл, який провели, – він багато в чому допоміг українській культурі.

– Звісно. Однозначно.

– Тому що нарешті стали помічати своїх. А хто заважав, трясця твоїй матері? Такі талановиті актори... Але чому в наших російських артистів шалена повага до всіх українських артистів? Є талант, геніальність, здібності, а є – котрі "круто розчистили ринок, і тепер я тут жаба – головна в болоті". Правильно? Є ж і такі.

– Жаба – ні. Але з'явилися такі класні. Monatik з'явився, які хлопці...

– А його як люблять у Росії...

– Так, так, він класний.

– А чому ж не любити гарних? Навпаки, це ж круто.

– Але він у Росію не їздить, зауваж.

– А його люблять.

– А він не їздить.

– Як його можна заборонити любити?

– Любов заборонити не можна.

– Його музика звучить, його в iTunes скачують.

– А знаєш, чому він не їздить?

– Чому?

– Тому що Росія – країна-агресор, і він не хоче туди їхати.

– Я особисто з ним не знайома. Не знаю.

– От такий пацан, талановитий. (Піднімає вгору великий палець).

– Я знаю, про нього багато говорять. А я росіянка, я не знаю.

– Він зібрав нещодавно стадіон – 60 тис.

– Ну, от я тобі хочу сказати... До чого тут одне до іншого? Я вірю тільки в те, що хтось комусь сказав: "Ай-яй-яй, по дупі дадуть. От будеш – по дупі дістанеш, якщо ось поїдеш туди". А когось купують за якісь корпоративи – і він не їздить.

– Дивись. От я їздив до 14-го року кожного місяця-півтора до Москви. Два дні "Рітц-Карлтон", один із найкращих номерів – і низка прекрасних співрозмовників. Я записував по п'ять – вісім інтерв'ю протягом двох днів. Я з 14-го року не їду. Думаєш, я не хочу поїхати в Москву?

– Ти займаєшся політикою.

– Ні, я не займаюся політикою.

– Ну як, "ні", коли "так"?

– Та ну що ти! Вільна людина, на жодній політичній посаді не перебуваю. Думаєш, я не хочу в Москву чи Пітер? Я служив під Пітером.

– А тобі не можна?

– Можна. Але знаєш, чому я не їду? На знак внутрішнього протесту. Чесно. Я чесно тобі кажу.

– Тобто, грубо кажучи, люди, з якими ти дружив, – вони мають відчути твій внутрішній протест...

– Лоло, протягом цього часу померли Йосип Давидович Кобзон, Євген Олександрович Євтушенко...

– А на похорон Кобзона ти не поїхав?

– ...Аллан Володимирович Чумак, Віллі Токарєв і Михайло Задорнов. Не поїхав, не зміг поїхати.

– А до чого тут похорон до політики? Скажи мені. До "країни-агресора". Провести в останню путь людину, яку ти любив, і не один. Чому не поїхати? До чого тут це? Це означає, що "там не зрозуміють".

– Ні. Мені однаково взагалі.

– А якби мене пускали... Це не діло, коли Саші Маршалу на кордоні урну... На похорон матері не пустили. Ну не пустили.

– От дивися. Мені однаково, що про мене думають. Мене занесло на кілька років у Київраду депутатом. Я виграв у всіх конкурентів від керівних партій – і все. За ці кілька років я кілька разів голосував один проти всього залу. Знаєш чому? Будь ласка: перейменування Московського проспекту на проспект Бандери. Я голосував проти. Один. Принципово. І мені пох...р, що про мене подумають.

– А всі за.

– А всі за. І знаєш, чому? Вони теж багато хто проти. Бояться, залежні. А я голосував проти один. Пох...р на все. У мене є моя позиція. Вона не стикується з позиціями партій, груп, формувань. Розумієш?

– Так. Але ти зараз і відповів на це, що деякі артисти бояться.

– Бояться, звісно. Деякі бояться.

– І я думаю, що, дивлячись на багатьох, хто займається шоу-бізнесом, уявити, що в них просто всі думки про політику, про "агресорів"... Та вони навіть не мислять такими категоріями – не те що формулюють.

– Я згадав Йосипа Давидовича. Ти пам'ятаєш, як на п'ятилітті "Бульвару" ви вели з [Романом] Віктюком. І спочатку ти змусила стриптиз танцювати [Олега] Блохіна...

– Він у мене на колінах сидів.

– Так. А потім: "Йосипе Давидовичу, а ви роздягнетеся?" І він почав роздягатися. Ти пам'ятаєш?

– Краватка, так.

– Сорочку зняв.

– Так, краватку і сорочку. Ці речі не можна забути. Та я ж їх не розділяю. Для мене розділення людське настає вже однозначно тоді, коли я точно розумію, що в людини психологія фашиста, звіра, їй нічого не вартує вбити... Але в мене в колі таких людей немає.

– Лоло, сьогодні російський шоу-бізнес...

– Я страх розумію.

– Я теж. Звісно. Сьогодні російський шоу-бізнес – на 90% вихідці з України.

– Він завжди був таким.

– Завжди. І я тобі більше скажу. Я якось намагався перерахувати киян – зірок першої величини в Росії. У мене осіб 12–15 виходить, розумієш? Чому так? Чому саме українці?

– Та ніхто... Із них більшість євреї, припустімо. Ну то й що? Або – я не знаю – з інших національностей, із Польщею пов'язано... Тут же все перемішалося. Ніхто ніколи не рахував. Так виходить. Я не знаю чому. Але в цьому є якась національна ідея.

– Добре. Є ж кияни: ти, Таня Овсієнко, Люба Успенська, Клара Новікова, "Кролики", там (артисти Володимир Данилець і Володимир Моїсеєнко. – "ГОРДОН")...

– А "Кроликам" за що дістається? За що зараз зірвали їхні концерти?

– Я домовився зустрітися з Володями й запитати, за що їм дістається.

– Ну, правда, я не можу зрозуміти.

– У мене є своя думка. Хочеш, я тобі скажу?

– Що, "Кролики" політикою займаються?

– Ні. Вони виступали постійно по Росії. І тому є якісь...

– А артист для чого взагалі працює? Щоб його знали. Херовий артист, якщо його знають тільки на його вулиці.

– Ти знаєш, мені один продюсер найвищого класу, він дуже відома людина, мій друг – він мені сказав: "А чого ми маємо не працювати в Росії? Нехай Україна тоді нас забезпечить їжею, нехай вона нам тоді дасть стільки грошей, скільки в Росії ми заробляємо". Я йому кажу: "Послухай, під час війни всі втрачають. І я теж втрачаю. І мені, може, хотілося б інтерв'ю й далі брати. У мене купа друзів у Росії, зрештою. Але я теж втрачаю. І фінансово втрачаю. Ну що тепер?"

– Дімо, ти, по-перше, не порівнюй себе, людину, яка давно відбулася, зокрема економічно, і людей, які починають цей бізнес. Я маю на увазі шоу-бізнес наприклад, – і вони роблять усе для того, щоб прославитися. І це, зокрема, не просто творчий егоїзм...

– Ти знаєш, я їх не засуджую. Я просто хочу зрозуміти їх.

– А я вважаю, що ці люди прославляють країну. Я вважаю, що артисти, коли глядачі приходять...

– "Прославляють"... Коли співають на святах армії, яка нищить нашу армію?

– Ти маєш на увазі 23 лютого?

– Так, звісно.

– Це давно День захисника Вітчизни, який ми знали зі школи. У Києві ми хлопцям дарували – я вже не пам'ятаю, яку херню. Хлопчики на 8 Березня... Який ми стосунок маємо до Клари Цеткін, Рози Люксембург і до всього іншого? Але пупсиків ми дарували. Це свято, яке залишилося. Та багато хто вже в армії не служить.

– Лоло, я тобі щось скажу. Я служив у радянській армії. І я 23 лютого – особисто я – святкую. Тому що це моя юність і вона зі мною. Але я проти святкування його на державному рівні.

– Що ми зараз зачепилися? Артисти поїхали... А хтось узагалі не їхав ні на 23 лютого, ні на 8 Березня, а просто великі збірні концерти.

– За великі збірні концерти. (П'ють).

– Чому їм там не можна співати для звичайних людей? Ну от я не їздила на жодну акцію, ще раз кажу, у Криму... Відразу кажу, мене не треба брати до розрахунку. Мені теж дозволяють мати свою думку, але я її не те що фільтрую, але я просто реально завжди тримаюся якнайдалі. У мене багато друзів, які в якихось сферах мають стосунок до влади. Ніколи ми навіть про це не говоримо.

Чи сумую я за Цекалом? Ніколи, упаси Господь

– За ким з українських артистів ти стежиш? За чиєю творчістю?

– За всіма. "Квартал" я дивлюся постійно. "Квартал" у мене просто для підвищення настрою. До речі, якби не мої друзі, я б не знала про фільм "Слуга народу" (головну роль у серіалі "Слуга народу" виконав нинішній президент України Зеленський. – "ГОРДОН"). А так – ми одне одному передавали: "Ти бачив, ти бачив?"

– Гарне кіно, так?

– Прекрасне кіно. Мені не подобається фільм, який по кінотеатрах пішов. По-перше, це дуже чесна історія. І суть цієї історії тільки в одному: будь-який учитель, який прийде до влади, нічого зробити не зможе. Річ у тому, що цю історію прописано так чесно... І її вже зіграно.

– "І її вже зіграно". Які сумні слова... А кажеш, не розумна.

– Я не розумна. Господи, я чесно, правда не розумна. Абсолютно.

– Скажи: за Сашою Цекалом ти не сумуєш?

– Ніколи. Упаси Господь. Я взагалі так улаштована, що якщо я колись комусь ухвалила вирок для себе, людський, – можу сказати, що так виходило, що я в 90% [випадків] не змінювала своєї думки. Тому що я завжди роблю висновки зі вчинків, а не зі слів. Мене не можна обдурити гарними фразочками й усім іншим. Тому я зробила свій висновок. Він не має стосунку до оточення. І потім, я не можу сумувати і за дуетом "Академія". Я приймаю це як свою юність, свій творчий початок, із даниною поваги до партнера нескінченною. Тому що багато в чому це його заслуга, я завжди це кажу. Є людські риси, які мене ніколи не влаштовували. Й іноді – ми однаково в одному просторі – я з боку бачу, що я багато в чому маю рацію.

– Погана людина він?

– Не про одну людину. Я гівно кінчене, скажімо так. Мені простіше так сказати. Я от нещодавно звільнила хатню робітницю, у мене костюмерка вилетіла. Просто посеред німецького туру я прала сорочки музикантів і за це ще трошки хайпонула.

– Красуня.

– От у мене досі засіб для миття стоїть. Я попрала, повісила. У мене мужики пахнуть на сцені. Ти знаєш, я гівно от для цих людей. І для хатньої робітниці, яку спіймала на крадіжці, і для костюмерки, яка випустила мене на сцену, а в мене рукави розстебнулися – вона не перевірила. Для неї я гівно. Як я можу сказати про людину?.. У нас у всіх стільки всього... Ти зараз вийдеш із відчуттям... Хтось подивиться і скаже: "О, кремлівська підстилка. О, сука, продалася. Узагалі навіщо вона з Гордоном говорить? Він же тут..."

– "Він же сам продався".

– Я не можу з тобою не говорити, тому що нас пов'язує – скільки? – 25 років?

– Так.

– Чому я маю зробити вибір на догоду комусь, якщо хтось не згоден із тим, що ти говориш як політичний журналіст? А для мене це інші стосунки – те, про що ми згадуємо. Це Йосип Давидович, це наші вечори, це величезна кількість артистів неймовірних, з усмішкою... Це "Бульвар"...

– Ти пам'ятаєш, коли в Запоріжжі Йосип Давидович святкував день народження? У вас був величезний тур.

– Ой, так.

– Він полетів – і ми залишилися вночі, і ми співали: Малінін, Гнатюк, Клара, ти була...

– Так.

– Світлана Моргунова...

– Так, це були неймовірно інтелігентні, теплі вечори, за якими я сумую.

– Неймовірно.

– Тому хай хто що каже... Мені, до речі, говорили: "Ти обережно, ти дивись". Я кажу: "Нас пов'язують інші стосунки". Там, де я не січу, – я казатиму: "Я не січу, правда". І я тобі щиро кажу. Зараз будь-яке мудило вже міркує про політику.

– Це правда.

– Але нічого не розуміє. От коли ти раз розумієш ступінь відповідальності... І взагалі найстрашніше випробування – величезними грошима. Я не знаю, яка психіка може із цим впоратися. І після грошей настає горезвісна влада.

– Повертаючись до Саші Цекала... Я от пам'ятаю цей період...

– Господи, я вже забула.

– Я так пам'ятаю цей період...

– Пом'янемо.

– Так, передчасно пішов в інший світ. (Сміються і піднімають келихи).

– Ні. Навпаки. Пом'янемо стосунки. Я не знаю, що ти зібрався згадувати.

– Ні, ну він же пішов в інший світ з іншими дівчатами.

– У гарному сенсі. Моя психіка не така гнучка.

Саша говорив мені: "Ти тисячу перша співачка і ти нікому не потрібна". Тому я трималася в дуеті з ним довго

– Ви пройшли цікавий шлях від ненависті, коли ви ненавиділи одне одного в одному колективі в Іллі Ноябрьова...

– Це нормально.

– До божевільного кохання. Так?

– Напевно, божевільного. Якщо я погодилася на ці стосунки – це свідчить тільки про те, що божевільне.

– Боже, скільки було зустрічей... Ви були чудовим дуетом, звісно. Це було прекрасно. Це було нове, свіже, ви горіли. Це було видно. Це було драйвово і класно. Потім було розлучення, і я застав тебе в цей період. Ти була в абсолютно розхристаному стані.

– Так.

– Це був жах.

– Звісно. Мені було 37 років. І я просто не знала, чи відбудуся я як сольна [співачка].

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти у психіатричній лікарні лежала.

– Саша мені навіяв це. Він мені казав це весь час, що "ти тисячу перша співачка і ти нікому не потрібна". І тому я трималася в дуеті довго. Загалом це суть моєї неправильної жіночої натури – до останнього моменту щось терпіти й обов'язково думати, що це константа, що за цим нічого немає. Тобто за цим тільки загробне життя. Коли воно буде і яке – невідомо. Тому я весь час неправильно собі уявляла своє наступне життя на цій землі. Потім, звісно, я косячила сильно. Я доводила себе, мучила. І це не один раз. Господи, він родоначальник цього. А потім я ще кілька разів влипала.

– Ти слідкуєш за змінами в Сашиному особистому житті?

– Ні. Але так чи так, вони такі гучні, що ти стежиш – не стежиш, але ти так чи інак на його зміни натрапляєш.

– Тобі подобається його наступне втілення?

– Я просто в захваті абсолютно.

– Вони всі кращі за тебе?

– Вони прекрасні. Головне – він молодець. Просто я в захваті. Я в захваті ще й від того, що, слава богу, я із цим не прожила до кінця своїх днів.

– Зараз ви спілкуєтеся?

– Ні.

– Але буває, що стикаєтеся десь на концертах?

– Ні. Він же продюсер. Ми в різних начебто полях. Він усе-таки в кіно- і телевізійній індустрії, у нього це успішно виходить.

– Він талановита людина, правда?

– Без сумніву. Він відбувся поза сценою абсолютно.

– Бувають моменти, коли ви стикаєтеся? Як Йосип Давидович мені розповідав, як вони з Людмилою Марківною [Гурченко] просто по коридору...

– Це було перед моїми очима.

– ...просто по коридору в "Останкіно" йшли, і вона каже: "Ненавиджу".

– Це якраз із Києва ми вилітали. І він із нею зіткнувся. Із ВІП ми виходили: вона пізніше, а ми вже з Йосипом Давидовичем стояли, трималися за поручні, до літака. Вона заходила трохи пізніше. Вони не стикалися. Ні, до такого ступеня... Я от ставила себе на місце, і я була свідком цієї сцени, коли вона йому сказала: "Ненавиджу", – а він сказав: "Отже, любиш, суко". І от дві блискавки... Я просто, чесно кажучи, думаю: може, в них така розвага була? Я просто не думаю, що так довго можна і любити, і ненавидіти. От не знаю. Чи то я така. Я, напевно, не здатна любити так довго когось.

– Ти із Сашею стикалася?

– Звісно. Востаннє я його бачила на дні народження в Алли Борисівни [Пугачової]. Це було давно. Уже не пам'ятаю, скільки років тому. І немає такого шансу – розійтися. І доводиться: "Брате"... Так би мовити, чесно, я до цього спокійно ставлюся. Мені журналісти іноді кажуть... От у нього заходить запитання про мене, кажуть, що він просто рве і метає все. Я спокійно відповідаю. Тому що в мене є чарівність мого дуету "Академія", яка переважує весь лівер із виходом у пряму кишку. Я була вражена... Я йому сказала: "Ти Крихітка Цахес. Тобі дуже пощастило, що одна фея тебе колись погладила по голові". І минуло чорт його знає скільки років... Це я говорила ще тоді, коли ми розходилися. Коли я пішла до кльового мужика...

– Арнольда.

– Так. Царство небесне.

– Гарний хлопець був.

– Я ж емоційна, а тоді була взагалі. Я взагалі говорила все, що я думала. І це все була правда. Тобто ці всі естетські штуки: "Ой, не треба, ой, краще б..." – я не вмію гратися в ці ігри. Чому я обожнюю свого партнера на прізвище Цекало? Тому що минуло дуже багато років, більше ніж 10 точно – і я натрапила на якесь його інтерв'ю. "Кого б ви хотіли зіграти?" Він каже: "Крихітку Цахес". – "Саню, єс! Ти все-таки по-пацанськи залишився нормальним товаришем". Хоча нас нічого не пов'язує. Я щиро, скажімо так, шкодую про його останнє розлучення. Я не знаю його дружини, але знаю Віру (Цекало був одружений із сестрою співачки Віри Брежнєвої Вікторією Галушкою. – "ГОРДОН"). Ну от мені шкода, чесно. З іншого боку, я зрозуміла, що не помилилася в характеристиці. Але це суто особистісне, це не має стосунку до творчості. Мені щиро шкода.

– Я пам'ятаю Арнольда Співаковського. Чудовий хлопець був. От чудовий, реально. Справжній такий.

– Так, мужик.

– Помер рік тому. Він же серйозна людина яка була... Не будемо говорити чому, але слухай...

– І що? Усі проходили 90-ті. Ні я, ні він – ми не приховували цього.

– Він серйозною людиною був.

– І в пресі нам діставалося дуже сильно.

– Я б сказав так: одним із найсерйозніших.

– Я не знала тоді.

– За ним ти сумуєш?

– Він дуже близький мені друг. І я спілкуюся з його дружиною. І я її люблю. І коли він помер, я дала собі слово й далі любити тих, кого він любив. Але я мала на увазі насамперед Ксюшу й маленького Арнольда Арнольдовича. Ксюша зараз уже вийшла із цього стану. Але вона та її батьки підтримували мене, коли мені було вкотре не дуже добре. Тому що ми залишилися на все життя найближчими друзями. Водночас із великою повагою до його половини. І він намагався вдавати, що поважає мою половину. Хоча не поважав і не розумів мого вибору. Але я завжди знала, що в мене є на все життя моя стіна. От справжня, просто чоловіча турбота про мене.

– Ну, він мужиком був.

– Мені здається, що я в них у сім'ї вже стала наймолодшою дитиною. І в мене навіть заповіт було написано так, щоб він і ще один мій чоловік були розпорядниками мого майна. Щоб, не дай боже, з моєю дочкою нічого не сталося.

Із Цекалом я прожила 12 років. З іншими – так, по шість. Я все життя заміжня

– Із тренером із фітнесу Дмитром Івановим, який молодший за тебе на 12 років...

– Аж на 11 із половиною.

– Так...

– Ну що це таке для скаженого собаки?

– Сім верст не гак... Ви прожили вісім років. Чимало для тебе, правда?

– Ні. Чому? Це не рекорд. Із Цекалом – 12. З іншими – так, по шість. Я все життя заміжня.

– Чому розлучилися із Дмитром? І чому так негарно? Коли вся Росія пережовує це все...

– А що робити? Краще нехай пережовують це, ніж політику. Чесне слово.

– 100% згоден.

– Я так вихована, як усі в шоу-бізнесі, – що, знаєш, я гниль не люблю людську. Якщо спливають якісь факти, які за межею... Не про зраду. Зовсім ні. То я даю здачі. І даю сильно. А людина починає захищатися на всю країну й на мені заробляти. Що я теж прощаю, дозволяю. Оскільки – де ж заробити далі?

– Ти зараз не сама?

– Так.

– Хто він, щасливий володар цього лотерейного квитка?

– Нормальний мужик. О, я не знаю, як "лотерейний"... Нормальний. У мене нормальні, класні стосунки. Про жодні шлюбні зв'язки – я сказала, що я навіть думати не буду зараз. Тому що я порахувала: я 32 роки відсиділа. Просто "вишка". І хочеться волі. Тому що шлюб... Однаково от я вийшла – і в мене відчуття, що я розправилася, що в мене наче горб зняли. Тобто весь час із відчуттям відповідальності. Особливо якщо мужик нічого не заробляє поруч...

– І не хоче. А навіщо?

– Так. Тому такі стосунки – знову-таки, це згубні стосунки. І я в них влізла, розуміючи... Але я подумала, що я Песталоцці.

У стосунках з Івановим я ледь не загинула фізично. Над цим зараз працюють правоохоронні органи

– Але він був гарний, правда?

– Не був він гарний, господи! Ну Дімо, ну ти ж мужик!

– Тренер із фітнесу...

– І що?

– Ну як? Молоде тіло. Ну...

– У мене теж гарне тіло було.

– Ну пацан молодий. Не з літнім, там, – не знаю...

– Слухай, добре: мені 45, йому 36. Це ж який "молодий пацан"? Якби йому було 18–20, я б зрозуміла: "молоде тіло". Ні. Тому що це його робота. Моя робота – зв'язки щоб у мене звучали, ноги у формі були, тому що робота, навантаження, мозок іноді вмикався... Його робота – болванки тягати. Це його робота. Ну а що тут такого? Потім, слухай: чому чоловікам можна на 30 років молодші? Ніхто не думає, що за 30 років мине.

– Ні, ніхто не думає.

– От. Її буде тр...хати його водій.

– Чому? Або охоронець.

– Ну або охоронець, так, якщо вже так пощастило.

– Варіанти є.

– Так, багато чого. Розумієш? Яка різниця? 11 із половиною років... Та ні, з гарними стосунками різниці немає. І потім, моя робота – вона весь час у тонусі. І я просто ледь не загинула в цих стосунках. Ледь не загинула фізично. Тому...

– У якому плані?

– Я не можу говорити зараз про це. Тому що над цією справою правоохоронні органи працюють. Я не просто так даю здачі.

– Фізично?

– Так, фізично.

Секс у 56 років? Офігенний

– Молодий чоловік... Так, я сказав "молодий чоловік". Він молодий, той, який поруч із тобою?

– 45 років йому зараз. Це молодий чоловік?

– Молодий.

– Ти знаєш, а мені 56, і я вважаю себе молодою, офігенною дівкою.

– Та ти красуня.

– Розумієш, річ же не в тому, скільки тобі в паспорті. 45 – із погляду соціуму, це вже мужик, який має відбутися, мати хоча б куток.

– Що він робить?

– Напевно, те саме.

– Тренер?

– Я думаю, що із професії не йдуть. Напевно, почасти і тренер. Світ жорстокий... Про багато речей через те, що я весь час працювала, я не підозрювала. Політика... Яка політика? Тут просто такі речі відкриваються, що мені ні до яких політик і не до того, що говорять по телевізору. Я себе не руйную.

– Секс у 56 років...

– Офігенний.

– Кращий, ніж раніше? Щось нове опановуєш чи ні?

– Боже мій, я стільки пройшла раніше...

– Я можу тільки уявити...

– Я не можу сказати, що мене чимось... Ти знаєш, я тобі хочу сказати інше. Секс у 56 років – це інші відчуття. Просто інші відчуття. Раніше хотілося все спробувати і...

– І швидше.

– Та ні, може, не швидше, але різноманіття більше – всього, експериментів... І коли ти точно вже вичленив з експериментів те...

– "Вичленив" – гарне слово в цьому випадку.

– Так. Коли ти вичленив з експериментів те, що тобі подобається, потрібно, підходить, і в партнерстві тобі добре, тоді... Знаєш, уже немає самоцілі. Секс же – не самоціль. От коли тобі 18, і ти як кролик, тобі хочеться, і тебе тільки випустили з дому – звісно, тобі хочеться все спробувати. Із цієї причини у нас весь курс зійшовся в інституті – і розлучився до кінця. Саме тому. Хтось із дітьми залишився. Тому що це проба.

– Які експерименти були найзахопливіші?

– Я тобі потім скажу, на вушко. Добре?

– Так.

– Після того, як зйомка закінчиться.

– Але згадати є що?

– Є. І продовжує, до речі.

– І продовжує.

– І продовжує. Просто, розумієш, що ти доросліший, то, напевно... По-перше, зникає слово "страх". Страх самотності...

– А був?

– Був. Я тому в цей шлюб і вступила в останній. Тому що я вирішила, що чомусь усе. Чому я не слухаю соціуму? Тому що колись соціум... Якщо в тебе є якась болячка, то ти обов'язково вухом уловиш те, що болячку зробить глибшою. І от на мою невпевненість у собі ця болячка лягла: "Усе, я залишуся сама. Мені 45!" І я навіть не помічала, що за мною такий вал ходив. А мені ніколи. І от це із серії "взяти перше-ліпше". Через страх. І думати: "Я буду чесною, я розумію, але я вкладу сили, я допоможу, я виховаю..." Ледь не закінчилося трагедією.

– Скажи, зараз молодий чоловік є, усе зрозуміло...

– Він не молодий.

– Ну чому "не молодий"? 45?

– Ні. 48.

– Почекай. Щойно було 45.

– 45 – це попередньому.

– Ага, 48.

– Я не рахую... Коли людина зріла, можна хлопчиком і в 60 бути.

– Він є. Шанувальники ходять навколо і в'ються, як і раніше?

– Ти знаєш, я, як і раніше, не сильно це помічаю. Тому що я взагалі за натурою така людина: якщо місце зайняте, то все. От тільки якщо мені вже добряче допекти, тоді я починаю вибухати.

– Почекай. Сашу ти зраджувала.

– Вибач, спочатку він багато років. Я довго думала. Я років шість розмірковувала на тему, потрібно це чи ні. Більше, на жаль. Те, що я з'явилася у зрадах, означає, що коли це вже ось так, то тоді, вибачте, я вважаю, що маю право це зробити. Але з погляду соціуму це називають "зрадою", оскільки ви чоловік і дружина.

– А ти любила Сашу, коли його зраджувала, чи ні?

– Ні, звісно.

– Уже все?

– Так.

– Усе перегоріло.

– Звісно. Просто це страх втрати роботи. Я була одержимою страхами. Страхом, що я не відбудуся як сольна співачка. Через це я протягнула шість років у дуеті "Академія", більше, ніж... Але я так любила дует і обожнювала це партнерство – тому я могла й терпіти.

– Водночас ти прекрасна співачка.

– Ну це потім... Не те що прекрасна – я відбулася сама, але в самооцінці мені дуже допоміг Арнольд. Дуже допоміг...

Коли ми із Цекалом розлучалися, він сказав: "Ти змогла пройти славу і гроші, а я не зміг"

– Це правда, що Саша просто обманював тебе на гроші?

– Так, це правда.

– Що він призначав гонорари – прямо заходив у туалет, щоб ти не чула, відкривав воду...

– Про туалет я не знаю.

– Набрехали?

– Та ні, це вже все обростає якимись... Ні. Він там міг і з дівчатами спілкуватися. Тобто як багато хто. Він що, один, чи що, такий: у туалет зайти, зачинити двері, там, вийти...

– І какати.

– І вдавати, що какає, так. Тому – ні, про гроші мені вже потім... Мало того, покійний Шабтай Калманович мені розповідав, він допомагав йому рахунок потай від мене робити в Австрії.

– Тобто він продавав ваш дует за однією ціною, а тобі казав, що продає менше?

– Мені взагалі не завжди це говорили. Тому я під час розлучення дізналася лише про маленьку частину грошей. Решта... Але я йому це в очі сказала. Знаєш, зараз це не якась таємниця. Він усе це знав. І він дав мені великий шанс себе поважати, коли ми розлучалися. Грошей назад я не вимагала. Але в мене й ресурсів таких особливо не було. Це ж усе-таки інша країна. Це ж не те що зараз: заводиш адвоката – і все знайшли, де і що. А тоді, коли ми розлучалися, він сказав: "Ти змогла пройти славу і гроші, а я не зміг". І цю фразу я пам'ятаю. І тому це шанс для мене дуже важливий: коли людина залишає можливість себе поважати. Тому якщо в мене є якісь людські, мої особисті претензії, вони в жодному разі не стосуються соціуму. І я поділяю творчі ідеї, амбіції, талант його – правда – і людські, де подальші вчинки показали, що моє нутро мене не підвело. Моя проблема в тому, що я готова була терпіти через страх втрати роботи. Не через те, що я втрачала коханого мужика, ні. Ми дуже любили одне одного до тієї пори, поки не з'явилися гроші. Не з мого боку. Я ж до нього була прив'язаною, тому що я дуже цінувала пісні, які він писав. А потім одне, друге... І потім, коли я вже пішла, – мені Шабтай розповів про цей рахунок і дуже багато чого іншого. Тут я вже трощила. Я була недосвідченою.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Єві скільки років сьогодні?

– 21.

– 21 рік... У неї є хлопець?

– Ну, зараз починається період залицяння. Річ у тому, що я їй поставила запитання на цю тему. Моя приятелька з батьками одного хлопця у Швейцарії дуже-дуже прямо... кажуть, гарна партія буде. І я кажу: "Єво, м?.." – "Мамо, ти знаєш, я хочу вчитися". Як же вона мені відповіла? Якось добре так вона мені відповіла... "Ще не час". Я кажу: "Ти знаєш, така партія... Якби я зараз молодшою була, я б туди свиснула просто". Вона каже: "Усьому свій час". Зараз хтось до неї залицяється. Вона так, дуже побіжно... Але вона сидить від ранку займається, вона на "відмінно" вчиться...

– Гарна дівчинка, так?

– Вона з такими людськими уявленнями... Чому я й хотіла, щоб Арнольд брав участь у моєму заповіті так само, як і ще один мій чоловік, який був після Арнольда.

– Я пам'ятаю його.

– Так.

– Приємний чоловік, до речі.

– Чудовий.

– Дуже приємний.

– І теж не остання людина далеко.

– Слухай, мільярдер, наскільки я розумію.

– Ну, слухай, я з тих людей, які ніколи не лізуть у чужі банківські рахунки й ніколи не питають, навіть будучи дружиною. Він міг собі дозволити багато.

– Я тобі нескромне запитання поставлю. Єва – Сашина донька?

– Ні.

– Чия, ти можеш сказати?

– Ні.

– Саша це знає?

– Звісно, знає.

– Він Єві сьогодні допомагає?

– Він ніколи не допомагав.

– Ніколи?

– Ніколи. Він тільки давав інтерв'ю спочатку. Він дуже боявся, що це такий піар начебто... Я думаю, що коли-небудь я розповім цю історію. Вона зовсім не про розбещеність. Я просто... Знаєш, колись вона мене запитала, коли їй було чотири роки: "Чому тато не привітав мене з днем народження?" А він "тато" був. І до цього він якось з'являвся. Там, розійшлися – він увесь час казав: "От, вона пішла до мужика. І не дає мені бачитися з дитиною". Я попросила якийсь час не з'являтися, тому що в мене було стільки ненависті на той момент...

– Я пам'ятаю, так.

– Так, прямо... От. І я попросила якийсь час з очей... Ну, потім на якісь інтерв'ю ти натрапляєш, навіть якщо не хочеш. Це медійний простір – ти в ньому живеш. "От я, там, допомагаю". Навіщо брехати? Це мене ще більше драконило. Зараз я до цього спокійно ставлюся, як до свого дитинства. І Єву я привчила до того, що люди зайняті, з дитинства. Так складається – і чудово, що в нього інша сім'я, діти. І потім вона поступово перестала запитувати.

– Правда, що коли маленька Єва хворіла, Арнольд доправляв літаки з лікарями, чартерні рейси, щоб їй допомогти?

– Ні. Але це не применшує гідності взагалі. Потягом передавав усе: і ліки, і дитяче харчування, якого не було. Мама переїхала в Київ, і він її маленькою носив на обстеження. Вона почувалася дуже зле: у неї було недокрів'я. І він її брав маленьку. Наприклад, лікар, там, призначав на 8.00 якісь сканери – усе, що треба було. Вона ж недоношена – кіло двісті.

– Кіло двісті!

– Так. Такі діти розвиваються стрибками. І багато-багато небезпек. Єдине, що було, – у нас тут дуже складно було із соціумом. Я себе завжди заспокоювала й не допускала жодної думки, що щось буде погано. Наполеон, отже, Ейнштейн – вони всі в розряді цих цифр народилися.

– Так.

– Тому соціальна адаптація – це найважче. І він її брав на руки – і їздив до лікарів. Наступний мій чоловік – точно так само. Вони, до речі, дуже поважали один одного.

– І було за що, я тобі скажу.

– Тому що це, знаєш, справжня чоловіча порода. Люди, які... Я, звісно, у них була каменем спотикання певний час, але вони дуже поважали один одного.

– Слухай, ну було в тебе теж гарне. Гріх скаржитися.

– Чому "було"? Ні, я не скаржуся. Я просто кажу, що я робила помилки, які начебто – чого раптом я мала робити? Але я робила.

Чи хочу я ще дітей? Уже не той вік. Я хочу жити для себе

– У тебе чудова мама, прекрасна співачка Алла Нікіфорова. Вона справжня красуня. Тоненька, красива, породиста жінка. Вона в Києві зараз живе?

– У Києві, звісно.

– І Єва в Києві?

– Єва навчається, так.

– Де Єва вчиться?

– Варшавська філія університету. Ми думали, що вона поїде до Варшави, але для бабусі це смерть. Вона сказала: "Якщо ти в мене її забереш..." І от багато років для мами моєї... У неї в цьому шлюбі, у якому вона 20 років... До речі, чоловік на 17 років молодший.

– Це у вас сімейне.

– 25, чи що, років вони разом. Оскільки в цьому шлюбі дітей немає, зрозуміло, що моя дочка – для них це спільна дитина, і для маминого чоловіка Саши. Тому мама мені колись сказала: "Якщо ти в мене її забереш, я помру". І хай як мені хотілося, щоб моя дитина була поруч, але я розуміла, що бабуся – це здоровий шлунок, бабуся – це нагляд за навчанням. Тому що – добре, я взяла гувернантку-фігантку, звідти, звідти, з Лондона... А якщо вона маніячка? Що це за життя, під камерами? А поїсти? Дивитися, а вона плюнула в борщ чи не плюнула?

– Ти божевільна мама, так?

– Я нормальна. Я просто з тих, хто знає біблійну заповідь: "Розірвіть – і тоді дізнаємося, хто мама". Тому я не рвала своєї дитини, саме із цих міркувань. Розуміла, що їй краще, і мама – найкращий нагляд. Я могла сперечатися з мамою, мені дуже бракувало дитини, сильно. Я іноді вила ночами. Але цей маленький клоп коли до мене приїжджав, зачиняли двері, і вона каже: "Мамо, іди. Усе в тебе буде добре". Нещодавно я їй поставила це запитання, коли їй 21. Кажу: "Як ти думаєш, у мене все буде добре?" Вона каже: "Мамо, не знаю". Але це зробило мене сильнішою. І ще неймовірна відповідь. Я запитала: "Як ти думаєш, а що буде із Дмитром?" Із яким щойно розлучилася, фітнес-тренером. І вона мені сказала: "Він же читав 10 заповідей. Тому..."

– А читав?

– Ти розумієш...

– Вона помилилася, він не читав?

– Я розумію, яка в неї глибина. І звісно, це заслуга зараз моєї мами. Зараз вона сидить учиться. Тобто вони здали сесію, педагог... Польську вона вивчила за пів року. Тому що викладання польською. Зараз латинь – дуже швидко. Ну, латинь – один семестр, він минув. Чорт його знає, навіщо вона була потрібна взагалі. Тепер, отже, у Варшаву ми її не відправили. Вона й далі в Києві вчиться. Дуже задоволена. І в інституті довелося вчити німецьку. Вона хотіла французьку. Але – німецька. Тому з педагогом німецька, англійська. Ну, англійська в нас із дитинства, я старалася.

– Скажи, будь ласка: за прикладом тієї ж Алли Борисівни ти не думаєш про те, щоб у тебе ще з'явилися діти?

– Ні. А чому я маю думати? Тут я не хочу.

– Дивись, яка краса в Алли Борисівни в підсумку, так?

– Чудово.

– Гарні діти які...

– Дуже добре. Уся річ у тому, що в них є ще чудовий батько. Макс – неймовірний батько, божевільний батько.

– Так-так.

– Тому якби в мене була можливість раніше відчути плече, опору, я б... А от тягнути сама я не готова.

– Якщо в тебе з'явиться людина, яка буде чудовим батьком...

– Уже не той вік. Я хочу жити для себе. Нехай в мене будуть онуки, чесно. Але я не з тих, хто божеволіє від великої кількості дітей. Моя робота – це моя дитина. У мене є дитина. У чоловіка, який... У нього теж є діти. Він розлучений. У всіх є. Це таке безумство, коли люди зустрічаються дорослими, то дуже хотіти дитини від жінки в 56 років чи в 45 означає або хотіти через ЕКЗ її рак, щоб вона здохла... Усе це означає маніпуляції. Тому я не вірю ось у це. "Ми розійшлися, бо не було дітей". Ні хера. Хотіли майна, тому що це опіка над дитиною. Не тому, що я така цинічна. Уже світ улаштовано так... Яка тут політика? Тут унизу ж усі заражені. Тому простіше підсадити на ЕКЗ, рак... Статистика раку божевільна після ЕКЗ. Про неї не говорять. Говорять, скільки зачало. А я вважаю, що мати дітей треба лише від тих, про кого буде приємно згадувати все життя, а не дивитися: "О, я народила тебе від цього".

– Що це за історія, коли маму в Києві побили ногами?

– Вона йшла зі школи, вела Єву...

– Серед білого дня?

– Так, серед білого дня. Це було пів на п'яту, напевно. Четверта-п'ята.

– І?

– Вона говорила російською. І ззаду чистою українською мовою: "Що, суко, розмовляєш собачою мовою?" Вона дістала в потилицю. Єви не чіпали. Одна потвора.

– Божевільний?

– Ну, мабуть, божевільний. Давай тоді ми цю історію приплетем до націоналізму... А я все-таки вважаю: психопат, який має лікуватися, лежати десь, спостерігатися.

– Так Київ здебільшого говорить російською.

– Розумієш? А моя мама дістала з цією фразою. І не одразу підбігли люди. Не одразу його відтягнули. Причому вона тримала гаманець у руці, як бабусі люблять: тут хліб, тут гаманець, і вона з Євою розмовляла. Два світлофори до школи. Через це я взяла охоронця.

– І досі?

– Досі, так. Мамі, по-перше, уже ніби й легше, коли хтось однаково є.

Коли ми із Сашком переїхали до Москви, було таке, що їсти нічого. П'ять копійок на день і ночівлі в підвалі

– Тобі не хочеться перевезти маму і Єву в Москву?

– Неможливо.

– Чому?

– Дімо, коли нам буде стільки, скільки моїй мамі, ти зрозумієш, що починати життя в іншій країні неможливо психологічно. Моя мама комфортно почувається влітку тільки в Болгарії. Я давно купила квартиру, 2006 року. І в цьому будинку на 700 квартир виросли діти ось такі, Єва. Зараз уже ці в інститутах, у когось онуки... Усі подружки, медицина, яка тебе розуміє російською... Це єдина літня історія для моєї мами, де вона всіх знає. Коли вона приїжджає до мене в Москву, вона... Треба ще, щоб я за часом збіглася. Без мене взагалі ніхто не хоче приїжджати. Театри, музеї... А в мене не завжди є час. Ось вона сидітиме. Вона нікого не знає. Там друзів немає. Усі подруги – або Львів, або Київ. Могили близьких людей. Ось вона день народження святкує – кого б вона в Москві покликала? Нікого. Ну, там, мої подружки. І Єва знає всіх. Єва виросла. Їй комфортніше. Москва – дуже важке місто. Вона важча від Києва у сто відсотків. Москва – це столиця, яка тебе пригнічує. Київ м'якший.

– Так, місто для життя.

– За природою м'якший. Москва – дуже жорстке місто. Коли молодими ми із Сашком приїхали, може, вона така й була, але ми не помічали.

– Ви її підкорювали.

– Можливо, часу не було. Так. І злидні, і все. Зараз усе є начебто.

– Лоло, сильні злидні були?

– Ох, які... Звідки воно могло бути?

– Що, їсти нічого було?

– Було таке. П'ять копійок на день. Тобто і ночівлі в підвалі.

– У підвалі?

– Ніде було. Усяко бувало. І пляшки, які ходиш збираєш, щоб здати. Ще якась сволота в тебе не приймає: там шийка трішки... У цих окремий ящик, вони вже на "Волгах" їздять, а тобі, трясця твоїй матері, пожерти 15 копійок треба. Таке ми пройшли.

– Слухай, ну ви витримали, звісно... Не кожен це витримає.

– Річ у тім, що багато хто проходить – не всі залишаються людьми.

– Я запам'ятав – знаєш що? Початок 92-го року: "Огонек" святковий. Тільки розпався Радянський Союз. І Михайло Задорнов вів. Тоді він вітав радянський народ. Єльцин забухав, Горбачова вже немає. І Задорнов...

– Які у тебе відомості... Ми всі цього не знали.

– І я пам'ятаю, як "Голубой огонек", ви із Сашком, і Задорнов говорить: "Тепер прізвище Цекало не модне. Треба говорити "СНГкало".

– Так.

– Розумієш? І ось із таких злиднів вибитися... За кілька років, напевно. Скільки ви мучилися так?

– Ну які "кілька років"? Ні. Якщо 87-го року ми почали...

– 87-го. Три-чотири роки.

– Чотири-п'ять років. Так, так. І то – ті гроші, які я заробила на товчку, – їх однаково не вистачило на найдешевшу кімнату комунальну в Москві. І мама з вітчимом ще додали двы тисячі рублів. У мене було чотири тисячі після всіх моїх пригод із товчком.

– А хтось підштовхнув вас трохи вгору чи випадок, знову-таки?

– Ні. А хто міг підштовхнути? Кому взагалі нафіг ми потрібні? Узагалі-то ми почули в Одесі, тому що ми були приписані до Одеської філармонії... Саша писав якісь скетчі. Хто ж це сказав?.. Річ у тім, що потім, коли ти стаєш відомим, тебе всі люблять. Навіть ця клята директорка моєї школи. "Це наша слава".

– "Я знала, що вона талановита".

– Так. Та, яка...

– "Повія".

– Так, ось із серії. Та сама Одеська філармонія... Я не пам'ятаю, що там було. Коли у нас почався роман, він одружений, я заміжня. Громадські збори. Комік-трупа "Маски", симфонічний оркестр, який не вилазив із-за кордону, але іноді вони теж мали сидіти на цій комсомольській фігні, і виступали всі. "От, аморальна поведінка..." Аморальна моя поведінка. Тобто мужика не розглядали. "От вона – повія". І пам'ятаю, що там було. Сказали: "Та їдьте ви у свою Москву. Там типу займайтеся своєю творчістю". І ми тоді поїхали. Але ніхто не чекав нічого. Просто сісти на поїзд. І в нього друзі були, барди. Та він узагалі підходив у метро... Бачить людину з футляром, кофр від гітари. "Привіт. Я теж музикант. У мене дует буде. А от скажіть: де студія?" Ось так усе починалося. І люди настільки щирими були, що... "Підемо, слухай. Я студію покажу". Так ми виходили на різних музикантів.

– Ти знаєш, цього не можна не поважати. Це клас.

– Я це поважаю і люблю. Я цього ніколи не забуду. Тому я і говорила, що в мене немає такого сильного поділу – до і після. У мене все-таки це воєдино. І все це приголомшливо.

Рік я вживала кокаїн. А потім купила собі книгу про шкоду наркотиків

– Твій крайній чоловік Дмитро Іванов сказав, що ти вживала наркотики й лежала у психлікарні. Наркотична залежність була в певний час?

– Хочу тобі сказати: крайній чоловік із мозком оленяти. Із цього він зробив висновок, що я йому зраджувала. Тому що в нього логіка проста і, ймовірно, хтось підказав. Оленя. Оленя – це Бембі. Там же ось...

– Широко розплющені очі, так?

– Так. Тому Бембі, моє зізнання, яке пролунало, зокрема, і в журналі "Караван", не пам'ятаю якого року, коли один рік я вживала кокаїн...

– Тільки кокаїн?

– Я боюся уколів. Навіть у дупу. І навіть не тому, що мені страшно. Я вже це 100 разів розповідала. Це нудно.

– Так а хто не нюхає в шоу-бізнесі кокаїн, правду кажучи?

– Не нюхають. Та ніхто. Багато хто веде здоровий спосіб життя.

– Серйозно?

– Ти знаєш, цей період, коли всі... До речі, не всі. Але хтось спробував щось... Хтось спробував випивку – не йде в організму. У когось пішло. Усе-таки шоу-бізнес – така братія, більше спортивна. У нас дуже важкі переїзди. Ти знаєш...

– Витримати важко.

– Витримати. Мені 56, у мене майже щодня 400 кілометрів, 600 кілометрів, сольний концерт, репетиція, розспівування. Спробуй на наркотиках або на спиртному це витримати. І щоб зв'язки ще звучали. Це неможливо.

Я лежала в реабілітаційному центрі на території психіатричної клініки. Там ще були ті, хто косив від армії

– Але ти легко зіскочила з цього?

– Я купила собі книгу про шкоду наркотиків. Прочитала її і поклала.

– Розумна дівчинка почала з книги.

– От. Я прочитала, що кокаїнова залежність у людей виникає за п'ять років. І я подумала: "Господи, яке щастя! А мені вже за рік погано". Але я почала – і я це теж розповідала, це не новина, в інтернеті є... Це 2006 рік, напевно. Олень тільки згадав інформацію...

– У нього тільки почали рости роги.

– Так, він пісяти щойно, напевно, без памперсів почав. Так ось тому інформацію беруть... Що стосується мого психіатра. Не буду говорити ім'я, просто обіцяла їй не називати. Отже, коли я потрапила з недокрів'ям, Арнольд мене відвіз у лікарню. І на території психіатричної клініки є реабілітаційний центр. Отже, раніше весь МХАТ – великі діди й баби – лежали раз на рік, тому що так любив директор театру. Усі на крапельницях. Звідки у великих дідусів і бабусь така пам'ять? Стежили. І лікарня вважала за обов’язок, судини... Я лежала в реабілітаційному центрі. Там величезна територія. І озера є, і храм. Ось на моїй території були ті, хто косив від армії. Це ніби такий закуток, оазис. Що стосується психіатричної лікарні – вона розташована так далеко, що люди лежать дійсно з тяжкими захворюваннями. Тому ти туди навіть заглянути не можеш: там сітка. І я відтоді дуже багато своїх колег відправила туди. І всі сказали "дякую". Дуже багато. Вона витягла депресії. Ми всі схильні... Через те, що ми неграмотні... Чому я роблю судинні препарати? Як вона мене навчила? Двічі на рік... От вени у мене погані – тепер я це роблю в м'яке місце. Просто це більше. Було б 10 крапельниць, а моя дупа приймає 36 уколів: весна, осінь – "Отче наш". Погіршується пам'ять – ти реагуєш, судини реагують. Так, я перейшла на ось цю фігню, на соску. Я кинула курити. Я перевірила гортань – у мене навіть немає нальоту курця. Я нічого не пропагую. Але якщо ти цього не робиш, із віком процеси загасають. І потім – це гігієна мозку. І я її використовую. Тому всі мої колеги в курсі. І я робила це зізнання. Кликала й лікаря водила із собою на ефіри, і говорила: "Не будьте ідіотами. Тому що це гігієна. Борони боже, Альцгеймер чи ще щось".

– А з алкоголем були проблеми?

– Ти знаєш, ні. Є така штука... Я єдина людина, яка ніколи не вдавала із себе незайманку. І якщо мені треба вжити, якщо це тільки не стосується роботи... Я кілька разів спробувала. Неможливо співати, дуже швидко сідають зв'язки. А в тебе весь час "воєнний стан", ти не можеш. Отже, завтра ти прийдеш на вливання гідрокортизону, адреналіну, вітамінів, алое у зв'язки. Потім у тебе печінка починає хворіти.

– Під фонограму не пробувала?

– Ніколи. Я ж рок-н-рол. Я не уявляю свій концерт під фонограму. І тому є неможливі речі. Але якщо мені потрібно зняти стрес або я в компанії... Я не випивала чотири місяці, а потім нашим кажу: "Слухайте, я боюся. Зараз скажуть, що закодована або трипер. Наливайте". Тому...

– Що пили?

– Я – вино червоне.

– От і все.

– Я ніколи не вживала важких напоїв, я не люблю все несмачне. У мене єдине – розмішувати. Раніше було, наприклад, віскі й кола. Водночас віскі й кола закінчилися пісочком у нирках. І мені лікар каже: "Якщо ви п'єте, пийте віскі чистим. Ви можете не змішувати?" Я кажу: "Я не можу. Це несмачно". Я поміняла, отже, на джин із тоніком. Думала, легше. Знову тоніка стільки... Лікарка каже: "Ну добре". Три-чотири роки я коли в рот – нічого. Вона каже: "Ну все, чудово. У нас нічого немає". Ні, тонік тепер. Вона каже: "Але це ж цукор. Це ж усе – синтетика". У підсумку я дуже спокійно можу випити та хоч пляшку червоного вина. Якщо я перебуваю поза роботою, я можу собі це дозволити. У Болгарії взагалі вино домашнє в сусідів. Вони носять ось такими банками.

– Так, шикарне.

– У мене просто стоїть у льоху. Я все хотіла, щоб у мене, як на Західній Україні, бочки стояли. А потім, коли я зрозуміла, що це такий геморой із цими бочками і догляд потрібен... Сусіди у пластмасових банках дають мені те, що вони віджимають. Смачне, тільки потім губи сині й зуби довго відмивати. Тому немає у мене проблем із моїм почуттям відповідальності. А оскільки я завжди говорила, як є, я захотіла випити – я вип'ю, а не захотіла – я не буду. Приємно з тобою посидіти, випити келих червоного вина. Чому ні? Чому треба весь час щось із себе вдавати?

– Це не келих – це склянка. Називаймо речі своїми іменами.

– Що є в номері... Он ще й молоко. Молоко, до речі, мені заборонили. Ось червоне вино мені можна.

Я двічі робила пластичні операції. Ближче до літа ще раз піду

– Ти завжди була красунею і залишаєшся нею. А я згадав, як Юрій Квеленков... Це твій однокласник чи хто він? Ви у школі вчилися?

– Ні.

– Ти знаєш, хто такий Юрій Квеленков?

– Звісно. Він за мною упадав, коли я вчилася у школі, а він – уже в інституті.

– Одного разу він сказав: "Лола була така гарна... У неї були груди – як спрямовані вгору ракети".

– Він за це вже дістав неодноразово від мене. І коли він був одружений із Катею Бужинською, уже дістав. І за Катю дістав від мене. Просто Юрик – от він і Юрик. Я навіть якийсь час на нього ображалася, а потім...

– А по-моєму, гарне порівняння – про спрямовані вгору ракети.

– Що в людини в мозку, чесне слово? От у нього в мізках...

– Ракети.

– Так, ракети. Ні, слава богу, з Юриком ми поцілувалися кілька разів, коли я у школі вчилася.

– А "ракети" як же?

– "Ракети", видно, видно було. І потім, він такий хлопчик, із фантазією.

– Ти знаєш, я на тебе дивлюся... Скажи: пластика якась була у твоєму житті?

– Я цього і не приховувала. Господи, я всім свого пластичного хірурга рекомендую. Бо на мені не видно.

– Ти не боїшся робити пластику?

– Я зробила її один раз. Два.

– Тільки обличчя?

– Так. А що ще мала робити?

– Ну, багато хто груди робить, дупу, ребра...

– Зараз усі видаляють уже. А ребра – пиляти ребра... Господи, навіщо мені це треба? Підборіддя – це частина моєї спадщини. Коли я погладшала плюс м'яз від постійного вокалу слабшає. І мені зробили нижню підтяжку, про що я повідомила одразу. І за шість днів я вже знімалася для обкладинок журналів. Ну, ще невеликий набряк був. Він завжди є. І верхні повіки вісім років тому. Зараз піду знову робити. Ну, не зараз, у мене ще тур. Загалом, ближче до літа піду.

– Людмила Марківна, бідна, говорила: "Тільки з'являється зморшка – різати. Тільки щось мені не подобається – різати". У тебе не так?

– Я собою задоволена.

– Ти зупинишся?

– Я нічого не роблю такого. У мене приголомшливий пластичний хірург Андрій Скорнєв. Що він робить? Він багатьох виганяє. От приходить хтось... Є ж багато психологічних проблем. І люди приходять... Він каже: "Я взагалі ненавиджу, коли приходять папіки, беруть імпланти – і на теличок приміряють".

– Жах.

– Він оплачує її – і він потім її приведе до раку. Слухай, увесь світ видаляє імпланти. Мені і свого багатства вистачає.

– "Ракети".

– Так. Тому я не збиралася ніколи нічого робити. Я взагалі боюся.

– А ведуть до раку імпланти?

– Зараз [російська телеведуча] Лера Кудрявцева зробила гучну заяву.

– Це жах, так.

– Зараз така черга на видалення імплантів... Вона набагато перевищує чергу... Тільки ідіоти зараз можуть надимати губи і... Уже й мода на це минула. Я тобі скажу: це моя санітарна необхідність. Повіки – моя санітарна необхідність. Тому що від гриму... Візажисту, який працює зі мною, важче фарбувати. Повіки розтягуються, це шкіра. Чому я в житті ніколи не користуюся косметикою. В Instagram я більшу частину без гриму. На вулиці я ніколи не в гримі. Я рідко навіть на якісь дні народження, там, якісь заходи прийду нафарбована.

– Ти дуже схудла. Чим ти користуєшся, якою дієтою, щоб ось так схуднути?

– Жодною дієтою. Скажу, що через те, що коли ти перебуваєш в аб’юзивних стосунках із людиною з нарцисичним розладом, це непросто позначається на психіці. Знову це наше невігластво. Ці люди не завжди усвідомлюють свої маніпуляції. Тобто вони їх удосконалюють, але в них інша хімія крові, у нарцисів.

– А що він тобі навівав? Що ти повне...? Чи що?

– Та ні. Це взагалі тема окремої передачі. Це окрема передача. Увесь світ вважає це розладом. І це внесено в категорію розладів. Тільки в нас у країні є це й інші захворювання. Тому це неймовірно складна річ, коли ти весь час у спілкуванні з людиною, і вона маніпулює. Ще є речі... Оскільки зараз займаються цим органи, не можу говорити поки. Це все відомо, але просто я маю підготувати юридичну базу. Я тобі скажу, я зателефонувала своєму психіатрові, зателефонувала ендокринологу, коли зрозуміла... Мене два роки досліджували – не могли зрозуміти, що зі мною. Додається вага. І два роки мене близькі друзі клали в лікарні. Хай де я тільки лікувалася... Нічого. Мені ставлять діагноз "психосоматика". Потім з'ясували, що я зазнала ще впливу препаратів, про які не знала.

– Ух ти! Він підмішував щось тобі?

– І тому все серйозніше. Ти мене не виводь, будь ласка. Я нічого не можу сказати, тому що це окрема історія. І правда, вона кримінальна.

– Жах.

– І тому я можу сказати, що ніхто не розумів, що зі мною. І коли я за місяць відновилася й почала звужуватися за місяць... Мені дійсно ставили "психосоматику". Водночас усі органи начебто працюють, а я – не зрозуміло. Просто я зрозуміла, що я не можу працювати, що я закінчую з роботою, що все. І ось коли я знайшла в собі сили вигнати людину...

– Оленя.

– Після цього я зателефонувала психіатру і сказала: "Я не розумію, що зі мною відбувається". І вона звернула увагу на один гормон, який зашкалював, на який до цього лікарі не звернули уваги. І вона каже: "Такий гормон буває тільки в людей, які ходять героїном по венах. Що в тебе? Я знаю тебе багато років. Це нереально". З'ясувалося... Є речі, які з'ясували. І цей гормон – він як опірність організму. Він сигналізував, що кранти. Ще б трішки – і гаплик. І тому я отямилася за місяць. На що лікарі знову звернули увагу, і дуже гарна психологиня долучилася, і вони всі сказали: "Це нереально. За місяць прийти у форму, за місяць відновитися психологічно нереально. Тут щось не так". І тоді вже почали шукати.

Мій двоюрідний брат був геєм. Він зізнався мені занадто пізно

– Ти неодноразово виступала на підтримку ЛГБТ-спільноти. Чому ти так любиш геїв?

– У мене брат, похований у Львові, – гей. Який мені зізнався дуже пізно.

– Рідний брат?

– Двоюрідний. Він працював на заводі "Електрон" – телевізори, був інженером. Я шкодую, що він дуже пізно зізнався. Він вважав, що буде в родині вигнанцем. І він зізнався мені і ще моєму двоюрідному брату Сергієві, який усе життя відіграв у збірній Союзу. Він уже в Голландії 25 років живе... Він би, напевно, не помер так рано. Тому що страх нелюбові в сім'ї... Я не розумію, знову, чому людину треба ділити – гей і натурал. Слухайте, і те, і те натурально. Ось категорія "педераст" – це "педераст". Але це інша категорія. Ця категорія не належить до статевої орієнтації. Просто зовсім інше. І потім, я не можу сказати, що у війни впрягалася. Та їх і немає. Те, що, там, гей-паради, провокації... Я завжди називала "гапонщина". Тому що тільки Гапон міг на Красній площі гей-парад... Послухайте, у кожної країни своя історія. Ніхто нікому не забороняє їздити в Німеччину. У Києві є гей-паради?

– Так.

– Але теж є противники?

– Звісно.

– А є країни, де мер переодягається, мер-гей. Ну, в Америці. Ідуть квартали. В Ізраїлі – квартали, люди вивішують прапори. Країна влаштована так і допускає. Чому мені не поїхати? Якщо мені так класно, я піду туди. Чого я буду провокувати в себе у країні, якщо в мене не готова ментальність країни, якщо її історія свідчить про інше? Якщо ССівські прапори скидали під кремлівською стіною, які гей-паради? У цьому немає жодного утиску орієнтації і ще чогось. Багато чого теж із пальця висмоктано.

– Лоло, що з Борею Моїсеєвим зараз? Зовсім погано?

– Ні. Чому? Борька здоровіший за нас усіх. Тому що здоровий спосіб життя, рожеві щічки... Так, він не може працювати в тому обсязі, у якому...

– Але він відходить трішки?

– Він, мені здається, не сильно й страждає.

– Він розмовляє трішки?

– Розмовляє.

– Тобто ви спілкуєтеся, усе нормально?

– Мало, мало. Я їжджу дуже багато. У нього дуже гарний директор, відданий. І Надія Бабкіна, яка безпосередньо дбає, щоб Боря поїв...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Колись ти казала, що ти абсолютно без комплексів. Ти досі без комплексів?

– Я не говорила. Я говорила, що без комплексів людина мертва. Вона на кладовищі без комплексів.

– Так...

– Ні, у мене теж є свої комплекси, але вже не стільки, скільки було. І найголовніше – що головний комплекс – самоприниження, не любити себе – минув. Моя остання історія поставила в цьому крапку.

– У тебе в Україні напевно небагато залишилося людей, які тобі дорогі. Кому б ти хотіла зараз передати привіт?

– Я передаю привіт мамі постійно, тому що ми з нею на дроті. І Євочці. З усіма я спілкуюся. Я хочу – знаєш, кому передати привіт? У мене дуже багато підписників, які пишуть: "Скоріше б ви приїхали в Харків, скоріше б у Дніпропетровськ, скоріше б у Київ... Як хочеться на концерт..." Вони ж стежать за стрічкою, і там я викладаю з концертів щось. Одеса... І ось я, напевно, їм хочу передати привіт і сказати, що я дуже хочу, щоб вони були в мене на концертах. До речі, сюди, у Німеччину, приїхала... Якась прикордонна зона. Тут зі Швейцарії їдуть, там – із Бельгії, наприклад. Чотири години їзди. Це ближче – до Німеччини на концерт приїхати. Україна приїжджає на концерт спеціально до Німеччини.

– Я пам'ятаю, Юрій Євгенович Рибчинський написав для тебе прекрасну пісню...

– "Кудись я їду і мовчу..."

– "І плачу, плачу, плачу. Я в жалю тебе ненавиджу за те, що так люблю".

– З Аркашею Укупником тандем.

– Чудова пісня. У тебе напевно ще є пісні якісь українські в репертуарі.

– Є й у концерті. Я в Росії співаю, але я не роблю винятків.

– Ти знаєш, щоб закінчити на красивій ноті, я б попросив тебе експромтом хоч куплет із приспівом – що-небудь заспівати українською.

– Ось пісня, яка зараз у концерті. Куплет іде російською, приспів – українською. "Сяяло місто, яскраво сяяло місто, і ми збирали, як намисто, по всій землі свої гріхи" (співає).

– Дякую тобі.

– Прошу. Спасибі.

– За тебе.

– За нас. Щоб абсурд закінчився. (Піднімають келихи).

Відео: В гостях у Гордона / YouTube