Макаревич: Мені зателефонував великий тб-начальник і сказав: "Слухай, ну, ти зовсім уже з глузду з'їхав! Навіщо ти навколо охопленого вогнем опудала Путіна танцював?"
Чому він не любив радянську владу, чи відчував цькування в Росії після висловлення позиції щодо України, навіщо хотів познайомитися з Анатолієм Кашпіровським, а також про пісні з президентом СРСР Михайлом Горбачовим, коронавірус, подорожі та молоду дружину розповів в ефірі авторської програми засновника інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона російський музикант, лідер групи "Машина времени" Андрій Макаревич. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
The Beatles здійснили абсолютно магічний вплив на мій незміцнілий юнацький організм
– Андрію, добрий день.
– Привіт.
– Я дуже радий, що ми зустрічаємося в Києві. На жаль, зустрітися в Москві поки немає змоги, але, можливо, і до цього колись дійде. Може, і за нашого життя. Ваша мама була професоркою медицини.
– Так.
– Чим вона займалася?
– Професоркою вона не була, по-моєму. Вона була кандидаткою наук усе-таки. Докторської дисертації у неї, по-моєму, не було.
– Ну, професорка і докторка – різні речі. Докторка – це дисертація, а професорка – це наукове звання. Ну вона чим займалася?
– Вона займалася атиповими штамами туберкульозу. Мікробіологією.
– Батько – професор.
– Батько був професор, це правда.
– Архітектор.
– Так.
– Під час війни втратив ногу.
– Правильно.
– Нагороджений багатьма орденами і медалями.
– Не багатьма. Орденом Великої Вітчизняної війни.
– Він вам розповідав щось про війну?
– Ні. Він не любив про війну згадувати.
– Як усі фронтовики.
– Ну, напевно.
– Коли він дивився фільми про війну, у нього були якісь реакції?
– У нього були фільми про війну, які йому подобалися. Він дуже любив "Баладу про солдата", наприклад. І... Та ось, напевно, і все.
– Альоша Скворцов.
– Так-так.
– Світле, гарне обличчя. Таких облич зараз усе менше й менше – вам не здається?
– Їх завжди було не дуже багато. Якщо подивитися на фотографії 20–30-х років, де якась фабрика фотографується або артіль, обличчя не надихають зовсім.
– Але інші чи то в таборах, чи то в еміграції, то чи взагалі розстріляні.
– Ну так. Або розстріляні.
– Вам не здається, що вся історія Радянського Союзу – це геноцид власного народу?
– Чому? Мені не здається – загалом, так воно і є. Так воно і є багато в чому.
– Я ось витратив чимало часу за власною ініціативою... У нас відкрили архіви КДБ. І я перелопатив ось цими руками сотні справ людей, які жили на цих вулицях Києва і яких у 37-му, 38-му, 39-му розстріляли. Особові справи – допити, протоколи, доноси, особисті речі. Після цього починаєш інакше трошки думати про країну. Ви знали якихось людей, які б розповідали вам про табори, про ті часи?
– Зовсім нещодавно я намагався знайти якісь історичні свідчення про свого прадіда білоруського, тому що він був непересічною особистістю, був священником і залишив після себе гарний слід, гарну пам'ять. Мені зателефонували з "Меморіалу" хлопці, які шукали, і кажуть: "Ось про прадіда не знайшли, але знайшли вашого діда". Я кажу: "Якого діда? Я про свого діда все знаю". – "Ні, – каже, – боюся, що ви не знаєте. І це рідний брат вашого діда". Тобто мій двоюрідний дід, який жив із ними в одній квартирі, якого 37-го року заарештували, а за шість місяців – розстріляли. "Ось можемо вам його справу передати". І я ахнув, тому що в нас у родині ніколи про нього не говорили. І я раптом подумав, що ось цей страх – він так і сидів відтоді. От просто не згадували про нього. Зовсім разюче. І вже ні в кого спитати, бо нікого немає серед живих, але ось така історія трапилася.
– Ви були бітломаном – правильно?
– Я ним і залишаюся.
– (Сміється.) Так, це важливо. Вашу творчу долю визначило знайомство із творчістю The Beatles? Це було головним?
– Звісно. Це був абсолютно магічний вплив на незміцнілий юнацький організм. Причому вплив неймовірно потужний. Я думаю, що це до кінця не розгадана історія, чому ж вони так от брали.
– А ви чим брали?
– Ну, я б не став порівнювати силу впливу.
– Ви пам'ятаєте, яку річ ви першу почули у виконанні The Beatles? І що це було? Пластиночка чи ребра?
– Кілька разів до мене долинало, щось я чув через стіни, щось я чув крихітним якимось фрагментиком. Я чув, що це щось неймовірне, щось зовсім інше, бажане, але недосяжне. А потім, коли тато привіз уже два диски справжні Hard day's night, Oldies but Goldies... І просто я поставив. Мамо моя, це ж просто... Ну, цієї секунди стало абсолютно зрозуміло, чим у житті необхідно займатися, починаючи ось із цієї хвилини й далі.
– Це правда, що вам часто снилося, як ви з Ленноном ходите Москвою?
– Не часто, але бувало, звісно.
– Ви йшли...
– Ми йшли, розмовляли, щось я йому показував.
– Він щось наспівував?
– Ні, він не наспівував нічого.
– Коли Леннона вбили, ви пам'ятаєте свої відчуття?
– Пам'ятаю. Ми були на гастролях чи то в Томську, то чи в Новосибірську. Що можна сказати? Сумно було.
– Із Маккартні вам вдалося поспілкуватися?
– Я б не назвав це спілкуванням. Він приблизно так само, як будь-яка людина, змучена популярністю, чудово закривається зовсім. Він посміхатиметься, жартуватиме, але це на абсолютному автопілоті все робиться.
– Він розумів, хто перед ним?
– Не думаю. А звідки йому знати?
– Ну, Боярський мені говорив, що, коли він сфотографувався з Маккартні, у нього був стан на межі істерики. У вас? Ви фотографувалися з ним?
– Ні. Я так не люблю, коли хтось зі мною фотографується і змушений це робити, що я подумав, що от я його врятую від цього.
– The Beatles – це і сьогодні круто?
– Звісно.
– Це поза часом, поза модою?
– Ну, усе в часі так чи інакше. Просто час у всіх різний: у когось – три місяці, у когось – три роки, у когось – 30 років, у когось – 300.
– Ви слухаєте їх сьогодні?
– Я їх слухаю всередині голови. Я їх настільки добре знаю, що я можу будь-яку платівку поставити з будь-якого місця.
– Ви захоплювалися колись творчістю Окуджави і Висоцького. Я часто слухаю й Окуджаву, і Висоцького, як не дивно. Я ловлю себе на думці, що обидва вони абсолютно актуальні й абсолютно нічого не втрачають. Вам їхня творчість сьогодні видається важливою, потрібною? Чи вони залишилися в тих роках?
– Для мене не залишилися. На мене вони впливають точно так само, як впливали тоді. А Окуджаву я почув значно раніше, ніж "бітлів". Років п'ять мені було. І мені це відразу сподобалося. Ось щодо того, що ви розумієте: людина в п'ять років... Так?
– Ви пам'ятаєте, що слухали тоді?
– Так, звісно. Я їх і пам'ятаю відтоді, ці пісні. Із Висоцьким якось не так. Це було... Мені дуже подобалися його концертні виступи. Мені жахливо не сподобався ось цей запис з ансамблем "Мелодія". Тому що мені здалося, що це так неорганічно...
– "Скалолаз", "Какой непривередливый", так?
– Псевдоджаз цей, отже. І відразу спів його по-іншому пролунав. Якийсь у цьому з'явився навіть... кабак якийсь.
– Відрадянщили якось, так?
– Вони хотіли як краще, я розумію, але він дуже органічно звучав сам. Сам із гітарою. Ось із цією, трохи неналаштованою... Усе було ось так, як має бути.
– Ви дивилися фільм "Висоцький. Спасибі, що живий"?
– Подивився.
– Можна виносити пороки кумирів на люди або краще цього не робити?
– Я думаю, що в мистецтві можна робити все – важливо, щоб воно водночас було мистецтвом.
– Цей фільм – мистецтво?
– Не знаю, у мене складне залишилося відчуття.
– Ви уявляєте, що коли-небудь і вас хтось зіграє?
– Я про це не думав узагалі.
– Єврейство вам часто заважало?
– Ні. Ні, якось Бог милував.
– Але вам нагадували іноді щось чи ні?
– Практично ні. Я не пам'ятаю таких моментів.
Мені було абсолютно начхати на радянську владу доти, доки вона не стала заважати мені займатися тим, що я вважав за потрібне
– Чому ви не любили радянську владу? Чим вона вам не подобалася?
– Мені було абсолютно на неї начхати доти, доки вона не стала заважати мені займатися тим, що я вважав за потрібне.
– Вона наполегливо заважала? Як це проявлялось?
– Ну, це... Я 100 разів про це вже говорив і нічого нового зараз не повідомлю.
– Ви знаєте, мені Стефанович розповідав багато про те, як ви пробивалися, як він якось допомагав, як міг. У фільмах тощо...
– Слухайте, Стефанович займався своєю справою: він робив своє кіно. І зараз це видавати за допомогу "Машине времени"... Ми йому були потрібні набагато більше, ніж він – нам.
– Ну так, ви вже тоді... Він мені розповідав, як він Аллу Борисівну вперше з вами познайомив.
– Хай що б він розповідав, Алла Борисівна...
– Як ви плавали в халатах, по-моєму.
– Алла Борисівна залишиться Аллою Борисівною, а він – Стефановичем.
– Недобра ви людина.
– Я чесний.
– Тоді, у радянські часи, вважали: щоб якось бути на плаву, брати участь у концертах "Пісня року" тощо, потрібно мати свою руку чи то серед партійних органів, чи то у КДБ. У вас люди, які були вашими фанатами, шанувальниками, просто розуміли, що ви робите, були у верхніх ешелонах?
– Справді можливо. Ми з ними не були знайомі. Напевно, хтось був. До нас звідти нічого не долинало. Оці всі вирази "бути на плаву", "мати руку", "брати участь у конкурсах" – це від нас було таким далеким і таким нецікавим, що мені зараз навіть дивно це все слухати.
– Ну, от мені багато розповідали, як їх запрошували на дачі дружини членів політбюро...
– Нас не запрошували на дачі.
– Просили заспівати...
– Ні, у нас такого не було.
– Як ви думаєте, час, який змінювався стрімко, коли ви йшли до піку популярності, допоміг вам? Якби був час більш пліснявим, нічого не вийшло б?
– Я не вмію мислити гіпотетично. Усе відбувалося так, як відбувалося. І по-іншому вже не відбудеться. Тому лежати на дивані й міркувати, а що було б, якби, – не мій метод абсолютно.
– Я дуже вдячний вам за те, що ви говорите, що любите Горбачова. Я безмірно його поважаю і люблю, я вважаю, що все, що сталося гарного з нами, відбулося завдяки йому передусім.
– Абсолютно згоден.
– Він міг би правити ще років 20–30 спокійно і нічого не міняти. От які ви відчуваєте почуття щодо Михайла Сергійовича?
– Такі самі. Він узагалі хороший дядько дуже. Він добра, м'яка людина. І світ він усе-таки змінив. І слава богу, що це сталося і відбулося за нашого життя.
– Ви часто спілкуєтеся з ним?
– Ну, спілкуємося. Спілкуємося.
– Ну ось коли ви сідаєте за чаркою чаю, будемо так говорити, про що йде розмова? Про те, що було, чи про те, що буде?
– Ні, про те, що буде, ми якось не розмовляємо. Так він згадує якісь історії кумедні, іноді хочеться його розпитати, але я розумію, як йому це набридло, напевно, теж уже. Ну, от він пісні любить співати. Українські, до речі.
Ми записали платівку з Горбачовим в єдиному екземплярі. Її продали на аукціоні в Лондоні за 150 тисяч фунтів
– Ви ж на 85-річчі його співали українські пісні, так?
– Ну так. Ми ж навіть записали з ним платівку. Ми її виготовили в одному екземплярі, і ми її в Лондоні на аукціоні благодійному продали за 150 тисяч фунтів. Це пішло в дитячу клініку "Раїса".
– "Мюнстер", так? А, ні, вона лежала в "Мюнстері".
– У пітерську. Ні, її вже не було.
– Зрозуміло.
– Ну ось у її дитячий фонд.
– Скільки пісень ви виконали на цьому диску?
– Сім чи вісім – я зараз не пам'ятаю.
– З українських пісень що ви співали на 85-річчі? Він любить же "Стоїть гора високая", так?
– "А під горою гай, гай, гай". Точно, це він любить. Ні, ми з ним заспівали... він заспівав... "в этой пачке старых писем мне случайно встретилось одно". Він каже, що це Раїсина була улюблена пісня. Він про неї згадує часто. Приголомшливий спектакль зробили, до речі.
– Миронов, так? І Хаматова.
– Миронов і Чулпан. Просто приголомшливий. От на одному диханні. Так вони працюють гарно!
– Усе-таки добра людина може пісні співати, правда?
– Думаю, що так.
– Чому Горбачова в сучасній Росії так ненавидять?
– А кого в Росії люблять?
– (Сміється.) Як Путіна люблять!
– Ви думаєте?
– "Мені так здається", – боязко сказав я.
– Не знаю. Не знаю, як там зі всенародною любов'ю. Але хтось любить, безумовно.
– Зла країна Росія?
– Зараз узагалі у світі ситуаційка, скажімо так, не найкраща.
– Загострилася.
– Так, нервова. Ще й із цієї хворобою додалося. Звичайно, усі на взводі. Це відчувається.
– Практично всі ваші колеги, російські артисти, радісно підтримали, як вони кажуть, "приєднання" Криму, "повернення" Криму "в рідну гавань".
– Далеко не всі.
– Ну, якось більшість.
– Далеко не всі, запевняю вас.
– Отак. Вам-то чому спокійно не сиділося? Навіщо вам треба було протестувати?
– Я абсолютно спокійно сиджу. Просто, коли у мене запитують, як я до цього ставлюся, я говорю, як я до цього ставлюся. Я не бачу жодних причин брехати. А як я до цього ставлюся, вам відомо.
– Після того як ви розповіли всім, як ви до цього ставитеся, концертів менше стало?
– Ну, років зо два – так, їх стало менше. Потім якось усе повернулося.
– Відмовлялися приймати вас?
– Хтось боявся, комусь, хто не боявся, телефонували, не рекомендували.
– Отак?
– Так. Коли у сторони, яка приймала, вистачало твердості, наприклад, сказати: "Добре, тільки ви нам дайте папірець, що ви нам не рекомендуєте..." – "Ні-ні-ні, це просто ось словесна рекомендація". Тоді люди проводили концерти – нічого не відбувалося.
– Публіка в залах ніяк не висловлювала вам невдоволення вашою позицією?
– Ні. Ні. Але тут треба розуміти, що, якщо вже людина купує квиток і приходить тебе слухати, напевно, вона з тобою солідарна в якихось базових речах.
– За ці два роки фінансово ви багато втратили? Біднішими стали?
– Я не рахував. Я взагалі до цього якось спокійно ставлюся. Мені на життя вистачає.
– Ви філософ, правда?
– Не думаю. Філософ – це... Філософи жили у Стародавній Греції. Усі померли.
– Ну, фаталіст тоді.
– Ні, я не фаталіст, тому що все-таки багато в чому я сам для себе визначаю, що я робитиму. І як наслідок – що зі мною відбуватиметься. А не сиджу і чекаю, поки це станеться.
Чи відчував я цькування через позицію щодо України? Звісно. Огидно було
– Ваш гурт вас зрозумів, коли ви почали висловлювати свою думку?
– А чому ви вважаєте, що у нас у гурті якісь різні думки? Мені здається, що те, що нас об'єднує, а нас об'єднує безліч речей, унаслідок чого ми 51 рік разом... Так? Ну, тут, напевно, уже в таких базових речах у нас немає розбіжностей.
– Але мені говорили, що деякі з ваших колег у гурті...
– А що вам ще говорили?
– А я скажу навіть хто. Говорили, що Андрій Державін, наприклад, дуже обурювався вашою позицією.
– Він не обурювався абсолютно.
– Тобто все прийняв нормально?
– Так.
– Цькування якесь ви відчували? Адже були і програми на НТВ, і фільми якісь...
– Ну, звичайно, огидно було.
– Ви близько до серця приймали це?
– Це було досить несподівано. Я з'їздив до дітей біженців із Донецької області, щоб їм зібрати грошей на підгузки і всяке. І найменше думав, що це спричинить якийсь сказ. Я досить довго не міг зрозуміти, у чому річ. Мені здається, що я відкрив цей секрет, що сталося. Тому що мені зателефонував один великий начальник телевізійний, мій товариш, і сказав: "Слухай, ну, ти зовсім уже з глузду з'їхав". Я кажу: "А що таке?" Він каже: "Ну гаразд, з'їздив там до дітей, заспівав. Але навіщо навколо охопленого вогнем опудала Путіна танцювати?" Я кажу: "Шо, з глузду з'їхав?" Він каже: "Приїжджай". Я їду в Останкіно – він говорить: "Сьогодні по "России" було в новинах, двічі вже показали". Замовляє – йому приносять цю касету. Там якась нарізка: гармати стріляють, жінки плачуть і якісь діти водять хоровод навколо якогось багаття. З ними такий товстий сивий дядько в темних окулярах. Я кажу: "Це я?" Він подивився – говорить: "Ні. От зараз я бачу, що ні. Але навіть я подумав, що це ти". Я так розумію, що хтось це нагорі подивився і це їх дуже обурило. Але той, хто це склеїв і вставив ось так от... А, ще йдеться про мене в цей момент. Хто це зробив, я не знаю. Але хтось із працівників "міністерства правди".
– Але вас разом із Шендеровичем і ще групою світлих людей називали друзями хунти.
– Так-так-так.
– Як це було – бути другом хунти?
– Ну...
– Кривавої бандерівської хунти.
– Так. Річ у тім, що я не мав уявлення про те, що відбувається в Донецьку і що відбувається в Україні. Тому... Ну, кажуть – ну що? Ну, собаки гавкають. Що можна зробити? Та нічого не можна зробити. Отже, треба почекати, поки все це мине. Ну, це і скінчилося, загалом.
– А скажіть, будь ласка: ви що, набагато розумніший за багатьох ваших колег і взагалі діячів мистецтва? Адже деякі з них, дуже великі майстри, на повному серйозі з піною на губах доводили мені, що все не так, що українська хунта, фашисти катують тощо, а "ми звільнили й весь народ стогне, хоче, щоб ми звільняли далі".
– У нас про це розповідали по телевізору з ранку до ночі.
– Але вони ідіоти? Вірять у телевізор? Чи вони хочуть комфортного життя просто?
– Я не готовий їх коментувати, от правда. Тим паче що мені абсолютно не зрозуміло, про кого конкретно йдеться. Напевно, у кожного по-своєму. Я думаю, що дорослі дядечки і тітоньки самі для себе обирають, якими їм бути.
– Ну, я не знаю. Газманов, Расторгуєв, Пореченков...
– Дай їм, Боже, здоров'я.
– Пореченков, який узагалі стріляв із...
– Це все не коло моїх друзів.
– То вам узагалі пощастило.
– Я нікого не засуджую.
– Я просто хочу зрозуміти для себе: це від відсутності розуму чи від конформізму?
– Ну, ви запросіть Пореченкова – він вам розповість.
– Раптом він у мене стріляти почне? Я ж побоююсь.
– Я не знаю. Мене ці речі не цікавлять, чесно вам скажу.
– Коли почали цькування, хто більше старався? Ідеологи кремлівські чи колеги?
– Ну, ви серйозно думаєте, що я сидів і рахував, хто більше старається?
– Ну, на ваш погляд.
– Та не знаю.
– Але ви почувалися людиною, якій погано? Чи ви філософськи знову ж таки ставилися до цього?
– Радості мені це не принесло.
– Дивно.
– Усе.
– Ви втратили якісь роки життя упродовж цього періоду, на ваш погляд?
– Ні. Ні, я набув досвіду. У чомусь – безцінного.
– Були люди, від яких ви не очікували, що вони зателефонують і скажуть якісь слова дуже важливі в той момент?
– Ну, підтримка була хороша насправді.
– І не боялися цього робити?
– Ні.
– Ви ніколи не пошкодували, що взяли і висловили свою думку?
– Ні. По-перше, вищою мірою нерозумно шкодувати про скоєне. Це вже було. От Міша Прохоров чудово сказав. Він мене зустрів і говорив: "Але ти подивися: зате в якій ти формі. Ти ж помолодшав на п'ять років, схуд. Дивись: в очах вогонь з'явився. Ну от треба іноді по голові отримувати".
– Ви зараз не думаєте іноді, що не треба було цього робити?
– Ні, не думаю.
– Вам не хочеться в політику піти?
– Ні.
– Яка ви розумна людина! Це від батьків чи досвід усе ж таки?
– Розум – від батьків, це точно. Та ні, я дуже не люблю займатися тим, чого я не люблю. І навіщо? Є величезна кількість занять, які мені дарують радість.
– Ви напевно іноді хоч краєм ока дивитеся чудові телевізійні програми, які веде Володимир Соловйов...
– Ні! Не дивлюсь.
– Та ну що ж?.. Що відбувається?
– Не дивлюся. Останніми роками в мене взагалі відчуття, що час скінченний. І хочеться витрачати його або на якусь радість, або зі змістом.
– Але пропаганда в Росії працює майстерно, на ваш погляд?
– Не знаю. Я не є її об'єктом. От ну зовсім.
Чи хочу я піти в політику? Ні
– Ви сказали, що російські ідеологи винайшли особливі методики зомбування, перетворивши росіян "у злісних дебілів".
– Так, я говорив про 25-й кадр якийсь. Але це працює.
– Звичайно.
– Це працює. Це не вони винайшли. Усе це винайдено 100 років тому. Якщо раптом у якийсь момент на всіх цих ток-шоу люди припинили нормально розмовляти – вони всі стали кричати, причому утрьох і одночасно, – ну, нерозумно було б припустити, що це сталося випадково. Це режисують.
– Ви могли собі уявити 1991 року, наприклад, після серпневого путчу, після перемоги над путчем, коли здавалося: Боже, прокинулася Росія, попереду таке щасливе життя, так усе добре буде... Ви могли уявити скочування назад у цю прірву?
– Ні. Я про це зовсім не думав.
– Чому це сталося?
– Напевно, тому, що всередині у людей сидить набагато глибше, ніж усім здавалося.
– Вам хоч із бандерівцями зустрічатися доводилося?
– Жодного не бачив, чесно. Щоб от лютого такого, справжнього...
– Може, ви не там ходите?
– Жодного не бачив. Може, не там ходжу. Але з іншого боку, не дуже цікаво. Я не люблю будь-які крайні прояви. Тобто комунізм до втрати пульсу, антикомунізм до втрати пульсу – мені це однаково нецікаво.
– Сьогодні ви приїжджаєте періодично в Україну, і вас дуже люблять. Дві любові наклалися просто одна на іншу: любов до вас як до лідера "Машини часу", як до людини, яка стала символом часу... От я пам'ятаю свій дев'ятий і 10-й клас та перший курс інституту. Вони пройшли повністю під ваші пісні. Не було двору, де б не було пацана з гітарою, який би не співав ваші пісні. І ви – символ поколінь. Це однозначно. Так от: любов до вас як до символу наклалася на любов до вас як до людини, яка у складний для України час просто сказала правду.
– Ну, мені дуже приємно.
– Як Євтушенко, я згадав зараз, писав: "Писал стихи, доносов не писал. И говорить старался то, что думал". Усе просто насправді.
– І написав багато, до речі, дуже гідних віршів. Просто інший відрізок життя, інший відрізок часу. У нього Прага була...
– Бабин Яр.
– Так.
– Спадкоємці Сталіна.
– Так.
– Він великою людиною був. І він теж, до речі, не зрозумів, що відбувається. Ми з ним дружили, ми часто розмовляли... Він приїхав востаннє до Києва до війни саме. Він уже дуже поганий вигляд мав. Я його умовляв до лікаря піти – він відмовлявся, він не хотів лікарів. Є такі люди. І Говорухін не хотів лікарів. Є люди – не хочуть ходити. І коли все це почалося, він написав про медсестру із Горлівки вірші. І я з ним розмовляв кілька разів, я говорю: "Пане Євгене, ну не так усе відбувається". Він каже: "Ну, там же жах". Він навіть не зрозумів. Він! І я йому сказав, що "тут відбувається те ж саме, що ви описали у своєму великому вірші "Танки идут по Праге".
– Ну так.
– Усе те саме. От для мене загадка: як такі люди, як він, не розуміли цього?
– Я думаю, що це запитання віку просто вже.
Як на мене, Зеленський – абсолютно чудовий хлопець. Він дуже талановитий
– Те, що в Україні відбувається сьогодні, як ви оцінюєте?
– Щоб оцінювати це якоюсь мірою об'єктивно хоча б, треба тут жити. Жодні погляди з-за горба не дадуть тобі реального відчуття. Я досі не знаю, як зараз ставляться до Зеленського, наприклад. Думаю, що по-різному, до речі. Але зрозуміти це з якихось уривків інформації з різних джерел складно. Я взагалі намагаюся не судити. Ну, їй-богу! У нас якась пішла тенденція... Не знаю, як у вас. От у нас – точно абсолютно. Значить, там не знаю... Упала ракета, невдалий запуск. "Прокоментуйте, будь ласка".
– Так.
– Слухайте, друзі: по-перше, я не фахівець. По-друге, я цю ракету не запускав. Ну що я зараз теревенитиму на тему, що я думаю стосовно того, що воно... Я не знаю. Давайте почекаємо комісію, ну, буде ж висновок якийсь. Є спеціальні люди, які в цьому розуміються. Ні, це нецікаво. От усі мають висловити свою думку. По-моєму, це жахливо абсолютно.
– Ви знаєте, відколи Зеленський переміг, мені періодично телефонують із каналів "Россия-1" і "Первый канал", щоб я щось прокоментував через Skype. І подзвонив Артем Шейнін, у них програма ця головна на "Первом канале", – і я йому сказав: "Сьогодні ваша російська пропаганда зазнала повного фіаско, тому що в бандерівській країні, де править фашистська хунта, президентом із 73% голосів став єврей Зеленський – російськомовний, російськомовний єврей Зеленський, водночас прем'єр-міністр чинний – єврей Гройсман... Але це ще не найгірше. Лідер опозиції – єврей Рабінович".
– (Сміється.)
– Більше мені щось не телефонують відтоді взагалі. Кінець пропаганді. Перемога Зеленського – це просто клеймо на усій пропаганді. Скажіть, будь ласка: а як вам Зеленський із боку?
– Ну, я його трохи знаю. Узагалі ми знайомі задовго до того... І він, як на мене, чудовий хлопець зовсім. Він дуже талановита людина, талановитий артист.
– І добрий.
– Добрий, талановитий автор. І я розумію, що постріл – звичайно, це "Слуга народу", тому що геніальний був фільм. От перший сезон був... Я як увімкнув, то я 10 серій от...
– Ви дивилися?
– Звичайно. Ну звичайно.
– Фінал там поганенький, правда, так? Із в'язницею...
– От другий сезон я чомусь уже не запам'ятав, чесно. А от перший – просто...
– Феєрично, так?
– Дуже добре.
– Наскільки я пам'ятаю, Путін був шанувальником "Машини часу". Було таке?
– Не знаю.
– Ну, він не приходив на концерти?
– Не приходив він на концерти. Одного разу його привели на концерт, він ще не був... Він був... ким він був? Виконувачем обов'язків.
– Ще людиною був.
– Ну, напевно, так. От і все.
– Ви десь із ним сиділи на концерті когось, так? На Красній площі.
– Пола Маккартні.
– Ага. Разом сиділи. Про що розмовляли?
– Ми разом сиділи. Він мені розповідав про те, як удень прийшов Маккартні у Кремль і Путін його водив і показував йому... І потім він каже: "У мене питає: "А ви на концерт прийдете?" А я кажу: "Ні, у мене справ дуже багато". Він каже: "От шкода як... Ну, я вам зараз заспіваю". І уявляєш, – говорить, – він сів за піаніно і от просто для мене заспівав Let it be. Жодних журналістів там не було... І я тоді вирішив, що я точно прийду на концерт". І він мені так сподобався просто цієї миті...
– Як ви думаєте, чому от у момент, коли барель нафти коштував $140, у Росії все клас, жирні роки, Путін рукостисний у світі, усе йде зашибісь... Чому він пішов у Крим?
– Мені важко влізти в його голову. Ну чесно. Не можу, не знаю.
– Після ваших висловлювань про Крим, про ситуацію загалом, ви з Путіним спілкувалися?
– Ні.
– Знаки були якісь звідти?
– Ні. Навіщо я йому потрібен?
– Що ви думаєте про нього сьогодні?
– Нічого.
– (Сміється.) Яка містка відповідь!
– Ну, справді, нічого я про нього не думаю.
– Ви сказали, що 80% населення Землі – ідіоти. Не 90%?
– Так завжди було.
– 90%, ні? 80%?
– Ну, я не рахував. Це умовна цифра. Скажімо так: їх більшість. Оце буде найправильніше.
– Причому це стосується і Росії, і України, і Америки, правда?
– Це стосується світу.
– Чому тоді, на ваш погляд, Америка живе як Америка, а Росія і Україна – як Росія і Україна?
– Я думаю, що розумні люди поклали свої життя в пошуках відповіді на це запитання. Я думаю, що зовсім різна історія. Америка по-іншому була утворена. Туди з'їхалися видатні, неординарні авантюристи з колосальним натхненням: "Отут, на порожньому місці, ми зробимо нову країну, і в ній буде все так, як має бути".
– І утворили еліту.
– Ну так.
– Тобто справа, напевно, усе ж таки в тих 10 чи 20%, правда?
– Зрозуміло, звичайно. Ніколи більшість не рухала історію.
– Ви говорили про брата дідуся. Уся ситуація тоді характеризується для мене одним словом: страх. Страх цементував це суспільство. І коли страх пішов, завдяки Горбачову, усе розсипалося. Сьогодні в Росії страх є?
– Поки немає. Думаю, що поки немає.
– Вам особисто не задушливо сьогодні жити в Росії?
– Мені багато чого не подобається – скажімо так. Більшу частину життя мені багато чого не подобалося. Було років кілька...
– 10...
– 10, так. Час чарівних чудес, на які я й не чекав. Але весь інший час у мене були претензії до навколишнього світу, і це абсолютно нормально. Найчастіше зовсім не в моїх силах щось у цьому плані змінити. Я можу мати до цього якесь своє ставлення, я не вважаю за потрібне його приховувати, але взагалі-то треба займатися своєю справою, що я і намагаюся робити.
– А добре взагалі жити людиною, яка має свій погляд і вільно його висловлює?
– А мені важко... От якби було два абсолютно однакові "я", тільки один мав би погляд, а інший не мав, ми б дали їм обом пожити років 10, а потім би порівняли. А так – оскільки я один і погляд, як правило, маю, то я не знаю, що краще, що гірше.
– Але ви себе поважаєте за це?
– Ніколи я от у такій площині про себе не думав. Узагалі кажучи, не варто здійснювати вчинків, за які тобі самому потім буде огидно. Мені це пояснили в дитинстві, і я це дуже добре запам'ятав.
Лукашенко наламав уже таких дров, що точку неповернення він пройшов 10 разів
– Ваші бабусі і дідусі всі родом із Білорусі, з Вітебської і Гродненської областей.
– Так.
– Що ви сьогодні думаєте про ситуацію в Білорусі?
– Я дуже хочу, щоб вона вирішилася так, як вона має вирішитися. Вважаю, що Лукашенко наламав уже таких дров, що точку неповернення він пройшов 10 разів. Тому варіантів немає. Просто це може статися раніше, може пізніше. Може з малою кров'ю, може з великою, не дай Боже. Але однаково це питання часу.
– Але вам болить Білорусь?
– Я їм співчуваю. Звичайно, я їм співчуваю.
– Сьогодні весь світ мучить коронавірус. Коронавірус, на ваш погляд, – це що?
– Ну, взагалі, це нова вірусна інфекція. Нічого нового я вам не скажу. Мені просто здається, що... боронь боже, я не COVID-дисидент і я їх дуже не люблю... Це дурість.
– Від невігластва. Так.
– Але наганяти якийсь жах на людство – я не розумію навіщо. Так, це хвороба, так, вона у літніх людей іноді проходить тяжко. Так, є відсоток смертності. На щастя, невеликий. Він є. Але це не чума, це не холера, яка викосила, там...
– І не іспанка.
– Так. І не іспанка. Давайте ми якось заспокоїмося... І в усіх цих заходах дуже багато ідіотизму. Я розумію, коли люди приходять у кінотеатр – сидять через одного. Так, це дуже добре – потім вони виходять, сідають в автобус, де, як оселедців у бочці, набито...
– І надолужують.
– Ну от це дивно все.
– У вас в оточенні багато перехворіло?
– Та я й сам перехворів.
– Так?
– Так. У дуже легкій формі.
– Скільки днів?
– Як годиться: два тижні. Я дотримувався просто.
– Ви вдома лежали?
– Я – удома, так. Ну я не дуже добре почувався один день. Температури в мене не було.
– Артисти від пандемії сильно фінансово постраждали?
– Звісно. Уже більше ніж пів року минуло.
– Концертів немає.
– І нічого не платять. У них немає жодних цих... Добре, якщо Кіркоров – у тебе є якийсь запас грошей.
– Але все-таки не в Америці. Усе-таки не в Америці живемо, еге ж?
– Ну однак. Слухайте, у людей є сім'ї, у людей є діти, є літні батьки. І ось у людини раптом припинилися доходи взагалі. І держава їй каже: "Ну чого? Сам і гарцюй тоді. Чого ти?" Звісно, це не добре. Я не про себе зараз говорю. Я, слава богу, протримаюся.
– Та й то – якийсь час, я думаю.
– Ну, поки зуби на полицю ще не поклав.
Мені було цікаво поговорити з Кашпіровським. У молоді роки я сам захоплювався гіпнозом, зворотним зв'язком, брав участь в експериментах. І небезуспішно
– Я згадую нашу першу зустріч: це був 1989 рік. Ви нікому не давали тоді інтерв'ю, просто взагалі нікому. І я так хотів узяти інтерв'ю, що я з нетрадиційного боку зайшов і кажу: "А хочете, я вам приведу Кашпіровського?" І ви так загорілися: "Так, Кашпіровський..." Він тоді був людиною року.
– А мені з ним було цікаво поговорити. Я просто в молоді роки захоплювався і гіпнозом, і зворотним зв'язком, і всім цим. Позачуттєвим сприйняттям... Це взагалі була модна тема дуже. І брав участь у всіляких експериментах.
– Навіть так?
– Так. І небезуспішно. І мені з ним було цікаво поговорити. Ми грали в Палаці спорту... А він прийшов і каже: "Ось дивись. Ми займаємося однією справою, тільки я вводжу людей у стан і вкладаю в них конкретне завдання, а ви – ні. Ви вводите у стан, а вони просто балдіють, слухають ваші пісні. А от, наприклад, напиши..."
– Саме так і було, так.
– "Напишіть пісню "Исцелись", наприклад. Тоді будемо просто працювати разом". Кумедний дядько був.
– У мене залишилися фотографії, що цікаво.
– А в мене теж десь лежить.
– Так. Я вам передавав тоді за столом у буфеті Палацу спорту...
– На балконі ми стоїмо... Так-так-так-так.
– І на балконі. Так-так-так. Ви і Кутіков тоді були. У людей із нетрадиційними здібностями ви вірите взагалі?
– А що таке традиційні і нетрадиційні здібності? Хтось може підняти 15 кілограмів, а хтось – 150. Це нетрадиційні здібності?
– Так, нетрадиційні, я думаю.
– Отже, усі якоюсь мірою володіють якимись різними нетрадиційними здібностями.
– Ви – орденоносець.
– О!
– Орденів і медалей у вас багато?
– (Сміється.) Багато. Отже, ордени два. А медалей... Ну, якісь медалі на кшталт 850-річчя Москви... Це я не вважаю медалями. А одна медаль серйозна: це захисникові Білого дому.
– Гарна медаль.
– Так, це гарна медаль. Ну, і якісь... Слухайте, ні, якийсь орден мені вручили, наприклад... Де це було? У Вільнюсі. За якісь культурні досягнення.
– Ну, тобто до Брежнєва далеко поки.
– До Брежнєва дуже далеко.
– Ви надіваєте іноді ордени і медалі свої?
– Ні. Я не знаю, куди їх надівати. Одного разу ми клеїли дурня: ще Янковський був живим, Абдулов Сашко був живим. Ми у Ярмольника чогось... А, ми, по-моєму, вирішили 7 листопада відзначити. Я думаю: "Нумо я почеплю всі". Узяв чорний піджак і так... Але я вам скажу, що праву половину щільненько було обвішано. Вони, звісно, охнули... (Сміється.) Потім уже відтопталися по мені по повній програмі.
– Я читав, що ви колекціонуєте годинники "Омега".
– Так.
– У вас зараз IWC чи "Омега"?
– "Омега".
– "Омега" теж?
– Так.
– Велика колекція?
– 130... десь 140.
– 140 годинників?
– Так. Але переважно це Перша світова, 30-ті роки.
– Овва! Ви носите їх періодично?
– Деякі.
– Чому "Омега"?
– Так вийшло.
– Хтось подарував?
– Ні, я щось побачив на виставці, на антикварній барахолці. Якусь дуже красиву "Омегу". Я її купив. І потім став цікавитися. Виявилося, що це найстаріша фірма, із серйозною історією. І якось так от пішло.
– "Омега" вам винна вже, мені здається. Ні?
– Не знаю. А їх якось це не дуже... Приїжджав представник фірми, і я йому розповів про колекцію. На нього це не справило великого враження. Я зрозумів, що доволі багато людей є на світі, у яких колекції важливіші.
У мене вдома жила гадюка. Але потім батьки чемно попросили віднести її до юннатів
– У дитинстві, коли ви ще не знали про годинник "Омега", ви колекціонували метеликів.
– Слухайте, коли мені було п'ять років... От усі хлопці з мого оточення...
– Збирали метеликів?
– Не метеликів. Щось обов'язково. Або етикетки, або марки...
– Марки, значки...
– Значки, сірникові етикеточки, метелики.
– Цигаркові пачки.
– Монети. Ну, ось це разюче було.
– Інтернету не було.
– Не було. Так. Залишалося тільки збирати.
– Багато метеликів у вас було?
– Якщо у площу перевести – 4 м&³2;. Я їх подарував Градському. Вони у нього висять на дачі в чайному будиночку. Тому що я переїхав з одного будинку в інший, потім з іншого – у третій. І раптом я зрозумів, що я весь час їх перевозив, вони дуже крихкі, вони сухі. І чогось мені в новому будинку не хочеться вже пів стіни ними займати. А Градський каже: "Які гарні! Віддай мені". Ну я йому і подарував – у нього висять.
– Ви в дитинстві, я знаю, мріяли стати фахівцем із вивчення змій.
– Так.
– І вдома навіть зберігали якихось змій.
– Ну як "зберігав"? Вони в мене жили.
– Просто змії?
– Ну, звісно.
– У московській квартирі?
– Так.
– Які?
– Вужі, веретільниця. Але вона не змія, вона безнога ящірка. Гадюка жила.
– Гадюка?
– Деякий час. Так. Але потім мене батьки чемно попросили все-таки її віднести до юннатів.
– Слухайте, у культурній московській сім'ї змій тримати – я вам скажу...
– Вони фантастично красиві.
– Вам подобаються змії?
– Дуже.
– Чим?
– Ви ніколи не намагалися уважно подивитися, як вона рухається?
– Ну, дивився, звісно.
– Якщо пустити її на килим, де шорстка поверхня, – вона ніби чіпляється вигинами тіла і повзе. Але можна посадити змію на скло. Це абсолютно...
– Легкий, плавний рух буде, так.
– І вона потече. Вона ось так поллється. Я міг годинами дивитися і намагався зрозуміти, як вона це робить: як вона всередині себе перетікає. Це шалено красиво. Востаннє в мене удав жив, але його довелося віддати в океанаріум, тому що він виявився дівчинкою. Поки він маленький, цього зрозуміти неможливо. Тільки хлопчики ростуть до двох метрів, а дівчатка – до восьми. І коли я просто втратив можливість її піднімати, я зрозумів, що треба або ще один будинок для неї будувати вже, або все-таки віддати.
– І ви не боялися змій?
– Чому їх треба боятися?
– Ну, удав вісім метрів... А раптом задавить?
– А... Боятися треба переходити вулицю в недозволеному місці.
– Ви підводною фотографією та відеозйомкою досі захоплюєтеся?
– Ні, я насправді й не займався цим. Інша річ – що я працював із гарними операторами. Й одного оператора навіть виховав, чим пишаюся. Але сам я оператором не був. Фотографував я якийсь час як дилетант, доволі примітивною камерою. Потім, коли я познайомився з людьми, які це роблять на найвищому рівні, я зрозумів, що не треба дурницями займатися. Або вже треба цим займатися, або не гаяти на це часу.
– Олександр Якович співав: "Плывет с акулами Макар – и значит, мы живы".
– Так.
– Розенбаум мені багато розповідав про ваші подорожі, показував фотографії, відео. Фантастика. Про ті лиха, яких ви зазнавали...
– Ну, я вас прошу...
– Та все ж...
– Радості було більше.
– (Сміється.) Ну, двоє самодостатніх, заможних людей їхали без телефонів...
– О! У нас був цей... космічний "Іридіум" такий. Тобто якби трапилася НП, можна було б кудись от... Ми жодного разу його не ввімкнули, тому що не було потреби.
– У космос можна було надіслати сигнал, так?
– Так. Лиха.
– Скажіть, ви досі з Розенбаумом подорожуєте?
– Останніми роками ні, не виходило. Ми планували, і щось у нас одного разу зірвалося: спочатку я захворів, наступного року він захворів. Якось ми зрозуміли, що якийсь знак.
– Ви про політику з ним не сперечаєтеся останніми роками?
– А я з ним і минулими роками... Слухайте, у нас величезна кількість набагато цікавіших тем для розмови.
– Інших тем. 1997 року з Юрієм Сенкевичем, Туром Хеєрдалом, Леонідом Ярмольником, Леонідом Якубовичем...
– Стасиком Наміним, Максом Леонідовим... У нас чудова була компанія.
– Слухайте, так, гарна компанія. Ви попливли у навколосвітню подорож через острів Пасхи.
– Ну, я б не сказав, що ми попливли, бо в нас було не так багато часу. Ми якісь частини маршруту перелітали літаком.
– А, навколосвітньої не було такої?
– Ні. Це б тривало рік, якби ми пливли якимось судном. Ні. Але ми зняли гарну програму дуже. Дядько Юра знімав свою версію – ми знімали свою. У нас "Ех, дороги" мала назву програма. І він нам показав разючі речі. Він у Перу показав міста, які він знайшов у джунглях, за кілометр від Панамериканського шосе.
– Міста?
– Ну так. Просто всі думали, що це пагорби. А це були не пагорби у джунглях – це були піраміди, просто вони з глиняної цегли, і вони вже такі... вода їх обточила.
– Перекосилися трохи.
– І головне – вони заросли всі зеленню. І йому не дозволив уряд розкопувати там. Він каже: "Я вам усе віддам. Мені нічого не треба – мене наука цікавить". – "Ні, ми самі якось потім". І все, так це все і стоїть. Він розкопав одну площу центральну.
– Компанія гарна була.
– Дуже.
– Цікавий маршрут.
– Так.
– Це щастя взагалі?
– Звісно.
– Справжнє?
– Звісно.
– У вас залишилося відео?
– Залишилося. Його треба рятувати, його треба оцифровувати – руки не доходять. Але є. Ні, на касетах точно є.
– Ви не оцифровуєте досі весь свій відеоархів?
– Слухайте, ну це треба посадити якусь людину, так?
– Треба, так.
– Треба їй платити зарплату.
– Треба.
– Потрібна техніка для цього гарна. У нас є наш режисер. Я на нього нагорлаю – він сідає на тиждень, щось оцифрує.
– Але архів божевільний, напевно, так?
– Ну так. Переважно це нікому не потрібно все. Слухайте, це ось згадувати, як молоді ми були й у яких ми були чудових місцях...
– Ви знаєте, кому це потрібно? YouTube, я думаю. Тому що, якщо ви на своєму YouTube-каналі викладете своє життя у відео і фото, ось це буде круто.
– Ну, треба сказати, що досить багато у YouTube гуляє. І без нашої участі. Тобто колись це було в ефірі. Хтось це записав, хтось це повісив. Щось ми викладаємо. Не настільки це зараз цікаво, як може здатися.
– Яка найяскравіша країна з тих, у яких ви побували?
– Їх більше ніж 100, і я не можу назвати одну.
– Москва, де ви живете, – це місто для життя?
– Так, звісно.
– Ви там добре почуваєтеся?
– Прекрасно.
– Якби не Москва, яке місто?
– Я взагалі дуже добре почуваюся... Я на Мангеттені почуваюся дуже добре, у Лондоні почуваюся дуже добре. Але там би я спокійно міг займатися чимось. В Ізраїлі я добре почуваюся.
Із дружиною ми познайомилися в Ефіопії. А виросла вона в Києві, її мама живе тут
– Якщо ви самі перейшли до Ізраїлю... Ви нещодавно одружилися.
– Так.
– Де ви з дружиною і як познайомилися?
– В Ефіопії. Вона була гідесою у нашої групи, й абсолютно приголомшливою гідесою. І ось так із цього й почалося.
– Ейнат Кляйн – вона ізраїльтянка, так?
– Так.
– І вона професійна гідеса.
– Вона взагалі захищає докторат із юдейської містики.
– Як цікаво!
– Так. Вона історикиня, вона займалася археологією, вона мандрівниця, вона скелелазка. Загалом там багато чого.
– "Альпинистка моя, скалолазка моя".
– Так-так-так.
– Скільки у вас років різниці?
– Я не рахував. Зараз порахуємо... 30.
– Бачите: сьогодні корисний вечір хоча б у тому, що ви порахували різницю у віці.
– А що від цього змінилося? Я спокійно міг і не брати цього до уваги.
– Нічого... (Сміється.) За що ви її полюбили?
– Коли "за що", це не кохання – це розрахунок.
– Що вам у ній дуже подобається?
– Та я навіть і гадки не мав, що такі люди бувають. Ось так я вам скажу.
– Проживши стільки років і стільки бачивши, ви гадки не мали?
– Так.
– Овва! Що найголовніше у шлюбі?
– Я насилу себе уявляю в ролі сімейного психолога-консультанта.
– Головне – дружба чи сексуальна прихильність?
– Усе головне – немає нічого не головного. Усе, що відбувається, у якийсь момент може стати головним. Тому абсолютно безглуздо розставляти це по драбинці.
– Якою мовою ви спілкуєтеся?
– Російською.
– Вона розуміє російською?
– Ну звісно.
– Вона із сім'ї емігрантів, так?
– Ви здивуєтеся: вона в Києві провела свою молодість. Вона тут народилася, її мама тут живе.
– Досі?
– Так.
– У вас із тещею гарні стосунки?
– Дуже.
– Теща – ваша шанувальниця?
– Ну, я не думаю. Слухайте, у слові "шанувальник" є щось обмежене. Сподіваюся, що ні.
– Де ви з дружиною живете переважно?
– Зараз – у Москві. А взагалі по-різному.
– В Ізраїлі ви себе уявляєте? Що ви могли б там жити теоретично?
– У сенсі комфорту?
– Так.
– От відчуття країни?
– Відчуття, що вам добре.
– Так-так. Інша річ – що є поки ще безліч занять, які мене прив'язують до якогось місця.
– "Есть у нас еще дома дела".
– Угу.
– У вас син і дві доньки. Ви часто з ними спілкуєтеся?
– Ну, рідше, ніж хотілося б, але... Зі старшою складніше, тому що вона в Америці живе багато років.
– Красива дівчинка.
– Дуже.
– Я дивився фотографії. Дуже красива.
– Так. Із Ванькою – часто доволі, тому що це близько, це поруч.
– Ви його кінороботи дивитеся?
– Звісно.
– Ви його критикуєте чи скеровуєте?
– Узагалі, на моє глибоке переконання, критикувати когось варто після того, як він тебе про це попросить. А взагалі краще людей хвалити. Їм це більше допомагає.
– Він талановитий хлопець?
– Так.
– Вам де він більше в кіно сподобався? У якому фільмі?
– У "Російському бісі", мабуть.
– Продовження "Бригади" сподобалося вам?
– Ні.
– Так, фільм не той.
– А для нього це взагалі... (Сміється.) Він із жахом згадує цю історію. Ну що робити?
– Сьогодні він теж без роботи, так?
– Ні, він знімається. Звісно, щось стало, а щось ні. Якісь проєкти рухаються, йдуть.
– Як діти ставляться до вашої творчості?
– Звідки я знаю?
– Вони не кажуть?
– Та ні. "Сину, як тобі моя остання пісня?" От боронь боже.
– Ні, не так. Не так. "Тату, послухав твою останню пісню – клас!" Ні?
– Якщо я чимось хвалюся, так, він скаже. Приблизно ось це і скаже.
– Ви дітей хоч якось виховували? Чи ви поклалися на гени і на особистий приклад?
– Я намагався їм показувати якісь речі, які мені здавалися важливими. Наприклад, я і Ваньку, і Нюшку у віці років восьми, по-моєму, звозив в Африку. Тому що я пам'ятаю, як я мріяв про Африку. І звісно, у ті роки це була не просто нездійсненна мрія, а взагалі нездійсненна. І раптом я подумав, що якби вона була здійсненною... Ну, ось ми поїхали. Я думаю, що у ставленні до живого світу в них щось склалося. У ставленні до краси щось склалося. Ну ось у такий спосіб.
– А в генетику ви вірите взагалі?
– А генетика – це не релігія, щоб у неї вірити. Це наука.
– І?
– Ну звісно.
– А в релігію ви вірите?
– Я не релігійна людина. Це дуже цікава тема для вивчення, але я не релігійний.
– Бог є?
– Думаю, що так.
– Так?
– Угу. Але в мене з ним глибоко особисті стосунки.
– А скажіть, будь ласка: ви досі малюєте графічні роботи?
– Так.
– Ви виставлялися часто, правда? Багато виставок було.
– Ну, було багато. Я не люблю, чесно кажучи... Це копітке і дуже невдячне заняття. Тому що зрештою все треба робити самому. Добре ще, якщо це в Москві. А якщо це в іншій країні... Це треба кудись везти, надсилати...
– Збереження.
– Потім їхати, усе це розвішувати. І незрозуміло навіщо. Концерт – це річ жива. Я щоразу виходжу і розумію, що ми цю пісню робимо заново, вона однаково якось... А картинки я вже намалював. І ось ходити між ними і надимати щоки – ну й чого?
– Утім виставок багато було й у Росії, і за кордоном?
– Ну вмовляли, так, іноді бралися за цю справу. Було багато.
– Ви малюєте у змішаній техніці. А що таке змішана техніка?
– Це означає, що я себе не обмежую якимись прийомами. У мене була гарна школа. У мене батько був фантастичний графік, і він малював удома весь час. Ми в одній кімнаті жили – усе було на моїх очах.
– Сьогодні ви щось малюєте?
– Уривками це відбувається, тому що не можна ось так зараз сісти в готелі і трошки помалювати. Отже, треба опинитися в майстерні. Щоб нікуди не поспішати, щоб ніхто тебе не смикав, телефон не дзвонив. Поставити гарну музику, щоб на столі був гарний папір і якісь гарні фарби. І тоді, коли ти підходиш, – усе: залишилося вже... Моя картинка готова – залишилося намалювати її, це називається. Це все потребує часу.
– Свої графічні роботи ви продаєте?
– Іноді.
– Так? За скільки купують?
– По-різному. Це залежить від того, що за робота. Дарую їх багато.
– Але найвища ціна?
– Ну, найвища ціна... Графіка – річ недорога. Я, до речі, не розумію, чому, наприклад, із тією самою швидкістю зроблена робота маслом на полотні, так...
– Іде більше.
– Вона коштуватиме в 10 разів дорожче, ніж акварель на папері. Так заведено, так склалося. Ось тому паперова робота – за них заламувати якісь ціни... Я тривалий час узагалі з ними не розлучався, бо гарних було шкода, а погані – незручно. Потім такий був художник Козлов. Ми з ним в Італії вдвох виставлялися. І він сказав: "Ти знаєш, найкращий спосіб змусити себе намалювати щось краще – позбудься найулюбленіших робіт. Продай. Чого вони у тебе стоять у теці? Вони висітимуть у людини на стіні, вони працюватимуть, вони тішитимуть..." І він мав рацію.
– Найвищу ціну за роботу ви пам'ятаєте?
– За графіку? $2–3 тис., можливо, ось так.
– "Смак" у минулому вже?
– Чому?
– Залишається?
– Чому? Я зараз йому віддаю дуже багато сил.
– Де він виходить?
– У YouTube.
– У YouTube?
– Так. Уже майже два роки. І ось він...
– Багато переглядів?
– Підписників у нас зараз 180 тис., по-моєму.
– Ну нормально.
– До 200 ніяк не дотягнемо поки.
– І ви готуєте?
– Вона набагато вільнішою стала. Мене взагалі ніхто нічим не обмежує. Тому...
– Ви досі любите готувати?
– Я не можу сказати, що це моє улюблене заняття в житті, але у "Смаку" ж це привід...
– Поговорити.
– Ну звісно.
– Що зі страв найбільше вам вдається? Яка?
– Це не в мене треба питати. У моїх друзів, яким, на яких я це все й перевіряю. Не скаржаться.
– Якось ви зізналися, що вживали собачатину.
– Було, так, таке. Так, мене зараз зненавидять поціновувачі собак... Я дуже люблю собак, і вони у мене живуть і жили завжди. Але мені було жахливо цікаво: я знав, що цього собаку вже не оживити. І це був корейський традиційний будинок, отже... І потім я подумав: ну я можу один раз спробувати, врешті-решт? Нехай мене собаки пробачать.
– Яка порода була в собаки?
– Я не знаю.
– Смачно було?
– Так, але... вони використовували стільки спецій різних, що це могла бути і баранина, і козлятина, і ніхто б не відрізнив.
– Пили свого часу, за радянських часів, багато?
– Багато.
– Усе підряд?
– Ні, не все підряд, а що вдавалося купити, на що вистачало грошей. Вибір був невеликим.
– Чорнило...
– Портвейн, звісно, так. Але до сухого вина ми не принижувалися. А портвейн ми пили досить довго. У нього було багато переваг. По-перше, усе-таки за два рублі вогнегасник портвейну – це не пів літра горілки за 3,62. Горілку треба закушувати чимось, усе-таки це процес... А портвейн – він смачненький. Його по стаканчиках розлив – і тепло в серці з'явилося. Ось така молодість була.
– У вас очі заблищали під час згадки про портвейн... (Сміється.)
– (Сміється.) Так, я дуже давно вже до нього не торкався. Було б цікаво зараз порівняти свої відчуття.
– Сьогодні, коли такі можливості й такі напої, напевно, ви думаєте: "Боже, яку гидоту ми пили!"
– Ну, так, це безумовно. Це безумовно. Але людина – така худоба, що до всього звикає.
– Чому ви сьогодні віддаєте перевагу з випивки?
– Ну, у мене немає якихось... Я можу сказати, що я не люблю. Я не люблю коньяк, наприклад.
– Не любите?
– Ні. А все інше... Я люблю гарні вина сухі, солодкі не люблю. Я люблю гарний віскі, я люблю гарну горілку. Я із задоволенням п'ю текілу. Це залежить від того, де ти перебуваєш. На Кубі чудово йде ром. Чудово. Тут ось пити ром мені на думку не спаде просто. Ні, його не хочеться.
– Книгу Петра Підгородецького "Машина з євреями" ви читали?
– Ні.
– Немає бажання жодного почитати?
– Анінайменшого.
– Що ви думаєте про Підгородецького після написання цієї книги?
– Нічого я про нього не думаю. Я не займаю свою голову думанням про Підгородецького.
– За минулим ви ностальгуєте?
– Ні.
– Узагалі?
– Узагалі. Це непродуктивно.
– Але буває, що згадуєте?.. Ну, не так навіть. Раптом канал "Ностальгія" покаже 1983 рік, умовно кажучи, ви співаєте якусь пісню...
– Ну й що?
– Нічого всередині... Ні?
– Ні. Абсолютно.
– Які роки були для вас найкращими? 70-ті, 80-ті, 90-ті – може, далі?
– Ну, вони всі різні. Не було якихось трьох чудових, а потім там п'ятьох жахливих.
– Ну, у творчому плані?
– По-моєму, досить рівномірно це все якось розподілено.
– Зараз вам добре пишеться?
– Не знаю. Можливо, трохи менше, ніж 20 років тому, але у мене ніколи не було завдання виконувати якийсь план. Я знаю кількох артистів, які всередині панічно бояться, що вони перестануть писати пісні. Тому вони весь час змушують себе писати пісні.
– І виходить погано.
– Виходить по-різному. Я ніколи себе не змушував.
– Антонов давно нічого не пише – і він не став меншим через це, правда?
– Ні, він написав величезну кількість чудових мелодій.
– Звісно. Фінансово ви забезпечені чи концерти, як і раніше, потрібні?
– Я доволі забезпечений, як от "показав розтин", щоб пів року без концертів існувати. Ну, здувається, звісно ж, сумочка. Концерти для іншого потрібні. Усе-таки це колосальний заряд.
– Драйв.
– Так. Я не знаю, хто дістає більше заряду: ми на сцені чи люди в залі.
– Їздити вам не набридло? Усе-таки, боже, стільки років на потоці, який вихолощує! Готелі, перельоти, переїзди...
– Абсолютно не вихолощує. Я тут раптом нещодавно зрозумів, що, слухайте, у яких ми готелях жили...
– Так, я уявляю.
– У яких ми поїздах тряслися і на якому жахливому апараті ми грали – ось найголовніше... Сьогодні в будь-якому місті тобі ставлять той апарат, який тобі потрібен. Ти приходиш на майданчик – повний пансіон, усе працює. Світло стоїть, звук стоїть. Готель прекрасний.
– Бізнес-клас.
– Господи, та це ж щастя просто! Мріяти ж немає про що. Ось про це ми й мріяли все своє життя.
– Життя швидко летить?
– Швидко.
– Усе швидше, прискорюючись?
– Звісно.
– Ви це відчуваєте фізично?
– Абсолютно. Цьому є математичне пояснення.
– Яке?
– Коли вам п'ять років, рік – це одна п'ята частина вашого життя. Це величезно...
– Так.
– А коли 65, це одна 65-та частина. Це – пшик! – і все.
– Я ніколи про це не думав. Цікаво.
– Але так ідуть справи. Що тут вдієш?
– Про старість ви думаєте?
– Навіщо про неї думати? Треба мати багато вільного часу, щоб ось так про щось абстрактне думати. Я думаю про конкретні речі: про те, ось як ми завтра в Одесі, значить, будемо грати, яка у нас буде програма, як ми повернемося сюди: післязавтра в нас концерт у Києві. Потім лечу в Москву. І скільки у мене там до від'їзду справ усяких залишилося... От про це я думаю.
– Як би ви хотіли померти?
– Швидко. От не страждаючи. Усе інше не має значення.
– Як ви уявляєте, після вашої смерті...
– Узагалі не думаю.
– Погане яке запитання! Чи будуть люди пам'ятати про те, що був Андрій Макаревич?
– Та яке мені діло? Ну яке мені до цього діло? Ну справді.
– Я хочу подякувати вам за інтерв'ю...
– Дякую.
– Я дістав величезне естетичне задоволення. Я наостанок хотів би попросити вас прочитати що-небудь із віршів, які ось ви написали нещодавно, можливо. Ось що на душу ляже.
– Зараз, я тільки згадаю його – добре? "Над вами закрывают небо. Не навсегда, пока на время. Но вы не заметили, возможно, но все же мы должны с прискорбием вам сообщить: такое дело – над вами закрывают небо. Живите дальше – просто знайте: отныне с горнего престола вы не видны, молитвы ваши на время станут бесполезны. Ни вспоможения, ни совета не ожидайте. К сожалению, прощенье также невозможно. Ну вот и все: пока живите – вам сообщат".
– Дякую.
Записала Олена Кравченко