"Ми не воюємо за президента чи генералів, ми воюємо за нашу землю". Історія батька й сина Халікових, які загинули, захищаючи Україну від російських окупантів
Текст підготувала платформа пам'яті "Меморіал", яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для видання "ГОРДОН". Щоб надати відомості про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
Дівчина Опанаса Халікова Карина Гайворонська постійно пише в Telegram своєму коханому. Вона знає, що їй більше ніхто не відповість, але все одно ділиться всім з Афонею – так його називають між собою рідні.
"Я переосмислила свої цінності. Проблеми, які були до війни і загибелі коханого, – це ніщо. Єдине, що має значення, – близькі люди, рідні, які живі і з ними є змога поговорити. Зараз я не можу подзвонити своїй найріднішій людині, так багато недосказаного. Тому я пишу йому в Telegram великі повідомлення. Ділюся своїми думками, переживаннями, як це було раніше, коли він був живий. Зберігаю в телефоні голосові повідомлення від нього, малюю Афоню з відео чи фото, які він мені раніше надсилав", – пояснила Гайворонська.
Щодня дивиться на світлини, спорожнілу кухню і плаче 65-річна Зоя Шупарська, яка втратила на російсько-українській війні племінника Опанаса, котрому стала другою матір'ю, і рідного брата Георгія.
"Коли заходжу на кухню, перед очима виникає картина – за столом сидять мої племінники й Жора. Я запекла їм качку з яблуками чи піцу, і вони після роботи всі сідають за стіл, говорять, жартують", – розповідає Шупарська.
За словами жінки, у Георгія й Опанаса після закінчення контракту із ЗСУ була можливість не продовжувати служби, однак вони були переконані, що поки не виженуть окупантів з української землі, залишатимуться там, де потрібні.
Батько Георгій Халіков
Георгій Халіков народився у багатодітній узбецько-молдовській родині в селі Березине в Одеський області.
"У нашій родині багато правоохоронців, а також тих, хто служив в армії. Батько Жура – узбек, проходив службу за радянських часів у військовій частині в Березиному, а мати Варвара – молдованка із села Малоярославець Перший, що неподалік. Мої батьки – сироти. Тут зустрілися, покохали одне одного, осіли, народили сімох дітей: чотирьох дівчат і трьох хлопців", – розповіла Шупарська.
За її словами, батьки були дуже добрими, приділяли увагу дітям, незважаючи на щоденну тяжку працю – тато завідував птахофермою, а мати вела господарство.
"Ми з дитинства звикли до роботи. Я з батьком і братами їздила косити траву. Ми дбали одне про одного. Тато все для нас робив, а мама наче мала сотню рук, не знаю, як вона все встигала: і за нами доглядати, і готувати. Вдома завжди були свіжоспечені пироги, які дуже любили діти, а згодом і онуки. Коли ми збиралися за столом, то була повна хата гостей", – пригадує Зоя Шупарська.
Деякий час сім'я Халікових жила в Узбекистані. Шупарська каже, саме там прийшло розуміння, що "українська земля є рідною для них, а узбецькі традиції й цінності не є близькими". На думку жінки, людина з молоком матері вбирає любов до рідної землі.
"Тому прислів'я "де народився, там і згодився" – про нашу родину, особливо – про Георгія. Жора зростав добродушним, неконфліктним, ніколи не ображався, завжди допомагав, чим міг. Був дуже близький із мамою. Після школи відразу пішов в армію, кілька років служив прапорщиком і жив у військовій частині в Березиному. Потім п'ять років працював у Тарутинському райвідділі міліції. Одружився. У нього народилося троє синів: Олександр, Опанас і Максим. У 2005 році розлучився, а згодом переїхав на Полтавщину, працював разом із сестрою Світланою на тваринницькій фермі", – пригадує Шупарська.
Георгій Халиков допомагав дітям, брав активну участь у їхньому вихованні, хоч і не жив із ними. Згодом, коли його дружина померла, він хотів забрати дітей до себе в Полтаву. Однак на сімейній нараді вирішили, що поки діти залишатимуться із тіткою Зоєю.
"Сашко, старший син Георгія, навчався на другому курсі аграрного ліцею, Опанас був у 9-му класі. Вони не дуже хотіли переїжджати, тому я взяла опіку над племінниками", – каже Зоя Шупарська.
Коли у 2012-му померла мати Варвара Халікова, Георгій повернувся в Березине. А у 2015 році, коли не стало батька, чоловік пішов до війська. Спочатку Георгій Халіков служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені Івана Виговського, де дістав позивний Дядя Жора. Брав участь в АТО. Воював у Луганську, Зайцевому, Попасній. Під час однієї з ротацій у 2017 році випадково зустрівся у Сіверську зі своїм сином Опанасом.
"Афоня як тільки досяг повноліття, попри наші вмовляння, також пішов добровольцем на фронт. Він служив у 93-й механізованій бригаді "Холодний Яр". Після цієї випадкової зустрічі Жора перевівся туди ж на посаду головного сержанта роти. Служив із сином в одному батальйоні, але в різних ротах. Коли в нього закінчився перший контракт, ми просили піти у відставку, але він був категорично проти. Сказав: "Поки не виженемо тварюк із нашої землі, буду в ЗСУ", – говорить сестра.
26 жовтня 2021 року Георгій Халіков загинув у селі Гранітне Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу. Побратими розповіли, що на бойове завдання з ним вирушило троє молодих контрактників. Георгій ішов попереду. Раптом він почув характерний свист. Дав побратимам команду лягти на землю, а сам устиг лише присісти. Неподалік нього розірвався снаряд. Майстер-сержант Георгій Халіков помер миттєво, але зберіг життя трьом солдатам.
Про смерть брата Зою Шупарську повідомив племінник Опанас.
"Він сказав: "Тьотя Зоя, тата вбили". А потім подзвонили з військової частини. Діти Жори дуже важко пережили його втрату. Старший Саша плакав, Афоня тримався й намагався бути мужнім, а молодший Максим з того моменту закрився, досі все тримає в собі", – каже Шупарська.
Георгія Халікова поважали побратими, він охоче навчав новачків, був душею свого підрозділу, розповіла Шупарська.
"Він був улюбленцем воєнкорів, бо перед камерою завжди виглядав природно, таким, як є, і не говорив армійськими штампами. Він був дуже скромним, позитивним дядьком…" – написав у соцмережі в день загибелі Георгія воєнкор Ігор Левенок.
На похорони Георгія Халікова приїхало багато його побратимів. Шупарська згадала розмову з медсестрою Тетяною.
"Жора завжди їй казав: "Запам'ятай, там нелюди, вороги, серед них немає нормальних людей. Тому потрібно стояти до кінця. Ми не воюємо за президента чи генералів, ми воюємо за нашу рідну землю. Якщо я піду, хто ж тоді залишиться?" – зазначила жінка.
Георгій Халіков хотів після війни проводити якнайбільше часу зі своїми дітьми, мріяв, щоб вони приїжджали до нього частіше. Для цього купив будинок у селі Тищенки Полтавської області й облаштував його.
Син Опанас Халіков
"Тьотя Зоя, поїхали зі мною у військкомат. Я йду в армію", – саме з таким проханням звернувся до Шупарської одного з вересневих ранків 2015-го її племінник Опанас, якому нещодавно виповнилося 18 років.
"Я кинулася відмовляти Афоню. А він твердо, по-дорослому попросив підтримати його і провести на війну", – пригадала співрозмовниця.
"Афоня з дитинства був цілеспрямованим, кожного дня ходив на спортмайданчик, навіть у погану погоду. В його характері поєднувалися мужність, міцність і водночас чуйність, м'якість. А ще – працелюбність. У мене вдома все зроблено його руками. Куди не гляну, до всього він доклався", – пригадала Шупарська.
Після закінчення 9-го класу Тарутинської школи Опанас вступив до Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва. Під час канікул приїжджав до тітки. На початку літа 2015-го Опанас завершив навчання й повернувся у Березине. Місяць пропрацював на Тарутинському сирзаводі, а потім вирішив піти в армію, як і батько. З 2016 року брав участь в АТО у складі 93-ї механізованої бригади "Холодний Яр". Спочатку був на другій лінії фронту біля Сіверська. А за рік його перекинули на передову – на луганський напрямок.
Окрім військової справи, Опанас Халіков мав ще одну пристрасть – бокс. Він займався ним професійно, на змаганнях і чемпіонатах займав призові місця. Мріяв брати участь у міжнародних турнірах.
Під час однієї з ротацій біля Волновахи у спільних друзів Опанас познайомився із 20-річною Кариною Гайворонською і покохав її.
"Сила і мужність – це перші слова, які мені спадають на думку, коли я його згадую. Він був дуже молодий, але у своєму житті я такого хороброго чоловіка не бачила. Афоня був дуже чуйним, завжди переживав за інших. Ніколи не просив про допомогу, але завжди всім допомагав. На війні пекло, а він дзвонить і питає, як я. Він переживав за всіх, окрім себе", – розповіла Гайворонська.
Опанас Халіков захищав Україну на донецькому напрямку майже два роки. Після початку повномасштабного вторгнення окупанти швидко захопили Волноваху. Він шкодував про те, що не в гущі війни, адже саме в той момент перебував на навчаннях на заході України. Пізніше Халіков брав участь у визволенні від окупантів Сумської області. За участю його бригади військові відстояли Тростянець і Охтирку.
"Афоня завжди і в усьому прагнув перемагати, бути першим – як у спорті, так і на війні. Брав приклад з батька, був таким же мужнім, сильним духом. Він думав, що на Сумщині було пекло, але коли його перекинули під Ізюм, пекло стало реальним", – зазначила Гайворонська.
25 квітня 2022 року дівчина була у своєї подруги, як раптом їй у Telegram надійшло голосове повідомлення від Опанаса. Гайворонська кілька разів спробувала набрати його, але зв'язку не було. Коли він раптом з'явився, закохані змогли поговорити востаннє. Окрім зізнань у коханні, Опанас сказав: "У мене було стільки планів, амбіцій, мрій, а зараз я просто мрію сходити в душ і поїсти чогось гарячого".
"Відчувалося, що він прощається. Я кричала йому, щоб він вибирався з того пекла. А він заспокоював, казав: "Хочу, щоб у тебе все було добре". О 19.00 того ж дня Афоня загинув. Наступного дня мені подзвонили з невідомого номера. Я все зрозуміла. Взявши слухавку, запитала: "Афоня?" У відповідь почула: "Так", – розповіла Гайворонська.
Старший сержант Опанас Халіков загинув під час виконання бойового завдання біля села Грушуваха Харківської області, коли прикривав відхід побратимів. Він зафільмував свій останній бій. Тітці Зої написав повідомлення: "Люблю. Цілую".
"Йому було 25 років. Коли загинув Афоня, ми не хотіли вірити. Думали, що це помилка. Повірили лише, коли додому привезли домовину. Афоня мріяв закінчити військову академію, відремонтувати квартиру, одружитися, народити дітей, але не судилося", – сказала Шупарська.
Георгія й Опанаса Халікових поховали поруч у селищі Березине в Одеській області. Героїв посмертно нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. На честь Георгія Халікова в Березиному перейменували вулицю, а в селищі Тарутине назвали узвіз ім'ям Опанаса. Місцева влада також встановила меморіальні таблички на честь загиблих батька й сина.
"Після тяжкої втрати Георгія ми просили Опанаса бути обережним. Він віджартовувався, казав, що треба дочекатися закінчення контракту й помститися за смерть батька. Найменший брат Опанаса, Максим, який є студентом поліцейської академії, нещодавно мені заявив, що теж хоче йти в армію. Я відповіла, що тільки через мій труп. Я здригаюся від кожного скрипу хвіртки до мого дому. Усе здається, що це страшний сон, який от-от закінчиться, й у будинок зайдуть Жора й Афонічка", – розповіла жінка.
Напередодні загибелі Опанас просив її допомогти із придбанням машини для його підрозділу. Але вона не встигла, і зараз відгукується на всі прохання про збирання коштів, перекидає гроші на потреби військових зі своєї пенсії.
"Я не можу піти в армію, але можу допомогти хоча б трохи фінансово чи прийняти переселенців", – сказала Шупарська.
Вона зазначила, що Опанас залишив по собі багато відео. Вона часто переглядає їх зі своїми племінниками.
"Усі мої брати воювали: Микола – в Афганістані, Георгій – в АТО, Сергій – прикордонник, записався у бригаду "Сталевий кордон". Андрій, єдиний син моєї сестри Люби, зараз воює під Бахмутом. Діти й племінники – правоохоронці. Чи думала я, що існує імовірність їх втратити? Звісно. Чи вірила, що це трапиться насправді? Ні. Однак Георгій і Опанас жили й померли гідно", – зазначила Шупарська.