Нагорода за переправу – життя. 80-річна жителька Ірпеня в оповіданні розповіла, як українські військові врятували тисячі людей від російської армії
Боже милий! Це вона думала про смерть, а виходить щоб померти, ще скільки треба пережити.
1.
Цього вечора жінка довго стояла біля вікна і милувалася містом. Відтоді як діти вмовили її переїхати з батьківського будинку у двокімнатну квартиру в тихому центрі міста, знаходила перевагу нового житла в тому, що, стоячи біля вікна на сьомому поверсі, завжди відчувала ритм життя.
Відразу за вікнами через дорогу розкинувся шкільний стадіон – футбольне поле, спортивний майданчик, волейбольний майданчик, майданчик для відпрацювання правил вуличного руху і скрізь – алеї молодих насаджень кленів. Ростуть клени, як діти: ростуть дерева, тягнуть до сонця тоненькі прутики, наче руки, і обіцяють перехожим прохолоду. Колись, у тому прекрасному майбутньому, коли вже до школи будуть ходити діти теперішніх учнів, це збудеться.
Здавалося б, що таке шкільний стадіон під вікнами?.. Це так багато. Можна разом із молодшими класами зробити зарядку, повторюючи за дівчинкою на полі, яка перед групою учнів показує вправи, із дитинства знайомі рухи. Повторювати можна рухи і з меншою кількістю разів і відчути той молодий заряд енергії.
Скільки історій можна підгледіти на стадіоні, скільки характерів, які виявляються в тому, як дитина біжить, як конфліктує, як спішить допомогти або підставити ніжку.
Жінка багатьох уже впізнає, і не тільки тих, на стадіоні, а й тих, які щоранку спішать до школи: це ціле дійство. Спочатку повільно і сонно сунуть найперші; та чим ближче до 08.15, рух пришвидшується – спішать діти, обганяючи одне одного, спішать батьки, тягнуть за собою дітей, щоб не запізнитися на роботу, намагаючись бути солідними, крокують старшокласники. І знову тихо… Тільки десь плентається хтось один, не спішить і не хвилюється, і не можна здогадатися, що в нього в голові. Діти.
Доводиться тільки дивуватися теперішнім дітям – усебічно розвинені, живуть у новому, витвореному досягненнями в електронній комунікації світі, у якому цілий пласт незнайомих слів і термінів – із дітьми людині в поважному віці важко розмовляти. Мабуть, це було завжди, проблема "батьки й діти" існувала, тільки потужний розвиток техніки дав сильний поштовх новим формам, звукам, відносинам: немає нічого постійного. І в цій круговерті зникає духовність – виплекані віками народом віра, звичаї, правила – "… це не просто традиції – це мости, якими ти йдеш через болото життя".
Розбурхана людською нерозсудливістю природа ставить свої виклики перед людством, і лише стабільність допоможе зберегти той прекрасний дім, у якому люди жили тисячі років, брали його дари, не дякуючи, нічого не даючи в обмін. Про це краще не думати – а діти дійсно чудові.
Надовго запам’ятався той день першого вересня в рік, коли вона переїхала зі свого будинку в цю квартиру. До вікна погукали звуки маршів, улюблених пісень, сміх, вигуки – це тисячі дітей спішили до школи в морі квітів. Радісно обіймалися дівчатка, мірялися зростом хлопці, тільки першокласники стояли поважні і серйозні. Скільки зворушливих моментів. Не можна стримати захват: після гімну України полетіли в синю даль білі голуби, повітряні різнокольорові кульки піднялися під оплески в небо – чисте, залите сонцем, прозоре вже осіннє небо, і пролунав перший дзвоник. Під перекличку класних керівників учні заходять у двері школи – перший "А", "Б", "В", "Г", "Д", "Ж", "К", "Л", другий – із тим самим переліком, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, і лише у восьмому класі цих літер лише три – "А", "Б", "В".
Місто росте – це проблема керівництва міста: треба було прийняти у 2014 році тисячі біженців з окупованих територій, приїхали тисячі людей із Луганської та Донецької областей. Їх прийняли із щирою душею, ділилися чим могли, а вони живуть мов на вокзалі, вони сумують за рідними місцями, вони не бачать таїни цього берендеївського краю, їм чужі сосни і пісок – їх кличуть неозорі степи Донеччини: вони не вдома.
Та місто стало домом дітям – для тих, хто підростає, і для тих, хто народився в ньому. Тут відкриються для них дороги до знань, відчиняться двері музеїв, бібліотек, будинків творчості, поманять стежки в пойму древньої річки, що проклала їм кладку до лісу, який тільки й хоче всіх обдарувати своїми дарами та прошуміти тисячі історій, що відбулися в ньому за тисячоліття.
У цьому місті збудеться все – перші кроки, перша радість і перші труднощі, перша вчителька, перша улюблена книжка, зустріне перше кохання – і місто стане нашим.
Рідне місто, де мирно уживаються дореволюційні будинки з повоєнними, де тісно переплелося минуле із сьогоденням і впевнено крокує в майбутнє.
Забудовано цілі квартали висотками, які піднялися над соснами і роздивляються все навкруги, і ті чудові квартали нагадують радше спальні райони Києва, їх ніщо не пов’язує з курортним містом. Забудовуються цілі райони приватного сектору. Нічого, кожний час вимагає своїх умов – час не стоїть на місці, бо кожна зупинка смерті подібна.
Ось і в цей вечір господиня дому роздивляється через вікна балкону місто. Воно схоже на покинуті декорації після відпрацьованого робочого дня – ніде ні душі, скрізь тихо і дуже чисто, не чути ні звичайного вечірнього гомону, ніде ні звуку. У місті карантин, в області карантин, у країні, у світі – карантин.
Крокує планетою COVID-19, і ніхто не знає, чи це витвір людських рук, чи кара господня. Кордонів для епідемії коронавірусу не існує, усі розроблені правила і застороги лише на деякий час утримують поширення хвороби. Чекають від вакцинації дива і ще якихось непередбачуваних наслідків, якими переповнений інтернет, а люди мруть. Кількість смертей вражає, немає ніякої логіки у зростанні чи у зменшенні смертності. Усі чекають, коли настане колективний імунітет, а поки життя настільки уповільнилося, що стає страшно.
Руйнується економіка, процес навчання, комунікації, відносини в родинах, зникають культурні заходи і ледь чутно звучить пісня. Уповільнення темпу життя нагадує повільну смерть: усі позакривалися, ізолювалися, бояться гуртів і скупчення, та в містах і країнах вибухають протести проти заборони спілкування – проти заборони жити по-людськи, бо відчувається маніпуляція з показниками смертності, з витратами "ковідних" коштів, знищення середнього та малого бізнесу. Ухвалені Верховною Радою, якій теж не можна проводити засідань, а вони проводять, незаконні протинародні рішення. Зростає протест, готуються виклики владі, породжується рішучість до боротьби, щоб зберегти свої права на працю, на спілкування, на навчання – на життя.
Під вікнами порожні вулиці, мовчазні будинки, десь віддалік поодинокі висотки, за ними на обрії темною смугою видніється ліс. Усе м’яко огорнене вологим туманом, наповнене чеканням руху, чеканням весни.
Треба ще трішки потерпіти – все буде добре. Сон приймає жінку у свої обійми – затишно, спокійно, тихо…
У цю тишу вривається тривожне тринькання телефона.
Слова з телефонної слухавки не доходять до свідомості, спочатку не мають жодного змісту, а дочка нетерпляче повторює:
– Прокидайся, мамо! Війна!
– Яка війна? Це що, жарт такий?
– Мамо! Росія напала на Україну.
– Росія! На Україну! Вони ж обіцяли!
Та свист чогось загрозливого, що пронеслося над дахом будинку, зриває жінку з ліжка і кидає до вікна. На заході за обрієм клубочаться чорні потвори з диму, десь там ідуть бої, і їх відголоси входять у душу, у серце і породжують непевність і розгубленість.
– Дочко! Може, це все ще минеться.
– Мамочко, уже виступав по телебаченню президент. У Гостомелі ідуть бої. Нікуди не виходь, до вікон не підходь… Не бійся, рідна.
А вона і не боїться, тільки чомусь тремтять руки, тремтить тіло, тремтить душа – але немає місця страху в тому вирі почуттів, що охопили стару жінку. Тривога – це не страх…
Це ще ось тільки вчора перед сном вона поділилася із сусідом почутим по телевізору від політика, що до нападу Росії на Україну залишилися лічені години, а той заспокоїв її, що цього не може бути ніколи, бо днями на Раді Національної Безпеки ООН Путін запевнив світове товариство, що не збирається йти війною на Україну. Вона й повірила. Добре, вона повірила, чому всі повірили? І чому вона в центрі країни в цей передсвітанковий час чує вибухи. Де? У Києві? У Гостомелі?
Голос війни розірвав мирну тишу, повнить навколишній світ звуками вибухів, пострілів, ревом ракет. Страшне все, бо незрозуміле, невідоме і неочікуване. Чому неочікуване? Майже чотири місяці стоять по всьому кордоні з Україною російські війська – кажуть, проводять навчання; запевняє Росія в цьому весь цивілізований світ. Так вони ж казали правду! Дійсно, проводилися навчання, та вже навчилися убивати і рушили відпрацьовувати своє вміння в сусідній мирній державі. Виродки! Зайшли з Білорусі! Вусате падло! Вирішив таки погратися у війну.
Що робити, куди бігти – жінка не знає. А що роблять усі? Згадалися лекції з МППО (як було це недавно…) – радіо, система оповіщення місцевого населення під час надзвичайних ситуацій. Де це радіо? Під час ремонту заклали розетку кахельною плиткою, бо коли міняли електричні стовпи, дротів радіолінії не поновлювали. Хай вона заложила цю радіорозетку, це її особиста справа, але керівництво міста – це не стара жінка, а кваліфіковані спеціалісти, повинні знати вимоги МППО. Чому про це вона знає? Бо вчили.
Київський міський голова по телевізору якщо і не заспокоює, то хоч наказує, що робити: на роботу їхати лише працівникам підприємств і організацій життєзабезпечення міста, усім іншим прохання не виходити з дому. Поки що все те саме, люди ті самі, та навис над людьми голос біди, входить у свідомість, у душу, у відносини і закликає до осмислення сьогодення.
2.
Сьогодні 24 лютого 2022 року – день, від якого почався відлік історії України. Тієї ненаписаної, тисячолітньої, що живе в пам’яті поколінь, і нової, яку будуть писати тисячі громадян країни, писати в боротьбі за державу і волю, писати на полях боїв, на переправах, у лісах, у розбитих містах і селах, на військових дорогах; з олівцем чи зі скальпелем у руках, із ношами, рятуючи життя поранених, тяжкохворих чи новонароджених, витягаючи з-під завалів живих та мертвих, виводячи, із ризиком для життя, колони старих людей та жінок із дітьми від убивць, від катів, від нелюдів. Пишуть історію зі зброєю в руках, у небі й на воді, за установками ППО, виганяючи з батьківщини ворога, для якого у словниках не знайшлося слова, не знайшлося і серед слів тих, що не пишуть у словниках. Тільки не звірі: звірі не заслуговують на таке порівняння – то природа.
А десь глибоко в душі причаїлося очікування реакції громадян Росії на дії свого уряду – прокинуться і вжахнуться, згадають, що колись ми були не "украми" і не "рашами", а українцями і росіянами – працювали разом, творили разом, любили співати і слухати одні й ті самі пісні, вигойдували в колисках мрії.
А сьогодні ці найдорожчі з дитячих колисок мирного і такого щасливого часу, бо поганий мир краще за добру війну, убивають одне одного. Та дива не вийшло: у якійсь злій радості підхопили звістку про війну і послали своїх дітей на смерть, бо українці в боях стають непереможними лицарями світла і добра, вони захищають увесь світ і переможуть.
Немає більше росіян – є ворог. Сунуть, як отруйні павуки, з усіх сторін на Україну, спішать за ласим шматком, бо самі не можуть у себе навести лад, можуть тільки заглядати в чужі двори, де що лежить, і хапати; сіяти смерть і брехати про якусь місію визволителів.
Брехливі, брудні, бридкі тілом і душею й уже прокляті.
Ворога, що планував захопити Україну за день-два, що віз із собою парадні мундири для параду на Хрещатику, зустрів небачений опір, у якому захлинається ця нечисть – жадібна і злодійкувата. Нелюди, що в безсилій люті сіють смерть, несуть мирному населенню знущання. І вже як привиди повстають страшні сцени катувань старих та ґвалтування дітей і вагітних жінок – сцени, де вбивають полонених і добивають поранених… Та як! Хай навіки стане безплідним їхнє дике сім’я! Виродки – тупі і неграмотні, однаково не знають що таке "радіація" і що таке "унітаз", бо ті, що знають, не воюють: їх від армії відкупили забезпеченні батьки. Та скоро всі взнають, що таке священна війна за Батьківщину.
І все це Росія називає спецоперацією? О, лукавий царедворцю, опустився до брехні перед світом цей безчесний міністр закордонних справ великої раніше держави. Бо це вже не держава, а всесвітнє зло.
"Чудище обло, огромно, стозевно и лаяй" – це про них, це вони самі про себе. Ніколи більше ніхто в Україні не назве їх росіянами, пам’ять про яких жила в серці. Може, її викохала наївна довіра до сусіда фільмами, книжками та так і залишилася. А історія доводить, що вони – орки, вибрали шлях насильства і зла, тому – орки.
Жертовним полум’ям горять міста під Києвом, горять Суми, і Охтирка, Харків, Чернігів і Маріуполь; горять під бомбами та ракетами і стоять. Стоять в облозі ворога, стримують страшну навалу і будуть стояти до перемоги.
Цю правду несуть народам усього світу політики, журналісти, воєначальники, бійці, працівники тилу, артисти, мери, священнослужителі.
Переможемо і відбудуємо, бо загроза породила небачене єднання нації, до якого Україна йшла через сотні поколінь патріотів.
3.
Іде війна, іде звикання до нових умов. Жінка вже не розгублена – зібрана і зосереджена; усвідомлює, що в ліфт заходити небезпечно: можуть вимкнути електропостачання.
"Ні-ні", – на всі пропозиції дітей їхати відмовляється: вона залишиться в місті.
Злилися дні в один день без кінця і краю, із чорними загравами десь від Києва, із чорною пеленою диму, із нічним бомбардуванням у першу добу всіх мостів через річки, щоб з усіх доріг закрити поступ ворога до столиці. Тепер у це затишне місто ні зайти, ні вийти з нього. А над будинками з гуркотом і ревом проносяться на захід якісь новітні боєприпаси.
Дві сусідки виконують усі вказівки військових інструкторів, чутих по телевізору: як приготувати чергову валізку, під якою стіною у квартирі найнебезпечніше, коли вибігати із квартири. А куди? У підвал? Холодний, брудний і тісний підвал без освітлення й вентиляції, зовсім не пристосований для перебування людей. І якщо в будинок влучить бомба, то хто дістане людей із-під завалів дев’ятиповерхового будинку?
По телевізору журналісти висвітлюють перебіг воєнних дій, і завмирають серця від болю і гордості; від екрану страшно відірватися: спокійніше поряд із тими, хто на передовій.
Та коли прочитали у рядочку, який біжить унизу екрана, що місто просить допомоги, ніби отямилися від цього споглядання. Уже не дослухалися до вибухів, збирали по дому все, що можна віднести в лікарню – так вирішили самі, бо ніяких вказівок не було.
Це, мабуть, поранені бійці потребують допомоги, і згодиться все – олія, туалетний папір, серветки, крупи, борщова приправа, лавровий лист, мило, мед. Що ще? Скажіть!
До мерії підходять звідусіль люди. В очікуванні, коли вийде хто-небудь, жінка звертає увагу на чоловіків, у руках яких немає нічого, і, згадавши застереження про терористів, запитує:
– А ви хто?
– Бабусю, хіба можна підозрювати людей?
– Можна, – заспокоює натовп чоловік і пояснює:
– Ми прийшли по зброю.
У черзі у всіх на вустах – чому росіяни такі, і чують роз’яснення старого чоловіка із черги.
– Бачите, за 20 років правління Путіна тисячі росіян перетворилися в путінів, тільки з маленької літери, та з тими ж мілітаристськими планами, із жадобою до всього чужого. І багато хто збирається розіграти свою карту, де Путіну буде відведене найпочесніше місце.
– Чоловіче, ти жартуєш!
– Ні. Хіба мавзолей не почесне місце?
Після того, як були прийняті від людей пакунки, черговий пояснює чоловікам, що в місті немає ні автоматів, ні іншої зброї.
У цих величезних чергах по продукти, по хліб та ліки таке можна почути. І вже як щось нереальне сприймається почута звістка, що на час захоплення кадировцями летовища в Гостомелі, за день до цього, вивезли з орендованих складських приміщень усю побутову техніку в Білорусь.
Іде четвертий день війни.
Що робиться в місті – невідомо нікому, інформації ніякої. Від вибухів здригаються стіни, здригається земля, запах гару зі згарищ відчутно все дужче і від нього не захиститися.
– Не виглядай у вікно, – просить сусідка.
– А як я взнаю, це наш будинок горить чи сусідський?
– Ти що, не бачиш, як щось зі свистом пролітає повз вікна?
– Та воно ж кудись летить, – та до вікон більше не підходили.
Місто за вікном лякало яскраво освітленими вулицями, зазивно світилися вивіски магазинів і банків. Ніхто не думав про світломаскування – сотні вогнів випромінювали холодний спокій, а людям хотілося сховатися в темінь, прикритися хмарами. Сиділи у квартирах у ванних кімнатах і коридорах, дослухалися тривожно до тисячі нових звуків, бо вже під вибухами бомб стогнало місто, здригалася під ногами земля, гойдалися наполохані вогнем сосни, в очікуванні лиха завмирали серця.
Чекання – і більше нічого, ніяких дій. Сидіти вдома, нікуди не виходити і чекати. Чого? Звуків сирени про повітряну небезпеку не чути, чи сирен немає, чи небезпеки – ніхто не знає, а ця небезпека чатує на кожного, хто у квартирі і хто в холодному підвалі пересиджує ніч серед гулу і реву війни.
Місто ніби вимерло – і здається, що ти один на поверсі, у під’їзді, у будинку, у місті. А за тебе десь ведуться бої, про які можна тільки здогадуватися з тих моторошних стовпів згарищ та вибухів і гуркоту, які все чутніші.
Диктори телебачення дуже детально розповідають про переміщення військ, зброї, плани дій. Воно, звичайно, цікаво, але невже немає воєнної таємниці? Через наших журналістів, напевне, у рашистів проводять заняття з дикції, вчать мовити слово "паляниця".
Диверсантів або колаборантів справді багато, вжилися набагато раніше до початку війни, а серед них запроданці – зрадники. Ну й паскудна ця іудина справа.
І війна – "…противное человеческому разуму и всей человеческой природе событие", як писав великий Лев Толстой, яку маскували під спецоперацію, шириться країною.
Спецоперацію треба проводити вдома, у своїй країні – вивозити зерно, майно, заводи, людей, рубати ліси. А в чужій країні – це крадіжка. Злодії!
Хтось приносить звістку, що мер евакуює жінок із дітьми до Києва.
– А ми чого підемо? Може, чиєсь місце займемо. Пересидимо вдома: до нас не зайдуть – усі мости підірвали, взнають і відійдуть.
Їх у під’їзді троє пенсіонерів, та ще один чоловік із хворою тещею. Роз’їхалися усі, а в цих людей надія тільки на підірвані мости.
В обіймах двох річок розкошувало мальовниче місто в мирний час. Ірпінь – зі сходу, Бучанка – із заходу. Щедро поїли прилеглі до міста з обох сторін пойми в розкішних травах. А тепер не зрозуміти: чи місто під захистом двох річок, чи в їхньому полоні.
А війна підступає все ближче: горять прекрасні будинки новобудов, влучила бомба в податкову академію, у СМУ, горять гаражі. Та воно не просто горить – це десь поряд точаться бої. Так і хочеться погукати до світу: "Люди! Отямтеся! Війна несе порожнечу й у ваші душі!" Співчувають усі, та дати зброю не спішать.
Жінка була в тому віці, який уособлює всі іпостасі споріднення роду – вона мати, бабуня, прабабуся, тітка. Вона сестра і тільки вже не дочка. Ні, дочка! Дочка своєї землі, своєї України і планети Земля. Їй шкода кожного знівеченого життя, будинку, спортивного майданчика, церкви і доріг до них. Болять розвороти траків, розорені могили, болять каліки і сироти та занедбані поля. Шкода тих, кого недолюбили. Їй було шкода і тих російських вояків, із яких стерли подобу людську і перетворили на гарматне м'ясо. А тепер страшно, страшно від того, що їх більше їй не шкода. Бо їх не жаліє їхня країна, ні батько, ні мати – їх для них більше немає, бо вони розчинялися в диму з пороху і смертей, захлиналися в передсмертному криці. Чи чуєте? І жінка ненавидить їх, бо вона ще чує.
4.
– Катю! Може, попробуємо вийти з міста?
– Я залишуся, я не дійду. Що буде, те й буде.
– Вероніко! Мені здається, що я знайду кладку через річку, – умовляє жінка подругу.
– А для чого? До нас не дійдуть. Нікуди не піду. Я без щеплення – ще COVID-19 підхоплю. Буду чекати на наших удома.
"Ну, то і я буду чекати", – заспокоює себе жінка, вмощується спати під вибухами на матраці в коридорі.
Іде дев’ятий день війни.
Звикання до вибухів і пострілів дало ефект безпеки. Стала лякати тиша. Чому перестали стріляти? Хто переміг?
Уранці, під вибухами, що не вщухають, треба винести сміття, бо час уже прийти до тями, та до тями жінку приводить дочка.
– Мамочко! Ти втратила відчуття страху. Скільки можна тебе вмовляти вибиратися з міста? Слухай мене: кидай усе, одягайся, бери найнеобхідніше – ліки, воду, їжу, документи – і виходь із дому. Від вокзалу о 10.00 відходить останній поїзд, ти встигнеш.
– Дочко!
– Ні, спіши. Не забудь телефони і зарядку до них. Я тебе знайду.
Роздумувати ніколи, треба тільки вірно дібрати одяг – пальто з капюшоном, нічого, що старе, теплу хустку, трохи білизни, все інше в сумочці. Квіти полити, балкон і вікна зачинити – і в дорогу. Ні, не все – вкладає в записник іконку єрусалимської Пресвятої Богородиці, яку написав святий Лука ще за її життя, щоб допомагала людям. Тепер усе. Не помолилася – молитва в душі.
Дорогою до вокзалу іде дуже багато людей. Молоді ведуть під руки стареньких, несуть на руках дітей, у когось у руках важкі валізи, а в когось – вузлик. У голові ніяких інших думок немає, як ті, щоб тільки вистачило сил дійти до вокзалу – через хвилювання не вистачає повітря для подиху. І не тільки в неї. На лавочці сидить чоловік, коло нього метушиться, мабуть, онучка, а той зречено дивиться на людей, що проходять мимо, здається, його ніщо не зможе підняти з лави.
Жінка пропонує йому пігулку валідолу і бачить, як чоловік раптом повірив, що це саме те, що йому допоможе – цей маленький знак уваги показав, що вони не самі й що на допомогу прийдуть люди.
Біля вокзалу перед виходом на перон зібрався великий натовп людей – людей із дітьми військові пропускають на перон. Люди в натовпі хочуть почути хоч щось із того, про що кричить військовий розпорядник. А він сердиться, вимагає відійти від виходу – йому б рупор до рук.
Стояти в натовпі незатишно – це така прекрасна ціль у всіх на виду: матері з дітьми на пероні, на площі молоді і старі люди з речами, котами та собаками. На небо поглядають сторожко, непомітно для всіх, щоб не виказати страху. Небезпечно всім.
– Не знаю, коли подадуть вагони, – надривається військовий. – Хто хоче, їдьте в Романівку до мосту.
Чим їхати? У місті давно вже не їздить транспорт: немає пального.
– А де та Романівка? – звертається до жінки молоденька мати з дитиною на руках.
– Ви не знаєте? Звідки ви?
– Ми з Донецька.
Біля жіночки дві великі валізи – значить, це все, що в неї є, і їм нікуди повертатися; забирають усі свої речі, бо вже вісім років тому тікали в чому були. Ледь чути схвильоване пояснення:
– Брат побіг додому, бо я забула вимкнути газ, а я боюся стояти на відкритому місці, раптом будуть бомбити, боюсь виходити на перон, бо не пропустять брата без нас.
– Не бійся, дитино, я тобі допоможу. Бери тягни свої валізи, дівчинка хай тримає мене за руку.
– Спасибі. Я боюся залишитися сама, відстати від усіх. Я боюся.
– Ну, брат взнає, що ви будете добиратися до Романівки – туди в усіх дорога одна. Господь управить нашу дорогу.
Рішення вивести налякану матір прийшло само по собі і додало сил. Це друга в житті жінки війна – та була з ворогом, а ця – зі "старшим братом", як виявилося, із найлютішим, із найбезжаліснішим нелюдом.
Думалося вийти до пойми, перейти річку через таку знайому кладочку, стежкою вийти на узлісок, перейти під залізничним мостом, лісом дійти до Романівки на автошлях за підірваним мостом. Та коли трійця вибралася з натовпу, то до рятівного мосту вже йшли люди по маршруту автобуса, і треба йти вслід за всіма.
– Це далеко? – хвилюється молода мати.
– А яке це має значення? Треба йти, люди ж ідуть.
Ідуть, штовхають поперед себе візочки з дітьми й інвалідні візки; одні одягнені в дорогу, інші вискочили з дому в чому були. Ні сліз, ні розмов.
Жіночка розгублено видивляється брата, а маленька іде й не жаліється, вчепилася рученям за великий палець і йде, як доросла. Як швидко в цьому натовпі дорослішають діти і старіють матері! По черзі дві жінки, стара і молода, міняються руками, часом бере мати на руки дитину, а стара тягне валізу на коліщатах. Утомившись, опускають дитину додолу – і воно йде, ледь дибає, іде й мовчить.
А куди жінка йде у свої 80? Дійде, дійде, щоб довести цих дівчаток, а там як буде.
До вибухів ніхто не дослухається, ніхто не поглядає на небо – це перше цілеспрямоване завдання за 10 днів війни, до цього ніхто не знав, що робити.
Треба йти, не треба думати, чи вистачить сил, чи далеко – треба йти. Мабуть, треба було вийти з міста ще вчора, позавчора, ще раніше. Бо їхнє рідне місто – це останній форпост перед Києвом, до якого буде прориватися ворог усією своєю міццю. Шляху питати вже не треба – у цьому напрямку до Романівки йдуть люди: старі й молоді, ідуть із дітьми і з тваринами; у цьому потоці і чоловік з онукою – вони нічого не несуть. Треба йти. Не треба думати, чи далеко. Треба собі давати завдання дійти до того дерева чи будинку, перепочити і дати нове завдання. Назад дороги немає, уже пройдено половину шляху – і вперед, і назад далеко. Тільки вперед, крок… Іще крок… І відпочити. Нічого, що переганяють люди, вони молоді – так і треба. І треба йти, бо це евакуація, яку розпочали самі люди – відчули небезпеку і пішли, а може, і була об’ява.
Скінчилося місто, попереду частина шляху лісом до водоканалу, а там уже буде видно Романівку й іти стане легше, ті два, чи півтора кілометра, чи три. Хіба не однаково, скільки – треба йти. І коли здавалося, що вже не вистачить сил на жоден крок, біля стомленої трійці розвертається легковик, що їхав назустріч, із нього вискакує молодик і допомагає розміститися в машині, укладає в багажник речі.
Яке це щастя – сидіти в машині і насолоджуватися рухом! Дивляться на водія, як на янгола, а він ще запитує, може, вони зупиняться в нього у Стоянці? Ні, спасибі, до Романівки. Машина обганяє людей і зупиняється перед розбитим мостом навпроти сходів, що ведуть кудись униз. Звідкілясь взявся підліток і кидається до жінки з дитиною. Цілуються і плачуть, бо пережили страх загубитися в цьому натовпі. Зникли, ніби розчинилися. До руїн мосту ще треба перелізти через відбійник.
5.
За відбійником стоїть гурт молодих людей, і розум ще не усвідомлює, а серце вже рветься від болю: стоїть гурт бійців, яких, мабуть, евакуюють зі шпиталю. Багато хто без ноги, хто без руки, із пов’язками, на ношах. Це вони прибували у шпиталь із тих заграв, що весь час клубочаться високо вгорі. Це вони стримували оту орду, і вже покалічені мусять покидати лікарняні ліжка. Зникають думки про страх і втому – тільки вдячність, вдячність до цих бійців, і материнський жаль. "Сини мої", – виривається стогоном із серця.
Групою евакуйованих бійців опікуються військові – такі самі молоді вояки: форма і взуття натовського зразка, каски, бронежилети… Усе ладно підігнане, в одного на плечі якась металева довга труба, і жінка розуміє, що це зброя.
На сходах двоє бійців підтримують дівчину-воїна, яка задкує дуже повільно, ступає в кімнатних мокрих капцях по сходах вниз. Бліда-бліда, може, порівняно із червоним халатом. Спокійно віддається під опіку бійців, які, щойно опустивши дівчину вниз, обережно укладають її на ноші.
І жінка по сходах теж спускається з пагорба туди, вниз, де коливається море голів у різнокольорових уборах, де не чути інших голосів, окрім команд військових, і тільки стриманий гомін указує, що тут від кожного вже нічого не залежить – усе під контролем молодих бійців, і треба лише виконувати їхні команди.
– Коридор для поранених! – раз у раз чути вигуки.
– Пропускайте жінок із дітьми!
– Не бійтеся! Це найбезпечніше місце.
Безпечне місце від пострілів, бо люди гуртуються внизу під мостом ніби в якомусь котловані, під ногами багнюка, по боках залізобетонні міцні конструкції, над головами балки, а попереду – нагромадження блоків і відкрите чисте небо.
Люди прибувають і прибувають, і весь цей натовп треба по одному перетягнути через блоки, через кладку. Знову і знову люди дослухаються до команд, а звідти несеться:
– Не хвилюйтеся! Ви в безпеці.
Жінки з дітьми різного віку, а серед них ті, що стояли на вокзалі на платформі – вагони так і не прибули, хтось підірвав залізничні колії. Серед старих чоловіків і жінок – молоді чоловіки: стоять поруч усі, хто жив у цьому місті, і воно було для всіх спільним домом. Багато хто покидає місто назавжди і поки не знає про це. Багато хто не уявляє, що з ним буде далі: задача одна – перейти річку, вийти з полону замкнутого простору, а потім буде видно, що робити.
Натовп тільки помітно коливається від тих чи інших команд, раз у раз утворює коридори, мовчки спостерігає, як там, попереду вояки витягують за руки по черзі дітей, старих, молодих, обережно приймають на руки немовлят, візочки, валізи, собак.
Тягнуться руки по допомогу, бо без цієї допомоги не вибратися, спішать назустріч руки бійців – руки… руки… руки… Міцні й надійні рідні синівські руки. Спливає час.
Стара жінка майже спокійно стоїть перед брилами із залізобетону заввишки як її зріст, не хвилюється: всіх витягають. Попереду кладка з нової товстої дошки, трохи вище – ще одна, та на неї жінка вже боїться ступати і звертає на нижчу – із якогось залізяччя й арматури, через яку переводять поранених. Річки не видно, навколо тільки залізобетонні брили.
І ось уже під ногами земля.
– Ідіть нагору! Не затримуйтеся!
– Проходьте вперед! – лунає команда.
Та жінка ще знаходить у собі сили пожартувати, запитує бійця, який іде назустріч:
– Скажіть, а де дають нагороду за переправу?
– А ви її вже отримали, – чує впевнене.
– Що?
– Життя.
Ці слова вона згадає пізніше із вдячністю, із низьким уклоном цим хлопцям, що так щедро під загрозою дарували людям право на життя. Люди з натовпу ще теж не повністю усвідомили це. "Спасибі".
А поки треба йти вгору і вибратися на дорогу.
Уперше жінка повертається обличчям до міста, що залишилося десь позаду за річкою, місто з дорогими або незнайомими їй людьми. Рідне місто, таке красиве і мирне, що відкривало дороги у світ, відпускає своїх дітей у невідомість, щоб порятувалися, щоб вижили і повернулися.
Над містом піднімаються стовпи диму – і серце стискається від болю. А ці вибухи, ці згарища зовсім поруч – це пішки далеко, а на заході міста вже йдуть запеклі бої.
Вона не прощається з містом, вона поглядом хоче забрати із собою все, що їй було дороге в цьому, щоб пронести і повернути: любов батьків, вітрила юних мрій, народження дітей, дружбу, такі звичайні домашні турботи, любов. Усе це під зелений шум основної прикраси міста – сосен, золотокорих і пишних, під якими місто виросло і розквітло, розквітло в любові, у праці й у творчості своїх дітей.
А як же бути з тими, хто залишився? Що на них чекає? Невже повториться Гостомель і Буча? Бо десь сунуть колони військової техніки рашистів із Білорусі, розтягнулися на десятки кілометрів, залишають глибокі траки від танків на українській землі, паскудять її непорочність. Укривають землю своїми трупами, та їх не хоче вона приймати. Не хоче їх приймати і Московія – немає їх, як і не було, перетворила Росія своїх дітей на непотріб.
– Ненавиджу! Ненавиджу, – гнівно шепочуть вуста, – що свій російський народ перетворили на гурт рашистів, а "колиску народів" – на бандитське угруповання. Забули, що найтяжчий злочин на землі – це вбивство. Напад на іншу країну – це не злочин? Загарбати чужі землі, міста, майно, річки, ліси, життєвий простір – це не злочин проти людяності? А що це тоді?
Жінка ще не знала, що цією дорогою, що пройшла вона, ще довго будуть вибиратися люди під супроводом бійців тероборони, тільки вже під обстрілами. І серед них мало хто з речами, бо вони виходили з підвалів, вибиралися з-під завалів – спраглі, змучені, голодні, холодні та налякані постійними вибухами. Бо вже не було в місті ні світла, ні тепла, ні газу, ні води – з'явилися танки.
І тією дорогою, якою вона проїхала на машині, всі, хто нею йшов, за командою бійця: "Лягай" – як один будуть падати на землю; підніматися і знову падати й підніматися, а навколо літали кулі. І обривалися чиїсь життя – цілих родин і бійців. Шлях життя… Усіяний загубленими вузликами, шапками, речами, дитячими возиками, заставлений залишеними машинами… Десь бродять собаки та коти, розшукуючи хазяїв… А людей продовжують переправляти – цивільних людей і бійців із боїв… Скрізь постріли і смерть, постріли і битви.
Ворог поки невидимий, та який же ненависний і незрозумілий! А його і не треба розуміти – його треба нищити, нищити як усе, що несе смерть.
Жінка стомлено сідає на лаві автобусної зупинки – буде чекати телефонного дзвінка, від дочки якихсь розпоряджень, бо в голову не приходить жодних рішень. Увесь час під’їжджають автобуси – великі і малі, маршрутки, різні автомобілі, забирають людей і швидко зникають, щоб знову повернутися.
Зовсім недалеко церква, поруч бабця годує дитину.
По цю сторону мосту відкриваються дороги у світ миру і життя, і прожиті 10 днів у заблокованому місті під вибухами ракет, бомбами, згарищами встали перед очима так зримо. Якими абсурдними видаються наміри перечекати війну не виходячи із квартири – це ж треба було бути такими дурними!
Жінка сидить, байдужа до всього, а дитя розглядає її уважно, ніби сканує поглядом, – поглядом, яким усе розглядають тільки маленькі діти. Смокче печиво і не відриває очей, а, зустрівшись поглядом, таким великодушним жестом суне жінці до рота обсмоктаного сухарика. Це дитина її пожаліла, щось зрозуміла, маленька, відчула і хоче заспокоїти.
А кажуть, що діти жорстокі – вони такі, як батьки, як світ, що їх оточує, – його треба тільки берегти… І будуть люди.
Місто Ірпінь 05.03.2022
P.S. Не знала жінка, іще ніхто не знав, що місто наїжачиться перед танками і градами, будинками великими й малими, навчальними закладами, бібліотеками, церквами – їхніми дахами і стінами, запалають, застогнуть гнівно сосни, розверзнеться під ногами ворога земля – і повернуть рашисти від столиці.
Місто спалене, сплюндроване, розбите вщент вистояло і чекає будівничих. Вистояло разом із вояками армії і тероборони, разом із містянами – усі встали проти ворога стіною із криці, і навіки залишаться покриті славою – мертві і живі.