Поплавський: А ви знаєте, що "співучий ректор" – це оперативна розробка СБУ?
Поплавський: Університет культури вже має моє ім'я. У народі. А в народі – це краще, ніж табличка
Як з'явилася назва пісні "Юний орел", чому не можна займатися бізнесом із родичами, чим полякам у 90-х сподобався спецодяг тюменських робітників. Про це, а також про переговори з уманськими бандитами і про те, як удалося обдурити офіцерів СБУ, в авторській програмі Дмитра Гордона розповів ректор Київського національного університету культури і мистецтв Михайло Поплавський. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю в день 70-річчя Поплавського.
У 24 роки в мене вже була "Волга" 21-ша, чорна, і трикімнатна квартира
– Михайле Михайловичу, доброго дня!
– Вітаю!
– Уже вечір навіть. Осінь...
– Так, вечір. Ще не осінь, але вже не літо, як кажуть.
– Усяке бувало, але щоб із вином і з такою закускою... Такого точно не було! За вас!
– А я – за здоров'я всіх українців!
(Цокаються келихами з вином).
– Давно хотів зробити з вами інтерв'ю, Михайле Михайловичу. Ми вже років шість не зустрічалися перед камерами. Тим більше і привід є: 70 років виповнюється.
– 55, Дімо!
– До нашої ери?
(Усміхаються).
– Адже мені дописали, ти хіба не знаєш?
– Ні. Розкажіть!
– Сказали: можна буде раніше на пенсію вийти, так вигідніше.
– Тобто насправді – 55 років?
– Так. А взагалі – жінка виглядає на стільки років, на скільки виглядає, а чоловік – на скільки себе почуває. Так що є біологічний вік, а є той, що за метрикою.
– Якщо ви не заперечуєте, для багатомільйонної аудиторії у YouTube, яка ще, на жаль, не вивчила української, будемо спілкуватися російською. Ви, до речі, її ще не забули?
– Ну, якщо буде одеський діалект, то будь ласка!
– Переходимо на російську?
– Так, на загальноприйняту.
– Михайле Михайловичу, ви із села Мечиславка Кіровоградської області. А тоді була Одеська.
– Так. Отже, я одесит.
– Незрозуміло звідки ви, правду кажучи.
(Усміхаються).
Ви часто на батьківщину приїжджаєте?
– У суботу-неділю я там. У мене молочно-товарна ферма. Аграрний бізнес. Свиноферма, свої ресторани, чебуречки, кафе. Якось треба виживати, Дімо.
– І ви на суботу-неділю туди приїжджаєте?
– (Киває). Обов'язково. Намагаюся допомогти односельцям. Фінансово. Духовий оркестр купив.
– Бачив, інструменти придбали.
– Був духовий оркестр у селі, із 1954 року там усе... Мені просто незручно стало, я подарував їм... Щастя в кожної людини різне. Коли я привіз інструменти, вони подивилися, спробували – і в цей момент вони були найщасливішими людьми на Землі. Вони грали, мене цілували, дякували. Таке щастя в людини, коли вона досягає якоїсь мети. Сфотографуватися зі мною і з духовим оркестром – для них найвище щастя було.
– Ви багатьох людей щасливими зробили?
– Із якого боку подивитися... Покарати своїх ворогів можна тільки своїм великим успіхом. Я в дитинстві мріяв замінити батька, він усе життя працював їздовим у колгоспі. Дуже любив коней. Потім я поїхав у ПТУ №25 Горлівки Донецької області, [навчався] за спеціальністю "машиніст електровоза". Потім у шахті працював у Кіровську.
– Машиністом? Водили електровоз?
– Так, у шахті. Потім армія. Потім директор сільського будинку культури, за комсомольською путівкою. Потім директор районного будинку культури. І тільки потім я вступив на перший курс Київського інституту культури. Я вже був людиною, яка розуміла, чого хоче і що треба. Між іншим, усі були проти мого вступу в інститут культури. Як у директора районного будинку культури, в мене вже була "Волга" 21-ша, чорна.
– Ну ви здібний!
– І трикімнатна квартира. Мама мені казала: "Чого тобі не вистачає?" А я, як у тій пісні: "А мне всегда чего-то не хватает..." І я помічав, що почав спиватися. Я грав у оркестрі. Проводи в армію тощо... Музиканти, якщо по три стопки не вип’ють, весілля не відбудеться – настрою не буде. А воно засмоктує. І я вирішив. Якби я не поїхав, чи спився б там, чи розбився б п'яний.
– (Піднімає келих). За те, щоб не спитися!
– Ні, я сьогодні тверезий перед тобою сиджу.
– Поки.
– Так.
(Сміються).
– Але послухайте, "Волгу" 21-шу в той час мати – нічого собі! Скільки ж вам років було?
– 24.
– Як ви заробили?
– Я не заробив. Службова була.
– Ага.
– На машину я заробив в інституті, потім тобі розкажу.
– Повернімося до електровозів у шахті. Я давно підозрював, що ви з Донбасу.
(Сміються).
Вам цікаво там було? Ви з іншого середовища приїхали на Донбас?
– Було цікаво, незвично після села. Коли я вступив до ПТУ в Горлівці, вийшов фільм "Фантомас". У нас у ПТУ був Філя на прізвисько Фантомас, місто тремтіло перед ним. Я був заступником Філі з ідеології. Комісар. Якщо наших зачепила Горлівка, то вся "общага" піднімалася, на площу Перемоги – і у фонтан усіх поспіль кидали. Потім – міліція і таке інше. Виховувався на фільмі "Фантомас" (сміється), потім – "Фантомас розбушувався". Велику школу життя пройшов на Донбасі. Навколо Кіровська були в'язниці. Хто звідти виходив, там із сім'ями поселявся. У дуже жорсткому середовищі я виховувався.
– Це про вас Юрій Богатиков співав: "Давно не бывал я в Донбассе, тянуло в родные края"?
– (Усміхаючись). Не про мене. Може, про когось іншого? Але Донбас дав мені велику школу. Там зовсім інша генетика, інші погляди на життя.
– Там якщо кажуть "так", це означає "так".
– Там відповідають за базар. Не можна не відповісти. І там змішання крові: татаро-монголи, греки, росіяни, євреї, українці. Сильний вплив східної крові.
– До речі, ви єврей?
– Я, Дімо, до восьмого коліна українець.
– А далі?
– (Усміхаючись). Не знаю точно. Ми всі євреї десь за восьмим коліном... Три мої прапрапрадіди Поплавські були сотниками Запорізької Січі.
Сьогодні в бізнесі не можуть бути родичі, друзі й земляки. Тому що вони не крадуть – вони беруть
– А польська кров є?
– Є десь, думаю. Мої прадіди походять із Рівненської області. Дубровицький район, село Бережки. Там є чи то озеро, чи то річка Поплавська.
– Ви весь свій родовід вивчили?
– Я навіть видав родовід. Вважаю, що кожен українець мусить. У Європі, якщо немає родоводу до 10-го коліна, ти сирота. Родовід, правильно кажу? Вибач, що з одеським діалектом.
– Родовід, звичайно.
– У мене є фотографії. Хочу з'їздити в Бережки, звідки коріння моїх дідів.
– У вас стільки всього – і ресторани, і свиноферма... А що ще у вас є?
– Коли я був студентом третього курсу, очолював студентські будівельні загони міста Києва в Тюменській області. Уявляєш? Студент інституту культури – і всі виші мені підкорялися. Я вже був досвідченим членом партії в ті часи. А член партії – це святе.
– Ну звичайно!
– Я домовився з керівниками трестів, що якщо ми гарно спрацюємо, то ви мені по 10 кожухів дасте. Тоді це була спекуляція, а зараз це бізнес. Кожен загін мені привіз у Київ, на Чигоріна, кожухи. 100 кожухів, кожен коштував 50 рублів. А "Жигулі" коштували до 10 000.
– По-моєму, 5000–6000 рублів тоді?
– Може, остання модель була 7500–8000. І я, студент третього курсу, купив собі "Жигулі", ВАЗ-2103. А що таке холостяк на "Жигулях", коли стільки дівок? Про що ти говориш?! Без сліз не згадаєш! Тоді я піднявся, фактично коштом кожухів можна було купити п'ять-шість "Жигулів".
– За кожухи!
(Цокаються).
У вас багато родичів і стільки різних підприємств. Усіх рідних улаштували?
– Хочу вам сказати, що всіх родичів із бізнесу вигнав.
– Ого!
– Це жесть. Сьогодні в бізнесі не можуть бути родичі, друзі й земляки.
– Чому?
– Тому що вони не крадуть – вони беруть. Вони вважають, що Поплавському все одно, а їм якось треба виживати.
– Брали, так?
– Якщо вони не візьмуть, наприклад, два-три кілограми фаршу чи м'яса, то цілий день ходять хворі. Я не розумію – це генетика така?
– Коли ви родичів і друзів вигнали, вони вас прокляли?
– Не знаю, мене це не цікавить. Я їх не вигнав – я їх попросив, дуже інтелігентно. І більше родичів не беру у свій бізнес.
– (Іронічно). То у вас, напевно, і родичів тепер немає?
– Ні, є різні родичі, які мене підтримують, які допомагають. Але формула моя така, що в бізнесі не має бути рідних, друзів та земляків. Крапка.
– Правда, що перед випускними іспитами вас ледь не відрахували зі школи?
– У мене були двійки з точних наук. Фактично мене у випускному класі, узимку, відрахували. Але мама домовилася. Вона була дуже досвідченим переговірником. Тоді домовитися з учителями було дешевше.
– Що вона дала?
– Ну там кури, яйця, що вона могла дати. А вчителі, вони всі їсти хочуть. Так я й закінчив середню школу, з великими труднощами. Чому й пішов у ПТУ №25. Там була стипендія 36 рублів, це великі гроші на ті часи. У селі тоді грошей не було, трудодні. Розраховувалися натурпродуктом. Ну, і мені захотілося романтики. Хоча якщо погано вчишся, то куди йдеш? У ПТУ.
До мого призначення ректором причетні Чорновіл, Жулинський і тодішній міністр культури Дзюба. Тоді зняли партійну верхівку, і я був одним із найактивніших
– За що в армії вам дали медаль "За військову доблесть"? Це ж велика рідкість, щоб солдату дали?
– Я служив механіком-водієм бойової машини піхоти. Були військові навчання "Двіна", на яких був [міністр оборони СРСР Андрій] Гречко.
– Це де ви служили?
– У Білорусії. І наш танк два "німецькі" танки підбив. Випадково, а може, і ні. До 100-річчя Леніна нам дали медалі "За військову доблесть". Гречко особисто вручав. Це було приємно.
– Андрій Антонович був такий високий, здоровий, так?
– Гарний чоловік такий. І розумний. Зараз це рідкість...
– ...для міністрів оборони?
– Так-так. Тоді ж і армія була на колесах. БМП, керовані снаряди... Підготовка була серйозна.
– Він у щоденнику записав: "Вручив медаль "За військову доблесть" самому Михайлові Михайловичу Поплавському".
– Не бачив цього. Ти, Дімо, усе придумав!
– Ви прийшли додому з армії з медаллю. Фантастика, правда? Солдатові дали медаль у мирний час!
– Так.
– Поважали всі?
– Те, що міністр оборони вручив особисто, для старшого покоління було, ну, просто... І я пишався тим, що відслужив і що був такий епохальний історичний випадок, що міністр Гречко вручив медаль.
– Світла пам'ять маршалові Гречку.
(Піднімають келихи).
– Гарна людина була.
– Я завжди кажу, що дуже вдячний Михайлові Сергійовичу Горбачову за те, що він дав можливість людям реалізуватися. Думаю, що і ви вдячні.
– Так.
– Навіть із медаллю, виданою особисто маршалом Гречком, навіть притому, що ви тільки зірок із неба не знімаєте, у часи радянської системи для вас усе одно стеля була б. Були б ви звичайною людиною, яка особливо не виділяється із загального строю.
– Правильно.
– Настала перебудова. Ви відчули, що це ваш час?
– Рвати я почав одразу. Коли був студентом, коли були студентські будзагони, коли привіз ось ці кожухи...
– Що стали рвати? Студенток?
– Почав заробляти. Увімкнув мізки й ворушив булками. Тюмень – це був 1978 рік. У 79-му я закінчую Київський інститут культури. У 1985 році захищаю кандидатську дисертацію, у 90-му – докторську дисертацію в Ленінграді. І стаю єдиним в Україні доктором наук у соціокультурній сфері. Загалом у Союзі було п'ятеро: двоє – у Ленінграді, двоє – у Москві та я один – у Києві.
Я завжди студентам кажу: "Будьте унікальними, виділяйтеся з натовпу, не бійтеся бути білими воронами". Свою унікальність ви реалізуєте в успішні проєкти. За вас це ніхто не зробить, ні Поплавський, ні Гордон, ні батьки, ні друзі. Кожна людина, коли народжується, унікальна. Але цю унікальність треба реалізувати. А ми завжди: раптом хтось щось подумає чи не так скаже, засудить...
– Не треба озиратися?
– Треба йти "від джерел до джерел", за системою "танки бруду не бояться". У будь-якій ситуації танки проходять, а бруд залишається позаду. Коли нам плюють у спину, отже, ми на правильному шляху.
– Повернімося до того часу, коли почалася перебудова. У людей з'явилася можливість заробляти гроші. Ви скористалися цим?
– Ми говоримо про який рік?
– 1985-й і далі.
– У 85-му я працював в інституті культури.
– Уже доцентом були?
– Викладачем, асистентом, потім деканом. Після захисту докторської у 93-му мене призначають ректором Київського інституту культури. Якби не захистив докторської, якби не було перебудови, якби ми не стали незалежною державою, я б ніколи не став ректором. До мого призначення причетні В'ячеслав Чорновіл, Микола Жулинський і тодішній міністр культури Іван Дзюба. Тоді зняли партійну верхівку, і я був одним із найактивніших, хто подавав надії. Вони бачили в мені перспективу. Тоді демократичні процеси відбувалися в Україні й колишньому Союзі. Коли мене призначили, дуже важко було. Усі проти мене були. Як це? Міша? Село? Хоча я виділявся із загальної маси – був єдиним доктором наук в Україні. Причому доктор саме за фахом соціально-культурної сфери. Мене знімали за кожного президента. Ніхто не міг змиритися. Тут клани київські, у них на 100 років уперед було розписано, хто має бути ректором і в якому виші. Розумієте? А тут Михайлик, "село і люди", став ректором. Ну як це, абсолютно логіці не відповідає! Коли був Кучма, мене усунули з посади. Через три судові процеси, за підтримки студентів я повертаюся. І так само за влади всіх президентів.
– (Піднімає келих). За Мішу!
– За нас, Дімо!
– Коли вже можна було заробляти гроші, ви кудись поїхали?
– Я тоді захищав кандидатську, докторську і викладав.
– А історія, як ви кальсони продавали?
– А-а-а... Це 91-й чи 92-й рік. Я був деканом. Усі почали їздити на польські базари. І я поїхав.
– Доктор наук, професор, декан...
– Так. Зазвичай із п'ятниці на суботу їздили. Дивлюся: нічого не заробляю, щось мені це не подобається. Чого я їжджу? І я намацав ексклюзив. Таке бавовняне... Як воно? Термобілизна бавовняна? $2 я платив тут за неї, а полякам за $20 продавав.
– Ось це бізнес!
– Потужний підйом! У ті часи це космос. Я в Києві все скупив, потім – у Київській області, потім – по всій Україні. Я боявся, щоб хтось не розсекретив, не пішов цим самим шляхом. Тому що ексклюзив! Крім того, я ж бував у Тюмені, а там – відділи робітничого постачання. Я почав на Бориспіль контейнерами перекидати [одяг]. Тоді літаки коштували копійки, з усім бензином-соляркою... Заробляв я десь тисячу, тисячу п'ятсот.
– Це квартира в Києві. У центрі, трикімнатна.
– У той час це фантастика. Що робили поляки? Вставляли змійки, перефарбовували, писали Adidas – і нашим по $50 продавали. Отже, ми вчилися бізнесу у поляків.
– За поляків!
(Цокаються).
– Вони молодці. Підйом був великий, повір мені. Мало не здасться!
У пісні було: "Йди навпростець, від сердець до сердець". А якщо не підеш навпростець, буде повний...
– Хто та гарна людина, яка порадила вам заспівати?
– Коли я став ректором, постало питання: що робити далі? Ніхто в "кульок" не хотів іти. Я взяв два факультети, завклубів і бібліотекарів, 850 студентів на Чигоріна, 14 та Чигоріна, 20. 5 січня 1995-го мене усувають із посади ректора, а 20 жовтня я повертаюся. І команда каже: "Треба щось таке утнути, щоб народ не знав, куди бігти". І ось – мозкова атака. Команда пропонує: "Ви маєте вийти й заспівати". Я (крутить пальцем біля скроні): "Ви сповна розуму?" Доктор наук, професор, ректор столичного інституту культури.
– Скільки вам тоді було років?
– Е-е-е, порахуйте...
– Так заплутатися можна!
– Так, із якого боку рахувати?
(Сміються).
Вони кажуть: "Ви – не патріот інституту". Я відповідаю: "Хто, я – не патріот?!" Коротше, випили коньячку – і я дав добро вийти на сцену. Яка була фішка в цьому? Сам вихід ректора на сцену мав викликати шок, стрес і несприйняття. А 25-м кадром – до цього по-різному можна ставитися – мене вже всі знають! І ми застосували теорію стресу в піарі. Здивувати – означає перемогти, Дімо. І ми здивували. Усі говорили: "Чувак із глузду з’їхав!" А чувак знав, що робить, ось у чому суть. Здається, "Всеукраинские ведомости" була газета...
– ...так...
– ...вона писала: "Країна оніміла, коли на сцену вийшов нікому не відомий безголосий ректор Київського інституту культури Михайло Поплавський". Але країна оніміла навіть раніше, ніж я вийшов співати. Це був космос! Коли я вийшов, усі ректори на чолі з покійним [ректором Київського національного університету Віктором] Скопенком зібралися й написали Кучмі, що зі мною треба щось робити.
– Правда?
– Звичайно! "Він ганьбить імідж ректорів". Призначають комісію. Мене трясли капітально. Розповідаю ексклюзив. Приходить до мене двоє сбушників. "Знаєте, – кажуть, – там є..." (показує пальцем угору). "Де? – питаю. – Не бачу". "Є точка зору, щоб ви написали заяву. Тому що некрасиво, скандал, ректори здійняли бучу". Пішли всі ці старі команди. Щоб я пішов завкафедри, навіть не проректором. Дивлюся на них, кажу: "Ви що, охрініли? Ви хто такі, покажіть посвідчення". Дістають. Один майор, інший капітан. Із СБУ на Володимирській. Я на мить завмер, потім кажу: "А ви знаєте, що "співучий ректор" – це оперативна розробка СБУ?" "Що? Як? Який департамент?" "Ідіть, – кажу, – і між собою розберіться. Одні мене кинули в цю оперативну розробку, інші приходять знімати?" Вони пішли й більше не приходили.
(Сміються).
– За СБУ!
(Цокаються).
– Ці двоє ще живі. Я їх прошу, щоб це увійшло у книгу.
– Приголомшливо!
– Я розумію як людина досвідчена, що один департамент не знає, чим займається інший. Уся інформація секретна. Так і вони зрозуміли. Я з ними веду переговори, щоб вони для книги дали... Це ж цікаво!
– Пройшло, так?
– (Сміється). А що не так? І більше до мене ніхто не приходив. Тому що ніхто не знає, хто замовив.
– Перша пісня, яку ви заспівали, – "Юний орел". Татарченко – Рибчинський.
– Коли ми почали шукати пісню, вони удвох принесли. Тоді вони були молодими, красивими, сексуальними. А зараз – тільки сексуальні.
(Сміються).
Пісня називалася "Іди навпростець". Подивився, кажу: "Вона так не буде називатися. Буде "Юний орел". Рибчинський: "Та ви нічого не розумієте..." "Так, – кажу, – хлопці, я вам плачу гроші. Пісня матиме назву "Юний орел"! Тому що герб Кіровоградської області – степовий орел, а я – із Кіровоградщини. Усі хочуть орлами й орлицями бути. А "Іди навпростець" – це таке собі". Там було: "Йди навпростець, від сердець до сердець". А якщо не підеш навпростець, буде повний...
– Капець?
– Так! І цілий рік я, поки 300 грамів коньяку не випивав...
– 300 грамів?!
– Як кажуть, черпак норма. Поки не вип'ю, на сцену не можу вийти.
– Коліна тряслися?
– Усе тремтіло! Перші концерти в мене були в будинку культури на "Арсенальній". Протягом першого року я мало не спився. Але потім узяв себе в руки. Володя Бебешко почав зі мною працювати...
– ...потім ви з ним.
(Усміхаються).
– Я записувався завжди із 22-ї до 24 години, до першої години ночі. Бо вдень я на роботі, не міг же я в робочий час?
– Скільки у вас уже пісень записано?
– Я сам не знаю! Якщо ти порахуєш – скажи.
– Пісень 100 пісень точно.
– Є. Різні пісні. Так от, Володя, відомий музичний продюсер, почав зі мною працювати.
– Він і зі мною працює. Підтверджую – він номер один.
– Головне, що він пише, підказує, скеровує характер пісні. Від душі працює просто. Володя, я вважаю, один із топових наших звукорежисерів.
– Ви з роками розспівалися?
– Звичайно. Як вийшла пісня "Росте черешня в мами на городі"?
– Приголомшлива річ, найгеніальніша пісня!
– Вася Климчук, який був на "Ері", готував проєкт, щоб усі заспівали акапельно. А в мене не було пісні акапельної. І мені підказали: візьми "Росте черешня..." Вона така, як розмовний жанр. А це прямий ефір. Я взяв ноти... (Співає) "Росте черешня в мами на городі..." І вона пішла в мене! Це душа, це харизма, енергетика. Не треба тут кричати. Як кажуть? "Кричіть голосніше, я вас не чую".
– Пісню треба розповісти.
– Це сповідь людини, яка хоче, щоб для всіх у світі культ матері був номер один. А потім – батько. Мати й батько – це святе. Горчинський мені дозволив цю пісню співати, я взяв авторські права в нього і його дружини. Вважаю, що тільки за цю пісню Поплавського можна поважати.
– Пісня чудова.
– Це гімн матері.
– Скільки кліпів ви зняли, пам'ятаєте? Чи теж ні?
– (Задумався). Понад 20.
Уманські пацани провели сходку, сказали: "Поплавських не чіпати". Ці люди відповідають за базар
– Чи є у вас найулюбленіша пісня?
– "Юний орел".
– Усе-таки перша?
– Так. А знаєте, що якщо хтось вступає в Київський національний університет культури й не знає "Юного орла", то він не вступить?
(Сміються).
– Я багато років за вами спостерігаю пильно. Звідки у вас стільки енергії?
– Це генетика. За лінією батька в мене козацького роду генетичний код.
– Він був енергійним?
– Дуже. Батько їздовий, мама у бригаді на полі працювала. Дід зі мною займався. Він інтелігент, примушував мене працювати й заробляти. У моїх батька й матері перша дитина померла, потім друга померла. Я вже був третім. Тобто надія батьків, а особливо – діда й баби. Я був балуваний. Дід із бабою мене навіть через вікна "продавали", аби я вижив. Я дуже любив вареники із сиром, які бабуся готувала, із кислим і солодким. Треба було збивати масло. Пам'ятаєте, маслобійки були дерев'яні? Дід забороняв бабі мені давати вареники, поки я не зіб’ю. До мозолів. Якщо зіб'є всім масло, можна дати йому п'ять вареників. Учив мене заробляти, мізки мені вправляв. Якщо ти не заробляєш, то ти трутень. В університеті я теж завжди кажу: "Хлопці й дівчата, заробляйте! Вмикайте мізки, ворушіть булками".
– Коли мама побачила ваш успіх уже не як ректора, побачила повні зали, палаци спорту, стадіони, пісні та кліпи буквально на кожному каналі, що вона вам сказала? Прийняла вас, визнала?
– Коли мене призначили ректором, я саме приїхав у село. Усі зібралися, стіл. І ніхто в селі не знає, що це таке – ректор. Усі мене розпитують, коли випили по 30 грамів. Вибився, кажуть, у столиці. "Ким ти працюєш?" – батько запитує. Кажу: "Ректором". "А що це таке?" "Керую, їжджу в міністерство, вирішую з навчальним процесом", – пояснюю. "Зрозуміло, – каже. – А що ти робиш?" У селі не розуміли, що це за робота. Зараз, можливо, розуміють.
– За село!
– За наше українське село вип'ємо!
(Цокаються).
– Мама казала вам: "Мішо, молодець?"
– Мама сказала: "Мішо, хочеш співати? Співай. Нікого не слухай. Слухай свою душу й серце. Роби що хочеться, одержуй задоволення від життя".
– Ви почуваєтеся людиною, яка сама себе зробила? Ви себе поважаєте за це?
– У мене не було "волохатої руки", не було фінансування. Я сам заробляв. Коли людина сама заробляє, вона незалежна. Чому мене постійно знімали? Тому що я був незалежною людиною, зокрема фінансово. У 2002 році, коли я став народним депутатом від Кіровоградської області, мої ресторани давали по $2 млн обігу за червень, липень, серпень. Тільки "Кропива" давала по $23–25 тис. на добу. Тоді не було конкуренції, заправок отих. Центр, Крим весь наш був, Херсон, Миколаїв, Одеса, Молдова. Я на трасі був один. Довелося домовлятися з пацанами, тому що на трасу не можна було вийти без їхньої згоди.
– Невже?
– Уманські пацани зібрали сходини...
– ...не хасиди?
– (Усміхається). Ні. Мій молодший брат, нині покійний, приїхав із Тюмені, я купив йому невеликий бар. І з'ясувалося, що, якщо в тому місці хтось ставить, треба погоджувати. А я ж не знав. Ми організували сауну, там їх улещували. І вони провели сходини, сказали: "Поплавських не чіпати". І ось що означає люди відповідають за базар. Я їм дуже вдячний. Відтоді вже багатьох дітей цих пацанів я вивчив. Навіть якщо якийсь квартирник заїде туди, вони знайдуть його. Тому що це безпека бізнесу. Я їм нічого не плачу, ні. Вони просто мене поважають. Я якщо сказав – зроблю.
– Вони вам платять? Ні?
– (Сміється). Ні. 90-ті роки вже позаду. Вони стали цивілізованими бізнесменами, політиками. Усі колишні бандити зараз у політиці та бізнесі. Слово "бандит" означає, що людина виділяється з натовпу, може, коли треба, за себе постояти. Але це унікальна людина, яка може свою унікальність реалізувати в політиці, у бізнесі, у творчості. Багато з тих, хто вийшов із 90-х, стало великими політиками, бізнесменами і творчими людьми.
– Як ви все встигаєте? Як осягнути неосяжне?
– Що ви маєте на увазі?
– Робота в університеті, громадська діяльність, зустрічі, поїздки, концерти, записи, бізнес. Неможливо!
– Зрозумійте, я живу цим. Я просто купаюся у цьому. Мені приносить задоволення спілкування з людьми. У своєму житті я нікому западла не зробив. Якщо можу, я завжди допоможу. В університеті вже років 15 ніхто не бере грошей зі студентів, із батьків. Я зібрав увесь колектив і за статтею звільнив 15 осіб. І сказав повернути всі долари, які взяли із заочників. І вони повернули. Піднімається один професор, запитує: "За що?". "За те, що брали і з ректором не ділилися, – кажу. – Ви ж усі розповідали, що це Поплавському? І жодне падло до мене не підійшло. Як ви вважаєте, мені не прикро?" Можеш собі уявити, у ті часи звільнити за статтею! Жесть! Ми з ними випили по коньячку з кавою "Юний орел", я їх провів – і більше їх в університеті не було. Запитайте сьогодні у студентів, викладачів, батьків. Ніхто не платить так, як в інших вишах.
Фактично я свою кар'єру завершив – мені досить. Мені потрібно буде передати справи молодому ректору
– Михайле Михайловичу, вам виповнюється 55 років. Плюс легкі 15... Це багато чи мало?
– Дякую. Знаєш, Дмитре, я поспішаю зробити щось більше в житті... Кожна людина хоче залишити після себе слід. Хочу сказати, що скромність – це найкоротший шлях до невідомості й бідності. Я на скромність ніколи не страждав і вам не раджу. Але якщо, окрім скромності, більше нічого немає, то вона на хрін нікому не потрібна. Я після себе залишив університет Поплавського... Мені не потрібно орденів, табличок... Мені нічого не потрібно. Він уже тут (показує на голову). Вийшла книга про 25 років ректорства... Разом зі мною відбувалося становлення інституту та України, зі мною відбувався розвиток Національного інституту культури, освіти (без зайвої скромності), хоча й не люблять таких незалежних... Я вдячний студентам і викладачам, які були протягом цих років зі мною. Фактично я свою кар'єру завершив – мені досить. Мені потрібно буде передати [справи] молодому ректору...
– Справді?! Ви віддасте ректорство?
– Звісно.
– Уже?
– Тут треба ішачити з восьмої до восьмої. Ректор – це не просто бутафорська фігура. Ректор має ішачити.
– Тобто ви будете почесним ректором.
– Я допомагатиму... Стратегію розроблено. Ми розробляємо партитуру – потрібно буде грати по нотах... 10 факультетів працює...
– Ви вже знаєте, хто буде ректором?
– Ще не знаю. Я сказав: хлопці, вибирайте – і вперед... Ну я ж не вічний на цьому світі.
– Ви хочете, щоб університету надали ім'я Поплавського?
– Він уже його має. У народі. А в народі – це краще, ніж табличка (сміється).
– Я неодноразово бачив, як ви танцюєте на сцені канкан. У 70 років танцювати складно?
– Ні. Я станцюю 3 грудня в Палаці спорту – тож запрошую, Дмитре.
– Я прийду. Я завжди приходжу.
– Купіть квиток – трішки підтримайте мене як інвестор. (Сміються).
– Я бачу, що ви маєте чудовий вигляд (це не черговий комплімент). Ви бичачі яйця їсте досі?
– Так. Якщо хочеш запитати мене, як я тримаю себе в тонусі, – то дуже просто. По-перше, щодня я проходжу п'ять тисяч кроків швидко кроком. Я не рекомендую бігати, тому що можна підірвати судини і серце. Якщо ти почав бігати в дитинстві, то потрібно бігати протягом усього життя, не зупинятися. Може, ви бачили: люди, які бігали, а потім зупинилися, набирають вагу.
– Так.
– А треба, щоб було навантаження на ноги. Швидка ходьба – це класика. Рекомендую всім. От, наприклад, бігав наш перший космонавт...
– Леонід Каденюк, так...
– ... і просто помер на доріжці. А треба чистити судини... Подивитися, чи немає тромбів... Здоров'ям треба займатися...
– Ви займаєтеся?
– Займаюся. Я раз на два роки роблю очищення крові.
– Навіть так?
– Так. Я вже не кажу про те, що легкий секс є обов'язковим...
– Не важкий!
– Так. Чоловік не повинен кидати цієї справи. Як казав академік Шалімов, можна кинути пити, [а потім] почати, кинути палити, але, якщо кинув секс, потім важко почати. Тож я рекомендую всім не залишати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Я живу за системою: кожен день як останній, тому що на завтра Бог нікому нічого не обіцяв (сміються).
Багаті чоловіки старими не бувають. Жінки прагматичні, розумієш? Зараз ринкові відносини, а я людина щедра
– Отже, бичачі яйця ви їсте?
– Так.
– Скільки?
– Секундочку... Я люблю їх готувати...
– Самі?
– Із цибулею... Це ж яйцеклітини! Настрій піднімається, усе піднімається! Це класика для чоловіків, повір мені. Їх треба вміти вибирати... Я переважно беру на Володимирському ринку, але більше – на Бессарабці... У мене вже є знайомі продавці, я їм телефоную – і вони привозять. Я беру шість – вісім штук... П'ю зелений чай – і поїхав.
– Куди?
– На роботу! Ще хочу сказати: я все життя вмиваюся крижаною водою.
– Досі?
– Досі. Ще із солдатських днів...
– Та ну! Це, напевно, пластичні операції, ботокс (сміється).
– Ні, навіщо? Перед тим, як виїжджати, – спочатку гарячий, потім холодний душ. Обличчя взагалі крижаною водою мию. Не треба боятися холодної води.
– Нескромне запитання. Секс у вашому житті ще є?
– Дмитре, я без цього не можу. Це нормальне явище. Отже так, легкий секс – намагаюся щодня або через день (по-різному трапляється)...
– А важкий?
– Важким я не займаюся. Знаєш чому? Класики кажуть, що найсолодша смерть – на грудях у коханої жінки. Я не хотів би померти на жінці (сміється). Навіщо перевантажувати себе?!
– А тим паче жінку (сміються). Що таке легкий секс?
– Мабуть, нехай кожен вирішує для себе, що це. У кожного свій шлях, у кожного своя кохана жінка. Думаю, ти розумієш, що це таке: не напружуючись...
– Ваш легкий секс переважно зі студентками? (Усміхається).
– Ех, Дмитре Іллічу, років 20 тому був такий анекдот. Журналіст Дмитро Ілліч ставить запитання: "Михайле Михайловичу, кажуть, ви спите зі студентками вашого університету". Михайло Михайлович відповідає: "Та хіба з ними заснеш?!" (Сміються). Я тобі скажу так: сьогодні не постає питання, із ким я сплю... із ким я відпочиваю, хто мені масаж робить, із ким я плаваю – ось так треба запитання ставити... Сплять тільки статуї!
– Але у вас в університеті стільки гарних студенток – ви що, проходите повз них?
– Я їх не оминаю, я з ними спілкуюся. Мені коли ставлять такі провокаційні запитання, як ти, я завжди кажу: багаті чоловіки старими не бувають (сміються). Жінки прагматичні, розумієш. Зараз ринкові відносини, а я людина щедра (сміється).
– Тоді запитаю інакше. Що студентки хочуть за секс із вами і що ви їм даєте?
– (Сміється). Дмитре, ти хочеш, щоб мене почали перевіряти?! Я тобі хочу сказати: я обожнюю студентів, і вони до мене ставляться як до батька рідного. Я ще ніколи їх не підвів, я завжди їм допоможу... Ми за два роки змінили 50% викладачів, тому що викладачі старого зразка вже не у тренді... Ну не можна ж уже читати політекономію розвинутого соціалізму... А в нас політекономи або філософи зараз стали політтехнологами – а вони зовсім далекі від цього! Назвали "політтехнолог", а він читав політекономію розвиненого соціалізму або науковий комунізм читав! Кому це потрібно?! Я тобі хочу сказати, що в нас зараз зірковий склад в університеті. Ну, наприклад, узяв на PR-журналістику [викладачів] із [університету] Шевченка, Могилянки – узяв найкращих викладачів. Дітям не важливо, звідки він. Діти прийшли – вони мають здобути знання. І сьогодні потрібно готувати їх не до іспитів, а до життя! Зараз, наприклад, я читаю студентам першого курсу лекції про щастя...
– Гарна тема.
– І я тобі скажу, що вивів формулу щастя для себе.
У чому сила Поплавського? В інтуїції! У мене собача інтуїція
– І яка формула?
– Емоційний інтелект із творчо-прикладним характером починає і виграє. Сьогодні без емоційного інтелекту ти нічого не досягнеш. Є людина розумна, начитана, грамотна – це горе від розуму. Вона не може реалізувати ідеї творчо-прикладного характеру. Я ж не те що аж-аж-аж який мудрий... Я практик, я прагматик, генетично налаштований на перемогу.
Щастя в усіх різне... Наприклад, один прийшов додому. Грає "Реал" із "Ювентусом". Виграла його команда, він налив собі 100 грамів і ліг спати – і він уже щасливий. Але творчі люди – це зовсім інша категорія. Сьогодні в багатьох [завищені] творчі амбіції – не можуть собі ціни скласти... але необхідно приземлити їх і спрямувати в потрібне русло.
– Багато студенток від вас народило?
– Про це історія не згадує (сміються). Хоча багато студенток хотіло від мене дитину – це правда.
– І деяким це вдалося?
– (Сміється). Давай не будемо... Ну довелося заспокоїти, квартиру купити... Діти Поплавського мають бути небідними (усміхається).
– Ну ви своїх дітей визнаєте, спілкуєтеся з ними?
– Звісно.
– Багато їх?
– Достатньо (сміються). Слухай, країна ж у небезпеці!
– Ваше особисте життя вкрите завісою таємниці. Розкажіть, із ким ви живете, хто ваша дружина, якщо вона є.
– Ми давно розлучилися, домовилися полюбовно...
– Це друга дружина?
– Так. Мені здається, що коли людина досягає успіху, вона має бути незалежною від будь-кого. Багато хто із цією концепцією не погоджується... Але щоб людина досягала мети, щоб їй ніхто не заважав... Це ж добре, якщо дружина розумна... А якщо дурепа? Хоча в мене розумна дружина. Ми гарно домовилися, розійшлися. Ми живемо окремо, нас об'єднує тільки Сашко...
– Син.
– Так.
– Ви зустрічаєтеся?
– Рідко... У нас гарні стосунки...
– А з першою дружиною?
– Вона в мене працювала медсестрою в селі, і, коли я збирався вступати в інститут культури, вона сказала: вибирай – або інститут культури, або я. Ну так поставити питання мені...
– І, звісно, ви вибрали...
– ...Інститут культури! Я їй сказав: Людо, у нас поки що немає дітей – давай розійдемося, бо я їду в Київ. У чому сила Поплавського? В інтуїції! У мене собача інтуїція. Я прогнозую, а потім вирішую...
– Ви її, мабуть, не кохали.
– Ну гарна була...
– Але не кохали... Якщо так поїхали – отже, не кохали.
– Слухай, Дмитре, але кохання – це філософський термін. От ти скільки разів одружений уже?
– Ха! Хто ж пригадає... (Сміються).
– Я вважаю: якщо не виходить, потрібно гарно розійтися і залишитися друзями. Є діти? Фінансувати дітей. Ну, це по-чоловічому.
Я зараз живу самостійно, веду кілька проєктів. Я хотів би, щоб Національний університет культури і мистецтв став брендом, потужнішим, ніж Coca-Cola, Pepsi-Cola і Голлівуд. Це моя мрія.
– У вас є безсмертний хіт "Сало". Ви любите сало?
– Так! Я люблю мамалигу і шкварки. Коней чим годують, щоб добре тягнули? Вівсом. Тому потрібно їсти вівсяну кашу...
– ... і заїдати бичачими яйцями (сміються). Що для вас краще: жінки чи сало?
– Звісно, жінки. Жінки – це музи, вони нас ведуть у житті, стимулюють. Заводять у глухий кут іноді...
– Просто заводять!
– Чого хоче жінка, того хоче Бог – це ж не нами придумано.
У чоловіка має бути енергія. Бо якщо немає енергії, то людина нічого не досягає
– У вас мережа ресторанів, де дуже смачно готують. Думаю, коли ви туди потрапляєте, то не можете втриматися і їсте багато. Так чи ні?
– Багато не їм, але дегустацію проводжу. Треба ж не просто радість від праці вдавати, а щось заробляти. У мене шість ресторанів, два мільйони доларів обігу на місяць (червень, липень, серпень).
– Фантастика!
– Шість мільйонів доларів.
– Посиджу з багатою людиною.
– Та не кажи! П'ять заправок було тільки між Одесою та Києвом!
– Ваших?
– Звісно.
– І що з ними зараз?
– Я їх продав. Це не мій бізнес.
– Але давало нормально?
– Не менше [ніж ресторани]. Ми були єдиними на цій трасі!
– Єдине, про що шкодую, що я не був із вами на цій трасі!
– Ми поїдемо, Дмитре (сміються). Так, мене можна критикувати, я згоден. Але все, що я роблю, я роблю в межах тих завдань і того періоду, який був у країні. Якщо ви подивитеся, у мене національні проєкти: ресторани "Батьківська хата", "Вареники", "Кропива", була дитяча програма "Крок до зірок", українська "Пісня року". А хто мене критикує?
– Невдахи.
– Боти. Невдахи, які сидять на дивані... Легше сказати: Поплавський такий-сякий. Поплавський знає, що в нього багато недоліків, але він їх виправляє.
– Випити можете добряче?
– Я п'ю коньяк Hennessy п'ятирічної давності...
– Це ваш коронний напій?
– Так. 50 грамів.
– Усього лишень?
– Так, більше мені не треба. Якщо в гарній компанії – 100 за вечір. І все. Покійний академік Шалімов – наш спільний друг і світило...
– Чудова людина...
– Він казав: щоб судини працювали, розширювалися, потрібно за вечір випити 50–100 грамів...
– Саме коньяку?
– Коньяку. Він часто приїздив у гості, його дружина була завідувачкою кафедри медичної підготовки в нас... І я тобі хочу сказати, що у свої роки він ще дівчат ганяв...
– Ось що означають розширені судини. Спортом ви займаєтеся?
– Свого часу я плавав із Патоном у його комплексі на Науки...
– Уточнімо: йому 100 років, він живий...
– Я йому зателефонував на 99-річчя. Він каже: "Мішо, я 99 не святкую. Виповниться 100 – тоді зателефонуєш. Це фантастика. За його методикою я намагаюся плавати щодня. Плюс швидка ходьба, крижаний душ... Чайок попив – і пішов...
– І бичачі яйця.
– Ну бичачі яйця майже щодня... Я люблю сам готувати.
– У країні вже биків немає! (Сміються).
– Тому що в чоловіка має бути енергія. Бо якщо немає енергії, то людина нічого не досягає. У мене в університеті є люди, які рвуть... Їх краще зупинити, ніж когось змушувати... І таких багато. Найголовніше для людини, коли в неї є енергія душі, тіла, розуму та серця.
Я вже забезпечив життя собі, сину й онуку життя на роялті. Нічого більше робити не треба – єврейський варіант
– Ви щойно розповідали про мільйони... Ви багата людина?
– Небідна. Я достатньо заробляю. У мене 127 торговельних знаків. Я вже забезпечив життя собі, сину й онуку життя на роялті. Нічого більше робити не треба – єврейський варіант.
– Я ж казав, що ви єврей, а ви мені не вірили (сміються).
– Коли ми давали концерт в Одесі (коли в мене були тури для розкручування Київського інституту культури), був аншлаг... Там були Ані Лорак, Білик, "Льомі-Льом", "Іграшки"... І от у мене запитують: як це ми даємо концерт безкоштовно?! Усе їм зрозуміло, але "як це безкоштовно?". Я кажу: ну, дивіться, 100 людей вступить в інститут культури (тому що у вас немає творчих вишів). Навчання тоді коштувало 5 тис. грн... Це $50 тис. Плюс стільки ж заочників. Це ще 50. А тепер помножте на п'ять років. Скільки це? Пів мільйона? А тепер порахуйте, скільки коштує квиток на Поплавського. Одесити написали: "Поплавський – єврей і одесит" (сміються).
Я що хочу сказати? Не можна відразу продати й узяти. Треба грати на довгу дистанцію.
– Стратегічне мислення.
– Звісно. Розкручування Київського інституту культури робили на перспективу... Квитків вони не купували. Квитки вони вже здавали в Київський інститут культури (сміється).
– Жоден ректор услід за вами не захотів співати?
– Усі співають. Навіть краще, ніж я.
– Але не всіх слухають.
– Я був першим і залишаюся найкращим. Тому що аналогів немає. Що б вони не робили, вони вже будуть другими. А другими вони не хочуть бути. Тому я хочу сказати, що це був епохальний історичний проєкт "співочий ректор" як технологія розкручування Київського інституту культури. Подивіться на студентів...
– Вони вільні...
– Вони щасливі! Я для них створюю цю атмосферу і надаю зірковий професорський склад.
– П'ятизірковий університет!
– Я тобі хочу сказати, що приїздять [колеги] із-за кордону – ну так вони просто відпочивають!
– Ви знаєте обсяг своїх статків?
– Ні.
– Але є люди, які знають? Окрім податкової.
– Так у мене все відкрито. Візьміть мою декларацію і подивіться.
– За якого із президентів вам жилося краще?
– За Кравчука мене знімали (не вдалося), за Кучми зняли, за Ющенка...
– Добре було...
– Ну, тоді економіка почала [зростати], він підтримував усе українське. Я навіть був у нього довіреною особою на виборах. Він часто приходить, ми товаришуємо з Ющенком... Я думаю, що його підвело політичне оточення... У чому трагедія всіх президентів? У їхньому оточенні. Якщо в оточенні є кілька розумних євреїв – отже, усе гаразд. А якщо ні – це "Тверський тупик". Сьогодні сам президент нічого не зробить, якщо в нього немає професіоналів високого класу.
– За Януковича вас теж намагалися зняти?
– За Януковича просто катком ішли... Це Анна Герман, Михайло Кулиняк... Десь стирчали вуха Міністерства освіти. Вони тоді почали знімати всіх ректорів, якщо пам'ятаєте.
– Як ви встояли?
– Піднялися студенти. Ми закрили університет на амбарний замок, і я відпустив усіх у відпустку. Поїхав. Вони один раз приїхали – нікого немає. Потім я зустрівся в Кабміні... У мене багато знайомих із комсомолу... Навіть зараз візьми, наприклад, Сашка Разумкова – він мене захищав від Табачника свого часу. Він був першим помічником Кучми (пам'ятаєш, так?)...
– Звісно. Зеленський не ваш студент?
– Ні. Зеленський від природи талановита людина. Це генетика сильна. Інтелектуал. Якраз підходить формула щастя Поплавського.
Іво Бобул – гарний хлопець, у нього голос кращий, ніж у Поплавського. Але я ж не співак! Я – виконавець, популяризатор української пісні. Це зовсім інше амплуа. Він же не розуміє, що це – дуркування, піар-проєкт
– Отже, тоді студенти піднялися...
– Так. Я, виходить, зустрівся з Рибаком... Він був мером [Донецька], коли оперний театр там розривали – не могли потрапити на мій концерт... Двері виносили молодь і донеччани! Я ж тоді був єдиним з українських виконавців... Там самі росіяни були. І я йому сказав: Володимире Васильовичу, ви переговоріть...
– І він поговорив...
– Із ким поговорив, я не знаю, але питання зняли. Вони хотіли на базі університету культури створити якийсь міжнародний університет... Ти розумієш?! Для того, щоб був успіх, треба ж душу і серце вкласти! Не просто гроші.
– Чому на вас періодично наїжджає Іво Бобул?
– Він гарний хлопець, у нього голос кращий, ніж у Поплавського. Але я ж не співак! Це він співак. А я – виконавець, популяризатор української пісні. Це зовсім інше амплуа. Він же не розуміє, що це – дуркування, піар-проєкт. Ми пустили ворогів хибним шляхом...
– І він ним пішов?
– Пішов... Мене критикують ті, хто не досяг того, чого досяг Поплавський. Критикувати легше, ніж працювати. У 2013 році ми давали концерт у Кремлівському палаці...
– Пам'ятаю...
– Аншлаг... Усі українці плакали-заходилися... Я казав Іво Бобулу: виступи. Він каже: хто мені платититиме? Ти, кажу, маєш мені доплачувати, що я тебе на такий майданчик! Він не розуміє, що гроші приходять не відразу, треба грати в довгу!
А сьогодні бачите, як обернулося... Ми ще не знали, що так буде...
Іво Бобул – чудовий виконавець, у нього гарний голос... Я його дуже поважаю. Він одружився із Сандулесою – у неї теж унікальний голос! "Я хочу бути щасливою, я хочу бути коханою" – це моя улюблена пісня в Сандулеси. Я коли про щастя дітям читаю лекцію, беру її пісню і пісню Винника "Счастье бывает разное"...
– Давайте про Винника. На останніх виборах ви з Винником повели Аграрну партію. Хто з вас кращий співак, а хто кращий аграрій?
– Ми, Дмитре, зайшли фактично за місяць до виборів... Ми розбурили політичне поле... Але ж так не заходять: потрібно пів року або й рік, щоб розкрутити партію. Олег Винник – унікальний. Це український топвиконавець. Він увійшов у нішу Михайлова, Лепса і Кіркорова. Він сам пише слова та музику, продає те, що люди хочуть побачити, хочуть відчути. Жінки від нього просто чманіють, утрачають розум, тому що він для них – зразок ідеального чоловіка. Ми з тобою, Дмитре, уже не підходимо [під цю категорію], а Винник підходить. Він молодший за нас (усміхається).
– Я знаю, що кілька разів вас хотіли призначити міністром культури, але ви постійно відмовлялися.
– Було таке.
– Ви настільки розумна людина?
– Знаєте, я практична людина. А практичний – це більше, ніж розумний. Коли мене хотіли призначити міністром, покійний Юрій Петрович Богуцький приїхав до мене й каже: Михайле Михайловичу, ти вже ректор; якщо ти погодишся – мені нікуди йти, якщо не погодишся – я йду міністром. Це ж наш випускник...
– Гарна людина.
– Так. Він протягом 14 років був міністром культури. Коли мене звали на посаду міністра, я сказав: міністр – це сезонна робота, а ректор – він і в Африці ректор. Я сказав, що готовий працювати ректором Київського університету культури і допомагати розвивати Україну. Я дуже обережно вийшов із цієї ситуації, тому що відмовляти різко не можна було...
Я всім хочу сказати: політика – це сезонна робота. Сьогодні ти є, завтра тебе немає. Подумай, що про тебе скажуть, коли ти вийдеш із політики, чи будуть із тобою вітатися, битимуть чи носитимуть на руках. Треба ввійти в історію, а не вляпатися...
В Америці є звання чи в Європі? Звання – це відрижки радянської системи
– Ви народний артист України. Я багато років кажу, що ці звання настав час скасувати. Уже час, як ви гадаєте?
– Час. Моя відповідь на твоє запитання: Глухов, Андрійко Деркач каже, мовляв, треба виступити на підтримку на виборах... Кажу: давай розрахуємося ефірами, мені грошей не треба... Він мені кажи: а де твої плакати? Немає, кажу, у мене плакатів. "Ну як?! Народний артист!" Я кажу: візьміть, фломастером напишіть "Михайло Поплавський, площа така, час такий". Прийшло 15 тис. осіб. Це був День міста... Загалом, приходять не на звання, а на бренд. Подобається комусь Поплавський, не подобається – це бренд. В Америці є звання чи в Європі? Звання – це відрижки радянської системи.
– Двома руками за. У вас фактурна зовнішність, і, якби я був режисером, знімав би вас у кіно. Навіть більше, я б і про вас фільм зняв. Чи хотіли б ви зіграти в кіно і щоб про вас зняли фільм?
– Я зараз у [фільмі] "Великі вуйки" граю міністра інфраструктури (Горбунов мене попросив), я грав у "Чорній раді" головного писаря... Ну це так, хобі...
– А про себе фільм?
– Ну, треба подумати... Як кажуть євреї: якщо була подія і вона записана – вона була; якщо була подія, але вона не записана, – її не було; якщо події не було, але вона записана, – вона була (сміються).
– Про вас шириться багато анекдотів.
– Багато.
– Який улюблений?
– (Замислився). Журналіст Дмитро Гордон бере інтерв'ю в Михайла Михайловича. Каже: "Михайле Михайловичу, є геніальні артисти, письменники. А є геніальні ректори?" Михайло Михайлович замислився й каже: "Нас так мало". (Сміються). Гумор! 20 років тому під час піар-проєкту "Співочий ректор" ми йшли на анекдотах, тому що вони швидко заходили. Створили образ мачо, [улюбленця] жінок... ось ці бичачі яйця... Я ввійшов в образ молодого орла і тепер із нього дуже складно вийти.
– "Блюз еротичних думок"...
– І "Блюз еротичних думок", який написала Ірина Білик, – це теж класична річ, тому що ми, Дмитре, наближаємося до того віку, коли може бути тільки "блюз еротичних думок" (сміються).
– Я був би не я, якби не запропонував вам щось а капела заспівати. Є такі люди, які кажуть, що Поплавський співає під фонограму. Я їх переконую, кажу: такого ніколи не було й не буде. Я вас дуже полюбив за фразу: "Кажуть, що в мене немає голосу. Ну як це немає?! Я ж із вами розмовляю" (сміються).
– Дмитре, піднімімо келихи... (Співає)
Келих терпкого вина
Вип'єм ми з тобой до дна.
Хай не старять вас роки,
Дорогі мої батьки!
(П'ють).
– Хочу випити за вас, за ваш день народження. Хай вам щастить, я вас дуже люблю.
– Дякую, Дмитре. Навзаєм.
Записали Дмитро НЕЙМИРОК і Микола ПІДДУБНИЙ