Режисер Биков: У фільмі "Дурень" є цитата: "Ми живемо, як свині, і дохнемо, як свині, бо ми одне одному ніхто". Це відчуття й породжує абсолютне свавілля системи
На мене в дитинстві поглядали з якоюсь бентежною і напруженою цікавістю: "Що із цієї людини взагалі може вийти?"
– Юрію, добрий вечір.
– Вітаю.
– Я радий, що ми зможемо ось так поговорити. Я розмовлятиму з вами як ваш абсолютний прихильник. Я вам у цьому зізнаюся з відкритою душею.
– Дякую.
– Тому що кіно, яке ви робите, – це кіно найвищого класу, найвищого напруження. У вас ціла низка класних картин, але фільм "Дурень" я вважаю взагалі символом, напевно, того, що відбувається в Росії. Я його кілька разів дивився. І я його не можу дивитися без внутрішнього такого, знаєте, напруження, внутрішнього відчуття того, що це відбувається буквально зі мною. Ви змусили мене розпалитися, коли я дивився це кіно.
– Старалися.
– Я хотів би поговорити про вас. Ви знаєте, я не бачив розгорнутих, широких інтерв'ю з вами, де стало б зрозуміло, хто ви, звідки, чим живете, чим дихаєте. Ви в дитинстві жили з батьками у вагончику. Чому?
– Ну, насправді в цьому немає нічого такого, сюрреалістичного, чи містичного, чи пов'язаного з якимось просто соціальним дном. Це не "На дні" Горького. Просто це був робочий вагончик для молоді, яка приїжджала будувати електростанцію Рязанської ГРЕС. І я впевнений, що я був не одним із моїх ровесників або тих, хто був трохи старшим, хто в цей період часу жив приблизно в таких умовах. Тому це просто вагончик... Як в Америці, у трейлерах живуть поки що. Або, точніше, там місто вже створили і воно навіть має велику історію та біографію, але люди звикли жити у трейлерах, а коли будували електростанцію, Рязанську ГРЕС, у робочому селищі Новомічуринськ, яке зараз називають містом, власне, яке розташоване у Пронському районі Рязанської області, – там, так, на початковій стадії люди жили в робочих вагончиках. Батько – водій, мама працювала в цеху – по-моєму, ККД він мав назву, – дрібних блоків. Загалом вона робила будівельні матеріали. І тому вони вдвох жили в цьому вагончику. І, власне, я. Але ми там прожили насправді не так довго, десь до трьох-чотирьох років. Потім ми вже переїхали в панельну двушку, по-моєму.
– Тобто з дитинства ви вже жили майже як в Америці.
– Ні, це я не для цього вжив порівняння. Я просто маю на увазі, що це досить на ті часи комфортабельне тимчасове житло. Я до того, що із цього, напевно, не варто робити якоїсь соціальної трагедії. Це просто молодь, яка приїжджала будувати, – вона жила в таких умовах. І цих вагончиків не продували всі вітри, їх не було обкладено термітами і жахливими тваринами. Просто звичайне тимчасове житло.
– Дитинство у вас було більш-менш забезпеченим чи все-таки були речі, які вам дуже хотілося мати, але ви не могли з огляду на те, що батьки не могли купити?
– Та ні, слухайте, я думаю, що взагалі мало хто в ті часи був просто дуже забезпеченим. Тобто забезпечення чи, там, продуктове і соціальне розмаїття – це взагалі була рідкість для когось. Це були тільки обрані.
Я народився 1981 року. По суті, це всі 80-ті роки. І це, м'яко кажучи, не найбільш золота епоха Радянського Союзу, це епоха розпаду Радянського Союзу: дефіцит, перебудова тощо. Тому, звісно, з огляду на наші вихідні суто сімейні... Хоча рідня по батьківській лінії була досить великою й різноманітнооою, але, звісно, і мама, і тато були в тих умовах, у яких були й усі інші робітники цього селища. І на той момент, коли мама й тато жили разом, ми не жили в розкоші, м'яко кажучи. І після того, як батько пішов, ми вже жили з мамою десь до 12 років разом. А це вже перевалило за розвал Радянського Союзу. Вона вдруге вийшла заміж. Це вже була інша країна. І жили біднувато, скажімо так. Тобто це не можна порівняти з якимись середньовічними нестатками або, прости господи, з убогістю кріпосної епохи, але, звісно, це було не дуже комфортно. Особливо коли ми з мамою залишилися самі. Їй доводилося досить багато зусиль докладати, щоб хоч якось збирати мене у школу, одягати, годувати, дбати всіляко тощо.
– У школі вас ображали?
– Я був складною дитиною. Скажімо так: у школі я не був комфортною дитиною ні для вчителів, ні для однолітків, однокласників. І до певного моменту розвивався дуже автономно. Було дуже багато питань взагалі до моєї особистості як такої. Тобто не якихось глобальних філософських, а взагалі: що це за дитина, наскільки вона нормальна. Кілька разів перевіряли це, наскільки я пам'ятаю, навіть... Ну, треба зважати, що кінець 80-х – це взагалі якась плутанина в усіх сферах.
– Так, розгубленість.
– Так, розгубленість. І того, хто мовчав більше і поводився тихіше, вважали найблагополучнішою, найкомфортнішою людиною в будь-якій сфері й будь-якому віці. А тут, так би мовити, дивний хлопчик щось пише, щось розмірковує, десь може сказати щось не те: не за віком і не за статусом. Не вдаючись у деталі й подробиці... Не тому, що я їх не пам'ятаю, а просто тому, що їх було досить багато, я був неабиякою дитиною, яку соціальний устрій, що склався на той час і вже загнивав, як мені здається, і розкладався, не влаштовував. Тому що завжди безпечніше спілкуватися з людиною, яка передбачувана. І в цьому сенсі, відповідаючи на конкретне поставлене запитання: кривдили чи ні – скажімо так: не дуже любили перетинатися. Поглядали з якоюсь бентежною й іноді дуже напруженою цікавістю: "Що із цієї людини взагалі може вийти?" І пророцтва були різні, і передбачення щодо моєї долі.
– Наприклад.
– Ну, я, звісно, не можу сказати, як одного разу критик сказав про Чехова: що "помре п'яним під тином". Але хтось говорив, що з таких виходять крикуни і шпана. Хтось говорив, що з таких виходять алкоголіки і якісь радикальні соціальні елементи. У якомусь сенсі вони мали рацію, так. Я не пішов якоюсь, як мені здається, пересічною міщанською доріжкою. До того ж до цієї доріжки у мене в цьому віці зараз немає жодної відрази і жодних претензій. Це особистий вибір кожного – ким йому бути.
Але загалом тоді були погані прогнози: що людина не впишеться в суспільство, що людина не зможе спілкуватися з іншими людьми комфортно, не зможе знаходити спільну мову взагалі... Були й ті люди, які вітали якісь і таланти, і різноманітні вияви яскраві, але мені здається, оскільки тоді все суспільство було напруженим і боялося майбутнього, то в цьому стані всі, особливо дорослі представники цього суспільства, вітали насамперед якісь дуже спокійні, передбачувані і дуже конформістські вияви дітей, які не виділяються, не висовуються, не стоять на голові, а йдуть рівно тією дорогою, яку їм запланували. Власне, що і привело, як мені здається, частково до краху тієї системи, у якій я народився й виріс. Тому що це ходіння строєм було приречене.
– Це правда, що ви у школі вже були в організованому злочинному угрупованні?
– Та ні, це занадто. Це міфи якісь. Яке організоване злочинне угруповання? Я казав якось чи, може, якусь обмежену кількість разів, що, можливо, у мене був якийсь вибір, як у будь-якого хлопчиська в 90-ті: належати до однієї з таких груп соціальних, якщо так це можна, упереджено, назвати. Але в мене ніколи для цього не було достатньої кількості агресії. По-перше, агресії, а по-друге, цинічного ставлення до навколишньої дійсності.
Ви знаєте, я вам навіть скажу річ, як мені здається, парадоксальну. Якби в мене було просто жорстке, повноцінне, у розумінні того часу, батьківське виховання – можливо, я б і потрапив у якусь схожу спільноту. Але оскільки мене виховувала мама, і оскільки я був людиною... Ну, я не можу себе оцінювати як обдарованого чи талановитого, але оскільки я відразу знайшов собі якусь реальність, у якій мені було комфортно – це творчість, музика, вірші, оповідання, малювання, – то я практично відразу виписався з ймовірного брутально-дворового пацанського середовища, у якому потрібно було махати кулаками. Як не дивно... Можна, подивившись на мене, сказати, що я такий ось богатир...
– Так. Брутальний богатир.
– Так. Але це всього лише, як я це називаю, божа ширма. Ніколи в житті я агресивним і брутальним не був. Я бився у своєму житті дуже небагато разів, і то – за потреби, і то – дуже невдало. І загалом практично ніколи не потрапляв у якісь халепи. Єдине, чого я надивився... Але це вже далеко забігаючи наперед. Після випуску зі школи я відпрацював кілька років оператором дискотеки. А це, треба розуміти, 97–98-й рік. 90-ті закінчувалися, і закінчувалися в агонії. І я дещо побачив. Я маю на увазі якісь бійки, якісь розбірки чи ще щось. Знову ж таки, не можу говорити детально, оскільки...
– Але це правда, що ви бачили навіть, як людину для покарання переїжджають машиною?
– Ой, ні. Я бачив одного разу, як перевертали машину. Але переїжджають – ні, ні. Я думаю, що все це міфи, які нашаровуються один на інший. Я бачив досить багато різних сутичок молоді – можливо, якихось кримінальних елементів тощо. Але тоді, у 90-ті, це була, на жаль, норма.
А вже якщо ми мову ведемо про дозвілля, про проведення часу, то п'ятниці, суботи, неділі та свята вся активна, пасіонарна еліта міста, особливо чоловіча її частина, на моїх очах якось жила, варилася. І я якісь речі спостерігав. Але я можу відразу сказати, що я ніколи не бачив смерті людини. Узагалі, у принципі. У мене не було такого, щоб я побачив, що була людина жива, а от зараз її не стало. Точніше, навпаки. Це якраз-таки, на жаль, траплялося. Тобто вчора людина була жива, а сьогодні її вже немає, але на моїх очах людина ніколи не помирала. І тому переїжджання машиною – це теж абсолютно міф. Принаймні я такого не пам'ятаю.
– Ким після закінчення школи, як настільки обдарований юнак, ви працювали?
– Після закінчення школи я працював оператором дискотеки в місцевому БК, який мав назву "Енергетик". Я там працював машиністом сцени. Точніше, не працював, а... Як це? "Служу в театрі у Мольєра"... Служив у місцевому театральному гуртку. І хочу переказати вітання моїй чудовій педагогині, першій у моєму житті, – Тетяні Олександрівні Чесних, яка мене і скерувала цією акторською доріжкою. Спочатку акторською, а потім уже це переросло в режисуру. І я досить комфортно почувався. Хоча розумів, що це тимчасово. Тому що паралельно я навчався в інституті культури на заочному. До того ж на режисера, по-моєму, аматорського театру. Ось аж як. У Рязані. І дуже швидко зрозумів, що поєднання всіх цих моїх професій у БК "Енергетик", з усією повагою до колективу і директорки – чудової жінки на прізвище Шматова, яка нас якось інспірувала, заряджала своєю енергією... Вона була схожою на молоду Мордюкову. І загалом мені там було комфортно. Але я розумів, що це явище тимчасове і треба кудись із міста, як тоді було заведено і зараз заведено говорити, звалити, треба втекти.
А куди звалювати? У Москву. Щоб якось далі розвиватися. І на той момент я більше, напевно, перебував в уповільненій скорботі, що в моєму житті нічого видатного не відбувається, незважаючи на те, що начебто нещодавно мої однолітки, із якими в мене був музичний гурт, поїхали вчитися, а я... Ми начебто були популярними й у місті, і в області, і начебто навіть у місті знають, що я талановита людина, а загалом це більше нікуди не поширюється, і все це нудно було й сумно. І якоїсь миті я вирішив, що треба їхати.
– От дивовижна історія. Ви закінчили акторський факультет ВДІК. Здавалося б, така перспектива... Це ж ВДІК, це акторський факультет. І раптом ви стаєте режисером. Чому?
– Я вам можу відразу сказати. Я думаю, що на мене багато хто образиться, але я намагатимуся сказати це коректно. По-перше, я не вважаю, що акторський факультет ВДІК – саме акторський – це щось... Не те що я не вважаю так... Я можу вважати як завгодно, але загальноприйнято і відомо, що акторська кафедра ВДІК не найсильніша в Москві.
– Тобто Герасимова і Макарової вже немає.
– Немає. Я до того, що саме акторський факультет не давав можливості, припустімо, улаштування в якийсь значний театр. Якщо ви приблизно розумієте театральне влаштування Москви...
– Звісно.
– Наприклад, "Щука" – це Вахтангова, МХАТ – це МХАТ...
– "Щепка" – Малий.
– "Щепка" – це Малий театр тощо. Від ВДІК практично нікуди не прослуховували. Якщо вже і прослуховували... Не брехатиму: це був усе-таки перший курс Грамматикова, він доклав певних зусиль – і нас дивилися. Так, і завдяки Володимирові Олександровичу нас дивилися. Але дивилися теж якісь такі, не найпопулярніші, театри. І хтось влаштувався. Але перспективи великої не було. І в цьому сенсі треба відразу обмовитися, що мої перші спроби вступу і плани були якраз на режисерський факультет. Просто свого часу мене не відмовила мама в тандемі з її старшою сестрою, яку я дуже люблю, Тетяною Михайлівною... Я написав уже на той момент роботу вступну на режисуру. Але вони вирішили перевірити мене на психологічну стійкість. І зі старшою сестрою відправили у ВДІК, щоб вона показала, що там навчаються самі мажори і туди не вступити. І мати таке враження. Не знаю, змовилися вони чи ні, але вони – дві жінки, які піклувалися про моє майбутнє, – про це домовилися.
Тетяна Михайлівна мене відвезла, показала. Я дійсно приїхав у ВДІК, побачив ці колони, ці пам'ятники, цих нескінченно модних хлопців на той момент... Якою була мода, я не пам'ятаю. Але мені здалося, що це страшно, тобто я не вступлю. І хтось іще на вахті... Може, мені це наснилося, але, по-моєму, хтось із тих, хто сидить на прохідній, сказав... Чи ми запитали, чи нам без запитання сказали, що, мовляв, "куди ви зі свинячим рилом у Калашний ряд. Тут такі навчаються... Сини таких, доньки таких-то". Якась така була акція, яка мене трішки залякала. І я відразу після школи не наважився вступати на режисерський.
А ось на акторський у ВДІК я потрапив дуже випадково. Я ж спочатку вступав узагалі в ДІТМ. І у ДІТМ відучився пів року. До того ж вступив до того артиста, який у мене двічі знімався, – Борис Георгійович Невзоров. Але через певні обставини я вирішив, що в нього якийсь дивний курс, який не влаштовував мене за методикою, – і я перевівся у ВДІК за пів року. У першу майстерню Грамматикова. І коли я там за чотири роки відучився, я, чесно кажучи, не відчував якихось особливих перспектив. Я показувався в Театр російської армії, у Театр Місяця Проханова, встиг навіть показатися Юрієві Петровичу Любимову, який вигнав мене особисто зі сцени.
– Чому?
– А я вибіг... У нас був уривок із моєю партнеркою із п'єси "Антігона", яка досі, до речі, для мене є основоположною взагалі в розумінні дійсності. Я грав Креонта, а вона грала Антігону. І ми так, сучасно, його придумали. Я витягав партнерку на сцену, бив її по голові, кричав на неї, вимовляючи античний текст, на що Юрій Петрович, царство йому небесне, заволав: "Геть зі сцени! Це не те що не антично – це навіть непристойно! Геть! Хто так грає такі ролі?!" Загалом, якось так сталося, що я потрапив у кілька театрів, зокрема у МХАТ імені Горького, коли там ще була Дороніна.
– Ви до Дороніної у трупу потрапили, так?
– Зокрема. І я вибирав. Десь там тиждень попрацював, десь там... У Проханова я попрацював два місяці в Театрі Місяця... Зрештою найбільше пропрацював у Морозова в Театрі російської армії. Але я дуже швидко зрозумів, що робота навіть на якихось не найбільш центрових, а значущих ролях, але в театрах, які не живуть динамічним, сучасним, енергійним життям, – це шлях...
– У нікуди.
– Не те щоб у нікуди... Я не хочу ображати тих людей, які й зараз там працюють. Я намагаюся дипломатично зараз придумати опис того стану, але мені здавалося, що особисто для мене це скінчиться погано, це скінчиться якоюсь самітницькою, дивною акторською долею, змішаною з алкоголізмом, із відчуттям безвиході. І я для себе вирішив і пішов з усіх цих трьох театрів послідовно. Із театру Дороніної, практично щойно заїхавши в гуртожиток і поговоривши там з одним з артистів. Це дійсно так. Я зайшов – і вийшов якийсь серйозний артист із подання в сімейних трусах і сказав: "Що тобі тут робити?"
– А з Тетяною Василівною ви спілкувалися чи не довелося?
– Я заходив із нею в ліфт. Більше нічого. Я пам'ятаю цю історію: що я зайшов із нею в ліфт. І всі чудово знали, що там треба поводитися максимально спокійно і нічим її не дратувати, але вона вже була, зрозуміло, літньою й у становищі такого... Навіть не небожителя, а...
– Вінценосної особи.
– Живої ікони, що називається. І в цьому сенсі ще й це мене напружило. Тому що я зрозумів, що це театр трішки так, під балдахіном.
– А як вона вам у ліфті здалася?
– Вона мовчала, нічого не говорила. Дивилася на двері. Я можу помилятися, але, по-моєму, усі попереджали не дивитися на неї, щоб її зайвий раз не дратувати.
Потім я попрацював у театрі Проханова. Дуже талановита, неординарна людина, але його постановки, якісь експериментальні – вони мене трішки не надихнули. Потім я попрацював у кордебалеті в постановці Гусмана, яка мала назву... Вона мала назву "Дон Кіхот із Ламанчі", де грав покійний...
– Де Зельдін грав. Так?
– Ми його водили сценою. Щоб було зрозуміло... Не знаю, є це зараз чи ні, але це невеликий колектив військових, які закінчили театральний виш, і їх, замість того, щоб в армію забирати, забирають у театр. То ось ми там разом із ними танцювали, якісь виписували ногами мережива і водили Зельдіна сценою, щоб його контролювати. Він усе-таки був дуже літньою людиною. І на кожній виставі – невідомо, дограє він її до кінця чи ні. Він завжди, звісно, докладав зусиль.
– Я його застав, йому було майже 100 років уже.
– От-от. Я пам'ятаю, що на репетиції він приходив і щось на кшталт того, що "друзі, працюймо, я вам іще у 100 років, суки, станцюю і заспіваю". Такий був, завзятий.
– І пісню про Москву співав добре. Еге ж?
– Пісню про Москву, і була музична вистава... Співати він любив. Ось якщо його поставити в потрібне місце – у мізансцену, – він просто розкривався на всі 100. Не років, я маю на увазі, а відсотків.
– І добра людина – чи не так? – була. Добра.
– Якщо вже просто про нього... Я з ним стикався тільки на репетиціях. Я знаю, що його взагалі завжди вважали непоганою людиною. Чи добре це для професії? За своєю долею я згодом зрозумів, що не дуже. Трапляються такі режисери. Знову ж таки, я не називаю жодних імен. Наприклад, мій кумир Девід Фінчер... Ну, не кумир, дякувати богу, але є орієнтованість серйозна. Він вкрай некомфортний. Нібито в Голлівуді шанований, але все-таки вкрай некомфортний для продюсерів, режисерів. Але, мені здається, вкрай талановитий. Як і будь-хто інший.
Тому мені здається, Зельдін – це явище передусім значуще тим, що зі "Свинарки й пастуха" людина дожила до такого похилого віку. І просто довжина його біографії мала колосальне значення. Але ми на це дивилися – принаймні я в Театрі російської армії дивився на це і зіставляв зі своєю долею, і бачив, як ми водимо його сценою, як ми граємо інші вистави... Ще театр такий великий... Дійсно, як говорили, це запасний аеродром, а знизу, під ним, містяться поклади ядерних бомб чи щось таке. Але мені завжди здавалося, що це щось таке, схоже на мавзолей.
– Монументальне, так.
– Монументальне. Ця зірка, ці колони... І там була остання точка – і я вирішив, що я все-таки, напевно, із театром своєї долі не пов'язуватиму. І треба сказати, що я не зовсім гарно пішов із Театру російської армії: просто написав листа, що не прийду в театр. Дякувати богу, у мене були там другі склади. Мене намагалися повертати, але я якось не відреагував на всі ці спроби. І в підсумку вирішив, що театр – це щось від мене окреме. Хоча зараз я із задоволенням ходжу в театри й розумію, що це більша зона свободи, ніж навіть кіно. Але я все-таки ходжу туди, де є якась енергія: "Театр.док", театральні акції, наприклад, або "Гоголь-центр". Академічні театри, повертаючись до своєї нетривалої театральної долі, мені здалися все-таки більше мавзолеями. І я в цьому сенсі дуже швидко усвідомив, що це не моє.
Коли я знімав картину "Майор", ще не було цього вододілу: "Ми більше не знімаємо про Рашку-гівняшку"
– Юрію, ви стали кінорежисером і зняли... До речі, скільки у вас повнометражних картин?
– Повнометражних картин у мене насправді не так багато. Хоча за 10 років... У мене є дебютна картина, яку частково можна вважати повнометражною, хоча вона триває лише 1 год 15 хв: "Жити" вона називається. Є картина "Майор", є картина "Дурень", є картина "Завод" і є картина "Сторож". Отже, п'ять фільмів.
– П'ять картин. Одна за іншу краща.
– Дякую.
– Ось я хотів би зупинитися зараз на картині "Майор". На ваш погляд, про що ця картина?
– Якщо запитати в мене зараз, то я скажу відмінно від того, як я думав тоді. Зараз, мені здається, я все-таки, як то кажуть, на дистанції від того, як я почувався на той момент, коли виникав задум. Я розумію, що я все-таки знімав картину – не заперечую соціального підтексту і політичного, зокрема, на той момент. Але не тільки про свавілля системи, а ще й про руйнування будь-яких людських стосунків. У цьому випадку – братерства між цими трьома молодими людьми, один із яких слідчий, інший – даішник, а третій – начальник РВВС. Руйнування будь-яких людських стосунків у системі, де закладено цю міну уповільненої дії під назвою "система", під назвою "людина людині вовк", "свій – чужий" тощо.
І тоді я думав, що знімаю про свавілля поліції – на той момент міліції, тому що поліції ще не було. А зараз я розумію, що для мене це була дуже особиста історія, тому що я не міг знайти своїх і мені здавалося, що якщо я на прикладі цієї історії покажу, що навіть ті, хто прилаштувалися до системи, у підсумку втратять і своїх, і чужих... Зараз я розумію, що набагато глибший і набагато трагічніший зміст, тому що... Звісно, можна знайти будь-які інтонації соціально-політичні в будь-якій резонансній картині, але головне – щоб була якась інша глибина, якесь інше дно. І ось чому "Майор" для мене – найважливіша і найдорожча поки що картина? Тому що вона ще й про...
– Найдорожча?
– Найдорожча, безумовно. Я це завжди казав. Хай вибачать мені мої співавтори по картині "Дурень", яка є набагато популярнішою. Усе-таки "Дурень" – це... Хоча зараз я навіть починаю цим трішки пишатися. Це така страшна казка. Це все-таки казка про дурня. Там є багато умовностей, там є багато плаката, там є багато гасел, проголошених уголос. Частково через це певна частина критичної кіноспільноти ставиться до мене неоднозначно.
Але картина "Майор" якраз таки була... Треба розуміти, її і зроблено було буквально на коліні, усупереч усьому. Потім уже приєднався Олексій Юхимович Учитель, який повірив у цей задум, коли ми вже відзняли майже 40 хвилин натури на фотоапарат без світла, але нас кілька разів не підтримували. На той момент поки ще не було, наскільки я пам'ятаю, "Левіафана", не було цього вододілу: "Ми більше не знімаємо про Рашку-гівняшку", – тощо. Це я зараз про цитату колишнього міністра культури. То ось тоді ще держава підтримувала це – і різних режисерів, і різні критичні картини, і набагато жорсткіші.
– А зараз уже про Рашку-гівняшку не знімають нічого.
– Я вам скажу так. Зараз очевидно, що немає жодного натяку на жорстку самокритику. Я маю на увазі, державним коштом. Я не знаю, з погляду...
– Спонсорів.
– Навіть не спонсорів, а з погляду взагалі індустрії, погано це чи добре. Тому що індустрія, по суті, усі наші нульові... Ми зараз зустрічаємося з якимись нашими друзями, із близькими, менш близькими колегами, які знімали в нульові проблемні, картини. І за станом, і за відчуттям всі обмінюємося цим – вибачте за тавтологію – відчуттям, що ці часи закінчилися. Коли один за одним були "Довге і щасливе життя", "Дзиґа", "Бубен, барабан" Мізгирьова тощо. Хоча я особисто себе сам до цієї хвилі не дуже зараховую. Без дифірамбів. Це просто дещо окреме явище, тому що я змішую жанр і проблематику. Але загалом ця історія – із критикою наявного простору – вона, звісно, на "Левіафані" так чи інакше закінчилася. І якісь такі картини – вони виходили або вже по інерції, або були не такими зубастими. Тому що, наприклад, наступна картина Звягінцева, яка мала назву "Нелюбов", жодного державного фінансування не передбачала.
– А скажіть: "Левіафан" – гарне кіно, на ваш погляд?
– Я переглядав його нещодавно. Мало того, ми нещодавно зустрічалися зі Звягінцевим. Ми на цю тему не розмовляли. Мені здається, що картина в певному сенсі... Я відразу обмовлюся, щоб було зрозуміло, тому що вона однаково для мене має цінність. У певному сенсі вона трішки застаріла через дуже активне, жорстке, критичне подання. Вони ж виходили паралельно – і "Дурень", і "Левіафан". І якщо в "Дурні" було видно, що там є якась режисерська злість, яка трохи заважає, можливо, більшій органічності сюжету... Там же є навіть схожі сцени – мера зі своїм... До комічного просто.
– Так.
– Мадянов вичитує своїх, а в мене Суркова вичитує своїх. Але чому я кажу, що дуже важливо зробити застереження? Наприклад, картина "Олена", яка вийшла раніше, – вона, мені здається, про цю саму дійсність, але зроблена акуратніше, потужніше, пластичніше. І в цьому сенсі, наприклад, моя картина "Майор", яка приблизно про те саме, що й у "Дурні" глобально, – вона мені здається акуратнішою. Тому якщо ми говоримо конкретно про картину, то мені вона здається все-таки більше маніфестом зараз. Ось тоді, мабуть, Андрієві Петровичу потрібно було створити картину, яка проманіфестувала практично всі червоточини і всі больові точки простору.
– Виразки ці, так.
– Так. І через це з часом... А це дуже важливий момент. На жаль, іноді художник приносить себе в жертву. Тим паче, якщо він не байдужий художник. На жаль, іноді такі картини застарівають. Тому що якщо зараз дивишся якісь соціальні картини Люмета, наприклад, вони теж іноді здаються дещо вигаданими. Припустімо, як "Телемережа". Але це не применшує їхньої цінності.
– Звягінцев – великий режисер, на ваш погляд?
– Так, звісно. Я думаю, що найбільший у Росії наразі.
– Ось.
– Я ще поясню, чому я так вважаю. Тому що Звягінцев – щиро кажучи, людина професії... Якщо навіть не обговорювати його політичних, соціальних поглядів. Він до професії настільки завзято і настільки щиро ставиться, і настільки філігранно виконує свій задум, і настільки жорстко відстоює, що я, мабуть, не знаю жодного режисера, у якого є такий стрижень і немає такої кількості компромісів у творчості.
Мало того, треба розуміти, що Звягінцев знімає раз на три-чотири роки. Зараз у нього є проблеми із запуском його наступної картини. І водночас у цих величезних паузах він витримує якусь режисерську стійкість, не спокушаючись ні рекламою, ні серіалами, ні якимись кліпами. Хоча, напевно, у його статусі – людини, яка має "Золотий глобус", якщо не помиляюся, – він міг би собі дозволити те, що дозволяємо собі всі ми – режисери, які десь займаються продюсуванням, десь займаються зйомкою короткометражок, десь знімають серіали, хтось навіть десь грає. Ми однаково десь можемо підхалтурити. Звягінцев – дуже монолітна людина в цьому сенсі. Він такий, знаєте, як у Кубрика був моноліт у цьому – як його? Ось мені завжди Звягінцев видається... До нього можна як завгодно ставитися, але він дуже цілісна людина. І наскільки це витратно і наскільки це складно, відомо тільки йому одному.
У фільмі "Дурень" є цитата: "Ми живемо, як свині, і дохнемо, як свині, бо ми одне одному ніхто". Це відчуття й породжує абсолютне свавілля системи
– Із фільмом "Майор" розібралися. Тепер перейдімо до фільму "Дурень". Ви знаєте, не тільки я... Я вважаю "Дурень" одним із найкращих російських фільмів після розпаду СРСР. Я вам кажу чесно. І я не тільки вам про це говорив. Ви знаєте, його так естетично, окрім усього іншого, зроблено – його можна переглядати нескінченно, із будь-якого місця. Його добре дивитися
– Ну, дякую.
– Що ви хотіли сказати фільмом "Дурень"?
– Ну, власне, те, що я хотів сказати на той момент, – воно, мені здається, не застаріло досі. І те, що промовляє головний герой своїй дружині. Хоча це в досить жорсткій формі. І треба відразу говорити, що це не пряма мова, а цитата саме героя, що перебуває у вкрай збудженому стані, але, коли він бачить, що нічого не відбувається і не евакуюють жителів, в одному з фінальних епізодів він їде зі своєю дружиною з міста, коли їх уже обклали, коли єдиний вихід – це втекти. І раптом у них відбувається розмова. Він заходить далеко. І вона каже, що він дуже наївний, і навіть до такої міри, що не бачить, що проїжджає повз цей гуртожиток. І те, що їм обіцяли, – що людей евакуюють, – цього не зробили. І він вибігає – вона вибігає за ним: "Сідай у машину. Поїхали! Ми з тобою все-таки сім'я, у нас дитина". І він їй каже: "Сідай і їдь сама. Мені потрібно доробити справу". Грубо кажучи, я зараз не пам'ятаю. Але цитату наступну я пам'ятаю точно. Її багато де цитують. Вона звучить приблизно так: "Ми живемо, як свині, і дохнемо, як свині, бо ми одне одному ніхто". Щоб глядачам було зрозуміло: вона йому дорікає тим, що він не їде з нею, тому що він не розуміє, що "ці люди нам ніхто".
Це відчуття – що ми одне одному ніхто і не відповідаємо одне за одного – воно й породжує абсолютне свавілля системи. Тому що в будь-якому суспільстві передусім суспільство має диктувати правила співіснування одне з одним, й із владою зокрема, й із системою загалом. Передусім суспільство має диктувати правила поведінки. І щоб воно диктувало, воно має бути максимально згуртованим, воно має бути максимально об'єднаним. А "Дурень", як мені здається, – це картина, яка дуже наочно показує, що єдності якраз і немає, що є різні соціальні верстви, які одна одну ненавидять, зневажають. Якщо навіть стикаються, то в якихось дуже умовних іпостасях, не довіряючи одна одній абсолютно. Що погано. Тому що досі... Уже скільки років минуло від скасування кріпосного права, а ми все ще живемо, як за Салтикова-Щедріна. Тобто, умовно кажучи, низи не довіряють верхам і прірва між ними колосальна. Там прірва просто явна. І в цьому сенсі "Дурень", напевно, полізе – знову ж, як і "Левіафан", – щоб окреслити головну проблему цього простору: те, що немає єдності в цьому суспільстві під назвою "народ", щоб якось хоча б почати виходити на рівень прямого і відкритого діалогу із системою.
– Юрію, а головний герой фільму "Дурень" – він дурень?
– І так, і ні. Я поясню чому. Чому я кажу, що мені здається, що це все-таки трішки страшна казка? Тому що я спеціально вигадую героя, у якого є сім'я, який насправді немолода людина. Ну, відносно немолода. Йому вже на той момент, коли ми знімали, понад 30 років, у нього є дитина, у нього є сім'я, у нього є батьки. І він працює в системі. У сенсі, не в системі – він працює сантехніком, бригадиром ремонтників. І має розуміти, як влаштоване життя.
І раптом якоїсь ночі трапляється ця подія: він бачить, що будинок руйнують. І в ньому вмикається те, що, я думаю, не ввімкнулося б у 99% випадків у таких людей. Я, звісно, роблю припущення, що раптом у нього вселяється якийсь ангел, умовно, якесь у ньому прозріння відбувається. І ось він лежить уночі зі своєю дружиною – і раптом підхоплюється й розуміє, що він так жити більше не може. Мені здається, що з погляду тих, хто його оточує, і досі так. І частково це є в "Заводі". Будь-якого радикала, вільного радикала я зараз маю на увазі...
– Сприймають як дурня.
– Абсолютно правильно. Узагалі насправді ще цинічніше. Я дуже часто чую, наприклад, щодо себе, там... Хоча навіть із близькими спілкуємося: "пубертатний період", "юнацький максималізм", "не прозрів", "не подорослішав" тощо. Тобто постійно говорять про дорослішання як про якийсь обов'язковий компроміс із реальністю, про якийсь обов'язковий ступінь конформізму. Що в реаліях Росії, якщо подивитися на ті чи інші долі людей, які є успішними, – звісно, там конформізм є. І не просто в якоїсь частини, а у значної. Але, з іншого боку, якщо конформізм проголошувати як якийсь дорослий стан, то тоді виходить, що ми виводимо прагнення до свободи, прагнення до поваги до себе, прагнення до того, щоб почуватися нормальною людиною, у зону якоїсь дитячої та наївної – по суті, ідіотської – свідомості. І це мене, чесно кажучи, дратує. Я, звісно, не великий фахівець у психології, але якщо, не дай боже, психологія цього вчить, то це не найближча мені наука. Я сподіваюся, це не так просто.
Але мені здається, що в людини й у дорослому віці має бути бажання почуватися самостійною, відповідальною і вільною. А я дуже часто, ще раз повторюю, стикаюся з тим, що, повертаючись до відповіді на запитання... І мені навіть іноді пишуть щиро, що, звісно ж, він дурень. Але ж ця система не зміниться ще й тисячу років. І якщо він усе-таки чоловік і батько, він має діяти в інтересах власної родини. І взагалі бігати містом у червоній куртці і кричати "караул!" – це може юна студентка. Як мені сьогодні надіслали ролик: якась дівчина в метро кричала: "Я хочу змін, я хочу, щоб мене почули!" Я не пам'ятаю хто, але мені надіслали суперечку між молодою дівчиною і літньою жінкою, яка каже: "Якщо вас щось не влаштовує, ви можете їхати". Вона каже: "Я не хочу їхати. Я хочу залишитися тут, але я хочу, щоб що-небудь змінилося". І вона просто кричить у сльозах. І мені здається, що "Дурень" – він теж кричить: "Я хочу, щоб змінилося!" А на нього дивляться й кажуть, і навіть рідний батько – по-моєму, там сцена є така – говорить, що "нічого тут не зміниться, інакше не буде ніколи". І це, звісно, колосального ступеня відчай: коли ти відчуваєш... Знаєте, як у казці про криницю: усі випили, а ти не випив – і ти дурень.
– А скажіть, будь ласка: руйнування будинку у фільмі "Дурень" – це руйнування Росії?
– Ну, взагалі, коли я писав сценарій, мені здавалося, що, очевидно, усе, що накопичено було і що досі використовують іще від часів Радянського Союзу, уся інфраструктура... Я зараз не ухиляюся від запитання. Я зараз поясню, чому я починаю із прагматики. Це спадщина, яку ми маємо від'єднати. Зрозуміло, що мають бути перехідні періоди. Зрозуміло, що ми відразу не можемо перескочити з панельок у якісь упорядковані будівлі, але загалом це відчуття, що все, що ми накопичували, дуже швидко застаріло і стало непридатним, – це було відправною точкою.
Потім: коли картина склалася – звичайно, я зрозумів, що зробив щось більше, ніж задумував, просто тому, що я ж робив історію про людину, в якої є совість, усупереч усім іншим і всупереч небезпеці, а вийшло, що ця історія ще й про те, що є цей гуртожиток, у якому сидить цей заляканий народ, який нічого не хоче знати, і каже, що і так нормально, а насправді не нормально. І коли мене запитують, чому будинок не падає наприкінці, я кажу: саме тому, що він у будь-якому разі впаде. Просто трагедія в тому, що люди заходять назад у цей будинок і не намагаються нічого змінити. І в цьому сенсі метафора будинку, який руйнується, – вона склалася в метафору Росії, яка руйнується: цього простору, у якому треба щось міняти, щоб далі щось відбувалося і змінювалося на краще. І змінювалося насамперед для самих тих людей, які в цьому просторі перебувають, у цьому будинку перебувають. Хоча треба сказати, що коли ми приїжджали вибирати гуртожиток, там було дуже багато зворушливих моментів. Там був електрик німий, який сам проводив усі дроти. Там були місцеві робітники, які полагодили якісь там стіни, плафони повісили, але однаково видно, що системі до них абсолютно байдуже.
Під час зйомок "Дурня" я побачив таку вбогість і безталання, що ми, чесно кажучи, запили
– За вашим зізнанням, після зйомок "Дурня" приблизно пів року ви перебували в суїцидальній депресії. Це як?
– Ви розумієте, річ у тім, що весь цей досвід зйомок на місці – саме в цьому гуртожитку, нічні зміни... Тут треба одразу посилатися на те, що це зимові нічні зйомки, що це колосальна напруга з погляду витрат. Тому що це не багатобюджетна картина. Але загалом головне – це те, що ми надивилися. "Суїцидальна" – це, напевно, перебільшення моє. Я просто вирішив підкреслити. Але те, що я бачив у цьому гуртожитку і смішного, і сумного протягом усього знімального періоду, звичайно, мене гнітило страшно. Ось ви коли мене починали запитувати, де я жив: у вагончику... У вагончику жили з мамою і татом... Ну, я мало що пам'ятаю з дитинства, на жаль. Але все-таки ми жили в якомусь професійному, на той момент більш-менш комфортабельному, житлі для робітників, які будували електростанцію. А те, що я побачив у цьому гуртожитку...
– Безнадія.
– Це важливо. Річ навіть не в безнадії. Річ у тім, що я жив із матір'ю. Так, нам було важко, але ми жили все-таки у двокімнатній квартирі. Потім я переїхав до Москви – я жив у гуртожитку на Галушкіна – у творчому гуртожитку, побудованому ще за часів Олімпіади для спортсменів. Я ніколи не був у такій клоаці, чи що. Я ніколи не думав, що люди можуть так бідно і так погано жити. Тобто я побачив це... Я, який прожив у місті Новомічурінськ Пронського району досить довго, який бачив 90-ті і пам'ятав нескінченні затримування зарплати і те, що треба було щороку копати лопатою разом із матір'ю 16 соток, щоб посадити картоплю... Це все я прекрасно пам'ятаю. Але те, що я побачив у зрілому віці... А це 2013 року ми знімали. Тобто мені вже геть за 30. Я побачив таку вбогість і таке безталання, що ми, чесно кажучи, запили там. Це правда. Я цього не приховую.
– Запили?
– Запили, запили. Принаймні кілька людей головних. Не артисти, безумовно. Не буду говорити хто, але у групі близькі мені соратники. І це було дуже важко. Тобто така була в чистому вигляді непідробна балабановщина, але ще і просто тут, зараз, наочно. Я вам скажу більше. Артисти іноді виходили покурити і говорили: "Слухай, дай 15–20 хвилин". І те, що грати потрібно... Наприклад, Діма Куличков, коли грає першу сцену, виходить і має пройти до своєї дружини, запитати у неї, гроші де, потім побігти назад, збити свою доньку... Він зробив два-три дублі, підійшов і сказав: "Слухай, можна я перепочину? У мене, по-моєму, зараз серцевий напад".
Тоді я ще не до кінця розумів, але зараз уже очевидно, що такі картини накладають серйозний відбиток. Я вам більше скажу: зовсім не суїцидальна депресія – я серйозно думав, що я більше ніколи нічого такого знімати не буду. І почасти тому я знімав потім "Метод", знімав якісь комерційні картини – тому що мені не хотілося із цією реальністю у принципі стикатися. І коли фідбек на "Дурня" прийшов завдяки Жені Баженову, завдяки Дудю тощо, то мене якогось моменту ніби як підштовхували до того, щоб і далі займатися цим – досліджувати периферію, знаходити ці червоточини, – а в мене вже було дві картини: вогка зима у РВВС і вогка зима в цьому гуртожитку. І я із жахом уявляв, що від мене чекають чогось такого в наступному фільмі, припустімо, а я не готовий у це входити у принципі.
Тобто це було дуже тяжко. Навіть більше, я зараз у жодному разі не хизуюся, але все-таки коли фільм ставав популярним, потихеньку надсилали: ось тут щось упало, тут зруйнувалося, тут під'їзд склався, тут рвонуло, там газ вибухнув тощо. А це ж буде відбуватися, відбуватися і відбуватися, і до цього повертатимуться і повертатимуться. І в якийсь момент я подумав: "Може, усе-таки було б краще, щоб не всі знали, що саме я це знімав?" Бо щоразу це стосується саме мене, наче я – не знаю, як сказати, – написав у майбутнє багатьом-багатьом таким випадкам. Звичайно, як будь-яка нормальна людина я не можу довго перебувати в депресії, у зневірі й таке інше, але...
– Після фільму "Дурень" ви зняли картину "Завод" – гостросоціальну, кримінальну драму. Я вам непросте запитання поставлю. Фільмом "Завод" ви закликали Русь до сокири?
– Ну, насправді там досить складне – тут я прямо підкреслюю: складне – було завдання. Я дуже хотів, щоб прокинулося це відчуття, що... Кликати Русь до сокири – це треба розуміти просто масштаби прокату. Хоча ми намагалися зробити жанрову картину, намагалися зробити її спеціально для того, щоб у неї був більшим масштаб прокату. І в підсумку в нас, на жаль, цього не вийшло.
– Але у вас цифри є? Скільки людей подивилося фільм "Дурень" і скільки – фільм "Завод"?
– Це дуже, мені здається, непусте запитання. Фільм "Дурень" згодом подивилася величезна кількість людей. Я думаю, що є люди, які не те щоб для мене мірило, але є люди, які просто не знають, що я існую, а фільм "Дурень" вони дивилися. І це ніби нормально.
– Але мільйонів 10–15 подивилися?
– Я думаю, що десь так. Тобто "Дурень" – це вже картина, окрема навіть від режисера. Наприклад, фільму "Брат" від Балабанова не відокремлюють, а я іноді зустрічаю випадки, що ось фільм "Дурень" знають, а творчість Бикова і його самого – не особливо. Але неважливо.
А ось фільм "Завод" ми спочатку задумували як... Я просто дійсно намагаюся відповісти на це запитання – про сокиру. Задумували спочатку як жанрову картину, щоб її подивилися саме в масовому ключі. Не знаю, у кінотеатрі чи потім. Але виявилося, що тема навіть за всієї жанрової оболонки – вона... Я скажу так: Русь до сокири не готова. На той момент з'ясували, що і через це частково... Точніше, не через це, а це частково підтверджує їхня картина. Чому? Тому що сюжет, щоб не сперечатися, – він у тому, що насправді весь цей захід (я думаю, що це написано, це не спойлер) із викраденням начальника заводу після закриття цього заводу – узагалі для команди робочих формально це розбій. І підбурює головний натхненник усієї цієї справи своїх соратників саме на розбій, не вірячи в те, що вони підуть за ідею. Ось, власне, у чому була складність задуму "Заводу", на який, на жаль, по-моєму, мало хто зважав. Я хотів зробити фільм про те, що навіть якщо у якоїсь людини є величезна больова точка і водночас величезний якийсь запал на те, щоб щось змінити, то за нею підуть до першого "Ашана", а далі...
– Що підтверджує приїзд [опозиціонера Олексія] Навального до Москви.
– Можливо, так. Тому що я на той момент, коли ми знімали картину, уже розумів, що ця історія трагічна передусім про те, що або народ доводять до якоїсь крайньої ручки, до якогось дна – і тоді виникає той самий, за Пушкіним, російський бунт – безглуздий і нещадний, – а в якомусь конструктивному, активному, свідомому ключі цього бунту не відбувається. І трагедія фільму "Завод" у тому, що той, хто цю справу затіяв, сподіваючись на те, що він, якось маніпулюючи ними, доведе цю справу до кінця, – у нього цього не вийшло, на жаль. Точніше, у нього вийшло тільки якось вплинути на свідомість головного опричника цього начальника заводу. І, напевно, це його головна перемога.
Бог із ними, з усіма спойлерами. Однаково це картина, якій не потрібно виходити в прокат. Головна заслуга головного героя в тому, що хоч хтось зрозумів, що не потрібно служити системі в той момент, коли вона тебе поневолює. Але однаково не змінює нічого в ключі. Це однаково якась більше лебедина пісня, так би мовити, останнього російського революціонера.
І якщо ми говоримо про долю картини "Завод"... Звичайно, її зрештою подивилася не надто велика кількість людей. Я маю на увазі, у кінотеатрі. А в інтернет-просторі до неї ставляться по-різному. Як і до всіх політичних подій у нашій країні однаково ставляться по-різному. Тому що цей ролик, який мені сьогодні надіслали, – там не було Навального. Там просто бабуся і хлопчик щодо – навіть не пам'ятаю чого... Явно там було зіткнення поколінь: одна хоче, щоб щось змінилося, а інша не хоче, щоб щось змінювалося. І одна іншу виганяє з країни. Мовляв, "їдьте звідси, якщо вам щось не подобається". І це вона говорить своїй, грубо кажучи, внучці, заради якої жила і старалася. Мені здається, це дуже трагічно, тому що виганяти з дому людину, яка хоче щось змінити на краще заради того, щоб залишитися в зоні безпеки, – це вищий ступінь конформізму, який мені не близький. І мені здається, що це трагедія, це драма, яку треба викорінювати всіма можливими способами.
Протести на Болотній площі – це згаяна можливість
– Позавчора я знову переглянув вашу картину 2019 року "Сторож". Від початку до кінця переглянув. Скажіть, "Сторож" – про що?
– Ось ви знаєте, "Сторож" – на той момент принаймні, коли ми задумували картину, – спроба зробити щось – і тут я не буду кокетувати, не буду лукавити – що не стосується соціально-політичного контексту тут і зараз, а щоб воно прозвучало максимально по-загальнолюдському і докладно. Я вам скажу чесно: мені за багатьма параметрами – естетичним, професійним – ця картина близька, подобається і дорога якоюсь великою кількістю акторських сцен, якихось речей, пов'язаних із роботою з оператором, із художником. Але загалом я зрозумів, що брак конкретної опори на конкретний контекст – це все-таки не моя дорога. Я завдяки цій картині зрозумів, що мені так званий загальнолюдський... Я розумію художників, наприклад, радянського періоду і режисерів, які не могли говорити. І просто це було неможливо.
– Дулю в кишені показували.
– Так, могли показувати тільки дулю в кишені, могли тільки алегорично, езоповою мовою, відбитим променем – як завгодно. У нашій реальності – так, є якась цензура, є неофіційна, але все-таки противага і навіть, можливо, заборона на критику, але загалом, якщо ти хочеш щось сказати вголос, поки у тебе є така можливість. І ось на прикладі "Сторожа" я зрозумів, що все-таки я хочу повернутися до того, що має значення тут і зараз. І багато хто, треба сказати чесно, переконує мене, що цього робити не потрібно: що не потрібно повертатися до фільмів, які не є загальнолюдськими. Тому що всі втомилися від політики, усі втомилися від мітингів, усі втомилися від Навальних – усі втомилися від усього. Усі хочуть жити, плодитися і розмножуватися, знаходити якісь виразні компроміси з наявною системою. І вона одного разу сама себе зживе. "Ось потихеньку, потихеньку, не чіпайте, не зліть – зійде нанівець, піде вбік – і раптом відкриється нове прекрасне майбутнє тих людей, які взяли зараз на себе цей необхідний компроміс, але все-таки думка прогресує". Для мене дуже велика загадка... Але чесно вам скажу, що 2019 року, під час московських протестів, я багато бачив постів, багато бачив реакцій значущих людей...
– У 2019-му чи 2012-му?
– У 19-му. Я маю на увазі московські протести 19-го року. Коли ми вже практично почали протестно гуляти. Тобто що саме собою комічно, але все-таки.
– А ви гуляли, так?
– Ні. Я ходив на конкретні мітинги. По-моєму, я ще стояв біля Адміністрації президента. Не "по-моєму", а я згадую місце, де я стояв. Так, це була Адміністрація президента. Де всі стояли в черзі – пам'ятаєте? – Устинова захищали. Я прийшов, щоправда, у понеділок. Там уже жодної черги не було. Було, чесно кажучи, страшнувато, бо я стояв сам із цим плакатом "Свободу всім". А до цього кілька днів поспіль усі стояли в довгій черзі. І зрозуміло, що і силовики, і влада на це реагували ніби крізь пальці, тому що це була якась масова акція. А я прийшов майже під кінець – і потрапив у ситуацію, що я вранці в понеділок сам. Я вже думав, що заберуть, не дай боже. Чесно вам скажу, що ніколи в автозаку я не був. Але на основні якісь мітинги я ходив. Так ось я хотів сказати, що 19-го...
– Ви ж іще й на Болотній були свого часу. Правда?
– На Болотній були всі. Я вам навіть можу сказати, що я не пам'ятаю, кого не було на Болотній, крім тих, хто, по суті, там не міг перебувати за визначенням. На Болотній були всі: від Лимонова до Серебренникова тощо. Болотна – це взагалі згаяна можливість, правду кажучи.
– Звичайно.
– Це те, що не розвинулося в якусь свідому суспільну противагу наявній системі. Так ось 2019 року, коли всі ці події відбувалися, – мені особисто за реакцією навіть найголовніших якихось протестно налаштованих, або ліберально налаштованих, людей стало зрозуміло, що все, що в нас є з інструментів, – це якийсь набір слів у тій чи іншій формі, у тому чи іншому розташуванні, що ми з чимось не згодні. І ось боротися за цю незгоду, правду кажучи, практично ніхто не готовий. Тому що все-таки загальний конформізм став якимсь порядком денним, запропонованим насамперед прогресивній спільноті, передусім середньому класу. І ця спільнота це прийняла. Загалом пояснили: "Якщо ви хочете далі щось робити, якщо ви хочете далі розвиватися, якщо ви хочете далі жити більш-менш спокійно і чимось займатися, то будьте ласкаві все-таки погодитися з певним набором обмежень". І з цим погодилися. І, по суті, вже і поправки [до конституції], прямо кажучи, сприймали... "Ну, є – і є". Це загальне позіхання – воно поширилося, мені здається, всюди.
Як це позначиться? Я людина досить молода і не сказати, що сильно досвідчена в політиці й історії, хоча щось, напевно, розумію і знаю, але загалом у мене велике запитання, як це позначиться і на нашому поколінні і на наступному поколінні – точніше, на самосвідомості й на повазі до себе. Тому що всі необхідні обмеження системні ми прийняли вже практично без будь-яких протестів і без будь-якого бою. І взяли для себе те, що це нормально і так можна жити. Ось це для мене серйозне було усвідомлення.
Я і сам досить багато помилок у своєму житті робив із різних причин, але десь на рубежі 19–20-го років... Особливо коли прийшла пандемія, усі перехрестилися і сказали: "Слава тобі, господи. Узагалі все, що було до цього, не актуальне. Он світ глобальний летить у прірву. Тому – яка тут свобода слова? До бісової матері. Головне – хоч на COVID-19 не захворіти". І якось усе знівелювалося і стало все якимось комфортним. По суті, ці слова близькі: "комфорт" і "конформізм". Тому мені здається, що загальний стан речей у цьому ключі зараз відбувся і, по суті, не рухається.
– Ви були режисером серіалу "Станиця" про масові вбивства у станиці Кущевській, які здійснювала банда Цапків так звана. Але пішли із цього серіалу. Чому?
– Ну це частково був хлоп'ячий захід, частково був максималізм. Слухайте, треба просто пояснити слухачеві і глядачеві, що... Чому я говорю "слухачеві"? Усе-таки нас дивитися будуть. Що це був один із перших моїх досвідів серіальних. Там була велика кількість сильних артистів. І я не був готовим, з одного боку, до того, що таке серіальне виробництво, а з іншого боку, – я до останнього думав, що той сценарій, який написав Москаленко, якщо не помиляюся, мені на знімальному майданчику вдасться все-таки перетворити не на мелодраму, а на якусь гостросоціальну драму про те, що відбувається на півдні Росії.
– Ну як одна банда може мучити взагалі цілу станицю.
– Більшою мірою так, такий наш "Хрещений батько" чи "Хрещена мати". Але поступово стало зрозуміло, що такого завдання в серіалу немає. Усе-таки там було завдання більше викликати якісь емоції в потенційної аудиторії. По-моєму, це "Первый канал", якщо не помиляюся. Тобто емоції про стосунки між чоловіком і жінкою, про стосунки між матір'ю і дитиною... Це все-таки перетворилося трошки на мелодраму. Плюс ще ось труднощі знімального процесу. І коли я почав розуміти, я для себе ухвалив досить усвідомлене рішення. Єдине що – формально я втік. Я не вдавав із себе хворого, не взяв довідки, що в мене якась тяжка хвороба тощо, а я дійсно просто зібрав речі – і пішов. Розуміючи, що мене просто не відпустять. І на той момент, звичайно, форма вчинку була неправильною – вона була хлоп'ячою. Мені потрібно було з продюсерами сісти за стіл і сказати, що я, на жаль, цього робити не можу або не хочу. "Будь ласка, за певну кількість часу, щоб процес не ламався, знайдіть заміну". Я їх поставив у незручну ситуацію. Тому що я одного дня поїхав, вважаючи, що вони мене ніяк не відпустять. Фактично, так воно й було. Тому що вони мене шукали по Одесі, це правда. Прикро, що я саме з Одеси так утік, тому що це був єдиний раз, коли я там жив досить довго, там було тепло і класно, й узагалі там дуже багато знімали. Якщо пам'ятаєте, в Одесі знімали практично все.
– Звичайно.
– Ну, частково багато й у Києві, звичайно, але в Одесі знімали дуже багато. Так ось на той момент, коли ще не було всіх цих подій – майданів, – здавалося, що якщо ти втікаєш з Одеси, тебе більше ніколи в житті туди не покличуть працювати, урешті-решт, знімати. Я це розумів. І там була велика кількість чудових людей, які нам допомагали в зніманні. І вони, звичайно, потім усі образилися. Зате я побував у Києві єдиний раз у своєму житті, тому що я, передбачивши, що мене шукатимуть в аеропорту... Це був детектив. Правда, правда. Я сів на маршрутку, з Одеси доїхав до Києва, а вже з Києва, із залізничного вокзалу виїхав поїздом до Москви.
– Київ хоч сподобався?
– На той момент – так, звичайно. Я був єдиний раз. Це наче відмінне від нашого московського столичного простору місто. Тому що там уже видно, як потихеньку переходять до якихось таких, європейських, інтонацій. Але загалом мені було там комфортно. Я там прожив два дні, і мені було там... Там не було знайомих дуже багато. Я був там із дівчиною на той момент. Потім ми розійшлися, а на той момент – зі своєю близькою дівчиною. І ми там провели два просто добрі, цікаві дні. Походили, подивилися, посиділи в ресторанах. Було тепло, було світло. І більше я потім, на жаль, у Києві не був.
– Ви зняли 2/3 фільму "Час перших" про Олексія Леонова, Павла Бєляєва, про вихід Олексія Архиповича у відкритий космос.
– Так.
– До речі, добре кіно. Ось я подивився. Ну, трошки наліт пропагандистський є в ньому, але кіно добре. Ви знаєте, я був знайомий з Олексієм Архиповичем, я зробив із ним інтерв'ю дуже велике. Він один із таких людей... Ось у мене понад тисячу інтерв'ю великих. Він мені запам'ятався особливо: дивовижно унікальна людина. Ви, до речі, із ним зустрічалися чи ні?
– Так, звичайно. Чотири рази.
– Дивовижна. Просто рідкісна людина, багатьох талантів.
– Так. У цьому сенсі вони дуже схожі з Мироновим. Що мене і спокусило. А за спогадами, Хабенський був дуже схожим на Бєляєва. Але це вже окрема розмова. Якщо захочете – запитаєте. А взагалі він унікальна людина насамперед тим, що в нього взагалі немає смутку.
– Так, так, так.
– Це я запам'ятав. Мені коли Євген Віталійович Миронов пояснював, чому і як треба грати... Тому що я йому спочатку пояснював, як треба грати, а він каже: "Ти не розумієш..." Я кажу: "Ось тут він засумнівався". – "Не може бути! Він не може сумніватися". Я кажу: "Добре. Ось тут, мені здається, за якийсь час він злякався". – "Не може злякатися!" Я кажу: "Та що ж таке? Людина нічого не боїться і не сумнівається?" – "Так! Він ні в чому не сумнівається і нічого не боїться".
– Але ви зняли 2/3 цієї картини – і вас усунули. А що сталося?
– Слухайте, треба відразу сказати, що фільм, який ви бачили, – це фільм Дмитра Кисельова. Там немає практично від мене нічого, крім однієї-єдиної сцени: "Чай", – написаної, до речі, мною. І вона головна, її зняв я. Але це єдине, що від мене там залишилося. Ця картина не моя. Що сталося? Дуже тривіальна ситуація. Річ у тім, що в момент, коли робили картину, Тимур Бекмамбетов займався картиною "Бен-Гур". Формально вони були з Мироновим паритетно продюсерами. І я навіть був кілька разів свідком їхніх досить інтелігентних і, я б навіть сказав, дипломатичних, але якихось суперечок про те, який мусить мати вигляд картина. Оскільки я залишився під опікою... Зрозумійте мене правильно. Хай воно як, коли ти знімаєш зірку рівня Миронова, із ним не рахуватися не можна. З усією повагою до Костянтина Юрійовича Хабенського, він однаково був ніби запрошений продюсером Мироновим артист у картину. Зрозуміло, вони радилися і зіставляли, але у своїй акторській якійсь кухні щодо них двох і їхніх персонажів. А щодо картини загалом, глобально – дуже сильно й тісно я співпрацював саме з Мироновим. І ми зняли якраз дуже багато складної і, я б навіть сказав, такої драматургії, що зовсім не відповідає кінцевим результатам, яка стосувалася першого загону космонавтів і стосунків особистих Леонова, Бєляєва і Корольова.
Що в підсумку, щоб наших глядачів не втомлювати? У підсумку вийшла пригодницька картина про те, що космонавти Леонов і Бєляєв майже відразу полетіли в космос: за якусь кількість часу й сумнівів Корольова. Насправді, не вдаючись до подробиць, ми придумали набагато складнішу, набагато провокаційнішу, чи що, драматургію, у якій Леонов узагалі спочатку не був приємною людиною, а був, можливо, навіть таким, значущим, вискочкою, який... Ми так фантазували. Зрозуміло, що це фантазія. Який міг би полетіти навіть першим замість Гагаріна тощо. Але оскільки в нього було дуже багато амбіцій, він був дуже хльосткий такий... Я пам'ятаю, ми сцену знімали, де він одразу підскакує до корабля "Восток" і починає: "А можна залізти? Можна подивитися?" Він же дійсно енергійним був.
І ось ми вибудовували дуже складні такі, як потім мені сказали, усе-таки більше серіальні такі – стосунки драматургічні між персонажами, що коли Тимур Бекмамбетов повернувся з картини "Бен-Гур" і переглянув те, що ми зробили, він місяць зі мною на зв'язок точно не виходив. Він розмірковував, він осмислював, що ми назнімали. І він просто, як я розумію... Я не можу цитувати й не можу відповідати за достовірність цієї інформації, хоча він викликав мене на розмову, коли звільняв. І це була досить людяна, проста розмова: "Я розумію, що ти – авторський художник. Нав'язувати тобі своє я не хочу. Але те, що ви зняли, нам у картині не знадобиться. Тому що в нас комерційна картина, щоб зібрати касу. І ми маємо здивувати велику кількість людей, зібрати максимальну аудиторію від маленьких дітей до людей похилого віку й узагалі орієнтуватися на тих людей, які, можливо, навіть і не знають, хто такий Леонов, на жаль". Так ось коли мені сказали, що... Мені спочатку запропонували залишитися в титрах, але я запитав: "А ви збираєтеся заново перезняти?" А ми вже до того моменту побудували корабель, я вже познімав у капсулі. Це була 3D-технологія. Я пройшов дуже серйозну школу комерційного, жанрового кіно. Але до моменту, коли він повернувся, він зрозумів, що той матеріал, який ми зняли, не підходить, щоб... Розумієте, про що я говорю? Уявіть собі "Рух вгору", фільм який-небудь, "Екіпаж" тощо. Тобто комерційно успішне кіно для масової аудиторії.
– "Легенда номер 17".
– Так, так, так. "Ви, поки мене не було, як мені здається, зняли велику кількість складного акторського матеріалу, який не має стосунку до комерційного кіно. Вибач. Або ти з нами в цьому напрямі..." Хоча мені пропонували спочатку паралельно, я кажу: "Режисер має бути один". І залишився Діма Кисельов.
– Євген Миронов – грандіозний актор?
– "Грандіозний" – я б цього слова не застосовував. Тому що я трошки не люблю таких ось просто ярликів. Я думаю, що він і сам собі б цього не сказав. Він актор унікальний найперше. Він унікальний тим, що у своїй цій внутрішній пластиці він неповторний, він дуже рухливий, він дуже емоційний. Мені здається однією з його найкращих робіт "Мусульманин" Хотиненка. І я його за цією роботою досі найбільше й люблю. Він чудовий саме театральний артист. Але мені здається, у кіно... Я пам'ятаю "Ідіот", звичайно, я пам'ятаю дуже багато-багато картин аж до не надто популярних: припустімо, як "Норвегія", наприклад.
– "Анкор, ще анкор!"
– Це само собою. Узагалі всі ранні картини Миронова, зрозуміло. Але мені здається, що він, скажімо так, артист витончений, він із тонкою психікою. Це не зовсім мій коридор можливостей. Це не зовсім мій інструмент. Тому що мені все-таки такі завуальовані, якісь дуже тонкі, зашифровані інтонації – вони мені менш близькі, ніж відкритий темперамент. Припустімо, в Урбанського. Якщо пам'ятаєте такого артиста.
– Так, звичайно.
– Ось. Тому мені Урбанський, той самий...
– Великий, потужний, яскравий.
– Так, так, так. Мені ось такі, величезні, як Луспекаєв, – вони мені ближчі. Тому сказати, що я просто дістаю колосальне якесь задоволення від усіх робіт Миронова, – ні. Але в театрі я його бачив багато разів. Я бачив "Розповіді Шукшина" – чудовий спектакль, де він перевтілюється кілька разів і грає грандіозно. Просто, можливо, є твої артисти, а є...
Відкрию вам страшний секрет: я не дуже люблю знімальний майданчик
– Юрію, ви кіно швидко знімаєте?
– Досить швидко, так.
– Скільки на фільм? Місяць-два чи більше?
– Я взагалі не люблю знімати більше ніж 40 змін. Це в мене така приказка є. Звичайно, буває по-різному, але я відкрию вам дуже страшний секрет: я не дуже люблю знімальний майданчик. Я поясню чому. Це, мабуть, набута оскомина, тому що в мене знімальний майданчик завжди був пов'язаний з обмеженим бюджетом, із дуже важкими погодними умовами й з украй напруженими емоційними обставинами через драматургію. Тому я вже коли пишу... Я пам'ятаю, я "Сторожа" писав і думаю: "Господи, собаку взимку в сніг закопувати... Хто це робитиме?" А коли я зрозумів, що я це робитиму сам... А це сталося несподівано, повірте мені. У мене був артист, який відіграв п'ять змін у цій ролі, але, на жаль, довелося розійтися. І я зрозумів, наскільки все-таки я хочу хоч раз у житті зняти що-небудь у теплі. Якраз якби мені зараз дали "Станицю", я б, можливо, і не відмовився.
– Ну чого? Ви на морозі закопуєте собаку – у вас пахви мокрі. Ви практично без одягу. Нормально.
– Я в якийсь момент кричав на себе самого в тому сенсі, що "ідіот, дурень, навіщо тобі треба було це писати?! Що це означає? Кого ти хочеш здивувати? Або кого ти хочеш розквасити? Що за безлад? Заробити запалення легенів заради того, щоб – що? Здивувати світ злом?" Я насправді на себе дуже злюся. Тобто мене нібито Господь покарав... Це я зараз не до того, що я сильно...
– За акторів.
– Покарав за акторів, за якесь марнославство, можливо, навіть. Тому що дуже багато сцен у "Сторожі" пов'язані із самокатуванням: то підпалюють, то ніби вбивають, то вішають... І на знімальному майданчику це перетворилося на якийсь жорстокий жарт із самого себе. І я вперше усвідомив, що будь-яку смерть, будь-яке насильство в кіно все-таки має бути чимось виправдано, якщо вони дійсно потрібні. Тому що я це відчув на своїй шкурі.
– Ви ж не тільки режисер – ви й актор, ви й автор сценаріїв. Самі пишете сценарії для своїх фільмів. Ви навіть і композитор у своїх картинах. Скажіть, будь ласка: а для вас як для людини, яка відіграла багато ролей у кіно, легше бути актором чи режисером?
– Ну, багато ролей я не відіграв. Я зіграв лише дві ролі. Причому за потреби.
– Це в себе дві ролі. А раніше ж ви грали в кіно.
– Ні, це були епізоди. У "Кинопоиске" хочеться іноді почистити, бо нічого там видатного немає. Єдине, що, напевно, я грав із того, що можна було б подивитися, – це у Званцової Олени, яка авторка "Відлиги". Я грав у її серіалі разом із Вікою Ісаковою два роки тому сімейну пару. Ні, не багато ролей. Але в мене дійсно є розуміння того, що таке акторська професія. Саме розуміння. Навичок... На жаль, це тонус. Тому що артисти знімаються по 100 змін на рік, і це ні в яке порівняння не йде з моїм досвідом. Так ось "легше чи важче" – це, напевно, не зовсім коректно. Найімовірніше, мені саме певного моменту... Якщо мене запросити артистом грати в кіно, мені буде легше, ніж я б у себе режисером був на майданчику.
– О!
– Так. Тому що відповідальність за результат у себе на майданчику – вона колосальна, вона зашкалює, доводить до безсоння, до якихось панічних атак тощо. А коли я знімався в інших режисерів – не сказати, що я не готувався, не вчив тексту чи не шукав образу, не намагався відчути якісь драматичні моменти, – але щойно зникає ця режисерська відповідальність, це якась лафа. Ти лежиш у вагончику, або сидиш, або читаєш. Тебе викликають. Ти приходиш. Тобі пояснюють завдання. Якщо ти не дурень, ти його чуєш. Оператор пояснює мізансцену. Ти репетируєш, промовляєш текст. "Камера, мотор!" – ти зосереджуєшся і починаєш грати. Пішов назад у вагончик. Я зненавидів артистів, коли вперше зрозумів, що... Зрозуміла річ, у них більше змін. Особливо великі артисти – вони більше й частіше пропускають багато крізь себе і таке інше. І залежна це професія: можуть зателефонувати, а можуть не зателефонувати, можуть покликати, а можуть не покликати.
– Звичайно.
– Але загалом мені здалося, що нефігова така професія за рівнем комфорту. Тобто режисер – він дійсно може померти від серцевого нападу на майданчику. Що має статися, щоб сучасний артист – навіть у найдраматичнішій ролі – помер від серцевого нападу на майданчику? З усією повагою до всіх артистів, які мене дивитимуться чи, не дай боже, почують, – з усією повагою я насилу собі уявляю, що має статися, щоб артист... Як не дивно, людина, яка проживає роль, гратиме максимально драматичну сцену, але та людина, яка сидітиме за плейбеком, дивитиметься на годинник, а на неї дивитиметься продюсер, – у неї набагато більше можливостей схопити інсульт. І в цьому сенсі я до акторів усе-таки ставлюся в такий спосіб, що кому це можливо, іноді нагадую: "Ви не в шахті працюєте".
– Як у вашій голові народжуються сценарії та народжується розуміння, яким буде наступний фільм? І чи довго відбувається сам процес написання сценарію й підготовки?
– Розумієте, яка штука... Раніше все було досить виразно. Чому? Тому що в мене була, скажімо так, невідрефлексована біографія. Тому що все-таки все, що я знімав і в "Жити", і в "Майорі", і в "Дурні", і частково в інших роботах, – це була накопичена біографія до 30 років. По-перше, до 20 із чимось у місті Новомічурінськ. Це великий досить строк. Причому у 80-ті, 90-ті. Усе, що треба, бачив. Звичайно, я не бачив, як людину вбивали, як ви на початку запитали, але бачив багато. І тому, коли дали можливість знімати після короткометражки "Начальник" – пустили у професію, як то кажуть, – у мене був план майже на два-три роки наперед. Я приблизно розумів, що я зніматиму умовний, малобюджетний вестерн, тому що дебютна картина не може бути дорогою. Я приблизно розумів, що далі, найімовірніше, я пройдуся по системі й висловлю якісь претензії, які мене не влаштовують. До силовиків, наприклад, і до чиновників. І тому виникнення "Майора" та "Дурня" було досить передбачуваним. Тобто коли я закінчував одну картину, я вже розумів приблизно, що за сюжет буде в іншій. Але вони ніби в одному ряду йдуть.
А ось коли виникла спокуса стати комерційним режисером, зняти великий, комерційно успішний серіал, "Час перших" або інші роботи, – я втратив цю історію... Точніше, я втратив спосіб знаходження тем. Коли я повернувся до "Заводу"... "Завод" насправді був запланованим. Він теж із тих картин... Як би це точніше сформулювати? Напевно, я б наступним фільмом після "Дурня" зняв "Завод", якби в "Дурня" не була б... Зрозумійте: це дуже важливо, – що в "Дурня" на той момент, коли він виходив, було 17 копій. До "Дурня" визнання чи увага прийшли за два роки. Тобто коли я закінчив "Дурня", я зрозумів, що... Зараз я скажу річ цинічну, але на той момент я для себе в голові абсолютно чітко усвідомив: те, що я роблю, нікому не потрібно. Хоча в мене вже були Канни, умовно. Це не пафос, але все-таки я їздив на Каннський фестиваль із "Майором", там був шанхайський принц і таке інше. Але прокату немає, переглядів немає, копій немає, бюджетів на це великих теж немає. І ще ця депресія від того, що ти із цим матеріалом.
І я в якийсь момент зрозумів, що якось безглуздим є це заняття. Причому це не тільки мої думки. Хтось, може, цього вголос не озвучував, але з якимись колегами я зустрічався. Багато ж насправді й закінчили цим займатися. Ось "Завод" я задумував тоді, коли закінчив "Дурня". Я взагалі-то його відклав майже на чотири-п'ять років. Чому? Тому що мені раптом захотілося... "Я талановита людина, молода. Чого я буду знімати нікому не потрібні фільми? Піду-но я познімаю, куди мене кличуть".
Сходив. Опускаю багато подробиць. Зрозумів. Повернувся до "Заводу". І раптом усвідомив, що є таке поняття, як творче здоров'я, що повернутися просто в авторський струмінь, ускочити дуже важко. Тому раптом розгубився. "А може, жанрова оболонка? А може, масово-глядацьке теж зі змістом?" А згодом: "Ні, давайте, може, загальнолюдське?" Тобто, по суті, для мене "Сторож" і "Завод" – це дві картини, які мене, грубо кажучи, вирівнюють назад на авторську колію, водночас зазнаючи значних труднощів у своєму втіленні. Тому що я не зміг швидко вскочити в той стан, у якому я знімав "Майора" і "Дурня". Ось той азарт – кудись він... І я почав схематично знаходити сенси, схематично знаходити сюжети, повороти... Точніше, не схематично, а раціонально: "А як це працювало тоді? Як це працювало в той час? Як це працювало в цей час?" Почав застосовувати, застосовувати, застосовувати. І в підсумку зрозумів, що повернутися за чотири-п'ять років від комерційної діяльності назад в авторське дуже важко. І я сподіваюся, що наступна картина... Поки мені час дають для того, щоб підготуватися, але я дуже переживаю, що я не зможу знову відчути цей запах непідробної авторської картини, яка не орієнтована на реверанси в бік глядача, на касу й ще на щось.
– Юрію, а звідки в майже 40-річної людини у фільмах стільки чорнухи? Чому кінець ваших фільмів завжди поганий? Чому така безвихідь?
– Я думаю, що це світогляд, сформований, як і в будь-якої іншої людини, десь у юнацькому віці: до семи – десяти років. Зараз я вперше починаю розуміти, що це не істина в останній інстанції, що може бути фільм про німецький концтабір, який називається "Життя прекрасне" з Роберто Беніньї. І ось, будь ласка: ти дивишся й розумієш, що хай що відбувається, життя дійсно прекрасне. Можна знімати фільм про абсолютно самотню, нікому не потрібну повію, але вийде фільм "Ночі Кабірії". І це буде життєствердний фільм. Тому я думаю, що, звичайно... Тобто я не кажу, що я готовий змінитися кардинально, але я розумію принаймні, що це саме мій світогляд, що це саме мій погляд на речі, саме моя злість. Загалом я ж не новатор у цьому сенсі.
– Балабанов...
– Балабанов – так, набагато яскравіший, набагато конкретніший приклад того, як можна, скажімо так, не любити життя... Не те щоб не любити. Це неправильно. Я не можу за нього говорити, як він до нього ставився. Але видно, що людина дуже трагічно ставилася до життя.
– Так.
– Він бачив у ньому чорні фарби від початку до кінця.
– А ви фанат Балабанова?
– Ні. Я не є фанатом Балабанова. Ні, ні. Я дуже часто це говорив. Мені дуже часто після того, як фільм "Дурень" було присвячено Балабанову, що було абсолютно щиро... Багато хто цього не оцінив в індустрії: подумали, що це реверанс якийсь, щоб заслужити якісь дифірамби. Ні, у жодному разі. Просто коли ми були в Каннах із "Майором", я там дізнався якраз таки про смерть Балабанова і вирішив, що... А я вже тоді писав "Дурня". І я вирішив, що цю картину ми присвятимо йому.
– Ви не зустрічалися з Балабановим?
– Я був одного разу на прем'єрі фільму "Я теж хочу". Це був його останній фільм. Це було, здається, у кінотеатрі "Роллан", якщо не помиляюся. Принаймні це точно була прем'єра цього фільму. Він уже мав дуже хворобливий вигляд. Поруч був продюсер Сельянов, кілька його друзів. Він просто вийшов на сцену і презентував картину. Йому аплодували. Фільм дивилися, не відриваючись, усі, тому що всі розуміли, наскільки значуща для нього ця робота. І всі, напевно, розуміли, що це якщо не остання, то одна з останніх, тому що він почувався дуже зле.
Чому я кажу, що я не фанат Балабанова? Тому що мій світогляд – він, можливо, якщо і негативний, але такого, скажімо... По-перше, у мене немає такого життєвого досвіду, як у Балабанова: там і Афган, і все інше.
– Так, так.
– І взагалі він набагато старший, ніж я. А по-друге, 80-ті і 90-ті я з огляду на вік не міг сприймати, як він. Мені здається, він мав право сильно ображатися... Тобто не ображатися... Я не знаю, як це правильно. Мені просто не хочеться ображати ні його, ні його близьких, але він якось був розчарований, чи що, у житті, бачив у ньому чорне набагато більше, ніж те, що робив я у своїх картинах. Тому що я робив це правда на юнацькому максималізмі, на юнацькій злості. Тобто я міг зробити фільм "Майор", а потім гарненько відсвяткувати з хлопцями тощо. Моє особисте життя із цим світоглядом прямо не перетиналося.
– Добре...
– А він жив таким життям.
– Цим. Так, зрозуміло. Скажіть: ви комедію зняти не хочете?
– Комедію...
– Таку, чорнушну, комедію.
– Так, я хотів зробити застереження: чорнушну або трагікомедію – так, із задоволенням. Я думаю, що у принципі після найближчих якихось творчих планів, напевно, це наступний етап. Тому що мені дуже не хочеться перетворюватися на віщуна так званого, який бере тільки такі, серйозні, теми. А по-друге, мені все-таки останнім часом бракує... Ще раз кажу: я не завжди був таким, а тільки в певні моменти свого життя. І мені здається, що мені зараз бракує самоіронії у творчості, бракує якогось саркастичнішого погляду на речі. Я зараз не говорю про те, що легкої іронії. Якраз-таки мене ця річ лякає. Легка іронія – вона близька до конформізму. А от сарказму: такого жорсткого... Є один режисер, який знімав мій улюблений мінісеріал: "Віцепрезидент" – і, здається, ще знімав фільм "Сталін", якщо я не помиляюся. Не пам'ятаєте?
– Ні.
– Я, на жаль, забув його прізвище: вилетіло з голови. У нього є жорсткий політичний сарказм. Ось у нього гумору... Чи взяти, там, Сашу Барона Коена. Такого рівня саркастичного відображення реальності мені б ось хотілося картину зняти. Тобто я відчуваю в собі гарну злість. Подивіться "Мертві душі", наприклад, Константинопольського: ось як там зображують сучасний стан речей. Там є такі інтонації – вони мені дуже подобаються. І я б у своїй творчості спробував щось схоже зробити.
Чи заможна я людина? Ні, я в боргах як у реп'яхах
– Юрію, ось таке кіно, як "Дурень", скільки коштує зняти?
– Ой, господи... По-перше, це комерційна таємниця. По-друге, я можу припустити, що на той момент, коли це знімали, це не коштувало, за сучасними мірками, більше...
– Ну мільйони два доларів коштувало?
– Ні, ні, ні.
– Один?
– Це природні локації. Долар зараз скільки?
– Ну, у нас-то я знаю: 28,2 [грн/$]. А у вас – не знаю.
– 90, 80. Я думаю, що за старими грошима, на 2014-й рік, можливо, мільйонів 30–40 він коштував. Можливо. Не знаю. Я не можу стверджувати.
– Тобто до мільйона доларів десь.
– Так, набагато менше, я думаю.
– А кіно сьогодні прибуток дає?
– У дуже складному становищі кіно сьогодні. Якщо ви маєте на увазі ситуацію до пандемії, вона була різко іншою.
– До пандемії давало?
– Широкоекранне, спродюсоване для масового глядача – 50 на 50. Тобто були картини масовоглядацькі: скажімо, "Останній богатир", та сама "Легенда номер 17", "Рух угору" – якісь такі. Я їх називаю "новорічні фільми" – "Ялинки"... Так, загалом давали за певного додавання зусиль і продюсерів, і інвесторів, і держави зокрема. Але сказати, що це просто прибуткова історія... Це не прибутковий бізнес. По суті, однаково виділяють якісь гроші для того, щоб створювати контент, тому що треба його створювати, щоб індустрія мала можливість існувати.
– Я по-іншому поставлю запитання. Ви, людина, яка зняла кілька знакових фільмів... "Дурень" – я вважаю, узагалі культове кіно. Ви заможна людина?
– Ні. Я в боргах як у реп'яхах.
– У боргах?
– У боргах. Ну, слухайте, у мене борги після фільму "Завод", хоч я був співпродюсером.
– Усе зрозуміло.
– Я займаюся дуже локальним, вузьким сегментом – неприбутковим сегментом – російського кіно, у якого і так немає зовнішніх ринків реалізації. Водночас – розумієте, яка штука? – я міг би й не бути в боргах, якби в мене не було експериментів продюсерських. Тому що частково я сам вкладався у виробництво "Майора", наприклад, був співпродюсером фільму "Завод". Якби я пішов зрозумілішою доріжкою, можливо, навіть, до речі, авторською... Знаєте, у мене ж ніколи не було свого... У жодному разі зараз ні до чого не закликаю Олександра Юхимовича, який, здається, до мене ставиться доволі упереджено, але у мене ніколи не було свого Роднянського. У мене був Олексій Юхимович Учитель: перші три картини – як майстер, як людина, яка привела мене у професію, точніше, підтримала в ній на перших етапах. Але просто Олексій Учитель – він усе-таки сам режисер, і картини, які робили на його студії, мали пріоритетне значення. Зрозуміло, що ніхто не буде в дочірні картини вкладати таку кількість грошей. А у драматичну, критичну, проблемну й поготів. Ніхто не буде вкладати великі гроші в рекламу, тому що просто це не принесе прибутку. Зрозумійте мене правильно: це просто нерентабельно і на мою думку. Я й сам, будучи продюсером, у картини такого рангу, напевно б, грошей не вкладав, бо це просто гроші, витрачені в один кінець.
– Добре...
– А є сегмент, у якому ти як режисер можеш існувати дуже добре на зарплату. Це серіали, це держзамовлення... Скажімо так, із держфінансуванням, широкоекранне. Це не найнеприбутковіша професія. Я просто, напевно, не зовсім правильно побудував свою кар'єру. А так режисери – заможні люди.
– Ви марнославний? Ви "Оскар", наприклад, здобути хочете?
– Я був марнославною людиною буквально рік тому у крайньому ступені. Тобто після невдачі прокатної, як мені здається, "Заводу" і не зовсім зрозумілої долі "Сторожа" у мене був пік марнославства. Я говорив: "Як же так? Я ж міг би зараз зняти картину, яка б поїхала на Каннський фестиваль, а там автоматом "Оскар" тощо". Але мене мої невдачі плюс якісь сімейні і суто особистого характеру негаразди все-таки навчили зараз розуміти, що основне благополуччя людини – це благополуччя: а) у самій собі; та б) у сім'ї. Якщо цього благополуччя немає, я боюся, що все інше: навіть якісь регалії й удачі у професії...
– Не мають сенсу.
– Не компенсують, так. Навіть більше, їх сприймаєш болісно. Тобто коли ти не вирішив якоїсь особистої драми, особистої проблеми, а до тебе на вулиці підходять і кажуть: "Спасибі за "Дурня", – тобі хочеться плюнути – і втекти. Розумієте, про що я говорю? Тому слава богу... Чому я говорю "слава богу"? Мене життя все-таки поки вчить того, що спочатку потрібно латати дірки в собі, а потім уже мріяти про "Оскар". Напевно, це добре. Марнославство – узагалі це двигун. Але я не відчуваю в собі поки такої потреби, тому що є незакриті якісь гештальти всередині себе.
– Зараз, під час карантину, я так розумію, знімання виключено, напевно. Так? Чи знімають?
– Не знаю. Нікого конкретно не підставлю, тому що не назву, але знімають багато. Дуже багато знімають.
– Добре. Ви знімаєте щось зараз?
– Я готуюся. Я мав знімати торік: у фіналі року. Але ми перенесли картину саме через карантин. Але ми з продюсерами перенесли не через те, що локдаун, а тому що ми розуміли, що якщо в нас хтось захворіє, ми просто втратимо гроші. А ми знімаємо проблемну, критичну картину. Збираємося, точніше, знімати, на яку гроші ми шукали з дуже великими труднощами. І якщо ми втратимо хоч копійку, це дуже сильно позначиться на результаті. І ми вирішили відкласти. І ось перенесли на літо.
– Про що буде ця картина?
– Ну, насправді є все в мережі. Вона має назву "Хазяїн" попередньо.
– У вас завжди одне слово в назві. Це цікаво.
– Воно не тільки у мене. До речі, коли мені це кажуть, я жартую, ніби як злюся... Маю на увазі, жартую, що злюся. Що й у Звягінцева теж усе в одну назву. До того ж у нього завжди закінчується на "-ння": "Вигнання", "Повернення"... А, ну два усього фільми. Але теж в одну назву. І в Балабанова дуже часто в одну назву.
– Але не завжди у Балабанова. У вас завжди.
– Так, у мене завжди. Але в мене не так багато фільмів. Але загалом я не бачу тут нічого дивного. Слово просто може ємніше сказати.
– Ємно. Отже, фільм "Хазяїн" про що?
– Так, фільм "Хазяїн" – це фільм про те, що, напевно, зараз є нагальним порядком денним для мене і, як мені здається, для всього нашого суспільства, хоча воно, мені здається, намагається цього не визнавати. Це історія про те, чи може середній клас, домовившись із системою... Я просто не можу спойлерити сюжет.
– А не треба.
– Так. Але, домовившись із системою, подружившись із системою, прожити успішно в цьому договорі довге і щасливе життя.
– Але теж буде жорстка картина?
– Це буде досить жорстка картина. Можу спойлер один розповісти: там ніхто не вмирає. Але жорсткість її в тому, що відповідь – категорично "ні".
– Ніхто не вмирає, але гинуть усі.
– Гинуть усі саме тому, що тішать себе ілюзією про те, що люди з різних усесвітів можуть створити сім'ю, подружившись... Навіть не сім'ю, а якісь тісні і близькі стосунки на рівних. Один-єдиний спойлер, або цитата: "А на рівних не буває". Тобто людина... Ну, не з народу, а взагалі, у принципі. У нас головний герой – людина із середнього класу, а інший головний герой – людина із системи: зараз поки не буду спойлерити, звідки саме. Але от вони випадково – так виходить – один іншому рятують життя і випадково починають дуже-дуже міцно дружити.
– Ви зіграєте в цій картині?
– Ні. Тут – абсолютно точно ні. Тому що це абсолютно режисерський фокус. Я хочу зробити авторську картину максимально, наскільки це можливо. І сфокусуватися максимально на режисурі – не відволікатися, як у "Сторожі", на акторську роботу. Я не кажу "щоб картина чогось набула або втратила", але тут абсолютно режисерський фокус. Я хочу зробити саме режисерську картину насамперед.
– Кого ви сьогодні вважаєте найкращими російськими кінорежисерами?
– Я сказав уже про Звягінцева, як мені здається. Я з повагою ставлюся до Лебіга (?). Щоправда, це не зовсім моє кіно. Мені здається, у деякому сенсі він не зовсім мого темпераменту людина. Мені колись подобався Кавун, який після деяких подій – ви знаєте – поїхав в Україну і тепер там живе та знімає. Але це було давно. Хоча мені подобається його фільм "Кандагар" – одна з найудаліших мейнстрімних картин. А з молодих... Ви знаєте, я свого віку і старших не назву практично нікого, тому що мені подобаються картини, окремо взяті, у різних режисерів. Реально мені, наприклад, подобається "Щоденник його дружини" Учителя або "Космос як передчуття". Це чудові картини. Сказати, що я є прихильником усіх інших картин, – напевно, ні. Мені подобається, наприклад, – не знаю, чи чули ви таку картину: "Свої" Месхієва.
– Так, ну звісно. Зі Ступкою.
– Ось ця картина мені співзвучна. Але сказати, що я просто всіх картин Месхієва є прихильником, я теж не можу. А ось якщо ми говоримо про режисерів, то режисери мене зараз надихають більше молоді. Наприклад, мене надихає Олександр Хант. У нього була дебютна картина "Як Вітька Часник віз Льоху Штиря в будинок інвалідів".
– О, шикарне кіно.
– Так. І от зараз він зняв фільм "Міжсезоння". Я дуже-дуже чекаю, що із цього вийде. Мені дуже подобається картина "Тіснява" Балагова, менше подобається "Дилда", але я вважаю його вкрай талановитою людиною. І дай боже йому успіху в цій історії із HBO, де він зараз буде знімати пілот, наскільки я розумію.
У світі є два найсильніші кінематографи – американський і французький
– А скажіть, російське кіно сильно поступається західному, на вашу думку?
– Та я думаю, що як будь-яке регіональне кіно... Ви знаєте, у світі є два найсильніші кінематографи. "Найсильніші" – я маю на увазі, об'єктивно. Це американський і французький. Чому? Тому що італійські у вигляді Соррентіно – це вже не ті Вісконті, Бертолуччі, Фелліні тощо. Тобто це не те. Чинні кінематографи – треба сказати відверто – це французький і американський. Французький – європейський, можна сказати. А російський кінематограф дуже різношерстий. Є вкрай успішні картини, котрі подобаються масовому глядачеві, які я взагалі дивитися не можу. Просто з огляду на те, що їх роблять за принципом капусника, щоб зібрати максимальну аудиторію. І це не ті рязановські комедії – тонкі, глибокі тощо – і не Данелія, а це великі капусники для величезної кількості народу, щоб усім було весело або всім було цікаво. Це не моє кіно. Роблять – роблять. Індустрія розвивається? Розвивається. Слава богу і дай боже здоров'я – нехай робить.
А що стосується авторського кіно – тут дуже багато людей, які могли б розвиватися, відійшло в тінь. Знову ж, буду перераховувати: від Мізгірьова до Сигарєва, від Бакурадзе до Мамулії... Тобто покоління нової хвилі нульових – вони перестали активно робити авторське кіно. Молоді, які приходять, – той самий Хант, Набригін, Балага, Цикулаєва – дуже обнадійливі. Але поки в більшості випадків їм доводиться дуже багато долати. Скажімо, Хант зараз знімає "Міжсезоння" на свої гроші, тому що зрозуміло, що йому історію про двох школярів, яких розстріляли, здається, у Пскові, не дали б зняти максимально гостро й жорстко, як це було насправді. І зрозуміло, що система наявна авторському режисеру пропонує відомий перелік компромісів. А йдучи на ці компроміси, художник може втратити власне обличчя, як у "Портреті" Гоголя. І тут дуже важкий вибір. Я думаю, що режисерів, які могли б себе виявити, – їх величезна кількість. Але оскільки в Росії немає зовнішніх ринків... А ви маєте розуміти, що на Заході навіть найбільш авторське, найбільш переавторське кіно – його однаково монетизують. Тобто якщо у тебе знімається в "Даллаському клубі покупців" МакКоннагі, ти приходиш до продюсера і кажеш: "Я зніму це за $5 млн". Для них це мізерні гроші. "Він схудне і зніметься безплатно. І ми ще на "Оскарі" будемо". І продюсери починають...
Тут, у Росії, дуже важко за нинішнього стану речей, за неофіційної, неоголошеної цензури, усе-таки робити гострі якісь речі, що, мені здається, є безпосередньою зоною вияву справжніх талантів. І звісно, можна сказати, що і за Радянського Союзу були Герман, Тарковський. Ми пам'ятаємо, як вони існували, як вони почувалися, як лежало на полицях тощо.
Щодо жанрового кіно – тут обговорювати важко, тому що, ще раз кажу, у нас немає зовнішніх ринків збуту, ми не можемо конкурувати, у нас немає таких бюджетів. Я думаю, що зараз починається якась виразна конкуренція у сфері серіалів. Наприклад, серіал "Чики" зараз популярний, який вийшов цього року, показав найвищий, мені здається, рівень нашого серіального виробництва. І в цьому сенсі це вже більше міжнародна історія. І Netflix приходить у Росію, і різні інші платформи, і наші платформи починають створювати. От у серіальному виробництві, напевно, можна ще говорити про якусь конкуренцію із західним контентом, хоча теж із дуже великими труднощами. Тому що те, як там це роблять... Серіал "Чорнобиль", наприклад, чи, там, "Озарк" (це те, що я подивився останнім), чи "Картковий будинок"... Ну однаково теми, які обирають, гострота тем, якість виконання, бюджети ні в яке порівняння не йдуть. Тому, на жаль, я можу сказати так: єдине, що у нас є цінного в кінематографі все-таки, якщо ми говоримо про експортне обличчя, – це авторські художники. Це ті самі Звягінцев, Балага, ті самі наші авторські режисери, які, можливо, з'являються на фестивалях меншого значення, але так чи інакше. Той самий Твердовський Ваня і багато-багато інших молодих хлопців. Зараз з'явився "Китобій" Філіпа Юр'єва. Правду кажучи, багато талановитих авторських художників. І в авторському кіно, оскільки воно малобюджетне, ти можеш реалізувати себе і своє обличчя показати. А в жанровому – так, тобі можуть дати досить великі, за російськими мірками, гроші, але конкурувати із західним технологічно неможливо. Там вони втекли на 15 тис. років уперед. І навіть якщо ми їх наздоженемо, я в цьому великого сенсу не бачу.
Тому що ще раз кажу: американське кіно жанрове – його роблять зі збутом на весь світ практично, за рідкісним винятком, а французьке жанрове – його дуже добре споживають у Європі, а російське куди жанрове подіти? Ну, у масштабах країни роблять якісь події, збирають мільярди на новий рік. І це внутрішньоросійська подія. Але під це заточено таку кількість ресурсів, таку кількість якихось спеціальних інструментів, що у простій, звичайній конкуренції, звісно, мені здається, з американським кіно ніхто конкурувати не може. Ні Латинська Америка, ні Африка, ні Європа, ні Китай.
– Юрію, я вам поставлю складне запитання, на яке ви можете не відповідати.
– Давайте.
– Ви щойно розповідали, як ви були в Україні. До того ж, що цікаво, ви кажете "в Україні", що дуже рідко для росіян. Як ви були в Одесі, у Києві. Скажіть, будь ласка: ви розумієте, що сталося із Кримом, із Донбасом, що сталося взагалі у відносинах між Україною та Росією, як повелася Росія щодо нашої країни?
– Ну, відповідаючи... Точніше, не відповідаючи, а пояснюючи, чому я говорю "в Україні"... Мене просто кілька разів просили так говорити. Я можу абсолютно відверто сказати, що я ще донедавна говорив "на Україні", але просто в розмовах із тими людьми, які там живуть, – їх не багато – або в переписках просять говорити так. У мене немає претензій на якісь, скажімо так, особові назви, особисті фразеологічні звороти в розмовах. Якщо просять – не проблема – можу говорити. Тому звик говорити "в Україні" просто тому, що ті, хто з України, просять так говорити.
А що стосується всіх цих подій... Звісно, у мене є своя думка, і вона досить складна. Це я відразу можу сказати. Тому що я в будь-якому разі розумію, скажімо так, геополітику цього моменту, як я її розумію. І я розумію, що тут зіткнулися, загалом... Тобто я відразу обмовлюся, що я розумію, чому народ України не захотів Януковича. Зрозуміло, що це те саме, що відбувається зараз у Білорусі щодо Лукашенка. А можливо, навіть на той момент було гірше. Але загалом для мене однаково це залишається історією геополітичною, тому що зіткнулися інтереси все-таки, які стикаються досі. І в мене, ще раз кажу, складне ставлення до цих подій. Я вважаю, що народ України мав право вчинити так, як він вчинив. Він мав право на самовизначення і на волевиявлення того, у якій системі координат він хоче існувати далі: із Європою, без Європи, із Росією, без Росії. Це його особиста справа.
Що стосується Донбасу і Криму – ось тут я можу вам чесно сказати, що стосовно Криму... Я досить часто бував у Севастополі. Для мене це болюча тема, тому що я не можу стати на бік тих, хто каже, що Крим абсолютно не є, умовно, російським, не має жодного стосунку до Росії. Бо відомо, що Севастополь – це місто російських моряків. І це було досить давно. Хоча якщо копатися в історії, напевно, великий стосунок має і до татар. Але оскільки я не знавець, я просто розумію, що там зійшлися інтереси двох наддержав. Тому що Севастополь – це великий, серйозний – як це називають? – опорний військово-морської пункт утримання території. І чому Росія в підсумку Крим забрала, у принципі, можна пояснити цими геополітичними зіткненнями між, умовно, НАТО й, умовно, євразійським блоком – як завгодно називайте. Так ось проблема із Кримом мені особисто зрозуміла. Я розумію, чому Росія забрала Крим. Я маю на увазі, у контексті цих геополітичних ігор і цих зіткнень, із погляду великої геополітичної гри.
Що стосується простих людей – я бачу, що, звісно, Крим залишився якимось не при справах, чи що. Він не розвивається так, як він міг би розвиватися. Він опинився в ізоляції і для російського корінного населення не є якоюсь привабливою точкою. Хоча зрозуміло, люди їздять відпочивати, і там бувають іноді навіть аншлаги в літню пору. Тому що зараз узагалі з пандемією дуже обмежена кількість місць, куди можна поїхати на море. Але загалом Крим залишився таким сиротою. І ось це мене, чесно кажучи, засмучує. Тому що люди, які там народилися і які там жили, – вони виявилися нікому не потрібними. Тобто, умовно, формально це територія Росії, але в решті світу цього не визнають, і тому Крим завис у повітрі.
Із Донбасом ще гірше. Тому що там тривають воєнні дії – вірніше, тривали до певного моменту, – і досить активні (бойові дії на Донбасі почалися у квітні 2014 року і тривають досі. – "ГОРДОН"). Особливо на першій стадії. І з Донбасу просто втекли. Хто міг, поїхав у Росію або Україну. І він не просто став сиротою – він ніби спорожнів. Тобто це абсолютна трагедія для України і, мені здається, для Росії. Тому що, звісно, так, на Донбасі й узагалі в Донецькій області жило дуже багато росіян, це близько до Ростова, загалом, і Харків поряд тощо. Така – умовно, російська – частина України. Але загалом, коли практично поряд із Москвою – навіть тисячі кілометрів немає – така, умовно, абсолютно спустошена якась – територія, яка, загалом, виявилася просто розмінною монетою в цій геополітичній боротьбі, – це трагедія.
Зрозумійте мене правильно: я не хочу давати суджень тому, хто має рацію, а хто винен: Зеленський чи Путін. Я не хочу в це входити просто тому, що, ще раз кажу, у мене уявлення про це як про велику геополітичну гру. Але те, що люди від цього постраждали й у цьому, з одного боку, винні і наша влада, і неприйняття влади з того боку – я маю на увазі, із вашого, з українського, – це абсолютно очевидно. Реальні, конкретні люди в ситуації з Донбасом і Кримом залишилися сиротами: непотрібними, по суті, ні цій системі, ні тій. І ось неможливість домовитися щодо конкретних територій і домовитися щодо цих конкретних людей, мені здається, не залишає їм шансу ні для розвитку, ні для якогось нормального життя. І рішення тут очевидного я не бачу, чесно кажучи. Тому що ніхто назад не піде, ніхто своїх позицій не змінить. Усі ці вузлики лише затягуються. Точніше, ці гайки лише затягуються, і вузли теж. І я не бачу, яке тут може бути рішення. Окрім як співчуття людям, які перебувають на цих територіях, нічого висловити більше не можу.
– Юрію, Росію ви любите?
– Так, безумовно, звісно.
– Це ваша країна?
– Я абсолютно розділяю систему і Росію як територію. До того ж у мене, до речі, немає цього... Знаєте, я люблю свою малу батьківщину. Я, у принципі, досить багато де був у Росії. Зрозуміло, що Тува – Тува. Зрозуміло, що Якутія – це Якутія, але загалом до всієї цієї території я ставлюся, наскільки це можливо, дійсно з любов'ю. Тому що я людина периферійна і мені це просто на рівні естетичному подобається – ці величезні простори, степи, величезні ці, нескінченно гігантські ландшафти... Це що стосується території. А що стосується мови і культури – я в принципі себе не розглядаю поза контекстом російської мови і культури. Тому що я був на Заході досить багато разів на фестивалях, і в мене навіть є набута фобія: що я довго не можу залишатися на території поза мовою. Хоча я непогано знаю англійську й у мене навіть були якісь плани спільні щодо роботи із закордонними продюсерами, але я в якийсь момент чітко відповів собі на запитання, хто я такий. Я російський режисер і мені цікавий саме цей простір, хай який він недосконалий, хай який він хворобливий. Так, я люблю Росію.
– Я вас процитую. В одному з інтерв'ю ви так висловили свою думку: "Я не за Собчак і не за Путіна. Я за Івана Іванова, який працює шахтарем у Воркуті". Ви ж були, загалом, опозиціонером, брали участь у мітингах. Зараз яких думок ви дотримуєтеся?
– Я як був, так і залишаюся не за Собчак і не за Путіна. Хоча мені здається, що там є, можливо, навіть підводні якісь зв'язки, про які ми не підозрюємо. Тому що однаково є певна умовність політична в нашій країні, яка більше, мені здається, є ширмою. Я не граю у цю гру з певного моменту: якраз таки з виборів президента. Не те що не граю... Я ходив, по-моєму, якщо не помиляюся, на інтерв'ю до Красовського в момент, коли балотувалася Собчак. У мене немає конкретно до неї якихось претензій. Я знаю їхні розбіжності з Навальним, підозри про те, що вона була проєктом Кремля, чи якось ще це називають. Але загалом я зрозумів досить нещодавно, що багатошаровість і багатогранність усіх цих політичних процесів, про які я навіть не підозрював, позбавили мене будь-якої довіри взагалі, у принципі.
Ще раз повторюю: я не кажу, що я поза політикою. Заведено говорити, що "я взагалі про це нічого не розумію – я за мистецтво". Ні. Я щось розумію, про щось здогадуюся. Але всі останні політичні процеси, які відбувалися, – вони мене привели до того, що я до них не хочу мати ні стосунку, ні участі. Тому що я розумію, що я особисто як художник можу висловити про ту реальність, яку я бачу, максимально чесно те, що я думаю. Про ці процеси, які відбуваються в політиці, я здогадуюся багато про що. Мало що знаю, але здогадуюся багато про що, і мені вони вкрай огидні і неблизькі. І позиція моя така: що в російській політиці, мені здається, нічого чесного і чистого бути не може. Мало того, я вам скажу жорсткіше: мені здається, що на всіх рівнях і на всіх кінцях ніби протистояння. Тому що, як говорив Олівер Стоун, якщо я правильно його цитую... Щось, по-моєму, було у "Джоні Ф. Кеннеді", його фільмі, досить відомому, про вбивство Кеннеді. "Правда закінчується там, де починається політика". Ось це для мене абсолютний не лозунг, а моє, якщо хочете, політичне кредо.
Оскільки правда закінчується там, де починається політика... Хтось мене запитав щодо подій, які відбуваються в Україні: "Ти за правду чи за перемогу?" Ось у цей момент я написав людині відверто: "Я за правду". І якщо я в цьому сенсі залишуся вигнанцем і з того, і з іншого боку – заради бога, будь ласка. Мені головне – щоб мого внутрішнього відчуття правди не порушували. І оскільки мені здається, що, у принципі, те, що відбувається в політичному просторі, – воно зумовлене економікою, особистими якимись політичними інтересами великих сімей, особистими політичними інтересами великих якихось економічних кланів, я в цей простір занурюватися не хочу і я в нього не вірю як у довгострокове, як у милостиве чи як у щось конструктивне. Я вважаю, що це те, чого людство поступово, сподіваюся, зможе позбутися хоча б якоюсь мірою, тому що брехня породжує тільки брехню.
– Останнє запитання про політику. Ось те, що відбувається в сьогоднішній Росії і навколо Росії, – злидні околиць, порівняно з багатющою Москвою, санкції, накладені на Росію світовою спільнотою за анексію Криму і входження на Донбас, отруєння Навального, яке доведено і про яке всі всі знають тощо – вам усе це подобається?
– Та ні, звісно, не подобається. Розумієте, я ще раз, найімовірніше, відповім непопулярно ні з того, ні з іншого боку. Тому що я вважаю – ще раз кажу, – що це велика геополітична гра, яка й у тому, і в іншому поданні... І якщо говорити про ту сторону, і про цю... Тобто обидві ці сторони не піклуються про благо конкретної людини і конкретного народу. Це відбувається зіткнення... Як одного разу хтось сказав: у Сирії воює не Росія й Америка, а "Газпром" і "БіПі". Розумієте? У цьому сенсі для мене абсолютно очевидно, що відбувається зіткнення великих політичних та економічних інтересів. Інша річ – що якщо філософствувати глобально, то, напевно, можна поставити собі запитання, за яким мисленням, за якою цивілізацією майбутнє. Якщо ми будемо порівнювати радикально ісламський світогляд або європейський. Той самий "Шарлі Ебдо", усі ці розстріли тощо.
Загалом, звісно, я за прогресивний погляд на речі, за розвиток і за відсутність будь-яких заборон, цензури і будь-якого цвілого консерватизму. Але коли ви говорите про ті речі, про які ви сказали, ви все-таки маєте розуміти, що я вважаю, що це велика геополітична гра, у якій немає однозначної, кришталевої чистоти дій, слів і вчинків ні з того, ні з іншого боку. Просто можна поставити собі запитання, хто які цілі переслідує. Якщо Олексій Навальний дійсно хоче стати президентом Росії і зробити Росію кращою, дай боже йому здоров'я й удачі. Просто те, як зараз відбувається протистояння Навального і нашої влади, більше схоже на якесь, скажімо, або відчайдушне протистояння Прометея із системою, у що я, у принципі, як режисер і драматург не сильно вірю, тому що мені не здається, що одна людина може бути настільки безстрашною або настільки впевненою в собі... Однаково якісь сили за Олексієм, найімовірніше, стоять, але він особисто може мати найблагіші цілі. Водночас стикається однаково із системою. На тлі цього протистояння миготить десь "Північний потік – 2", десь миготить розширення НАТО або навпаки – наші викрутаси в Сирії тощо.
Тобто я розумію, що на тлі, здавалося б, цих явних, відкритих, зрозумілих медійних конфліктів: приватних начебто – між, умовно, президентом Путіним та опозиціонером Навальним чомусь дуже часто миготять величезні, масштабні, нескінченно великі війни інтересів у сфері політики, у сфері економіки й у сфері великого бізнесу. Мене це насторожує.
Тому я не поспішаю ставати на бік той чи інший. У мене є власна позиція: що, дійсно, проста людина є метою, її особистий добробут. Водночас я розумію, для себе я точно усвідомлюю, що нагорі навряд чи комусь цікавий добробут простої людини. Тому ставлюся я до цих речей із певним ступенем огиди і з певним ступенем небажання в цьому копатися, розуміючи для себе, що відбувається. Можливо, я досить абстрактно про це говорю, але мені не хочеться, щоб мене втягували, скажімо так, у постанову на той чи на інший бік. Я через це проходив. Мені це не сподобалося. Це позбавило мене певною мірою довіри до себе і певною мірою довіри аудиторії до мене. І я можу точно сказати, що в художньому ключі я можу всі ці процеси дуже жорстко й чітко зобразити і провести абсолютно чіткі паралелі. Припустімо, як у майбутній картині. І в мене є чітке розуміння, що проста людина ніколи із системою не домовиться. Вона може їй тільки протиставити власне "я" і власну гідність. А чи хоче проста людина це робити – це вже інша розмова, яка не стосується, на жаль, прямо ні Путіна, ні Навального.
У мене поки немає ні дружини, ні дітей. Але я до цього дозрів
– Живучи в Москві, приїхавши в Москву із глибинки, москвичем ви стали?
– Ні. "Москвич" – це абстрактне поняття. Москва перестала бути містом. Це все-таки величезний конгломерат різних...
– Мегаполіс.
– Це навіть не мегаполіс. Це дійсно якийсь гігаконгломерат якихось різних абсолютно етнічних, культурних, навіть мовних кластерів. Тобто Москва взагалі, як мені здається, уже формально взагалі в межах Московської області. У Москві формально живе 20, або й 30 млн людей, якщо брати всю область. І це місто, у якому... Особливо мені є з чим порівнювати, тому що моє місто перетворюється на місто-привид. Це маленьке робоче селище, у якому 15 тис. населення. Я ж уже точно можу для себе сказати, що таке "мала батьківщина" і чітке розуміння, що таке твій дім. Так от у Москві немає, звісно, відчуття дому. Москва – це великий казан, у якому люди конкурують одне з одним за місце під сонцем. До того ж жорстко й іноді дуже-дуже, скажімо так, уникаючи всіх можливих правил ведення бою. Тому мені в Москві не буває комфортно. Мені в Москві іноді буває азартно, якщо запускати якийсь фільм, відбуваються якісь процеси професійні, але загалом я вам скажу так. Поставивши собі запитання, чи хочу я купити тут квартиру найближчим часом, – я думаю, що ні.
– А у вас немає квартири в Москві?
– Я живу в орендованій квартирі, звісно. Ось те, що ви зараз спостерігаєте, – це звичайна студія на Пресні, поряд із Будинком кіно. І я й не збираюся. Я думаю, що я дійду до того моменту, коли я просто куплю будинок. Ну, не дорогий, але... Оскільки я насправді в масштабах Росії живу практично в Підмосков'ї, тому що Рязанська область – це зовсім недалеко, – я сподіваюся, що це буде просто будинок, де житиме моя родина: і батьки, і, дай боже, і дружина, і діти. Тому мені в Москві квартира своя не потрібна. Тобто я не дістаю якогось колосального задоволення від життя в Москві. Тому що, по-перше, мені не 20–30 років, щоб нескінченно тусуватися. А що стосується роботи – я найчастіше працюю на периферії: я маю на увазі, знімаю. І Москва для мене такий, перевальний, пункт у гарному сенсі, як і для багатьох інших.
– Скажіть, а дружина і діти у вас є?
– На жаль, поки не вийшло.
– Ні дружини, ні дітей?
– Ні. Я був близьким до цього, скажімо так, кілька разів. Але не склалося. Але це насправді не так дивно, якщо порівнювати мене з моїми ровесниками. Тому що багато хто з тих, кого я знаю, хто мені близький, – вони, по-перше, уже розлучилися до цього віку. Дуже багато. А оскільки мені 39 років – можливо, мій перший шлюб буде єдиним. Може, я просто добре цілився. Я на це сподіваюся.
Треба ще розуміти, що є якісь вступні чисто людські. Є, напевно, довге дорослішання, якась дитяча травма від батька тощо. Я, у принципі, досить довго взагалі не розглядав одруження як щось потрібне мені. Умовно, до 30 років я був дуже сильно впевнений у тому, що мені взагалі сім'я практично не потрібна. Це зараз я починаю розуміти, що сім'я – це опора. І слава богу, і батьки живі, і навіть батько справжній живий. Але я до цього дозрів, я до цього готовий. Просто головне – щоб знайшлася та людина, яка збіглася, щоб виникло це бажання. Одного разу дивилася одна з близьких дівчат маківку і каже: "Ти одружишся один раз". Я кажу: "І слава богу". Я з тих, хто добре переносить розставання. І сподіваюся... Я, звісно, із великою повагою ставлюся до чоловіків, у яких по п'ять-шість дружин і по 12 дітей, але це не мій шлях точно.
– Ви вірянин?
– Я, скажімо так, не заперечую наявності вищої сили, яка запустила Всесвіт із Великого вибуху. Ось так я скажу. Це дуже хитромудре, але, мені здається, максимально точне моє ставлення до Бога. Тому що я вважаю, що все існує згідно з фізичними законами, які ми постійно пізнаємо. І я не дуже вірю в якісь містичні речі. Тобто містика – це точно не про мене.
Але ставлячи собі запитання, що було до Великого вибуху, я усвідомлюю, що, найімовірніше, це якась велика, серйозна вища сила. Але знову ж таки, яка не бере участі в моєму житті безпосередньо. Тобто я вже живу за запущеними законами. А що було до цього – це вже не моя справа.
– Що приносить вам сьогодні в житті радість?
– По-перше, здоров'я близьких. Те, що живі і здорові мої батьки, сестра. І це, до речі, зараз не для красного слівця. Я дуже довго на це не звертав уваги, для мене це не було значущим, чесно вам скажу. Якраз до розмови про марнославство чи про щось. Річ навіть не в тому, що я хотів якогось "Оскара", – мені завжди було важливо те, чим я займаюся: творчість, там, фільми, як на них реагують. А останнім часом я почав розуміти, що є цінним, коли ти приїжджаєш просто додому і бачиш, що твої рідні поряд із тобою за одним столом. І для мене це стало колосально важливим. Мабуть, я дійсно дорослішаю. Зокрема й для сім'ї. Тому радість приносить здоров'я рідних.
Я не дуже люблю подорожі, чесно вам скажу. Я боюся літати. Тому подорожі – це те, що у мене, чесно кажучи, не склалося в моєму житті у великих обсягах. Але я люблю їздити в кілька місць, не надто віддалених від Москви: припустімо, Таруса чи той самий Новомічурінськ. Тому переміщення в розумних межах я люблю. Я люблю дуже готувати. І взагалі, у моєму житті з'явився спорт. Буквально два роки тому. І досить активно.
– Який?
– Я почав бігати. Це взагалі просто фітнес, звісно, але у мене його ніколи не було в житті. У мене в житті було багато чого, що мене руйнувало. Якийсь час тому я із цим практично зав'язав і я відкрив для себе, що можна, виявляється, прожити без цього руйнування. І тому я й задумався про те, що, можливо, якось і вектор творчий згодом зміниться, тому що змінюється світогляд. Жодного конкретного спорту: плавання, біг, фітнес – усе що завгодно. Але я став почуватися краще, і мені це подобається. Тобто мені подобається займатися спортом, дбати про своє здоров'я.
– Я вам поставлю останнє запитання. Ви не вважаєте себе щасливою людиною. Чому?
– Ну ось досі це поки так. Ну, по-перше, тому що я відчуваю все-таки себе самотньою людиною. На жаль, у мене немає зараз дійсно опори у вигляді сім'ї... "У вигляді" – це, звісно, звучить вульгарно нескінченно. Ну, в сенсі опори й у сенсі сім'ї, дітей. А я відчуваю в цьому потребу. Я відчуваю, що я для цього дозрів, але не підготував до цього ґрунту. Умовно, я за цей стан потреби чомусь схопився в останній рік. Пандемія коли почалася, я зрозумів, що... Ми ж усі сіли на дистанційку, самі... І ця самотність загострилася до такої міри, що я раптом зрозумів, що я самотній. Нарешті зрозумів, що я і фізично, і психологічно самотній. І це мене, з одного боку, підштовхнуло до того, щоб задуматися про те, як цю проблему розв'язувати, а з іншого боку, я зрозумів, що цієї проблеми швидко не розв'язати, що цього не зробити одним помахом, цього не знайти на вулиці, не купити в магазині. Це має зростися, це має збігтися, ти маєш бути до цього готовим. І це мене налякало.
Тому те, що ви процитували, – це я досить давно говорив. Я не вважаю себе щасливою людиною. Це правда. Я це досить часто говорив. Але я і зараз не вважаю себе щасливою людиною. Але різниця в тому, що я хотів би нею стати, що я готовий до цього, що я хотів би намацати це щастя, хоча б спробувати наблизитися до нього. Тому що раніше я вважав, що щастя – це нескінченно вульгарно, низько й воно не гідне великого художника, ким би мені хотілося стати. Не те що я ним є, але загалом, що доля великого художника – це трагедія, драма, смерть, руйнування, попелище тощо. Зараз мені хочеться вірити, що це не так.
– Юрію, я хочу подякувати вам за інтерв'ю, за чудову розмову. Побажати вам стати нарешті щасливою людиною, зняти фільм, який затьмарив би всі попередні. У всякому разі я цього як ваш шанувальник чекатиму. І, дай боже, до нових зустрічей.
– Так, бережіть себе. Дуже дякую.
– Дякую, взаємно.