Рибчинський: Поет-епоха Євтушенко пішов, але я знаю, що він повернеться. Дай Боже, швидше G

В один із останніх березневих днів я зайшов до книжкового магазину на Великій Васильківській і купив товсту книгу із серії ЖЗЛ, присвячену життю та творчості Євгена Євтушенка.

Наступного дня з'явилося повідомлення, що Євген Олександрович помер. І всі повірили. І почали бурхливо обговорювати цю подію. А я не повірив. І ніколи не повірю, бо особисто для мене такі поети, як Євтушенко, зараховані до сонму безсмертних. У таких поетів не буває могил, їх не можна, як і талант, зарити у землю.

І навіть якщо колись я зустріну Євтушенка на тому світі, я буду впевнений, що він тут тимчасово в черговому творчому відрядженні. Або прилетів побачитися з Пастернаком, Вознесенським, Окуджавою та Ахмадуліною. Усі вони побратими по перу, друзі й суперники, теж по-своєму безсмертні, оскільки ніколи не згасне свічка на столі, запалена Борисом Леонідовичем, і ніколи не перестане гуляти Москвою одухотворений Беллою сіроокий дощ, і останній опівнічний тролейбус Булата завжди кружлятиме, підбираючи одиноких людей, і аеропорт Вознесенського завжди буде реальнішим за Внукове, Бориспіль та Орлі.

Я мав щастя багато років знати Євгена Олександровича особисто і можу засвідчити, що він справді був більше, ніж поетом. І навіть більше, ніж Росією. Більшу і кращу частину свого життя в країні залізного Фелікса і залізної завіси Євтушенко жив, користуючись безвізовим режимом. Жив як хотів, де хотів і з ким хотів. Усіх і все любив.

За життєлюбністю й велелюбністю перевершив навіть Пушкіна. Любив і оспівав станцію Зима, любив і оспівав Париж, любив і оспівав Америку, Кубу, Африку, Ісуса Христа, Кеннеді, Мартіна Лютера Кінга й нікому не відому Нюшку, і диспетчера світла Ізю Кратера. Поставив поетичний пам'ятник Бабиному Яру і Братській ГЕС, Казанському університету і власній мамі, оспіваній у поемі "Мама й електронна бомба".

Був високим, довготелесим, схожим на вічно юного Дон Кіхота, що осідлав не Росинанта і навіть не Пегаса, а всю земну кулю. Головне, був першим російським поетом, який став світовим поетом, перекладеним на всі мислимі й немислимі мови. Як Дон Кіхот, боровся з вітряками і, як Геракл, – із чудовиськами. Був наївним, як і багато хто з нас, вірив у соціалізм із людським обличчям, у Кастро і в Че, у революцію, ненавидів Сталіна і його спадкоємців. І головне, був не тільки Людиною Слова, тобто істинним Поетом, але й Людиною Вчинку.

У 1968 році надіслав листа Брежнєву, протестуючи проти радянських танків у Празі. Потім заявив відкритий протест і щодо вигнання Солженіцина, і щодо війни в Афганістані. І проти війни в Чечні. Недарма йому Пазоліні пропонував зіграти Христа. Пазоліні – утім, як і Рязанов, – розумів, що Євтушенко більше, ніж поет – він великий актор, а Христос був великим поетом.

Краще ніж Євтушенко вірші не читав ніхто. Я маю на увазі заразливість його читання. Аудиторію він заворожує своїм голосом, своєю інтонацією. Багато і часто говорили й писали про самозакоханість Євгена Олександровича. Так, було, ніде правди діти, але його самозакоханість у тисячі разів менша, ніж його закоханість у всіх жінок, у всі мови і прислівники, у всі країни й міста, у все людство. І це було не грою, а внутрішньою потребою, любовною наркоманією. І як критики не лікували його від цієї хвороби, він, слава Богу, так і не вилікувався.

Не ображайся, старий, але я в 15 писав краще

Я познайомився з великим світовим поетом у Києві в далекому 1961 році, коли він приїхав до Києва й виступав у Жовтневому палаці. Після його виступу я проник за куліси і дав Євгену Олександровичу зошит із учнівськими віршами. Навчався я тоді в 9-му класі. Євген Олександрович взяв зошит і призначив мені на наступний день зустріч у готелі "Україна". Хвилюючись, я прийшов до нього в номер, де мене зустріла його красива дружина Галя. Потім з'явився і сам поет і довго розбирав мої опуси, дуже точно вказуючи на помилки, на красивості. І водночас сказав, що йому подобаються мої вірші:

В бой!
В бой – спокойнее.
Покой?
Покой – покойникам.

Запитав, у якому виші я вчуся. Я сказав, що в 9-му класі. "Галю! – крикнув Євтушенко. – Ми помилилися. Ми, читаючи його вірші, думали, що йому 20 років, а йому лише 16". – "15", – почервонівши, поправив я. Євтушенко побачив, що я ніяковію, і обійняв мене: "15! Для п'ятнадцяти непогано...". Потім із веселою іскринкою в очах скоса глянув на мене і сказав: "Не ображайся, старий, але я в 15 писав краще" – і попросив мене розповісти про себе. Після чого дав московський телефон. "Будеш у Москві – телефонуй і приходь. Думаю, з тебе буде толк: тільки запам'ятай: пиши про те, на чому спотикаєшся, про те, що болить, не придумуй того, чого немає. Поезія – скрізь і в усьому, потрібно лише око та слух виховати".

Протягом життя я багато разів зустрічався з Євтушенком у Москві, у Києві, у Юрмалі, часто дзвонив і радився з ним телефоном. Він став моїм Учителем не тільки у школі поезії. Я вчився у нього громадянської мужності, тієї відвертості й щирості, на яку здатні лише великі поети.

Юрій Рибчинський та Євген Євтушенко в Києві, 2000-ні. Фото з особистого архіву Юрія Рибчинського

Пам'ятаю, в один із приїздів Євгена Олександровича до Києва, після його тріумфального концерту, ми вечеряли у мене вдома на Шота Руставелі. Компанію нам склали Віталій Коротич, Дмитро Гордон і Едуард Ханок. Базікали про все: про поезію, про політику, про жінок, травили анекдоти. Потім я проводжав Євтушенка до готелю. Дорогою він мене розпитував про те, яких поетів я люблю. Я назвав Федеріко Гарсіа Лорку, Превера, Пастернака, Цвєтаєву і Мандельштама, а також Дмитра Кедріна. Кедріну Євтушенко здивувався і запитав: "А Заболоцький?". – "І Заболоцького – теж люблю. І Єсеніна... Та хіба всіх назвеш?".

Євген Олександрович зупинився і запитав: "Юра, ти Бродського забув". – "Ні, не забув. Просто він не мій поет". – "Геніально сказано! – засміявся Євтушенко. – Уперше чую, що хтось називає Бродського не своїм поетом!". – "Вибачте, але я мав на увазі не зовсім мій поет". – Не вибачайся, старий, слово – не горобець, ти краще скажи, а кого ти вважаєш найкращим російським поетом ХХ століття?". Це було завальне запитання, кого б я не назвав цієї хвилини: Пастернака, Блока чи Вознесенського, – я мимоволі б образив свого кумира. І я відповів так: "Євгене Олександровичу, я вчився говорити правду у вас. Хто найкращий російський поет ХХ століття, я не знаю, я не Сталін, щоб призначати когось найкращим, як це сталося з Маяковським, але я вам можу сказати, хто мій улюблений російський поет ХХ століття, сподіваюся, ви не образитеся. Це ви!".

Я не брехав, не лукавив і був радий побачити такі щасливі голубі очі Євтушенка, немов я вручив йому довгоочікувану Нобелівську премію. З усіх моїх пісень він найбільше любив "Белую ворону" у виконанні Валерія Леонтьєва та "Свободу" у виконанні Тамари Гвердцителі. І не випадково, напевно, Євтушенко, за всієї залежності від дружин, друзів, редакторів, цензорів, був, мабуть, найбільш вільним поетом не тільки в нашій країні, але й у світі.

Вільно говорив те, що думав, вільно любив, вільно ходив земною кулею, вільно викривав тих, хто нагорі.

Вам, кто юлит,
Усердствуя,
И врет на собраньях
Всласть,
Не важно, что
Власть – советская,
А важно вам то,
Что – власть.

У 1991 році вперше завдяки ініціативі першого президента незалежної України Леоніда Кравчука вирішено було на міжнародному рівні відзначити трагічну річницю масових розстрілів у Бабиному Яру. Мене ввели в комісію з підготовки. Я подав пропозицію запросити Євтушенка, американського актора, який зіграв головну роль у "Скрипалі на даху", ізраїльського актора та Богдана Ступку, щоб чотирма мовами в Бабиному Яру прозвучав великий вірш, вірш-учинок "Бабин Яр". Зі мною погодилися, і я тоді переклав українською для Ступки цей вірш. А на заключному концерті звучала геніальна ораторія Шостаковича на ці вірші Євгена Олександровича.

Скінчилася епоха соціалізму з людським обличчям, настала епоха капіталізму з нелюдськими мордами

Востаннє я бачив Євтушенка в Юрмалі на "Новій хвилі", у межах якої відбувся авторський концерт Євгена Олександровича. Концерт був прекрасним і жахливим одночасно. Прекрасним, тому що звучали в неповторному авторському виконанні вірші Євтушенка. Жахливим, тому що в залі сидів на 80 відсотків ситий московський бомонд, нувориші, злодії в законі, жінки в діамантах... Антипоетичнішої публіки я не бачив ніколи.

З естради "Дзінтарі" Євтушенко читав вірші, немов метав бісер перед свинями. Скінчилася епоха соціалізму з людським обличчям, настала епоха капіталізму з нелюдськими мордами. А я сидів, ненавидячи всю цю понтовиту шоблу, і згадував Політехнічний, Палац спорту в 60–70-ті роки, коли у величезному залі ніде було яблуку впасти і де, як лампочки, горіли очі в молоді під час виступу Євтушенка. А Безсмертний Євген, сп'янілий своєю поезією, із захватом читав один вірш за іншим. Читав перед мертвою аудиторією, перед історичними трупами, чиї життя давно перебували в офшорах, а тіла були татуйовані тією епохою, якій не потрібна поезія, не потрібна музика, епохою мертвих людей із великими грошима.

Востаннє я розмовляв з Євтушенком телефоном. Він опинився в лікарні в Санкт-Петербурзі. На черзі була операція. Ноги, якими він кілька разів обійшов земну кулю, вимагали хірургічного втручання. Поруч зі мною тоді був Діма Гордон, і ми обидва побажали Євгенові Олександровичу якнайшвидшого одужання. А незабаром я дізнався, що Євтушенко став інвалідом, йому ампутували ногу. Так, переступивши через десятиліття однією ногою, він залишився в тому часі, який можна назвати не тільки гагарінським, але і євтушенківським.

Протягом багатьох десятиліть влада намагалася ампутувати його душу – душу епохи, яка почалася з відлиги і з перших віршів Євтушенка і продовжилася, незважаючи ні на що, доти, доки культ поезії не змінився культом долара та євро. Епоха, уособленням якої був Євген Євтушенко, закінчилася, але не померла, оскільки епохи не вмирають. Минула, але час від часу повертається епоха Середньовіччя. Точно так само йде і повертається епоха Ренесансу. Поет-епоха Євтушенко пішов, але я знаю, що він повернеться. Дай Боже, швидше.