Світлана і Віталій Білоножки: До нас так звані брати прийшли і вбивають нас. Не брати вони, а монстри проватнені
Що таке "свинські концерти", як пов'язаний фестиваль "Мелодія двох сердець" з обома українськими Майданами, чи легко співати в сільському клубі без світла і зручностей. Про це, а також про історію знайомства і кохання розповіли в ефірі авторської програми головного редактора інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман на телеканалі "112 Україна" народні артисти України Світлана та Віталій Білоножки. "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.
Іван Степанович Плющ завжди ставав поруч зі Свєтою і підливав їй Hennessy
– Добрий вечір, Світлано, добрий вечір, Віталію!
Світлана Білоножко: Добрий вечір!
Віталій Білоножко: Вітаю!
– У мене не просто двоє гостей, а двоє народних артистів України. Чи пам'ятаєте, як ви отримували й обмивали ці ваші звання?
Віталій Білоножко: Отримували дуже легко. Ну, як? По трудах, як кажуть...
– ...по заслугах...
Віталій Білоножко: ...по заслугах. Ішли своїм шляхом, активно працювали. Колись мені [Дмитро] Гнатюк сказав: "Віталечко, 15 років працюєш на свій авторитет, а потім авторитет буде працювати на тебе". Так і ми. Ішли своїм шляхом, потім отримували звання. Це така цікава біжутерія для артиста. Банально, але...
– Політична біжутерія, як казала Ліна Костенко.
Віталій Білоножко: Так. Але над цими званнями я працював 40 років. Окрім активного гастрольного графіка, роботи на телебаченні, записів на радіо, були і концерти в Чорнобилі, дні культури Радянського Союзу й України по всьому світу. Виснажливі, важкі поїздки. І – любов публіки, України.
Світлана Білоножко: А відбувається все дуже просто. Сидиш собі вдома, вечеряєш, ні про що не думаєш. Раптом – дзвіночок у двері: вам телеграма. Бачиш: Адміністрація Президента. Думаєш: "Що ж там?!" Читаєш – написано, що вам присвоєно звання. Пам'ятаю, в один і той самий день мені присвоїли звання заслуженої артистки, а Віталію – народного.
– У 1995 році, вірно?
Світлана Білоножко: Так, у 95-му. Потім потрібно було ще років п'ять напрацювати, поїздити, показати, чого ти вартий у цьому житті, і тоді...
Віталій Білоножко: Леонід Данилович Кучма дуже любив артистів. Було модно дочекатися після великого концерту в Палаці "Україна", коли зайде президент, подякує, скаже гарні слова, а може, і запросить (піднімає очі.) у президентську кімнату, постояти там трошки. Леонід Данилович таке любив, і Іван Степанович Плющ теж. Іван Степанович завжди ставав поруч зі Свєтою і підливав їй Hennessy.
(Сміються.)
Світлана Білоножко: Я кажу: "Я стільки не можу випити". А він: "Ай-яй-яй, Свєто, а дружити зі мною?"
– Школа?
Віталій Білоножко: У них партійна школа, дуже сильні, потужні люди. А ми, артисти, не звикли до такого. Але нам із ними було цікаво. Було цікаво, як тоді країна рухалася. Пам'ятаєте ті роки? Світ сколихнуло те, як розвивалася Україна. Економічне диво було за Леоніда Даниловича. Згадайте його першу каденцію.
Приходимо на Майдан – там люди ноги целофановими пакетами пообмотували, усі кашляють, чхають. Ми накупили вантажівку валянок
– Ви почали про політику говорити... У ці дні 14 років тому розпочалася Помаранчева революція. Можете згадати, чим ви тоді займалися?
Віталій Білоножко: У той час ми займалися фестивалем.
Світлана Білоножко: Робили фестиваль, уже почали монтажні роботи. Але те, що люди стоять на Майдані, не давало нам спокою. Це було взимку, дуже холодно було. Пам'ятаю, ми з Віталієм поїхали на фабрики...
Віталій Білоножко: Так, була жахлива погода. Приходимо на Майдан, а там люди ноги целофановими пакетами пообмотували, усі кашляють, чхають. Ми об'їхали фабрику Боженка, фабрику на Печерську, що біля Лаври, скоб'яні ринки, накупили вантажівку валянок.
Світлана Білоножко: Нам казали: "Розумієте, ми вже не шиємо валянки, немає потреби в цьому". Ми: "Шукайте у вас у закромах обов'язково має бути! Людям треба одягтися". Ми ж бачили – вони там сиділи голі-босі. А ще у нас був знайомий, дуже гарний голова колгоспу. Він привозив нам стільки сала! Ми думали: навіщо нам стільки, стільки ми не з'їмо. Уже віддавали і дітям, і сватам, усі були салом наділені. А тоді ми зібрали всі запаси, що були у нас вдома, накупили ще часничку, щоб не хворіли там...
Віталій Білоножко: ...кілограмів 50 сала...
Світлана Білоножко: ...і в мішках це все вивозили. І дуже швидко все розійшлося.
Віталій Білоножко: Джип набили жіночими бурками, вантажівку – валянками. Розмели за півгодини в Українському домі.
Світлана Білоножко: Цікаво, що весь час стрічка йде, мовляв, ми це зробили, ми – те. Ми з Віталієм ніколи не рекламували цього, ніколи про це не розповідали. Нам просто хотілося, щоб людям було тепліше.
Віталій Білоножко: Уперше ми про це розповіли за 13 років.
– Події після Помаранчевої революції розвивалися так, як ви прагнули, як думали?
Віталій Білоножко: Можу одне сказати. Є друг нашої родини, людина, яку ми поважаємо, з якою народилися в один час, з одних калюж воду пили, разом корів пасли і до дівчат бігали. Побачивши, який іде розбрат і не той сценарій, який ми передбачали, ми його запитали: "Що ж ви робите?"
– Ви не Віктора Андрійовича [Ющенка] маєте на увазі?
Віталій Білоножко: Боже збав! Його я не мав права питати. Він сам був постраждалою стороною. Його радника, свого друга, запитав. Він мені відповів: "Віталечко, ніхто не міг подумати, що так важко керувати державою". Я йому кажу: "Але навіщо ж так!?"
Світлана Білоножко: У ту революцію, Помаранчеву, дуже вірила молодь. Наші діти ходили, носили все, що тільки могли: ліки, воду.
Коли побили дітей, кияни мовчки дві доби ходили по Хрещатику, по Інститутській. Досі моторошно
– Дійсно, в України з'явився шанс.
Світлана Білоножко: Перший шанс, так.
– Через кого або що вона його втратила?
Віталій Білоножко: Думаю, такий наш менталітет український, коли гетьман не розуміє всієї повноцінності того, що він отримав. Як здолати труднощі, як утриматися на такій величезній хвилі. Тоді починають з'являтися інші гетьмани, які копають один під одного. Це наші внутрішні проблеми. Упевнений, ніхто ззовні не втручався. Не впоралися із ситуацією просто. Дійсно, багато що було зламано, але не встигли побудувати нове.
Світлана Білоножко: Мабуть, потрібно було чимось пожертвувати.
Віталій Білоножко: Думаю, Майдани не вирішують долі країни. Вирішують особистості, які очолюють наш великий волелюбний народ.
– Ці особистості приходять після Майданів.
Віталій Білоножко: Так.
– У ці дні є ще одна дата. П'ять років тому Євромайдан розпочався. Що ви під час цього Майдану робили?
Віталій Білоножко: І під час Євромайдану ми робили фестиваль. Черговий.
(Усміхаються.)
– То, може, це через вас усе? Як ви фестиваль влаштовуєте, так Майдан починається.Віталій Білоножко: Тоді ми підпільно на Малій Підвальній, 8 монтували цілий місяць. Ходили на Майдан, безумовно. Перший вихід був після того, як побили київських дітей, студентів. Був шок. Ми йшли в Європу, потім вектор повернувся в протилежну сторону, потім побили дітей. Ми з усіма киянами мовчки приблизно півтори-дві доби ходили по Хрещатику, по Інститутській. Мовчки! Досі моторошно. Як тоді Київ піднявся за своїх дітей і за Україну! Тоді ми теж допомагали людям.
– Якби можна було повернутися в минуле, у ті дні, ви б пішли знову на Майдан?
Світлана Білоножко: Ми дуже розчаровані.
Віталій Білоножко: Потрібна пауза.
Світлана Білоножко: Молодь розчарована. Немає ніяких результатів.
Віталій Білоножко: Здається, ніби щось робиться, але що?
Світлана Білоножко: Майдани – для революціонерів, для романтиків. Уся історія говорить нам про це.
– Ви досвідчені люди, але ж повірили і вийшли? Адже ви вже не романтики, а прагматики?
Світлана Білоножко: Повірили, тому що хотіли щось змінити. Інакше й бути не могло.
Віталій Білоножко: Ми вийшли з народом. І залишаємося разом із народом. Ми разом. Це люди, котрих ми поважаємо, любимо. Вони дорогі нам, тому що приходять на наші концерти, слухають наші щирі сповіді. Ми – звідси, із тіла народу і тла. Ми не могли там не бути. Але...
Світлана Білоножко: Зрозумійте, кордони відкриті, люди їздять і бачать, як живуть [на Заході] і як треба жити. Ну чому ми не можемо? Кращих людей, більш відкритих, щирих, працьовитих, ніж у нас, немає ніде. Ми коли не поїдемо за кордон – у них усе сієста. Вони все відпочивають, вони люблять своє здоров'я. А ми – працюємо, у нас немає сієсти, у нас годинка на обід. Усі працюють із ранку до вечора.
Віталій Білоножко: Так нікому працювати і ніде. Немає вже ні робітників, ні селян. З'явився клас "заробітчан".
До нас так звані брати прийшли і вбивають нас. Не брати вони, а чужі люди. Монстри проватнені
– На вашу думку, які сьогодні найгостріші проблеми стоять перед Україною? Три – п'ять?
Віталій Білоножко: Три – п'ять? Одна з головних проблем – щоб кремлівський цар, чи князь, чи кліщ відчепився від України. Інша проблема – щоб у політику прийшли особистості. Не просто хлопці з бізнесу.
– У Петра Маги, до речі, театр так і називається: "Особистості".
Віталій Білоножко: Так. І не поміняти обличчя, а до влади повинні прийти особистості. Третя проблема – у нашому менталітеті. Такий емоційний вибух був, народ піднявся. А потім – раз! – і знову закрився. Бачать: і тут не вийде. Віра втрачається. І треба знову якусь фатальну помилку влади, щоб народ вийшов у третій раз. Ну, підемо. Усі підуть – і я піду.
– Думаєте, може бути третій Майдан?
Віталій Білоножко: Може бути. Чому третій Майдан можливий? Тому що продовжується безглузда окопна війна, яка ніяк не може завершитися. Але ми повинні перемогти. На нас напали. До нас так звані брати прийшли і вбивають нас. Не брати вони, а чужі люди. Монстри проватнені. Мій брат служив у космонавтиці, був дублером у [Павла] Бєляєва, загинув через розгерметизацію топлива разом із керівником польотів і дідусем генералом. Пам'ятаю, як мама телефонує в Москву: "Толік у кремлівській клініці". Потім Толік помер, у нього лишилося двоє синів. І ось цей хлопчик, мій племінник, якого мої батьки піднімали, каже мені... Мені, який народився на території Сумської області колишнього Путивльського повіту Курської губернії, від мене 20 км – кордон із Росією, від райцентру Тьоткіно. Звідки можуть дядьки прибігти, із Тьоткіного, і перестріляти всіх українських аборигенів Слобожанщини... І він мені каже: "От ти за Україну, а мій дідусь за маминою лінією – він був прокурором Волинської області – таких, як ти, до стінки ставив". (Розводить руками.) Я більше з ним не спілкувався.
– Де він живе?
Віталій Білоножко: У Москві, у Звьоздному.
Світлана Білоножко: Він не подумав, він не хотів тебе образити. Але ж це дитя Москви, і тому він інакше думати, звичайно ж, не може.
Віталій Білоножко: Не хотів, але рану наніс. Допоки ця війна не закінчиться перемогою України, я не думаю, що проблеми будуть вирішені. Одні будуть награватися на війні, інші – гинути.
– Віталію, ваша старша сестра, якщо не помиляюся, на Донбасі живе?
Віталій Білоножко: Так.
– А де саме?
Віталій Білоножко: Зараз у Бахмуті, раніше жили в Соледарі.
Світлана Білоножко: Бахмут – колишній Артемівськ, це не окупована територія, це Україна.
– Як вона до цього всього ставиться?
Віталій Білоножко: Вона любить Україну, бо тут народилася, прізвище Білоножко. Вона страждає від того. Вийшла заміж за етнічного росіянина, котрий теж любив Україну. Загинув на рибалці – снаряд розірвався, його три дні шукали в очереті.
Я людина самодостатня. У мене свої критерії – чого я зумів домогтися. Тоді довелося депортувати племінника із Соледара в Калінінград. Він там уже осів, але громадянства Росії не набув. Не хоче, вірить, що повернеться. Племінниця зараз поїхала в Ізраїль шукати роботу. Що вона там буде робити? Ходити за якоюсь бабцею чи там стояти на конвеєрі. Це тільки на прикладі моєї сім′ї, така вона у мене. А якщо взяти "західняків"? "Східняків"? Їздять, тикаються, микаються. Хіба так можна? Повинна розвиватися економіка. Це крик душі для України.
– Адже ми розуміємо, що якщо буде третій Майдан, то це буде, не дай боже, щось таке. Кривавим буде.
Віталій Білоножко: На третьому вже не буде хлопчиків-активістів. Повернуться зрілі воїни, загартовані розривами куль і снарядів. Поранені всі вийдуть, котрі здригаються досі, якщо хтось голосно грюкнув дверима. Якщо вони вийдуть, нікому не буде гарно. Абсолютно.
– Проти чого вони вийдуть?
Віталій Білоножко: Проти несправедливості. Проти невиконаних обіцянок. Не всі ж ішли за ідею. Тільки мінімальний відсоток. Ішли через те, що важко жити. Їм пообіцяли земельні ділянки. Ніхто їх не виділяє. Пообіцяли гарну платню. Чемність і повагу до воїна, захисника. Поки інші по кав′ярнях пили і їли, вони гнили в окопах, вошей і пацюків годували. І кілька років іде війна. Та, [Друга світова], ішла чотири роки, а ця – уже п'ятий. І кінця-краю не видно, і ніхто не береться сказати, де він. Навіть політики намагаються оминути тему війни, тому що вони не знають, як влізти в цей город, щоб нарити там свої дивіденди.
Трапляються такі клуби, коли на вулиці тепліше, ніж у приміщенні. Буває, що через конденсат задня стінка сцени, де картинки з ведмедями, що стоять на задніх лапах, падає. Разом із ведмедями
– Багато ваших колег-артистів кажуть, що хоча в Україні війна стала трагедією, як не парадоксально, закриття українського ринку для російських зірок стало каталізатором успіху вашого цеху. Ви на собі це відчули? Вам стало краще? З'явилося більше роботи?
Світлана Білоножко: Трошки більше стало роботи. Але якщо раніше у багатьох містах нас зустрічали з усією душею, то зараз намагаються економити, більше орієнтуватися на самодіяльність. Будь-яка робота має оплачуватися. Ми веземо із собою цілу групу, нам потрібно розселити людей, нагодувати. Іноді ми відвідуємо міста з фестивалем, у нас величезні концертні програми. Це людям дуже подобається, вони на основі цих концертів проводять у себе на місцях сімейні вечори. Це скріплює сім'ї, що дуже важливо. Основа держави – це міцна сім’я, про це не можна забувати.
– Якщо підсумувати: запрошень більше, а грошей менше, правильно?
Світлана Білоножко: Абсолютно точно. Але людей можна зрозуміти. Правильно Віталій розповідає – молодь їде. Потрібні робочі місця в першу чергу. Дайте людям достойні зарплати, а потім – просто не заважайте. Вони виживуть. Це ж прості речі. Але ми весь час говоримо про мовні питання, ще про щось... Правильно хтось сказав: чому Путін приватизував російську мову? Споконвіку це була спільна мова. Як англійська, яка не приватизована, усі говорять, хто її вивчив. Так що чіпляємося до чого завгодно, але важливі питання не вирішуємо. Аби відволікти людей, лише б вони забули про це. А люди тягнуть свою лямку і живуть все гірше з кожним днем. У центрі міста посеред зими прориваються труби, машини провалюються крізь асфальт – як таке може бути?! До чого ми дійшли?! Чому ми не робимо планомірних ремонтів, не підвищуємо зарплати? Адже ми сплачуємо великі податки – куди все дівається?
Віталій Білоножко: Це тема не однієї програми, на багато годин.
Світлана Білоножко: Звичайно.
Віталій Білоножко: Усі це знають і розуміють, однак нічого не можуть зробити.
Світлана Білоножко: Розумію, що верховенство нашої країни хоче що-небудь зробити...
– ...для себе чи для народу?
Світлана Білоножко: Хочеться вірити, що для народу.
– Ви сказали, що подорожуєте містами України, напевно, і в районних центрах та селах буваєте.
Світлана Білоножко: Звичайно, буваємо.
– Які зараз концертні майданчики в Україні, які умови?
Віталій Білоножко: Жахливі.
Світлана Білоножко: У містах – більш-менш. Але ж у селах та райцентрах теж люди живуть. Іноді беру на себе сміливість, кажу Віталію: так давно запрошують, треба поїхати. Їдемо. Люди так стараються, буржуйками прогрівають будинок, але все одно в ньому мінус. Дмухнеш – і пара з рота йде. Холодно. Глядачі сидять у шубах, пальто, а ми виходимо в шовках.
– Навіть зараз, у ХХІ столітті?
Світлана Білоножко: Саме в тому-то й справа. На цих людей ніхто не звертає уваги, вони забуті всіма.
Віталій Білоножко: Особливо якщо ти заангажований якимось політиком, кандидатом у депутати, і по три-чотири концерти на день працюєш. Бувають такі клуби, коли на вулиці тепліше, ніж у приміщенні. Буває, що від конденсату задня стінка сцени, де картинки з ведмедями, що стоять на задніх лапах, падає. Разом із ведмедями. Буває і на вулиці доводиться працювати. А іноді просто не пускають. Я брав участь в одній виборчій кампанії. Чого тільки про мене не писали! І що я зі Свєтою вже 20 років не живу, а просто вожу її із собою. І малювали мене з немічним тільцем і величезною головою, із-за дверей виглядаю.
Світлана Білоножко: Це, Віталіку, був компромат.
Віталій Білоножко: Клуби та палаци культури в тому окрузі для мене закривали. Я на вулиці під дощем співав. Людей не пускали. Голови сільрад і колгоспів ходили з айфонами, знімали, хто прийшов. Приходили самі відчайдушні, скалічені фізично або зі скаліченими долями, котрим цей голова до одного місця, які хотіли побачити живого артиста. Страшно було.
Коли в Алчевську замерзло все в трубах до п'ятого поверху, ми брали із собою гарячі вітродуви. Концерти відбувалися на такому "ура!"
– Про "одне місце" і хочу запитати. Мені артисти розповідали, що в радянські часи, коли вони виїжджали на гастролі, туалетів у провінції не було. Доводилося або на вулицю ходити, або із собою горщики возити.
Світлана Білоножко: І досі так. Не побудували.
Віталій Білоножко: "Замикайте бібліотеку – артисти приїхали". Буває, що нас поселять у якійсь хатинці й кажуть: "Туалет он там, всередині, не працює, три роки тому забилося. Ідіть зараз, а то люди як попруть на концерт, так уже і не попадете". Питаю: "А баночки або тазик є у вас? Чи треба було везти з дому?"
Світлана Білоножко: Одного разу був концерт, йде жінка з вазою. Віталік каже: "Дайте нам вазочку, треба поставити квіти". А вона: "Ні-ні, Василь Зінкевич уже замовив".
(Сміються.)
– Теж для квітів просив?
Віталій Білоножко: Ага. "Зручності у дворі" це називається.
Світлана Білоножко: Нам незручно говорити, що треба із цим щось робити.
Віталій Білоножко: Про культуру ніхто не думає. Ось іде декомунізація. Півтора року тому я був в одному сільському будинку культури. Багате село. Ще сталінський добротний будинок культури. Добротний духовий оркестр. Із лівої сторони Карл Маркс, чотири метри заввишки. Із правої сторони Ленін у жилетці. Як було, так і залишилося. Про культуру ніхто не дбає.
Світлана Білоножко: Яка тут декомунізація? На місцях люди повинні вирішувати всі проблеми, їм дано таке право. Але хто про культуру буде думати, хто буде будувати туалети в приміщеннях? Хіба що в останню чергу. Хоч би дороги з'явилися, щоб можна було проїхати до того будинку культури. Може, коли-небудь і згадають, що культура починається з туалету, а не з вішалки.
Віталій Білоножко: Там, де артистів поважають, там усе з дому приносять, салатів намішають, від душі. А буває, приїдеш – там такий хряк, директор клубу. Питаєш його: "А це, це, це?" А він (грубим голосом): "Із собою треба брати". Виходиш, як мавр. Ні лампочок немає, нічого взагалі. Навіть під час виборчої кампанії одного разу ми брали свої ліхтарі й вішали в клубі. Наш геніальний гуморист-сатирик Анатолій Литвинов, коли був живий, виступав у райцентрах. Якщо бачив, що не стоїть самовар або кип'ятильник, що немає печива...
Світлана Білоножко: ...бачив, що немає порядку, що вони не готові...
Віталій Білоножко: ...а ми після нього приїжджали...
Світлана Білоножко: ...дивимося, чи все на місці, є гаряча вода. Запитуємо: "У вас був Литвинов?"
Віталій Білоножко: Нам кажуть: "Мати його, так, був!" А іноді приїжджаємо – нічого немає. "Був Литвинов?" – "Ні, цікаво було б, щоб він приїхав".
– Запускайте Берлагу!
Віталій Білоножко: "Скажу, – кажу, – щоб він до вас приїхав, щоб ви хоча б знали, що можна було б поставити чайник".
Світлана Білоножко: Ми знаємо про цю ситуацію в селах, районних центрах. Але ми веземо багато артистів, ми за них відповідаємо. Беремо із собою і світло, і тепло. Інакше неможливо працювати.
Віталій Білоножко: Пам'ятаєте, коли в Алчевську...
Світлана Білоножко: ...замерзали...
Віталій Білоножко: ...залило і замерзло все в трубах до п'ятого поверху, ми брали із собою гарячі вітродуви. Концерти відбувалися на такому "ура!", на таких "браво!".
– Ви і в прифронтових зонах зараз виступаєте?
Віталій Білоножко: Були і в Маріуполі, і...
Світлана Білоножко: ...Коли приїхали до Маріуполя – нікого немає на вулицях. Ніхто не ходить, бояться. Кажу: "Боже! А ми їдемо собі сміливо в машині". Приїхали в будинок культури. День металургів, здається, був. Відпрацювали концерт, поїхали. Але пустка на вулицях, коли ніхто не гуляє, так відчувалася...
– Одна країна, але як відрізняється життя, так?
Світлана Білоножко: Звичайно, відрізняється.
Віталій Білоножко: Як кажуть, чим далі від Києва, тим більше радіації. А чим ближче до фронту... На підсвідомому рівні люди напружені, здригаються від усього. А вибухи, а реверсні обстріли, коли бойовики провокують. Люди там зашугані. Але менталітет дивовижний. Не знаю, як можна закінчити цю війну, поки люди не зрозуміють, що Україна – на 100% краще. Звідси вони вийшли, нехай сюди повертаються.
Світлана Білоножко: Один лише шлях – піднімати цінність і рівень життя. І тоді навіть ті, хто був за "русский мир", зрозуміють: ну що це таке, дали нам рублі – і що? Моя перукарка з Луганська, чудова майстриня. Переїхала до Києва, дітей забрала. Мама залишилася. Каже мені: "Свєто, коли я повертаюся від мами сюди, у мене така депресія. Тиждень відходжу". Я їй відповідаю: "А ти на роботу виходь. Пора вже робити зачіску". Як вона розповідає, там такий Союз давнішній, якого у нас ніколи не було.
Віталій Білоножко: Совок, із піонерами, з усім цим.
Світлана Білоножко: Страшний совок, і це дуже важко. Але люди якось миряться і живуть із цим. Як можна миритися, як це сприймати взагалі? Страшна трагедія.
Оренда Палацу "Україна" коштує більше ніж півтора мільйона. За один вечір
– Віталію, дивлячись на все це, у вас не виникало бажання самому піти у президенти? І перша леді прекрасна у вас уже готова.
(Усміхається.)
Світлана Білоножко: Я готова!
Віталій Білоножко: Зараз не інститут президентства, а похід у президенти дещо спотворений. Раніше у президенти йшли системні люди, котрі проходили свою життєву ієрархічну драбину, було ясно, що вималювалася особистість. Грамотна, така майже японська система. А зараз усі йдуть у президенти. Клоунада, та й усе.
– Хтось та дійде!
Віталій Білоножко: Хтось прийде, і це страшно. Хтось домовиться з народом, а потім цей же народ постраждає.
Світлана Білоножко: У мене є пропозиція щодо президентства. Треба обирати молодь. Я б пропонувала обрати президентом Віталія Білоножка. Нашого онука.
(Усміхається.)
Ми навіть дітей інколи не розуміємо, а між нами і нашими онуками – величезна прірва. Я обожнюю їздити за кордон відпочивати. І живу в номері з Віталіком. Ми спілкуємося на різні теми. Він говорить такими словами, що мені незручно, але я їх не знаю.
– Скільки йому років?
Світлана Білоножко: Йому 16. Я перепитую: "Віталіку, що це ти тільки що сказав? Не можу зрозуміти". Він каже: "Свєто, слухай..."
– Свєтою називає?
Світлана Білоножко: Тільки Свєтою. Я навіть запитую: "Ти взагалі розумієш, що я твоя бабуся?"
– Хто скаже, що бабуся, так?
Світлана Білоножко: Вони зовсім в іншому світі. Як вони мислять і говорять. Питає мене: "Свєто, як ви могли так жити? Обов'язково треба закінчити школу на "відмінно", потім учитися п'ять років? А за ці п'ять років країна змінюється. Треба жити так, як у Європі і в Америці. Після школи мати можливість озирнутися, вибрати, подумати, може, попрацювати".
– Ким він хоче стати?
Світлана Білоножко: Він буде творчою людиною. Зараз у школі він незамінний. Звуком займається, ми його навіть просимо допомогти зі звуком. Він монтує всім кліпи. У нього в Instagram 300 тисяч підписників. Робить рекламу. Усім підряд. Дитина просто колосальна, юнак потрясаючий.
Віталій Білоножко: Ви заговорили про президентство. Головне в цьому – у нас жоден президент ще не пішов незганьбленим.
Світлана Білоножко: Не треба нам про президентів, ми говоримо про молодь!
Віталій Білоножко: Про молодь ти вже розповіла.
– Можемо повернутися до президентів.
(Усміхається.)
Віталій Білоножко: Ми все наше життя були прикладом незаплямованості і честі по відношенню до країни – ми її не покидали ні в радості, ні в біді. Іти, не маючи команди, знаючи, що на виборчу кампанію тобі повинні дати гроші, а ти потім повинен здерти з людей і віддати в десятикратному розмірі? Зганьбити себе? Ні, я б не пішов. І першу леді не пустив би.
Світлана Білоножко: Ой, а я вже почала готуватися.
– Ще є час, можна вмовити.
Світлана Білоножко: Якось я зайшла в один магазинчик, до мене група жінок підскакує. "Свєто, – питають, – тут усі йдуть у президенти, а ваш чоловік не хоче?" Я кажу: "Ми на цю тему ще не розмовляли". Вони: "Підкажіть йому, що треба йти. Ми дивилися про нього програму, він дуже класний, так говорить, такий чесний і щирий".
– Ось бачите, Віталію, народ просить!
Віталій Білоножко: Там чесні і щирі не потрібні. Потрібні хитрі.
Світлана Білоножко: Якби навколо тебе були такі самі, була б команда, то треба було б. А інакше буде дуже тяжко.
– Голосувати на вибори підете?
Світлана Білоножко: На вибори ми обов'язково ходимо.
Віталій Білоножко: Я знаю, що мій голос, можливо, не буде зараховано, але ходжу на всі вибори.
– За кого будете голосувати?
Віталій Білоножко: Ще не визначилися конкретно.
Світлана Білоножко: Я буду за когось із молодих. За молодь однозначно. Вона у нас потрясаюча, я їй вірю. Вони зовсім інші.
– Хто у нас з молодих є? [Володимир] Зеленський, [Святослав] Вакарчук, якщо вони підуть.
Віталій Білоножко: Зеленський і Вакарчук від нашого артистичного середовища. Якщо вони пройдуть, ми, безумовно, віддамо голоси за них. Але якщо з іншої точки зору подивитися... Стільки у нас інформаційних каналів, звідти стільки інформації ллється, позитивної та негативної про всіх і вся. Уже 30, 40 кандидатів є?
– Приблизно так.
Віталій Білоножко: Дивіться: у Кремлі капітан КДБ, який став президентом і додавлює Україну. Я б йому протиставив, наприклад Ігоря Смешка. Генерал-полковника КДБ, дуже авторитетну людину. Коли я слухаю програми, у яких він говорить про глобальні речі, то розумію, що це не те, що мені, припустимо, приємно чути, а що людина знає. Капітану – генерал-полковника протиставив би, знаючи, що цей захистить свою територію. Серйозна військова людина, не спотворена бізнесом.
Світлана Білоножко: Віталіку, це потрясаюча кандидатура, я обома руками "за", але...
Віталій Білоножко: ...вже є два голоси!..
Світлана Білоножко: ...мені здається, щоб щось змінити в нашій країні...
– (усміхаючись): ...а ще ваша велика родина...
Віталій Білоножко: ...і він – особистість, не нове обличчя, а особистість...
Світлана Білоножко: ...нам потрібна зовсім інша людина, щоб поставити все догори ногами, не боятися колосальних змін. Іти вперед – і тоді у нас усе вийде. Ми зможемо все змінити, чітко і швидко.
– Думаю, Ігор Петрович буде в захваті від того, що у нього така команда підтримки.
Віталій Білоножко: Але Ігорю Петровичу треба знайти дуже багато грошей, щоб це почули.
Світлана Білоножко: Гроші самі прийдуть до хорошої людини.
Віталій Білоножко: Серед нинішніх кандидатів теж є цікаві люди. Ті, хто змінив свій світогляд, інакше дивляться і на країну, і на себе у цій країні. Я ще подумаю. Це стосується і жіночих образів, і чоловічих.
– Про ваш сімейний фестиваль "Мелодія двох сердець" знає вся країна, але цього року ви не будете його проводити. Чому?
Віталій Білоножко: Дуже дорого в Палаці "Україна" проводити. До нас ходить респектабельна публіка, під Палац спорту вона не піде. Щоб відбити всі витрати і заробити якусь копійку, ми могли б у Палаці спорту зробити. Але люди 20 років ходять у Палац "Україна", знають, що можуть прийти і спокійно провести час у цих зручних кріслах. Альтернативи Палацу "Україна" немає. Не знаю, чому на п'ятимільйонний Київ досі нічого не побудували. Ян Табачник хотів щось будувати, але, по-моєму, землю у нього відібрали. Тільки банани ці виставляють по 30 поверхів, а залу немає. Один із іноземців, людина із Всесвітньої боксерської асоціації, говорив, ну побудуйте для Києва щось на зразок палацу в Лас-Вегасі, для спорту і концертний зал. Палац "Україна" – найстаріша споруда, архітектурний пам'ятник.
– Скільки, до речі, коштує оренда?
Віталій Білоножко: Більше ніж півтора мільйона.
– Нічого собі!
Віталій Білоножко: За один вечір.
Світлана Білоножко: Якщо ми орендуємо світло, екрани, сценографію, замовляємо камери, режисерську групу, знімальну групу, освітлювальну групу...
Віталій Білоножко: ...контент на екрани та інше.
– А в минулі роки як було?
Світлана Білоножко: У ті роки було трохи краще. Ми – два народні артисти, Міністерство культури йшло нам назустріч, могло частину оренди оплатити.
Віталій Білоножко: Ще Леонід Данилович їм говорив.
Світлана Білоножко: Наш фестиваль улюблений у людей. Куди б ми не поїхали, нам завжди кажуть: тільки не лишайте цю справу! Фестиваль так гріє душі. Кажуть: "Коли нам зовсім погано на душі, ми дивимося ваш фестиваль, шукаємо його у YouTube". Немає каналів, які б показували. Після двох останніх фестивалів нам дорікали, що занадто багато патріотики. У нас солдати на сцені співають, які приїхали до нас прямо з окопів, ми так старалися їх запросити.
Віталій Білоножко: Причому це керівники каналів, топ-менеджери говорять. "Багато патріотики..." у країні, котра воює.
Світлана Білоножко: Настільки прикро це чути. Ми так хочемо показати цих героїв. Ми розповідаємо про них, із ними разом плачемо і з людьми в залі. До нас особлива публіка приходить. До нас не ходять ті, хто не вміє навіть аплодувати по-людськи. Ідуть прості люди, з душею і з добрим серцем.
Віталій Білоножко: Під кінець фестивалю завжди у нас овації.
Світлана Білоножко: Ми робимо так, щоб могли прийти всі бажаючі. З інших міст приїжджають. Ми 18 років працюємо, це наша колективна справа. Наш син Георгій – директор, усі 18 років безперервно працює з нами. Молодший, Женя, контенти робить, знає, як кожну пісню підвести. Є режисер-постановник, який може все з'єднати.
Віталій Білоножко: У нас є команда, але немає грошей. Але якщо ти не працюєш із дирекцією Палацу "Україна", то вона тобі виставляє колосальні рахунки. Ось, відпрацювали останній патріотичний гарний фестиваль. Показали на всіх можливих каналах. Не на інформаційних, там власний продукт. І досі розраховуємося з боргами. Усі фінансові операції проведені, але навздогін нам кажуть: "Ви ще 90 тисяч винні".
– Цілий рік минув.
Світлана Білоножко: Звичайно. В основному на фестивалях платять артисти, але у нас такого немає. Усе безкоштовно.
Віталій Білоножко: Ми за участь ніколи грошей не брали.
Світлана Білоножко: На останньому фестивалі Георгій мені каже: "Мамо, у нас залишається трохи грошей, давай запросимо іноземного гостя на радість нашим глядачам".
Віталій Білоножко: Подарунок, сюрприз.
Світлана Білоножко: Ми готові віддати все.
– Baccara була, здається, минулого року.
Світлана Білоножко: Кого в нас тільки не було!
Віталій Білоножко: Були і вони, і Афрік Сімон, і Boney M, і "голубые мальчики" – Bad Boys Blue.
Замерзла оброблена свиня, і я не можу вставити її у двері. Засовую передні ноги, а задні розходяться
– Хочу змінити тему. Поговорити про те, як ви познайомилися. Яке враження на вас, Світлано, справив Віталій? А на вас, Віталію, – Світлана?
Світлана Білоножко: Я навчалася в Дніпропетровському театральному училищі на музично-акторському факультеті. Мене запросили в Київ...
Віталій Білоножко: Про все не розповіси, ти коротше.
Світлана Білоножко: Добре, коротше.
(Сміються.)
Зі мною товариш учився, у нас із ним був один педагог із вокалу. Він ішов в армію. І каже Віталіку: "Ходімо, зі мною хороша дівчинка приїхала, така класна". І ось вони приходять удвох. Я кажу: "О, Толю, привіт". А цей (показує на чоловіка) стоїть збоку. Худий, очі карі, такі здорові. Талія – тонюсінька, як соломинка. І дивиться на мене зверху вниз. Оцінює. А я грала Стассі із "Сільви" Кальмана. Блакитний бант, блакитне платтячко, така дівчинка вся із себе. Яке справив враження? Такий наполегливий був. Увечері приходив до мене в цивільному одязі. Кепка – як із фільму "Місце зустрічі змінити не можна".
Віталій Білоножко: А після цього на "губі" сидів. А тепер я скажу. Я просто її побачив і зрозумів, що це на все моє життя. Що вона нікуди від мене не дінеться. Подарував їй книгу, дуже рідкісну – Лаурі Вольпі, "Вокальні паралелі". Знав, що вона буде моєю. Потім порозганяв усе те, що біля неї ворушилося.
– Доводилося розганяти?
Світлана Білоножко: Саме цим він і взяв.
Віталій Білоножко: Весь час цим займався.
Світлана Білоножко: Такий пристойний дорослий народ навколо мене – і всі спасували. Цей молодий хлопчина всіх розігнав. Я подумала: "Ось це мужик! За цього потрібно триматися!"
– Треба брати!
Світлана Білоножко: І таки не прогадала, розумієш. Він досі всіх ганяє, якщо треба.
(Сміються.)
Віталій Білоножко (киває): Так.
– Я знаю, що в артистів завжди є історії, які вони розповідають, збираючись із друзями, колегами. Кумедні випадки, які згадують багато років. Що у вас є з такої "золотої колекції"?
Віталій Білоножко: Самий яскравий асоціативний ряд – чим раніше щось сталося, тим довше тримається в пам'яті.
Світлана Білоножко: Так, так і сприймається.
Віталій Білоножко: Море таких історій. Починаючи від тих жахливих 90-х років. "Свинячі концерти". Ми їх "бартерними концертами" називали.
Світлана Білоножко: Я ще на телебаченні працювала. Відкриваю ввечері двері – Віталік стоїть, геть замерзлий, втомлений, свиня попереду.
Віталій Білоножко: Замерзла оброблена свиня, і я не можу її вставити у двері. Засовую передні ноги, а задні розходяться.
Світлана Білоножко: Такий був утомлений, я його поклала спати, а сама дивлюся на цю свиню...
– Що ж ви з нею робили?
Світлана Білоножко: Почала розрізати її потихеньку. Перший раз у житті взяла величезний ніж і думаю: "Свєто, треба цьому вчитися". І до ранку я її роз... Як це називається? Слово таке?
Віталій Білоножко: Розчленовувала?
(Усміхається.)
Світлана Білоножко: Є правильне слово, його знають ті, хто свиней ріже. Сало і до сала, ніжка до ніжки. Голову їй відрубала. Він прокидається – а у мене гірками все лежить. А як же? Я ж його праве плече, повинна його підставляти, коли чоловікові важко. А для чого жінка? Тільки щоб весь час отримувати задоволення?
Віталій Білоножко: Дійсно, в Україні в ті часи артистам було дуже важко. Продовжуючи тему тих "бартерних концертів". Дають тобі мішки. Що туди нарізали – невідомо. Якщо ти відомий артист – тобі більший мішок, менш відомий – мішок менший. І кажуть: "Ідіть поїжте, дітки". Ну, в сенсі, артисти. Голова адміністрації прийшов. Тільки ми сіли – чую крик. Наш ведучий перевіряв, у кого що в мішку. І загнав собі в руку свинячу кістку. Як заверещить! Сам сконфузився. Такі речі бували.
Світлана Білоножко (сміючись): М'ясо шукав, а там кістки. Не тільки сало.
– Є у вас мрії? Чи в принципі здійснилося все, про що мріялося?
Віталій Білоножко: Мрії є. Мати свій офіс, облаштувати свою майстерню. Займатися з дітьми, із моїми студентами. Кілька років я працював в Інституті Глієра. Запропонували мені студію в підвалі школи на Оболоні, із 18.00 до 23.00. Як це? Коли я навчався в консерваторії, у кожного викладача, у кожного професора був свій клас. Із 10.00 до 15.00–16.00. Я вже доросла людина, скоро перейду в елегантний вік. Як я можу від жінки відірватися із 18.00 до 23.00 і зі студентками працювати в підвалі музичної школи?
Світлана Білоножко: Цікаво при цьому, що я дозволяю. А він ніяк не хоче.
– (сміючись): Ви золота дружина!
Світлана Білоножко: "Іди, – кажу йому, – будь ласка!"
Віталій Білоножко: Студенти відбирають дуже багато емоцій і здоров'я. Головний принцип професора який? Не нашкодь. Дай їм те, чого тебе життя навчило.
Світлана Білоножко: Віталій – хороший педагог. Пам'ятаю, приходила до нього, коли він ще працював у [Михайла] Поплавського. А він студентів завжди спочатку годує, щоб вони голодними не були. А потім уже йдуть до класу, працюють над голосом. Віддавав їм багато сил. Потім зізнавався, що сильно втомлювався. Дійсно, це забирає багато емоцій. Студенти ж різні. Як казала Монсеррат Кабальє: "Не потрібен мені голос, дихання давай – і заспіває будь-хто!"
– За традицією, у цій студії всі, хто вміє співати, співають. Заспівайте!
Віталій Білоножко: Півкуплета. "Чом ти не прийшов..."
Світлана Білоножко: Та не треба так високо!
(Співають.)
Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов?
Я тебе чекала.
Чи коня не мав,
Чи стежки не знав,
Мати не пускала?
Віталій Білоножко: А потім відпустила.
(Сміються.)
– Хочу вам побажати, щоб знайшлися люди, які б підтримали та допомогли провести і цього року улюблений багатьма фестиваль "Мелодія двох сердець".
Віталій Білоножко: Дякуємо!
Світлана Білоножко: Дякуємо, Олесенько. Але ми між собою з Віталієм говоримо, що ми робимо державницьку справу. Фестивалі та акції, які проводимо ми і наша команда, має робити держава. Можливо, не вистачає сил, енергії? А у нас поки що вони є. Хотілося б, щоб держава це зрозуміла і йшла нам назустріч. Нам інколи так потрібна допомога, а з боку держави її немає. Хоч би подяку.
Віталій Білоножко: Державі це не потрібно.
– (усміхаючись): Ви від держави дуже багато чого хочете.
Віталій Білоножко: Вже нічого не хочеться, ні біжутерії, нічого. Ювілей у Свєти був. Хоча б на папіросному папері напишіть: "Свєто, вітаємо!" Президент, прем'єр-міністр, міністр.
– Навіщо вам це, у вас є мільйони тих, хто вас любить. Це найкраща вам подяка.
Світлана Білоножко: Це правда, це нас і підтримує.
Віталій Білоножко: Ось тому ми не плачемося, не скавчимо. Тягнемо свій плуг і, попри все, будемо робити фестивалі.
Світлана Білоножко: Але разом із тим нагадуємо Міністерству культури і всім державним діячам: пам'ятайте, що це ваша еліта, яка з вами, яка нікуди не їде і вас не зраджує. Зробіть крок нам назустріч. Не кажіть про зняття звань. Це наші маленькі "Оскари", нехай вони будуть при нас, на радість нашим дітям і батькам.
– Дякую вам за інтерв'ю.
Світлана Білоножко: Дякую!
Віталій Білоножко: Дякую!
Записав Микола ПІДДУБНИЙ