Ветеран Андрій Щурук: Хотілося б, щоб після повернення з фронту ветерани й ветеранки ставали ще успішнішими, ніж до служби в армії G

– Яким було ваше життя до 2014 року?

– Моє життя було простим.  Я закінчив ліцей залізничного транспорту. Навчався на помічника машиніста теплотяга. У той час із роботою було складно. Тож згодом пішов учитися на автослюсаря. Мені завжди теж подобалася ця професія, завжди хотів працювати в технічній сфері.

Далі – 2014 рік,  мобілізація, і я пішов служити у 101-шу бригаду охорони Генерального штабу. У складі бригади вперше поїхав на схід. Основна задача була – супровід колон. Їздили на БТР, супроводжували техніку на Донеччині й Луганщині. Були ми й у Дебальцевому. Ми вийшли з оточення, потім – ще десь два місяці служби, і я звільнився. Повернувся в рідне місто – Ківерці поблизу Луцька. У 20 років я вже отримав статус учасника бойових дій. Став 20-річним ветераном. 

– Опишіть ваше повернення до цивільного життя після всього пережитого на фронті?

– Тоді життя було дещо туманним. Ти повертаєшся – долар виріс майже вдвічі, отримуєш мізерну зарплату. У той час я пішов на залізницю працювати. Влаштуватися на роботу також було непросто. Але до мене як до ветерана поставилися з розумінням.

За рік я поїхав у Польщу. Там працював на фірму, яка реставрувала старі мотоцикли. Ми робили мотоцикли 1917-го, 1915-го року випуску, відправляли їх по всьому світу. Замовлень було багато.

Згодом повернувся в Україну. Одружився. На той час з ексдружиною ми мали декілька бізнесів: кафе, МАФ. Хотілося розвиватися у сфері самозайнятості. І вже тоді почав займатися електровелосипедами та їх ремонтом. Перший раз побачив їх у Польщі. Ці електровелосипеди привозили з Німеччини. Я ними зацікавився і декілька привіз сюди, додому. Уже тут почав цим більше займатися.

– Згодом настала нова трагічна й доленосна дата в історії країни і в історіях життів мільйонів українців. 24 лютого 2022 року – рубіж наших життів. Яким був для вас цей день? 

– 24 лютого 2022 року я прокинувся від дзвінка колеги. Він сказав не приїжджати на виробництво, де ми працювали на той час. Наш завод знаходився в радіусі менше ніж 1 км від аеропорту в Луцьку. Росіяни завдали ударів по аеропорту, тож їхати вже не довелося туди.

Дружину з дитиною вивіз із Луцька й наступного дня вже був зі зброєю готовий захищати своє місто і свою країну. Спочатку навчав своїх побратимів, які автомат брали перший раз у руки. Проводив їм заняття, показував, як поводитися елементарно зі зброєю. Потім уже нам дали інструктора, і він продовжив це.

Почав дивитися, вивчати можливості для ветеранів. Моніторив в інтернеті, у соціальних мережах. Побачив, що є багато навчань саме для ветеранів

Спочатку ми організовували блокпости, патрулі, охороняли місто. А у травні нас відправили в 14-ту бригаду. Ще за місяць ми вирушили на схід, у місто Соледар. І в Соледарі тримали оборону.

Потім нас замінили, і ми брали участь у харківському наступі. Ми одні з перших почали наступ на Харківщині. Згодом поїхали на Бахмут. У Бахмуті ще два тижні тримали оборону. Далі – знову Харківщина і Куп'янськ. Там ми зимували остаточно. Після того я вже звільнився.

– Яким було друге повернення до цивільного життя?

– Друге повернення не йде в порівняння з першим. Я мав іще й особисті життєві проблеми. За час повномасштабної війни я розлучився. Повернувшись, поїхав жити до батьків.

Почав дивитися, вивчати можливості для ветеранів. Моніторив в інтернеті, у соціальних мережах. Побачив, що є багато навчань саме для ветеранів. Пішов у громадську школу бізнесу, вивчав підприємництво. Спочатку хотів розвивати власну справу – деревообробку. Проте вивчивши питання детальніше, зрозумів, що то не для мене поки.

Згодом було ще навчання для ветеранів, я не втрачав можливості вивчати й удосконалювати свої знання в підприємництві. Також прочитав у книжці, що одні з найкращих підприємців – це колишні військові. Тому що вони все роблять, як книжка пише, поетапно, і досягають дуже великих успіхів. Це мене надихнуло.

Я вивчав ринок і побачив потребу в електротранспорті для кур'єрів. Цей транспорт зручний, швидкий і економний. Спочатку я зібрав електровелосипед і здав його в оренду. Можна сказати, MVP (мінімально життєздатний продукт – продукт із мінімальним функціоналом, який можна дати користувачам. – "ГОРДОН") запустив. Побачив, що є попит. Далі за свої кошти закупив першу партію електроскутерів – вісім штук. Проаналізував, зробив висновки – це працює.

Згодом дізнався про одну із грантових програм Українського ветеранського фонду. Перед цим пройшов іще одне навчання в ГО "Номад-Лів" і Pro Women. Це був ретрит і навчання в Карпатах. Дуже класний формат: відпочивати в горах і навчатися. Вони розказали, як писати грантові заявки. Показали, як робити елементарні дослідження, навчили різних корисних сучасних інструментів для бізнесу. Це ще більше змотивувало досягати й отримати грант на власну справу. Ця ГО "Номад Лів" – також переможці конкурсної програми для ГО від Українського ветеранського фонду. На навчанні в одній групі зі мною був Олександр Ткачук – ветеран, який також отримав грант від фонду. Коловорот ветеранської підтримки своєрідний. 

Тому я надихнувся, написав проєктну заявку і став одним із переможців та отримав фінансування на власну справу.

– Розкажіть про свій проєкт. На що підуть кошти від Українського ветеранського фонду?

– Мій проєкт – сервіс з оренди електроскутерів для кур'єрів і мобільна майстерня для їх обслуговування та ремонту. Сервіс буде в нас поки що тільки в Луцьку. Далі будемо заходити в Рівне. Згодом – Львів, Житомир і Хмельницький.

Потрібно показувати людям, що ветеран – не якась там людина з ПТСР. Потрібно наголошувати на сучасному образі ветерана-підприємця, успішної у своїй справі людини

У нас дуже проста модель бізнесу – здаємо електроскутери для кур'єрів і служб доставки. Є інтернет-магазини, сфера HoReCa (від англ. hotel, restaurant, cafe – готель, ресторан, кафе; сфера гостинності. – "ГОРДОН"), ресторани, які хочуть започаткувати або вже мають власну доставку. Їм потрібні зручні, швидкі економічні транспортні засоби. Тому що вартість однієї зарядки на наших скутерах вартує 15 грн. Заряджаються вони повністю, на 120 км, за шість-сім годин. Цього вистачає на один робочий день кур'єра.

Ми самостійно розробили акумулятори на 60 А-год, 60 В – цього вистачає на 120 км. Тож наші клієнти дуже задоволені. Зараз навіть черга є на скутери. Ми вже маємо перший транш скутерів за грантові кошти й активно працюємо.

– Яким ви бачите своє життя за, скажімо, п'ять років? І про що мрієте?

– Моє життя за п'ять років? Зараз складно планувати. Проте маю власні пріоритети. По-перше, це розвиток власної справи до масштабів усієї країни. Хочу, аби наш сервіс був у кожному місті з населенням від 200 тис.

Для мене це не просто слова. Ми вивчали тенденцію світового ринку й розуміли, що за рік-два цей бізнес зайде в Україну. Цікаво, що ринок доставлення їжі – це навіть не 10% усього ринку доставки. Основа – доставка продуктів і ліків. Це те, що в нас дуже мало розвинено. За декілька років потреба в цих послугах лише зростатиме. Для цього на ринку будемо ми – здатні забезпечити швидким і економічним транспортом кур'єрів.

Конкурувати з великими фірмами ми не можемо, зате здатні запропонувати їм готове рішення. Наш бізнес у пригоді і для кур'єрів, і для служб доставки. Кур'єр заробляє більше, компанія через збільшення ефективності кур'єра теж заробляє, ми заробляємо як орендодавці транспорту. Кінцевий клієнт теж задоволений, тому що його замовлення приїжджають удвічі швидше. Усі у виграші, виходить.

Окрім бізнесу, у планах працювати задля ветеранів. Принцип "свої для своїх". Мій бізнес – приклад того, що за допомогою навчань і гранту від УВФ можна розвиватися. Цього треба навчати інших і створювати міцну ветеранську спільноту.

Потрібно показувати людям, що ветеран – не якась там людина з ПТСР. Потрібно наголошувати на сучасному образі ветерана-підприємця, успішної у своїй справі людини. Хотілося б, щоб після повернення з фронту ветерани й ветеранки ставали ще успішнішими, ніж до служби в армії. Тому я працюю над собою і працюватиму для інших.