Вороненков у передсмертному інтерв'ю "ГОРДОН": У Росії кричать, що потрібно обміняти мене на Сущенка, а якщо не вийде – вбити, як Бандеру

Ще півроку тому депутата Державної думи РФ від фракції комуністів Дениса Вороненкова вважали типовим політиком путінського режиму: суворо дотримувався генеральної лінії партії, виступав із трибуни з програмною промовою "Україна сьогодні – це не тільки трагедія братнього нам народу. Це урок усім нам!", голосував за незаконне приєднання Криму. А потім раптово зник із публічного поля і з'явився в Києві вже як громадянин України.

У лютому 2017 року, уперше після зникнення, Вороненков дав інтерв'ю кільком українським ЗМІ і заявив: виїхав із Росії ще в жовтні 2016-го, дав свідчення Генеральній прокуратурі України у справі про держзраду екс-президента Віктора Януковича, відмовився від російського громадянства і отримав український паспорт наприкінці минулого року. Разом з Вороненковим покинула РФ і його дружина – тепер уже колишній депутат Держдуми від "Единой России" і оперна співачка Марія Максакова.

Сказати, що ця новина стала інформаційною бомбою – не сказати нічого. У Росії Вороненкова відразу оголосили спочатку в державний, а потім у міжнародний розшук. Днями Басманний суд Москви засудив його до заочного арешту за звинуваченням у шахрайстві з розкраданням будівлі вартістю 127 млн руб. (близько 58 млн грн). Ім'я Вороненкова не сходить ні з телеекранів "кисельов-ТБ", ні з перших шпальт російських ЗМІ. "Зрадник" – це, мабуть, найбільш м'яке, що звучить сьогодні в російському телевізорі на адресу колишнього депутата-комуніста.

В Україні поява Вороненкова зумовила не менш бурхливу реакцію. Активісти вимагали пояснень від влади, на якій підставі вона під час війни з Росією дала громадянство представнику країни-агресора, політику з такою біографією. Біографія у Вороненкова і справді неоднозначна: закінчив Ленінградське суворовське військове училище і Військовий університет Міністерства оборони РФ, за освітою юрист, працював у військовій прокуратурі та Федеральній службі з контролю за обігом наркотиків. У 2011 році став депутатом Держдуми VI скликання та членом комітету з безпеки і протидії корупції. Парламентські вибори 2016 року програв.

Були серйозні побоювання, що мене в багажнику вивезуть з України в Росію, а значить, я б ніколи не зміг довести, що це викрадення

– У жовтні 2016 року ви перебралися з Москви в Київ, отримали українське громадянство, сиділи тихо, ніде не світилися і раптом, через п'ять місяців, почали активно роздавати інтерв'ю. Чому?

– Усе почалося з виступу генпрокурора України, у якому він сказав, що я дав свідчення у справі про держзраду Януковича.

– Юрій Луценко не називав вашого імені, лише сказав про "двох депутатів Держдуми РФ, які дали свідчення у справі Януковича". Про те, що це ви і Ілля Пономарьов, стало відомо пізніше.

– Після заяви генпрокурора нескладно вирахувати, хто ці два депутати Держдуми. Тим більше, що спецслужби РФ контролювали кожен мій крок, мій виїзд із Росії взагалі був у режимі спецзаходу. Я працював в органах, володію навичками, розумію, як це робиться. Поки я сидів тихо, російські спецслужби мовчали, але я вирішив з'явитися публічно.

– Навіщо?

– Були серйозні побоювання, що мене в багажнику вивезуть з України і доставлять в Росію, а значить, я б ніколи не зміг довести, що це викрадення. Такі прецеденти вже були. Тому після слів генпрокурора я виступив із програмною заявою на сайті "Цензор.НЕТ" і оголосив, що став громадянином України.

– Тобто публічність вам принципово важлива як елемент безпеки?

– Безумовно. У цьому випадку християнська анонімність доброчесності нашкодила б усім. Думаю, що на процесі потрібен живий свідок Вороненков.

У жовтні 2016-го Вороненков перебрався до Києва, а через два місяці, у грудні, отримав український паспорт. Фото: censor.net.ua

– Узгоджували з Луценком своє рішення дати перше інтерв'ю після переїзду в Україну?

– Звичайно.

– І Юрій Віталійович не випадково заговорив про показання саме російських депутатів?

– Не випадково. Це дуже серйозні речі, щоб діяти емоційно. Нічого випадкового не було і не могло бути. В умовах постійного нехтування Російською Федерацією норм міжнародного права генеральному прокурору України дійсно непросто.

– В Україні багато російських агентів і продажних чиновників, особливо у правоохоронних структурах. Звідки впевненість, що не сьорбнете кремлівського чаю з полонієм, як колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко, який втік у Лондон?

– (Сміється). Ви якась кровожерлива! На Землі 100% смертність, і всі ми рано чи пізно помремо. Важливо те, як і навіщо ми жили. Іноді "як" важливіше, ніж "скільки". Навіщо жити в постійному страху? Процитую один відомий фільм: "А це допоможе?".

– Ну ви ж озираєтеся по боках, переходячи дорогу, а не покладаєтеся виключно на долю.

– Хочете запитати, чи є у мене гарантії власної безпеки? Ні, їх ні в кого немає. Сидів зі мною в комітеті Держдуми Луговий – покидьок, який бігав по всьому Лондону за своїм другом Литвиненком і хлюпнув у його чашку полонію вартістю 30 мільйонів євро. Зараз Лугового охороняє та ж шоста служба Управління власної безпеки ФСБ, яка фальсифікує проти мене кримінальну справу.

У Росії люблять повторювати таку сугестію (психічне навіювання. – "ГОРДОН"): "Брехня задля спасіння". Як я зрозумів, тут очевидна ментальна деградація, тепер уже і вбивство на благо. Росія – держава, яка так знищує людей. Що ж тепер, жити з постійним страхом?

До війни майже кожен другий у СБУ був агентом ФСБ. З Росією буквально узгоджували всі призначення

– Ви не кокетуєте, стверджуючи, що нічого не боїтеся, чи просто не хочете відповідати?

– Я справді про це не думаю. Я бував у місцях бойових дій, відповідав за 120 осіб. І у мене не було жодної втрати. Є кваліфікація, безумовно. Бойовий статут сухопутних військ написаний, можна сказати, кров'ю. Але є і доля, яку не перехитрити.

– У вас же сім'я. За дітей не страшно?

– Розумію, що в Росії система хотіла б мене знищити, зробити мені боляче, щоб я не міг дихати. Загалом, це безпринципове збіговисько бандитів, в особі Управління власної безпеки ФСБ, але думаю, що і вони не мають санкцій, щоб розправлятися з моїми дітьми і дружиною для помсти за мій вчинок.

– Як конкретно ви покинули Росію: сіли в літак у перуці, з наклеєними вусами і з чужим паспортом?

– (Сміється). Ні, ну що ви! Я ні від кого не ховаюся. Відкритість і публічність – головна запорука моєї безпеки.