Уперше після закінчення холодної війни німці побачили в Росії джерело нестабільності і загрозу для європейської безпеки – Центр Карнегі
Раніше Німеччина і Франція розглядали Росію як свого головного партнера, а тепер ситуація кардинально змінилася. Глава відділу досліджень Східної Європи та Євразії при Німецькому інституті міжнародних відносин і безпеки (SWP) Сабіна Фішер у статті на Carnegie.ru пише, чому ідеї стратегічного партнерства з Москвою втратили актуальність і що заважає Росії повернутися до традиційного двостороннього формату відносин із Німеччиною і Францією.
Головну роль у відносинах Євросоюзу з Росією традиційно відіграють Німеччина і Франція. Історично обидві ці країни вважали відносини з Росією важливішими, ніж з іншими пострадянськими державами, і були головними партнерами Москви з ЄС. Росія теж робила ставку на співпрацю насамперед із великими країнами ЄС, нехтуючи європейськими інститутами і дрібнішими державами союзу і нерідко використовуючи розбіжності між ними у своїх цілях. До недавнього часу Берлін і Париж були головними поборниками стратегічного партнерства між Євросоюзом і Росією, а Москва зі свого боку вважала їх найважливішими стратегічними партнерами в Європі.
І в Німеччині, і у Франції були свої причини для особливих відносин із Росією. У Німеччині сприйняття Росії досі багато в чому виводять зі спадщини Другої світової війни. "Нова східна політика" Віллі Брандта стала важливою частиною колективної пам'яті німців, бо свого часу допомогла об'єднати Німеччину і закінчити холодну війну. У посткомуністичний період німці, керуючись цими ідеями, вірили, що "зміни через зближення" (Wandel durch Annäherung) у кінцевому підсумку приведуть до того, що Росія демократизується й інтегрується в європейський політичний лад і систему безпеки, а це зі свого боку позитивно позначиться на інших країнах пострадянського простору.
До того ж тісне партнерство з Росією вважали необхідною умовою для інтеграції країн Центральної та Східної Європи до ЄС і НАТО – ще одного важливого завдання німецької зовнішньої політики 1990-х і початку 2000-х. Політичні відносини між Німеччиною і Росією спиралися на все більшу економічну взаємозалежність. Німеччина ще в радянські часи була найбільшим торговим партнером Москви на Заході, і цей стан справ зберігається і сьогодні, незважаючи на взаємні санкції. Німеччина, як і раніше, серйозно залежить від постачань енергоносіїв із Росії.
У франко-російських відносинах картина помітно інша. Франція не відіграє великої ролі в російській зовнішній торгівлі. Якщо Німеччина активно реформує енергетику, то Франція покладається на атомні станції і набагато менше залежить від російських енергоносіїв. З погляду Парижа, політичне партнерство між Францією і Росією розгортається імовірніше на міжнародній арені, де в них чимало спільного: обидві країни – постійні члени Ради Безпеки ООН з ядерною зброєю, обидві вважають себе великими державами, обидві часто висловлюють невдоволення гегемонією Сполучених Штатів. Тому французька еліта і суспільство якоюсь мірою співчувають претензіям, які Москва все частіше висуває у зв'язку з політикою Заходу – особливо США і НАТО – на пострадянському просторі і не тільки.
Однак останніми кількома роками настрої в Німеччині і Франції помітно змінилися. Німці були явно розчаровані дуже скромними результатами медведєвської модернізації та обставинами повернення Володимира Путіна на президентський пост. Події в Україні ще більше посилили ці побоювання: уперше після закінчення холодної війни німці побачили в Росії джерело нестабільності і загрозу для європейської безпеки. І якщо Росію застали зненацька жорсткі кроки Берліна після подій у Криму та на Донбасі, то самі німці були вражені тим, наскільки бурхливо Росія відреагувала на санкції ЄС.
Те, як російські державні ЗМІ та іноземні мовці висвітлювали кризу з біженцями та особливо горезвісну "справу Лізи", дуже погано позначилося на іміджі Росії в Німеччині. У 2014 році дії Москви в Україні сприймали як загрозу для європейської, але не безпосередньо німецької безпеки. Тепер Росію вже бачать як силу, яка загрожує стабільності всередині Німеччини, поширює дезінформацію і розпалює ворожнечу.
Російські спроби вплинути на президентські вибори у США у 2016 році викликали ще серйозніше занепокоєння. А у вересні 2017 року, перед виборами в Бундестаг, німці стривожено стежили за роботою російських ЗМІ за контактами російських політиків із керівництвом крайньої правої партії "Альтернатива для Німеччини". У підсумку у російсько-німецьких відносинах майже не залишилося довіри.
Париж загалом підтримав політику Берліна на російсько-українському напрямі. Але через внутрішні проблеми і слабке президентство Франсуа Олланда Париж не зміг відіграти серйозну роль у врегулюванні. У Франції, на відміну від Німеччини, громадська думка сприйняла російське втручання в Україні не настільки критично. Важливі політичні сили – Республіканська партія на чолі з кандидатом у президенти Франсуа Фійоном і ультраправий Національний фронт Марін Ле Пен – жорстко розкритикували європейські санкції і закликали якомога швидше нормалізувати відносини з Росією.
Після початку російської військової операції в Сирії у вересні 2015 року і у Франції, і в Німеччині зрозуміли, що тепер проблему біженців неможливо розглядати у відриві від відносин із Москвою. Політики, які виступали за нормалізацію відносин із Росією, побачили доказ своєї правоти: роль Росії на Близькому Сході посилилася, Москва стала позиціонувати себе як стабілізаційну силу в регіоні. Але після російсько-сирійських авіанальотів на Алеппо у 2016 році цей ефект зійшов нанівець.
Під час президентської кампанії у Франції Росія відкрито підтримала двох головних суперників Еммануеля Макрона, зокрема надавала фінансову допомогу Національному фронту. Однак після приходу Макрона до влади ситуація значно змінилася. Новий президент, якого не сприймають як представника колишнього істеблішменту, висунув проєвропейський порядок денний, розглядаючи відносини з Росією крізь призму європейського і франко-німецького співробітництва. До Москви Макрон ставиться з великим скептицизмом, враховуючи спроби зламу і саботажу його виборчої кампанії, сліди яких, як вважають, ведуть у Росію.
Можливо, французька громадська думка все ще якоюсь мірою симпатизує російській версії українських подій, але у нового президента і його оточення позиція Москви не викликає ентузіазму. До того ж російські "союзники" у Франції, Республіканська партія і Національний фронт, зазнали на виборах нищівної поразки, від якої ще невідомо коли відновляться, якщо відновляться взагалі.
Внутрішньополітична ситуація і в Німеччині, і у Франції залишається неоднозначною. У програми реформ Макрона, як і раніше, чимало противників, а Меркель зіткнулася із безпрецедентними проблемами під час формування уряду, так що їй ще тільки доведеться відреагувати на проєвропейські ініціативи французького президента. До того ж владі обох країн найближчими роками доведеться рахуватися з правоекстремістськими і популістськими силами, які спекулюють на темі міграції.
Найважливіше тут те, що настрої та настанови, що визначають політику Німеччини і Франції на російському напрямі, останніми кількома роками істотно змінилися. Довіра до Росії різко впала, особливо після спроб Москви втрутитися у виборчий процес. Сьогодні Німеччина і Франція займають швидше скептичну позицію, у дусі "п'яти принципів ЄС щодо побудови відносин із Росією", а ідеї стратегічного партнерства з Москвою відсунуто вбік. У цій ситуації Росія вже не зможе повернутися до традиційного двостороннього формату відносин. І якщо в майбутньому російське керівництво захоче нормалізувати відносини з ЄС та взяти участь у відновленні європейської безпеки, для початку йому доведеться серед іншого визнати практично повне зникнення довіри у відносинах із Німеччиною і Францією.
|
Більше матеріалів на Carnegie.ru: |