Заступник комбата "Свободи" Назаренко: Наші люди на окупованих територіях – практично в рабстві. Без інтернету, на якихось пайках, без можливості виїхати, заїхати, під постійним страхом
Росіянам необхідно було сконцентрувати мільйон – півтора мільйона озброєних, підготовлених військовослужбовців. Тоді, можливо, якийсь шанс на успіх у війні проти України у них був би
– Пане Володимире, я вас вітаю.
– Добрий день.
– Я рада вас бачити. Сьогодні у нас в ефірі Володимир Назаренко. Зараз він перебуває на передовій: на донецькому напрямку, на бахмутському напрямку. Володимир Назаренко – заступник командира 3-го батальйону "Свобода" з артилерії. Крім того, Володимир Назаренко ще й політик в іншому житті – депутат Київради. Народився у Києві, життя сповнене активних дій, комфорту, член партії "Свобода". І ось сьогодні Володимир на фронті – на передовій – у зовсім інших умовах.
Я почну з точки відліку: 24 лютого 2022 року, – але ж ми поговоримо і про початок війни – з 2014 року. Бо воюєте ви саме з 14-го року, з початку. Як і де ви зустріли 24 лютого? І що ви робили? Що ви відчували?
– Я пам’ятаю, я доволі скептично ставився до того, що почнеться війна. Тому що в обов’язковому порядку ми з побратимами – і військовими побратимами, і побратимами по організації – готувалися до найгіршого сценарію, але я навіть у найбільших фантазіях не міг подумати, що дійсно почнеться війна. Тому що мені добре відомо, я спостерігав і брав участь у повномасштабних, повноцінних бойових зіткненнях у 14-му і 15-му році. Я говорю про, напевно, найбільший бій, боєзіткнення, яке було у 15-му році: це дебальцевська битва, – де були задіяні широкі, величезні кількості...
– Котел.
– Так, так. Котлу передували величезні баталії, величезна кількість техніки. На боці окупанта було близько 150 танків. Дуже багато артилерії, дуже багато зосереджено особового складу: біля 15 тис. І я пам’ятаю, як ми тоді доволі ефективно давали здачі, як ми знищували ще без новітніх технологій, таких, як квадрокоптери, БПЛА, – без західної зброї, без тих самих радарів артилерійських тощо. І вже тоді це була війна артилерії – у 14-15-му році, – коли вже була стабілізована певним чином лінія фронту. Тобто тоді в основному брала участь артилерія як засіб вогневого ураження. І я пам’ятаю ту битву.
І перед 24 лютого я не міг собі уявити, як таке може бути, що ворог дійсно піде на повторення, тільки в набагато більших масштабах. Для мене було дуже велике запитання... Тоді ворог ледве-ледве зміг взяти в оточення, не зміг узяти в полон або знищити угруповання, яке було в Дебальцевому, маючи на той момент ту саму армію, яка є зараз. Тобто у них була головна мета: оточити, взяти в полон або знищити угруповання військ у Дебальцевому, яке було біля 3 тис. військовослужбовців. Це 128-ма бригада, це наш: 25-й на той момент – батальйон "Київська Русь", це чернігівські батальйони, Нацгвардія, батальйон, по-моєму, "Свята Марія" – чи щось таке – Міністерства внутрішніх справ... Тобто там були зосереджені 40-й, 42-й батальйони, батальйон Кіровоградської області. І загалом угруповання близько 2,5–3 тис. І ворог, маючи всю повноту своєї армії, тобто необмежену, скажімо так, не зміг у 15-му році виконати цю задачу бойову – оточити. Ми протримали лінію оборони – і потім, коли був наказ – вийшли з оточення регулярною колоною з мінімальними втратами. Тобто після того, як ми опинилися в оточенні з обмеженим ресурсом боєприпасів, із обмеженим ресурсом у паливі – я вже мовчу, там, про воду і елементарні побутові речі... Ми із цього оточення прорвалися у зворотному напрямку і вийшли з мінімальними втратами що героїв-військовослужбовців, що з мінімальними втратами у техніці.
До початку війни я собі не міг уявити, що має статися, щоб ворог після тієї фактично поразки, зіставляючи кількість їхніх сил і кількість наших сил, вирішив повторно спробувати, тільки у набагато більших масштабах. Тобто перевага ворога була 1 до 5. І те, що повідомляли: на кордонах, там, 100 тис., 200 тис., певна кількість танків, колон та інше... Мені було складно уявити, що ворог із тими силами захоче ризикнути нападати на українську армію, яка налічувала, якщо я не помиляюся, 250–300 тис., плюс Нацгвардія, плюс правоохоронні органи, плюс ТрО, плюс просто звичайні українці, які володіють або просто готові воювати. Тобто проти української нації, маючи, там, 100, 200, 300 тис. військовослужбовців на кордоні, вони серйозно думали... Їм як мінімум при нормальному розрахунку необхідно було сконцентрувати десь мільйон – півтора мільйона озброєних, підготовлених військовослужбовців. Тоді, можливо, якийсь шанс у них на успіх був би. І то, якщо говоримо про 24 лютого, то це була б дуже напружена війна, яка, в принципі, і зараз лишається.
Ми розуміємо, що ворог мобілізував, там, 500 тис., у ворога лишається практично необмежений ресурс у живій силі, але на момент 24 лютого я скептично ставився, що ворог дійсно ризикне тією кількістю сил, які він тоді сконцентрував на кордоні. Тому що я вірив остаточно, що це буде поразка для ворога у будь-якому випадку. І, в принципі, воно так і сталося: поразка під Києвом, пізніше Сумська, Чернігівська області, пізніше це вже поразка в інших таких точках. Тобто, в принципі, те, що відбувається.
Тому 24 лютого я зустрів із дружиною, із родиною, подбав про безпеку. І відразу, маючи певні навички, ще з 15-го року як офіцер долучився до... Тоді це була ДФТГ: тероборона, таке добровольче угруповання, добровольчий батальйон – "Свобода". Ми почали боронити Баришівку, Бровари, Кустарицю, Лукаші. Тобто це такий напрямок на Чернігівську область. Бориспільсько-чернігівсько-броварський напрямок. Потім нас як одне з найбільш боєздатних угруповань, коли був потрібен резерв, десь із кінця березня – з 20-го числа березня – перекинули в Ірпінь. Тоді Ірпінь більше ніж наполовину був звільнений, і ми там були великою кількістю батальйону, і фактично єдиним легким батальйоном добровольчим, тобто озброєними автоматами і максимум декількома гранатометами, – долучилися до зачистки і звільнення Ірпеня. І більше того – нарівні зі спецназом... Я пам’ятаю, що коли вже зрозуміли, що ворог тікає з Київської області певним чином, – ми повністю звільнили Ірпінь по межах географічних. Це було десь приблизно 28 березня, 29-те – кінець березня. Ще були боєзіткнення, ще були обстріли від ворога, ми постійно наступали на п’яти, брали в полон коригувальників, розвідників ворога, наносили вогневе ураження...
До речі, я шокований до сих пір: наскільки сильно потяг українського народу до захисту... Коли ми заходили в Ірпінь, ми змінили ліцеїстів – молодих хлопців із військового ліцею. Їм, там, 16–17–18 років. Можливо, хтось знає: в Ірпені є такий – вже можна казати – СПА-клуб "Адмірал". Був. І він дуже сильно постраждав: там багато будівель вщент вигоріло, там було дуже багато обстрілів. От вони якраз воювали на цій лінії: це 10-та лінія і клуб "Адмірал". Один із наших взводів 20-го, там, чи 21 березня замінив оцих от ліцеїстів. Перед цим ліцеїсти відбили декілька атак, знищили декілька БМП-3 ворога. На жаль, у них були втрати, але у тому числі неповнолітні ліцеїсти...
– Тобто хлопці, ще діти. Так?
– Діти. Вони, там, метр п’ятдесят висотою, я бачив, а вони рвали як леви, просто із такими, скляними, очима воювали і захищали нашу Батьківщину. Ну, в принципі, для мене це стало, знаєте, таким показником потягу українського народу від дітей до, там... У добровольчий батальйон долучалися люди 65–70 років, які так само хотіли бути корисними на блокпостах, у боях тощо, які захищали Батьківщину. І наступним кроком, коли ми вже повністю майже звільнили, долучилися, скажімо так, до звільнення Ірпеня... Тоді командував операцією по Ірпеню один із героїв України з Головного управління... І він дав нам доручення першими заходити в Бучу. Це міст – Горенка, зі сторони Пущі-Водиці у Гостомель. Ми зайшли, його взяли під контроль. Там було навіть коротке боєзіткнення: відходили орки і обстріляли з кулемета. Відходили, тікали. Тому що вже всім зрозуміло було, що українська армія просто на п’яти наступає. Вони не забирали навіть своїх згорівших СОБРівців. Ми бачили фотографії. Ми перші туди заходили. І вже після того, як ми взяли під контроль цю заправку ОККО і це перехрестя – це маркети якісь, залізничний міст – і почали далі йти у напрямку Бучі, у напрямку Гостомеля, дали команду – і уже спецпризначенці на Hummer заїхали – і ми їх проводили. От такий момент. І після цього, маючи короткий, там, тиждень, відпочинок, весь добровольчий батальйон долучився до однієї з найбільш героїчних бригад. 4-та бригада Національної гвардії "Рубіж" – це вже така, знаєте, на рівні з бригадами спеціального призначення. В принципі, це і є бригада оперативного призначення. Тобто нарівні з такими бригадами, як "Азов", як десантні бригади, зараз ми от воюємо на одному з найбільш гарячих напрямків – східному.
На Київщині було багато цивільних убитих, розстріляних, які просто обабіч дороги лежали, у лісі, в посадках
– Пане Володимире, ви заходили першими і в Бучу, і в Гостомель, звільняючи їх. Що ви там побачили? Бо ті жахи, які відкрилися усьому світу – що орки робили з мирним українським населенням, – вони просто не вкладаються ні в яку голову. От скажіть, ви як людина, яка на власні очі це бачила і яка брала участь саме у тому, щоб звільняти території від рашистів: що там було?
– На жаль, там було багато цивільних убитих, розстріляних, які просто обабіч дороги десь лежали, на жаль, десь у лісі, десь у посадках... На жаль, дійсно, це ми побачили. Але, знову ж таки, є відповідні служби, більш тилові. Бо я, наприклад, ще з 14-го року як офіцер Збройних сил і Національної гвардії – для мене головне – це змагатися з ворогом. Тобто так, дійсно, ми побачили багато руйнувань, але, на жаль, те, що ми потім побачили у Рубіжному, у Сєвєродонецьку, Лисичанську, Бахмуті у тому числі й інших містах, – на порядок більше руйнувань зараз. Тобто фактично стертий з лиця землі Бахмут, фактично стертий з лиця Сєвєродонецьк, з Попасною те саме...
Тобто зараз, коли ми інколи заїжджаємо і бачимо Бучу і Гостомель, то вже там 90% відбудовано або відбудовується. У порівнянні з тим, як знищуються зараз міста Донецької області, то, на жаль, Буча – це ще так, не найгірший варіант, що зробила російська армія і окупанти. Те, що вони роблять із Донбасом, із українськими землями, із Луганськом, – це ще більші жахіття.
Тому, в принципі, для мене тоді, в кінці березня і на початку квітня, Ірпінь і Буча були шоком. Я міг порівнювати з інтенсивністю боїв, як було в Дебальцевому, як вони там знищували Дебальцеве те саме. Але те, що тут відбувається зараз, на сході, на порядок, якщо не на два-три порядки – у квадраті, напевно, – більше руйнувань роблять. Ну, певним чином успішні наші бої за Ірпінь, за Бучу... Не можна так цинічно казати "тренування". Але те, із чим ми зіткнулися у Рубіжному, Сєвєродонецьку, – це набагато більша інтенсивність, динаміка набагато складніша. І кожен боєць зараз, кожен офіцер 4-ї бригади вчиться кожен день, щоб оволодіти новим озброєнням, технологіями. Тому що із кожним днем це вже більше і більше війна технологій, війна артилерії, війна тактики, хисту. Тому що ворог, на жаль, вчиться протидіяти західному озброєнню. Яким чином? Я, там, не хочу... Але не все так, знаєте, легко, коли дають, там, ракети, артилерію – вона наче сама летить... Ну, не все так. Ворог багато в чому навчається. Тому тут хист, уміння, хитрість, тут мотивація. Це те, що є в українців, і те, що дає нам змогу долати тактику ворога.
Тактика ворога – це така, знаєте, кадрова, заїжджена, зарегульована армійщина, уставщина маршова. Вони ж тих мобілізованих, яких знайшли, 500 тис., і в кінці літа й на початку осені мобілізували, – вони ж їх учили в першу чергу марширувати. Це як елемент дисципліни. Вони там пили оковиту ледве не щотижня. Невідомо чого навчали, але для них головне – це масовість, масовість і масовість. Чим більше цих вань, яких вони мобілізували, тим, вони вважають, більше успіху. Артилерію так само вони застосовують. Вони думають, що у них перевага в артилерії, перевага у боєприпасах, і вони накривають усе квадратами, тобто масовістю: пакетами "Градів"... І вони намагаються цим узяти.
Усе ж таки українська армія, сили оборони української армії намагаються, навпаки, точністю, хитрістю, вмінням, маневром, динамікою. І ці дві, знаєте, махіни стикнулися. І, на жаль, у ворога ще запас потужності дуже великий. Для мене залишається зараз, згадуючи те, що було рік назад, як почалася війна, – для мене залишається дуже-дуже великою загадкою, скільки вони ще можуть мобілізувати. Для того, щоб зупинити спроби ворога просуватися, і для того, щоб звільняти українські села, міста, українських громадян, які фактично в рабстві... Вони фактично у рабстві, тобто без інтернету, на якихось пайках, без можливості виїхати, заїхати, без можливості пересуватися, під постійним острахом – українці, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Нам треба, по-перше, навчитися знищувати ворога швидше, більше, ніж вони можуть мобілізувати: оцих от ваньок. І знищувати їх швидше і більше, ніж вони їх поставляють, приганяють на фронт. Тобто такі два критерії. Тому що у них техніки на складах глибокого зберігання, списаної техніки, на жаль, дуже багато. Закінчуються, там, одні танки... Вони, напевно, будуть скоро відправляти Т-34, вони скоро будуть використовувати – та, в принципі, й використовують – деякі одиниці техніки Другої світової війни. Але, на жаль, це теж стріляє. На жаль, це теж убиває українських героїв.
Тобто недооцінювати ворога не можна. І те, що ми зараз щодня бачимо, – вони просто тупо масовістю, страхом... Тих своїх солдат вони вважають за рабів. Для них солдат дешевший, ніж боєприпас, ніж якась броньована техніка. Просто їх шлють – і ці солдати десь тут... Ну, я не можу сказати "наркомани під чимось"... Вони просто настільки бояться свого командування – що їх розстріляють, якщо не виконають наказ, – що вони йдуть на вірну смерть, на українські кулемети, міномети, на українську техніку, – але все одно йдуть і, на жаль, теж стріляють.
– А скажіть: кого ви бачили у перші дні широкомасштабного вторгнення, і кого ви бачите зараз? Із тих, кого чи вдається взяти в полон, чи із тих, хто здається сам у полон. Ну, з російських окупантів. От хто це? Які вони? І чим вони відрізняються?
– Відрізняється техніка. На початку війни у них було набагато більше новітньої техніки. Вони діяли якось більш професійно, злагодженіше. Тобто відчувалося. Зараз те, що ми бачимо: у приціл, я маю на увазі, квадрокоптера, коли побратими виконують завдання, – то це просто... Так само зарегульовано, задисципліновано, але чітко все, як у книжці написано, вони роблять. Тобто наче якісь роботи, які не розуміють, що вони зараз помруть, ми їх убиваємо, вони, там, розбігаються, десь тікають, а нові групи пробують просуватися, пробують щось, там, робити...
Тобто для мене таке враження, що ці солдати самі розуміють, що вони одноразові, вони мало цінують своє життя. От дійсно. Вони мобілізовують із якихось сіл, якихось глибинок, явно не зі столиці, явно не з Московії, де є доступ до інтернету, а просто мобілізовують якихось людей... Про москалів не можна казати, що вони люди. Просто якихось другого-третього сорту, які самі розуміють, що "пощастить вижити – пощастить, не пощастить – не виживу". От у них така, мені здається, філософія, ставлення. Тобто вони просто роблять те, що їм наказують. На жаль. Тому що із цим дуже складно боротися, коли стільки багато цих мобілізованих ваньок, яких, знову ж таки, привчили до цієї дисципліни.
– Тобто найбільша проблема, по-вашому, – це саме їхня жива сила? Тобто навіть не техніка їхня, а от саме кількість цих окупантів.
– По-перше, кількість. Дійсно кількість. І, по-друге, масовість артилерії, яку вони використовують, тобто боєприпасів. Я не кажу про точність – я кажу про кількість боєприпасів, якою вони володіють, і кількість стволів. Тобто – так, треба знищувати. Це постійно робиться. І плюс у тому, що вони постійно намагаються адаптуватися, боротися. Ну, вже не хочу розкривати, де вони мають успіх, а де не мають успіху, але намагаються протидіяти західному озброєнню. Тобто десь щось пролазить, якісь технології, якісь шпигуни все ж таки щось дізнаються – і якусь нову тактику саме у технологіях використовують.
Тому це у першу чергу війна не стільки людського ресурсу, як технологій. Тобто якщо ми як країна, яка трошки менша, має менше населення, – ми маємо виграти тільки хистом, технологіями, навичками, хитрістю, вмінням, тактикою, ідеєю і характером. От це ми намагаємося робити, і вони намагаються протидіяти тим сильним сторонам, які у нас є.
– Пане Володимире, а який настрій зараз у хлопців, у дівчат наших на передовій, на донецькому, на бахмутському напрямку, де ви перебуваєте? Що говорять, про що думають? І ваша оцінка: а коли ми звільнимо усі наші території? Про перемогу остаточну ми ще поговоримо. А зараз от питаю: коли звільнимо усі наші території?
– Ну, кожен на своєму місці знає те, що йому потрібно знати. Тобто коли і де цей населений пункт – Ненацьк – ніхто не знає, і коли ми зайдемо у цей Ненацьк. Але кожен прагне якомога швидше звільнити усі території, закінчити війну – і повернутися до мирного життя. Бажано влітку ще поїхати в Крим на море.
– До Криму нашого.
– Так, так. Тобто як би ніхто не хоче розтягувати. Усі прекрасно розуміють, що треба звільняти якомога швидше наші території, закінчувати перемогою цю війну. Знаєте, тут дуже мало хлопців, які аналізують, у яких є час аналізувати. Тут основна задача – монотонний бій, монотонна війна. Жахливі побутові умови. Взимку це взагалі були просто...
На легкі контузії майже ніхто не зважає. Ну, поспав, там, випив якусь пігулку від контузії – і далі виконувати задачі
– От я хочу вас спитати. Це дуже важливо. Для людей, які не розуміють, що це, які не стикалися, які просто з екрана спостерігають за війною, дуже важливо зрозуміти, із чим кожну секунду, крім того, що ворог – ось він, і вбити можуть кожну секунду, ще й просто з точки зору побуту, із якими умовами стикаються наші воїни. Розкажіть, будь ласка.
– Ну, давайте говорити чесно, що умови дуже пекельні. Тому що якщо говорити про сам нуль, про лінію боєзіткнення, про окопи, то неможливо зігрітися, неможливо просушитися, коли дощ іде або затоплює. На Донбасі мінлива погода, особливо взимку. Вдень може бути трошечки плюсова, все тане, а вночі морози. Це є жахливі умови, тому що ні зігрітися, ні можливості помінятися. Тобто це не так, як охоронець в АТБ, грубо кажучи, відсидів зміну 12 годин із рацією, перевіряв, щоб ніхто не виніс у кармані пляшку, – і пішов додому спати у тепле ліжко. Тут, на жаль, такого жодного солдата немає. Проблема з логістикою, проблема з тим, як добиратися, проблема пересуватися... Адже у ворога, на жаль, теж є і квадрокоптери, і БПЛА, і постійні обстріли з артилерії. Кожне пересування – це ризик потрапити під шальну міну, під шальний снаряд, під шальну кулю, під шальний осколок – будь-що. Тобто кожне пересування кожен раз – це ризик, ризик і ризик: ризик випадковості у першу чергу. І зрозуміло, що п’ятизіркові – та будь-які – умови на лінії зіткнення неможливо створити. Тому треба просто зціпити зуби і терпіти. Війна – це і є, в принципі, більше ніж наполовину боротьба з жахливими побутовими умовами.
– Ну ось мені Петро Кузик розповідав про те, що і він з кількома контузіями продовжує бути на передовій, і його солдати, його побратими також із пораненнями – і навіть діставши дуже значні поранення – максимально намагаються хоч трошки відновитися і знову повернутися на передову. Тобто просто на силі характеру, на силі волі.
– Дійсно, дійсно, командир батальйону "Свобода" неодноразово у боях... Я поруч із ним перебував у тих боях, де просто під шаленим обстрілом отримували контузії, напевно, усі, хто там був. Але контузія – це просто... Коли вже розумієш, що валишся із ніг, – просто полежати, поспати – і далі виконувати задачі. Тому що якщо вибуваєш, особливо у керуванні, на когось іншого лягає. І це прогалина, це ризик. Не так багато можливостей... У нас немає таких резервів, щоб хтось отримав поранення – і відразу хтось новий приїхав. "Приїхав"... Тобто немає можливості приїхати. Прийшов, добрався. Це координація, це дуже така, велика, машина. Тому треба багато що терпіти: у тому числі й жахливі обстріли. На контузії, в принципі, легкі майже ніхто не зважає. Ну, поспав, там, випив якусь пігулку від контузії – і далі виконувати задачі. Немає можливості проявити слабину. І це є монотонне виконання задачі. Тобто я, наприклад, із вами зараз спілкуюся – і забув, який сьогодні день тижня. Тому що це монотонне виконання задач. Вихідний, не вихідний – тут такого немає. Тут навіть дні не розділяєш.
– День бабака.
– Дійсно, дійсно. Єдине що – надворі погода гарна, не зима. Це вже набагато краще, тому що просто у тому ж самому окопі хлопцям, які зараз на нулі, вже не так погано, як взимку, коли намокли, а вночі мороз. Не треба буржуйку запалювати. Це вже набагато... День від дня відрізняється тільки погодою, а на дату ніхто не дивиться. Це монотонне виконання задач. Від солдата в окопі до танкіста, артилериста, до розвідника, до оператора БПЛА. Тобто кожен солдат, кожен офіцер сил оборони виконує свою задачу 24/7.
– Як мені Єгор Фірсов – ваш побратим, колега – розказував нещодавно про те, що на війні таке враження, що це один-єдиний, великий, нескінченний день. Один день війни, який просто зациклено іде, іде, іде...
– Так, так, це монотонне виконання задач. Це задача знищити ворога. Я не можу порівнювати із комп’ютерною грою, але приблизно нагадує, коли входять підлітки в азарт, коли грають у той самий "Контр Страйк" чи якусь іншу гру, вони ніяк не можуть відірватися. Ігрова залежність. Вони теж не слідкують, скільки годин вони вже за цим комп’ютером сидять. Єдине що – відволікаються на побутові якісь потреби: поїсти, поспати тощо. Приблизно так само не можна прослідкувати, як міняється день на день. Тобто так само дуже велика динаміка і дуже багато задач по знищенню ворога.
– Пане Володимире, скажіть: а от якщо брати такі, найяскравіші, історії наших хлопців чи дівчат, які ви знаєте, які були поруч із вами, про що можна зараз розказувати, про що б ви розказали?
– Дуже багато насправді історій. Від того, як... Ну, я вже про цих кадетів розказував. Пам’ятаю, як героїчно тримали... Мав змогу спілкуватися із хлопцями із кропивницького батальйону територіальної оборони. Вони були прикріплені до однієї з бригад. Це були колись демобілізовані бійці 3-го полку спецназу, які дуже добре себе проявили. Дуже добре про бійців 81-ї бригади, які з нами пліч-о-пліч у Рубіжному відбивали атаки. Це героїзм щоденний солдата. Тобто якщо вже так, відверто, казати, це героїзм солдатів, які просто у бетон вгризаються, вгризаються в землю і, незважаючи на обстріли, відбивають щодня, щогодини атаки, а бувають, на жаль, і такі, що, там, одна чи дві міни прилетіли – і вже починають казати: "Нас контузило. Відведіть нас. Ми ТрО, ми готувалися до блокпостів..." Насправді кожен чоловік має вміти тримати оборону, захищати свою державу.
Насправді героїзм кожного солдата, який, попри обстріли, попри страх... Мені було страшно неодноразово. Коли сидиш, там, у якомусь навіть не бліндажі, навіть не погребі, навіть не підвалі, а просто якийсь а-ля гараж, дуже поруч падає артилерія, і треба далі бути на раціях, керувати, там, комунікувати, розподіляти, виконувати. Коли тільки скінчився бій, треба пересуватися, перебігати, щось кудись піднести, підбігти.
Дуже великі герої, незважаючи на обстріли, хлопці, які займаються евакуацією поранених. Тобто хтось отримав поранення під обстрілами, обстріл не закінчився, а треба вже їхати, треба вже висуватися і виносити поранених. Тобто не навпаки: закопуватися і шукати якийсь окопчик, ямку, нірку, – а навпаки, треба бігти евакуйовувати поранених. Оце теж герої: хлопці, які ризикують своїм життям заради побратима, щоб йому надати допомогу, евакуювати. Це зв’язківці, зокрема, які ту саму рацію підносять. Боєприпаси підносити – так само. Тобто незважаючи на бій, усе це виконувати. І певний для мене контраст... Стикаюся я, особливо коли повертаємося на короткий відпочинок у Київ, деякі кажуть: "Ой, війна нас не готувала". Деякі підрозділи тут... Я повторююся: якась, там, ТрО, яка хотіла на блокпостах стояти, каже: "Нас не готували до передка", – тощо. Я спілкувався з деякими з таких і кажу: "А чого ваше життя важливіше, ніж чиєсь? Чому ви вважаєте, що ви не готові воювати?" Давайте відверто казати: боїмося. Страх – це нормально. Кожен боїться. Тут немає безстрашних. Якщо безстрашні є, то це просто перевтомлений, переконтужений боєць, якого треба вже у примусовому порядку відправляти на лікування. Тому що він уже не бачить мети свого життя. Кожен боїться, але хтось може побороти цей страх, хтось не може, але теж продовжує виконувати задачі. А ті, хто кажуть, що "ми не готувалися"... Нема в Україні, немає у світі жодної людини, яка була, там, народжена... Спецпризначенець будь-яких спецпідрозділів... На жаль, артилерія ворога накриває хаотичними обстрілами, обстрілами по квадратах. На жаль, шальна міна може полетіти у кожного. І рівень підготовки, рівень обвісів, тактикульності не впливає на захист від ворожого снаряду. Так, спецпідрозділи створені для того, щоб максимально непомітно виконувати спеціальні задачі у стрілкових боєзіткненнях. Да, це їхні навички і підготовка. Але так само є шальна куля.
Коли казати про лінійне боєзіткнення, лінійний фронт, де більше ніж половина боєзіткнень – це артилерійські дуелі, це обстріли мінометів, артилерії, то немає різниці між спецпризначенцем в окопі і хлопцем, який, там, два місяці навчався на полігоні і ніколи не тримав у руках автомат, а його навчили стріляти, підготували. Так само він виконує задачі. Вони так само в окопі перебувають. І в цей окоп може прилетіти, навіть якщо вони вдвох там: спецпризначенець і новомобілізований, новий доброволець, скажімо так. Це все ймовірність, випадок, хаотичність.
– Пане Володимире, я хочу ще у вас спитати про злочини росіян проти мирного українського населення. Ваші побратими розповідали мені, що коли вони заходили до Бучі, просто були місця, де рашисти катували мирних українців: жінок, дітей, літніх людей. І просто були місця, де земля і вже "холодець" із крові української там стоїть, тому що вона вже перестала просто туди проходити: така кількість там була загиблих, закатованих українців. Я просто боюся собі навіть уявити масштаби, які ми і весь світ побачимо, коли Україна звільнить Маріуполь... Бо там, за різними оцінками, кажуть про те, що, може, і 100 тис. мирного українського населення було загублено росіянами. Коли звільнять усі інші наші території, включно із Кримом, Донбасом, скажіть: що ви бачите і як ви оцінюєте, що ми можемо побачити? Яку картину?
– Чесно кажучи, це на емоційному рівні доволі тяжко, але повторюю: те, що я пам’ятаю з Бучі, з Ірпеня, Гостомеля... Була задача, і її треба було виконувати. Тому що солдат – він солдат, він має у першу чергу воювати з ворогом. Доволі часто у мене питають: "А як мирне населення? Що воно? Як воно? Чому хтось не виїжджає?" Давайте відверто казати: є 5–10% на сході у містах так званих "ждунів", які чекають. Про них давайте відверто казати: "ждуни".
– Так.
– Але більшість евакуюється. І ті, хто евакуюються, – вони однозначно українці у серці, у розумі українці, в душі. Тому що вони виїжджають на територію України, вони сподіваються на державу, вони вірять державі, вони вірять західному світу. Давайте відверто казати: багато країн Європи і західного світу прийняли українських біженців. І я їх розумію. Тобто це свідомий вибір: не чекати оркостану, не чекати цю орду, Мордовію, а виїжджати і рятувати свою сім’ю від цієї навали.
Чесно кажучи, у будь-якому випадку на безпосередній лінії зіткнення мирне населення – воно трошечки заважає виконувати у класичному розумінні задачі армії. Тому що у першу чергу ми розуміємо, що це ризик. І не хотілося б нікого наражати на ризик. Воно ж не видно, хто це йде: у формі чи не у формі людина. І ворог може так само завдавати удару. Я вже інші моменти не хочу казати. У будь-якому випадку це певні незручності, певний ризик. Тому обов’язковість евакуації, я вважаю, потрібна.
По-друге, ми прекрасно розуміємо, що коли ворог робить зачистку, де, на жаль, він просувається... Зокрема ми бачимо кадри: на що перетворили Попасну, на що перетворили Рубіжне, Сєвєродонецьк... Вони просто вбивають людей. І певним чином... Я не виправдовую жоден злочин військовий, але коли будь-яка зачистка, будь-який наступ, будь-який рух – це можливість... Немає часу зупинятися, роздивлятися, коли бачиш, що хтось рухається. Ну, я маю на увазі, з точки зору дій ворога. Не виправдовую жодним чином, але він спочатку відкриває вогонь, а потім дивиться. Задача кожного солдата – у першу чергу відкрити вогонь, перш ніж по тобі відкриють вогонь. Тому, на жаль, ці факти: коли мирне населення вбивають – вони є. Мирне населення дуже страждає від руйнувань по містах, ударів по мирних містах, таких, як Бахмут. Усе, що на лінії розмежування і від лінії розмежування 20–30 кілометрів плюс, – усе це під великою загрозою по тій причині, що... Питання у відсотку тієї загрози. Тому що ракети падають, на жаль, і в Києві. На жаль, постраждалі у Києві так само є: від нещодавніх у тому числі ударів. Просто питання у тому, що набагато більше російських снарядів падає тут, на Донбасі. Це відсоток ризику.
– Я тут кажу в першу чергу навіть не про воєнні дії, а про те, що ворог – орки – вони отримують задоволення від тортур. Тобто не просто вбивають чи снарядами, а мирне населення українське беруть, щоб катувати, свідомо, я ж кажу, отримуючи насолоду від цього. Тобто знаючи, що це вже мирне населення або що це дитина, або що це жінка і так далі. Тобто суди усі – міжнародні і божі – вони із цим розберуться, я просто сумнівів не маю... Знаєте, я хочу вас ще ось про що спитати. Події у Бєлгороді. Скажіть, будь ласка: це вже у Росії громадянська війна нарешті починається? Я так розумію, що вже є і там нарешті ті, хто розуміють, що воєнний злочинець Путін і уся його команда, усі, хто його підтримує, – вже потрібно щось якось із ними робити. Тобто про що ці події у Бєлгороді нам кажуть?
– Коли знищують окупантів, російських військових злочинців... Я позитивно зустрів ці новини. Казати якісь ствердні речі, знаходячись на Донбасі і читаючи ці новини... В принципі, як і всі українці, я цю інформацію отримав із новин. Тобто немає ніяких спеціальних темників закритих для солдатів, для армії, для сил оборони, де якусь правду розказують. Кожен на своєму місці має знати виключно те, що йому потрібно знати по виконанню його задач. Тобто це, грубо кажучи, і є проявом дисциплінованої армії, а не як на базарі, знаєте, армія анархістів. Це по-перше. Про ці події я так само почув і дізнався із новин. Чи вітаю? Звісно, будь-яка боротьба проти режиму окупантів, проти режиму імперіалістів вітається усіма, всіма, всіма. Які це наслідки буде мати? Для мене зрозуміло, що головна мета – це зупинити військовий імперіалістичний їхній механізм, мобілізацію нових, зомбування населення, поставки нових цих ваньок на полігони і з полігонів сюди. Оцей механізм треба ламати. Як він буде поламаний, чи там опанує над кимось здоровий розум, здоровий глузд – загадка. Не вірю у здатність російського суспільства до чогось. Я боюсь просто, що це може вилитися у довготривалу війну. І зупинити цю війну можна буде, лише коли буде заарештована ця... Грубо кажучи, коли сили оборони оточать Кремль і усіх військових злочинців арештують, піддадуть міжнародному трибуналу, і буде проведена дерашизація московської імперії. І коли будуть звільнені окуповані московською імперією народи. Це буде фінальна точка у цій 300-літній війні.
За 8 чи 10 тис. кілометрів від Москви не може бути етнічних росіян. Це окуповані землі
– Ви думаєте, що українська армія може таки увійти в Кремль і зробити це?
– Ну, я не хочу голосних таких заголовків, але я вважаю, що українська армія має виконати будь-які задачі, щоб захистити українське мирне населення. Навіть якщо ми звільнимо усі наші території, але ворог буде продовжувати спроби ракетних обстрілів, артилерійських обстрілів, спроби рейдів, якихось броньованих, танкових атак... Я не хочу, наприклад, щоб мої вже діти ще років 40–50 стояли і охороняли кордон, як стіну, тому що за поребриком живе неадекватна імперія. Чесно: я собі це слабо уявляю. Набагато краще, простіше і правильніше з точки зору цивілізації, в принципі, безпеки світу – це зробити так, щоб...
– Денацифікація Росії, деімперіалізація, денуклеаризація і демілітаризація.
– Так. І звільнення окупованих народів. Тому що рано чи пізно кожен народ має право на самоідентифікацію, на незалежність.
– О! А ну, давайте перерахуємо зараз ці народи.
– Та доволі складно казати... Ну Чечня – Республіка Ічкерія, якщо я не помиляюся, – кавказькі республіки, республіки Сибіру, республіки, там... Давайте навіть починати з тих частин, які окупант окупував протягом 30-ти років з моменту розвалу Радянського Союзу. Це і Калінінград – Кьонігсберг – має бути звільнений, це і окуповані частини балтійських країн, це і окуповані частини Фінляндії, це і..
– Абхазія.
– Окуповані частини Білорусі, Грузії, Чечні, Уралу, Кавказу, Кубань, Курськ, Брянськ.... Це теж, там, не є "исконно русские земли". Це теж окуповані Мордовією і ордою землі. Це Сибір, це Курили, це Далекий Схід. За 8 чи 10 тис. кілометрів від Москви не може бути етнічних росіян. Не може бути. Це окуповані землі.
– Пане Володимире, я останнє запитання вам поставлю. Яка у вас є мрія на одразу після перемоги? От що ви зробите?
– На море. І пожити зі своєю коханою дружиною, з батьками. У мене багато побратимів, знаючи, що я був депутатом Київради, а до цього знову воював, питають, чи я буду повертатися у політику чи, там, щось інше. У мене мрія – просто спокійно, знаєте... Моя боротьба почалася у 12-му році, коли я був студентом архітектурного факультету. Це перед виборами у 12-му році. І до мене в університет приїхав уже злочинець [тодішній міністр освіти і науки України Дмитро] Табачник. Він приїхав до мене в університет, де я навчався. А я тоді вже розумів, що це агент впливу країни-окупанта. Він уже відверто себе проявив як гауляйтер чи чиновник окупаційної адміністрації. Тоді я його закидав сніжками. Причому так, добряче.
– Та ви що!
– Так. Табачника закидали сніжками. Це був 12-й рік. От приблизно із цього моменту почалася моя боротьба проти спроб окупантів інтегруватися. І тоді я розумів, що треба за будь-яку ціну зробити так, щоб Україна не перетворилася на другий анклав чи сателіта Росії, як, на жаль, Білорусь. Білорусь так само буде звільнена.
– Звільнена, так.
– Ми, українці, змогли це не допустити тому режиму. Для мене тоді як для студента, тому що я хотів жити у цивілізованому світі, у сильній, незалежній країні, де ми будемо самі творцями своєї долі, де жоден беркутівець, чи ставленик, чи генерал-губернатор, як зараз Лукашенко... Не буде беззаконня, незрозумілих правил. Йому щось взбреде в голову, цьому вусатому таракану, – він випустить якийсь закон про заборону інтернету. Ну я не хочу. Я хочу мати право обирати, впливати на владу, мати свободи і жити за цивілізованими правилами. Як архітектор будувати, будувати, а не бачити, як руйнуються українські міста: старовинні, зокрема, українські міста.
– Пане Володимире, я вам дуже дякую.
– Дякую.
– Бережіть себе, бережіть Україну. І слава Україні.
– Героям слава.