Їй не дали вирости. Одного цього горя – на всю країну

Дівчинка була обдарованою й життєрадісною. Мала здібності в англійській мові й спорті...

Неначе це важливо – знати, якою вона була. Загинула дитина. Одного цього горя – на всю країну.

Їй було 12 років.

Насправді це важливо знати про кожного.

Ця дівчинка могла б вирости й стати відомою спортсменкою, ми б знали про неї, її фото прикрашали б дайджести спортивних видань. Вона могла б стати чудовою перекладачкою, і років за 10–20 на черговій "Книжковій країні" вона б підписувала автографи, до неї стояла б черга.

Цього вже ніколи не буде. Їй не дали вирости.

Це важливо знати про кожного. Якими вони були. Що любили. Дорослі й діти. Хто їх любив? Про що вони мріяли?

Це так важливо знати про тих, кому не дали дожити, дорости.

Це так важливо.

Ще я дуже хочу величезну стіну. На кілометри стіну. Де будуть висіти їхні портрети, і кілька рядків про кожного. Блок тексту про кожного. Ким був, ким хотів стати.

Якщо в нас немає стіни – а це будуть кілометри – тоді нехай це буде лабіринт, зведений зі стін. Лабіринт на кілометри.

І через цей лабіринт час від часу проганяти екскурсії росіян.

Не давати води, їжі, доки не пройдуть увесь лабіринт. На кілометри стін – такий лабіринт. Нехай бредуть ним і читають, і дивляться на фото.

...і щоб із лабіринту виходу насправді не було.

Жаль, що Женевська конвенція нам цього не дозволить.

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора