Коли Україна припинить сміятися, вона зникне. Тому волонтери тролять військових, а загиблих у нас згадують з усмішкою

Україна сміється.

Коли Україна припинить сміятися, вона зникне.

Ніколи я не бачила стільки мемів в інтернеті, стільки реготу, ніж у перші місяці експансії Росії. Україна сміялася над ворогом.

Ніколи я не бачила стільки реготу в Києві, ніж коли їздила Києвом і поза Києвом у лютому – березні 2022-го. Сміялися блокпости, реготали позиції під Гостомелем, Мощуном, на Житомирській трасі.

...Коли розстрілювали й етапували українську літературу – величезні строки отримували гумористи України. Бо Україні не можна було сміятися. Бо знали вороги – коли Україна припинить сміятися, вона загине. Закінчиться.

Україна не закінчилася.

...Дивіться, он кафешка. Там сидять військові й цивільні у різнобій, і вони регочуть. Що там таке, що відбувається?

А то побратими прощаються із загиблим. То проводжають його в останній шлях, чи то до Вальгалли, чи до Вирію, чи до Чистилища. Ми віримо, що, як би не називалося те місце, – всі там зустрінемося. І, проводжаючи туди, ми зазвичай згадуємо найсмішніші ситуації та історії з життя і боротьби загиблого. Так треба. Бо лише сміючись, ми проведемо, тільки так. Інакше ми не вміємо. Інакше й не треба.

…Ось у мене дві жінки сидять на ганку.

Одна вдова. Чоловік загинув на фронті.

Друга – мати трьох синів, усі на фронті. А ні, не всі. Один повернувся, тяжкий зрив, тримають від суїциду.

Обидві жінки тролять одна одну, всміхаються, часом регочуть.

І я спокійна. Бо вони будуть жити. Все буде, якщо вони всміхаються, тролять одна одну, часом регочуть.

Ці жінки, сповнені горя і сміху, – як моя Україна. Бо коли Україна припинить всміхатися, вона скінчиться. А Україна скінчитися не може. Тому тут посмішка літає над моїм ганком. Незважаючи ні на що.

…Я спостерігаю за своїми.

Військовими, волонтерами. Інші мене не цікавлять. Перепрошую.

Коли скінчаються реготливі смайли, коли довго немає дописів про бу-га-га – я розумію, це все. Діло погано, треба щось робити. А що робити? Та геть нічого, що тут зробиш.

І волонтер виходить у вікно. І гине військовий.

Коли в наших було діло погано – Ендрю подзвонив і попросив щось придумати. І ми придумали. Ми привезли подарунки, іменні, кожному. Вони були смішними і тролячими. Але там, де діло було погано, – раптом розквітали посмішки, і навіть відбувався регіт.

Сьогодні мені було недобре – і мені привезли рукавички. Вони як ведмежі лапки. З кігтями. А ще шапку з оленячими рогами.

І стало мені смішно, і стало так. Я бачу, як буду розсікати по фронту із цими кігтями й цими рогами.

І жодної депресії. Бо де сміх – хіба може отаборитися депресія?

Насправді це так просто – розсміши волонтера. А він потім розсмішить військового. А військовий – волонтера знову. Такий вам реготливий Уроборос. Їжте хвостик свій, не подавіться.

Я спостерігаю за своїми.

Коли вони ще сміються – все гаразд.

Тому що Україна – це про сміх. Регіт. Посмішку. Іронію та самоіронію. Тролінг – себе та інших.

Не буде цього – не буде України.

...Про подарунки, до речі. Мій брат мене тролить. За океани і чужі землі він шле до мене армію.

Йо, брате. Я пойняла, чо ж не пойнять?

Йа Урфін Джус. Ось моя армія.

Така спокійна вдень. І така зомбі-зомбі вночі.

Як наша мертва армія тролів, що подумали-подумали і не пішли поки що до Вальгалли. І ні до Вирію. Не до Чистилища.

Побудуть поки що тут. Тут весело і прикольно.

Господи, це так просто. І це так про Україну, що годі й говорити.

Всміхніться. Просто всміхніться.