-1 Київ
Усім бажаю міцного здоров'я. Цей текст – до плану стійкості…
Те, про що я пишу, не є сенсацією.
Кризу в нашій військовій системі вже ніхто не приховує, тому що вона очевидна. Утім, незважаючи на це, якихось системних змін досі не спостерігається. Так, ми більш-менш тримаємо фронт, але відбувається це не завдяки системі, а скоріше всупереч, за рахунок щоденного героїзму людей і кількості втрачених життів. Довго так бути не може. Тому – ще одна сторінка з воєнного зошиту "Накипіло".
Розумію, що після озвученого можу отримати бойове розпорядження на штурм Авдіївки. Але якщо мовчати, то нічого не зміниться, а міняти треба.
І необхідно, щоб українське суспільство – основне джерело сили нашого війська – розуміло це.
Отже. Настав час (навіть перезрів) подякувати поважним дядькам-генералам з великими зірками, які не керували реальним боєм у сучасній війні, та попрощатися. Якщо війною дронів, а саме так називають цю війну, керують люди, які не розуміють, що це і як воно працює, то їхні незнання коштують нам надто дорого.
Треба відпустити "радянські" кадри й дати ліфт молодим офіцерам-полковникам, які керували підрозділами бригади під вогнем КАБ, бачили втрати не в цифрах, а у прізвищах і позивних своїх воїнів. Якщо ми хочемо перемоги, і щоб вона не була пірровою, саме таким людям треба давати дорогу і призначати на відповідальні посади.
Не вік і не звання, а саме ефективність і участь у реальних бойових діях мають стати головним критерієм кар'єрного росту в ЗСУ.
Треба нівелювати вплив суб'єктивного чинника на кадрові призначення. Не може бути такого, щоб комбриги, які декілька років воюють, мають свіжий досвід успіхів і помилок, через штабні "непорозуміння" відправлялися служити в нікуди, якісь незрозумілі військові структури без реальних повноважень.
Ефективна армія, як і будь-який інститут суспільства, може будуватися тільки на системі стимулів і заохочень. Відсутність соціальних ліфтів, система стосунків за принципом "я – начальник, ти – дурень" позбавляють військових головного чинника ефективної взаємодії – довіри й віри у справедливість. Не має бути так, щоб військовий починав службу молодшим лейтенантом на посаді командира роти, роками успішно виконував бойові завдання під Авдіївкою й Бахмутом – та досі залишався старшим лейтенантом і командиром роти! За логікою, він має вже бути заступником комбрига або як мінімум комбатом.
Застій перетворює армію на болото. Без стимулів і заохочень вона втрачає динаміку, вибачте за слово, – кураж. А це важливо у війні, яка не схожа на всі інші, яка змінює правила й вимагає не просто підпорядкування, а творчості, постійного новаторства й ризиків.
Далі. Не може бути такого, що тиловики отримують нагороди і звання, а підрозділи, які знищили купу техніки, які у прямому сенсі тримають фронт, за рік не отримали нічого, навіть грамоти.
Фото політика Червоненка з купою різних орденів, яке епатувало мережу, – це наглядний приклад дискредитації, знецінення нагород і неадекватності системи нагороджень…
Насправді люди воюють не за бляшанки на грудях. Реальні воїни їх навіть соромляться. Ми воюємо за справедливість. Але не можна воювати за справедливість, коли ти не бачиш справедливості у власному війську і власній країні. Якщо боєць нищить техніку або здійснює ефективну, з точки зору впливу на бойові дії, інтелектуальну роботу, та ще й на передовій, – він має бути нагороджений!
Якщо ж техніка ворога горить, а цього не помічають, то треба відправляти на лікування тих штабників, у яких проблеми із "зором".
Ще одне: обіцяли фінансову винагороду – виконуйте! Припиніть класти асфальт, робити ремонти, фінансувати фестивалі, будувати корти – робіть те, що обіцяли. Де додаткові 70 тис. грн піхоті на передовій? Де бонуси за знищену техніку?
Ніщо не демотивує більше, ніж невиконання обіцяного. Це і про стимули, і про справедливість, і про довіру.
Далі. Не хочеться цього писати, але війна для багатьох "чиновників" давно перетворилася на бізнес. Кожен, хто сидить на поставках і забезпеченні, тягне "свого" виробника. Тому кошти витрачаються, але до фронту часто доходить, м'яко кажучи, не те, що треба.
Кому що болить – тому я про дрони. Треба дозволити бригадам купувати (або хоча б замовляти) дрони самостійно, виходячи з кошторису Міністерства оборони. Дрон – не снаряд 155-мм калібру, не можна під нього формувати загальні стандарти. Розмір, частоти, камери, двигуни, батарея, плати-ініціації – під кожну ціль свої характеристики. Інколи нам дають виделку, коли задача – їсти борщ, чи змушують різати м'ясо ложкою.
Основна проблема нашої армії – у її радянськості. Нестача людей, дефіцит зброї – це вже похідні. Система взаємостосунків, система керування, ставлення до людей – саме вони визначають ефективність війська. Бо сама собою наявність зброї нічого не вирішує, якщо в людей немає мотивації і стимулів ризикувати життям, застосовуючи її.
Кажуть: яка нація, така й армія. Ця війна показала, що маємо безліч проблем. На сильних не нападають. Тож у складних умовах, але треба мінятися. Отак, на ходу. Якщо хочемо вижити – вибору немає.
Дякую за увагу! Сил і мотивації всім рухатися далі!
Джерело: Єгор Фірсов / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
