-1 Київ
Тема роз'єднання якось дуже активно увійшла в український інформаційний простір.
От багатьох тригерить обкладинка NV, бо на ній не тільки військові. І це несправедливо, на їхню думку, говорити про те, що хтось наближає перемогу, окрім військових.
А інші кажуть, що жити в Україні майбутнього, в ЄС і під парасолькою НАТО будуть недостойні мільйони українців, які виїхали під час війни. Типу нефіг повертатися, ви зрадники.
І це все дуже небезпечно. І це треба зупинити. Бо це руйнує єдність. І це обіцяє нам дуже багато проблем у майбутньому. І поширювати такі тези – новий вид "різних сортів українців" – можуть точно не друзі України.
Після війни і так буде багато психологічних стін між різними українцями. Просто тому, що в людей буде кардинально різний життєвий досвід протягом декількох років. І навіть без штучного розділення. Люди, що жили в тилу в Україні, під час обстрілів і постійних повітряних тривог, будуть просто мати інший досвід, ніж люди, які жили в Європі. Це природно. Просто декілька різних років. І це вже віддалить людей один від одного. Навіть якщо вони свідомо не будуть шукати приводи для протиставлення.
Люди, які відчули на собі всі жахи фронту, будуть мати кардинально різний досвід із будь-якою людиною сучасного світу. Жахливий травматичний досвід.
Різний досвід – різна реакція, різне сприйняття світу.
Коли починалася війна, коли йшов перший рік війни, коли в суспільстві було багато оптимізму і не так багато втоми, домінували інші тези. Тези, що почуття провини є недоречне. Тези, що не потрібно звинувачувати себе в тому, що ти робиш замало. Тези, що ми всі українці, де б ми не були. А зараз усе змінилося. Шалена втома й роздратування – і от ми бачимо зовсім іншу історію. Наративи, які сприяють розділенню. Озлобленню. Нерозумінню.
Чи внесок військових є найбільшим? Звісно. Його не можна порівняти з досвідом і внеском цивільних. Але навіщо знецінювати досвід і почуття, емоції людей, які перебувають у тилу. Чи є в них стрес? Так, звісно. І так, його не можна порівняти зі стресом людини в окопі. Але це не має значення. Бо це знову-таки той самий стрес. І та сама втома. І люди це відчувають. Не можна казати людям: "Ти не втомився насправді, бо комусь важче". Так, комусь важче. Але це не змінює того факту, що люди страждають. І цивільні мають такий самий посттравматичний синдром, як і військові.
Чи маємо ми бажати повернення людей, які зараз поїхали? Так. Ми потребуємо повернення якомога більшої кількості людей. І останнє, що в такому випадку суспільство має робити, – це виставляти претензії до тих, хто поїхав. Спекулюючи на тему справедливості. А це саме спекуляції. Підлі, бо б'ють у відкриту рану суспільства. Дуже підлі. Спекулюючи в першу чергу на втомі військових, які можуть справедливо нарікати на несправедливість цього світу, коли хтось проливає кров в окопах, а хтось у цей час п'є каву в кав'ярні. Але парадокс у тому, що треба, щоб люди в тилу пили каву. Треба, щоб намагалися жити якомога повноцінним життям. Бо це життя економіки. А економіка забезпечує армію. Армію, кількість людей у якій під час будь-якої війни у будь-якій частині світу є, була і буде меншою, ніж людей у тилу. Породжуючи те саме відчуття несправедливості й різний досвід. Але це одночасно й несправедливо, і природно. Із цим треба навчитися жити – суспільству й державі.
Люди, які поїхали, прийняли раціональне рішення. І не можна нікого звинувачувати в тому, що він вирішив жити своє життя подалі від жахів війни. Особливо дико це звучить, коли лунають звинувачення в бік матерів, які вивезли дітей. Коли вони будуть приймати рішення, повертатися їм чи ні, то це також буде раціональне рішення. І як багато хто з них приймуть раціональне рішення повертатися, якщо їх тут будуть зустрічати ненавистю? А деякі люди ще, може, запропонують зняти з них спеціальний податок? За право жити в мирній Україні? Бо вони не наближали перемогу.
Звинувачення в бік українців, що поїхали, так само безглузді, як пропозиції з іншого флангу створити якісь спеціальні умови для тих, хто повернеться. При тому, що повернення цих людей в інтересах усього суспільства. Бо все суспільство відчує на собі проблеми депопуляції, які неминуче прийдуть після війни.
Ніхто не знає, коли і як закінчиться війна. Але в Україні майбутнього буде дуже багато проблем. Навіть враховуючи, що це буде країна на шляху до ЄС, із припливом інвестицій та економічним зростанням. Буде багато популізму. Дуже багато. Буде велика травма, яка буде приводити до багатьох конфліктів. Буде зростання злочинності. Просто тому, що мільйон людей повернеться з фронту, маючи бойовий досвід і певний відсоток цих людей захоче вирішувати таким чином питання й у мирний час. Це все природні наслідки війни. І не треба створювати своїми ж руками додаткові проблеми. Стримувати таким чином людей від повернення додому. Змушувати багатьох задумуватися про еміграцію. Руйнуючи те майбутнє, за яке зараз проливають кров військові.
Нам усім потрібно зупинитися. І видихнути. Зупинити цю жахливу накрутку, яка йде в суспільстві. Бо те, що не зробили росіяни минулої зими, те, чого вони не досягли в перші місяці війни, ми можемо створити собі самі. Власними руками.
Джерело: Sergey Fursa / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
