+21 Київ
Третій день не можу оговтатися. У неділю була за чотири хвилини від смерті. Досі трохи нудить від усвідомлення цього.
Ні, ні, нічого нового, як для харків'янина. Ви ж у курсі, у нас літає й вибухає все, що здатне літати й вибухати. Дрони, ракети, бомби. Кожного дня. Полум'я і чорний дим останнім часом – звичний пейзаж із будь-якого вікна в місті. За область мовчу.
Напевно, у кожного вже є моторошна історія про "я був на тому місці за кілька хвилин до прильоту". Тепер вона є і в мене. Це повинен був бути допис, сповнений любові. Бо вчора в батьків була річниця весілля – 58 років. Я збиралася заїхати до їхнього будинку (мені досі це вкрай важко) і забрати старі родинні фотоальбоми. Там є й чорно-біла світлина з їхнього весілля. Батько там такий красень, а мама взагалі ідеал жінки шістдесятих.
Але спершу я поїхала на кладовище. Воно в самому центрі міста. Планувала знайти там співробітницю Таню. Я іноді наймаю її, щоб вона допомогла впоратися з величезними бур'янами на могилі. Там за пару тижнів виростають цілі дерева, не знаю чому.
Я приїхала й довго шукала Таню. Її сторожка (чи як воно українською, такий господарський будиночок на цвинтарі) була порожня. Зазвичай Таня або там, або десь на території. Ми з Гектором ходили, гукали, але нікого так і не знайшли. На кладовищі в неділю вдень узагалі нікого, окрім нас, не було. Ми не зустріли жодної людини. Ще кілька хвилин стояли, чекали під сторожкою. Тут мені подзвонили друзі. Я планувала до них на вечерю.
– Ань, ну де ти є? – Льоша питає. – Ми вже на стіл накриваємо.
І я пішла до машини. Засмутилася дуже, що Таню не знайшла. Хотілося мені до річниці весілля навести лад у батьків. Але в мене навіть граблів немає. Нехай, думаю, завтра зранку ще раз приїду.
Ми ледве від'їхали від кладовища і пролунав вибух. Повторюся, нічого незвичного для Харкова, я навіть не злякалася. А потім відкрила новини й завмерла. Російська ракета влучила у цвинтар. У те саме місце, де ми з доберманом чотири хвилини назад шукали Таню. Точний час я перевірила за дзвінком.
Чого мене третій день криє? Я не можу знайти в собі мужність повернутися туди. Мені дуже треба до мами й тата. Бо в них річниця. І я не знаю, чи на місці мої хрести після влучання. Пам'ятник я досі не поставила, каюся. Бо це дуже дорого. І по альбоми не заїхала. Не можу взяти себе в руки.
Батьків забрала війна у 2022-му. Я поховала їх із різницею в 44 дні.
Тату, мамо, пробачте мені. Скоро приїду. Люблю вас.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
