0 Київ
Учора ввечері я вперше за це літо відчинила вікна. Зухвало так, навстіж, у всій квартирі, на своєму 17-му поверсі. Як колись у тому, у минулому житті.
Кілька років тому, коли я шукала квартиру, то дивилася тільки ті варіанти, які ближче до неба. Пам'ятаю, рієлторка казала колезі по телефону: "У мене тут клієнтка, вона точно внучка Карлсона, 10-й поверх їй занизько".
А мені подобається, щоб багато повітря, щоб там, де птахи, щоб бачити улюблене місто.
Тепер бачу лінію фронту. Бачу, як летять ракети. Бачу спалахи й пожежі. Коли літали винищувачі, мені здавалося, що я бачила обличчя пілотів.
Спекотне, нестерпно задушливе харківське літо. Зачинені, зашторені, заклеєні скотчем хрест-навхрест або навіть забиті фанерою вікна. Зовсім нема чим дихати.
Я втомилася ховатися. Від вибухової хвилі, від уламків, від гуркоту. Я відчинила навстіж вікна і пустила в будинок прохолоду вечірнього серпня. Боже, який же це кайф.
Довго сиділа на балконі, дивилася на приголомшливе зоряне небо. Ніколи у Харкові я не бачила стільки зірок.
Це був важкий день. Напевно, найважчий у моєму житті. Я проводжала маму. Але цього дня все було якось правильно, навіть умиротворено. Без метушні, без перехресних процесій, коли два горя зустрічаються у коридорах чи на алеях.
Не було нічого фальшивого, пафосного, ритуально навмисного. Прекрасна погода і така рідкісна в місті тиша.
Ми підвезли маму до центрального входу кардіології, щоб батько міг із нею попрощатися.
– У нас так не роблять, так не заведено, щоб біля корпусу, – пирхнула незадоволена санітарка.
Роблять. У нашій сім'ї завжди роблять так, як каже серце, а не пристойність.
Я ніколи не чула, як плаче мій батько. "Життя моє. Душе моя. Ти подарувала мені 60 років щастя. Хай буде проклята війна".
Таке сильне кохання. Така потужна ненависть. Мама впала з інсультом за кілька хвилин після вибуху чергової російської ракети в сусідньому дворі. І вже не змогла підвестися. Ніколи.
Так, тату, хай буде проклята війна. Прокляті люди, які розв'язали її і підтримують. Прокляті настільки щиро, що не буде їм спокою ніколи – ні на землі, ні на небі.
Я відчинила вікна. Я дихала серпнем і дивилася на зірки.
Пів року війни. Минула весна – "весна, якої в нас не було".
Закінчується літо – "літо, яке у нас відібрали".
За кілька днів настане осінь. Нехай це буде "осінь, яка принесла нам перемогу".
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
