Потрапила у ДТП. З авто вийшла заступниця начальника податкової й каже: "Та ви знаєте, хто я ?!" Огидна зарозумілість комашки, наділеної уявною владою

Потрапила у крихітну ДТП. Незначну. Ціна питання – подряпина, яку полірують за філіжанку кави. Як за ціною, так і за часом.

– Та ви знаєте, хто я?!

З автомобіля стрімко вийшла жінка років 35. Блондинка. У чорній шубі і червоних губах.

Щоб передати інтонацію поставленого запитання, фразу варто було б написати Caps Lock повністю.

Дама наблизилася і повторила запитання дещо тихіше, додавши до нього недоречний прислівник.

– Та ви взагалі знаєте, хто я?!

– Ні, – чесно зізналася я. Але стало цікаво.

– Я, – вона витримала паузу тривалістю три знаки оклику і відрізала: – Заступниця. Начальника. Податкової.

Якогось там, я не запам'ятала, району.

Зізнатися, їй більше пасував би титр "головний дослідний зразок пластичного хірурга Кацмана". І, присягаюся, якби вона промовила його, я б потисла їй руку. Усе мало б чесний, доречний і виправданий вигляд.

Але ні. Вона – Заступниця. Начальника. Податкової. Вимовляти як – Донька. Бога. Сонця.

Це мій улюблений жанр. Нетлінка. Невмирущий його величність "совок".

Нічого в житті не бадьорить мене так, як ця огидна зарозумілість комашки, наділеної уявною владою.

– Скажіть, тітонько, із хера ви вимовляєте посаду звичайного клерка з таким апломбом, ніби винайшли пеніцилін? Написали бестселер. Створили синтетичну ДНК. Довели теорему Ферма. Може, хоча б станцювали під куполом Cirque du Soleil? Ні? Тоді чому?

Чому місце найнятого менеджера, що обслуговує персонал платників податків, у ваших устах скасовує закони гравітації? Ви абсолютно не торкаєтеся землі. Так-так, я бачу невелику щілину між запльованим тротуаром і замшевими чобітьми Gucci.

Бісить. Але найнеприємніше, що піднестися дозволили їй ми, смертні. Це ми віддаємо дітей у школу, де в холі висять портрети місцевих вождів, а на урочисту лінійку обов'язково запрошують найбільшого функціонера з міськвно.

Це ми підлещуємося до інспектора, ніяковіємо поруч зі співробітником департаменту і несміливо переступаємо з ноги на ногу біля дозвільного вікна будь-якої величини.

Це ми зробили їх небожителями.

Але, як кажуть у цих ваших Instagram: ніколи не пізно все виправити.

– Та йди ти на х...й, – щиро сказала я тітоньці.

Кінець.

P.S. Забула сказати. Подряпина – на моїй машині.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора