Сьогоднішні фото Києва й Тель-Авіва відрізнити неможливо

Донька пише з Ізраїлю: "Не хвилюйся, мам, ми в укритті. Дуже гучно, але не страшно".

Страшно.

Сьогоднішні фото Києва й Тель-Авіва відрізнити неможливо. Біда. Смерть, кров, пожежі, руйнування.

Батьки, котрі не зводять очей з екскаватора, який розбирає завали багатоповерхівки у столиці. Абсолютно нестерпне видовище. Вони чекають, вірять: їхній син живий. З ними чекає й вірить уся Україна.

Син у Петах-Тікві пише, що тато й мама загинули в одну секунду. Пряме влучання в будинок. Батьки були у бомбосховищі, розповідає син, проте не змогли врятуватися. З ним сумує весь Ізраїль.

Так, війни в нас різні. За багатьма параметрами. Але й схожого в них достатньо. Сусіди-терористи – це, мабуть, головна схожість. Ми їм – операція "Пейджер" чи "Павутина", які роками розробляють, щоб точково знищувати воєнних злочинців і смертоносні виробництва. Вони – жбурляють бомби й ракети на міста, які сплять. Іншого не вміють.

Донька пише: "Ма, ми норм, без паніки, ми слухаємо службу тилу, вони все підказують. На збори до міклату є хвилин 10, це жир порівняно з Харковом".

Жир.

Я сьогодні чула на собачому вигулі суперечку двох літніх чоловіків. Один говорив: "У них там укриття хоч є нормальні". Інший відповідав: "Зате у них виходу немає, вони там як у пастці".

І те, й інше правда.

Донька пише: "Попередження надійшло, щоб ніхто не ризикував перетинати сухопутний кордон у Єгипті, 100% застрелять або заріжуть".

Світ збожеволів. Вибачте за банальність. І вже зовсім не цікаво, що ляпнув укотре Трамп у своєму Х. Ми всі знаємо: Путін – хороший хлопець, Байден у всьому винний, укладаймо угоди, а будь-яку країну рандомно зробимо знову великою.

Нудьга. Харківський класик сказав би: "У тебе нудне обличчя, Дональде".

Що ми можемо зробити? Мені здається, що тільки боротися. Немає жодних дипломатичних способів перемогти авторитарні режими. Це вже очевидно.

Страшно? Так, звісно. Але ж у нас варіантів немає. Раптом що, пишу з "гаража" – перекур на "виробництві".

Сирена волає, як скажена.

Чи злить мене, що за три роки великої війни (хоча правильніше сказати – за 11 років) у Харкові не збудували до ладу жодного укриття? Ну, окрім тих кількох, які вкопали в землю для телевізійної картинки. Так, дуже.

Думаю, в Сумах, Одесі, Дніпрі й навіть у Києві ситуація з безпекою не набагато краща.

Але, повторю, які в нас варіанти? Будьмо чесними: жодних. Тільки боротися. І нехай ті, хто доживе до перемоги, потім розбираються з будівництвом укриттів та з іншими схемами на крові.

Вибачте за сумбур, я на заспокійливих, плутаються думки.

Донька пише: "Ми вийшли з укриття. Жах, як хочеться спати".

Усміхнулася. Нехай це буде головний "жах".

P.S. Сьогодні вночі в Києві російські ракети і безпілотники вбили 14 людей, більше ніж 100 – постраждали. Батьки все ще чекають, коли рятувальники розберуть завали в під'їзді їхнього сина.

Харків із вами, люди. Тримайтеся.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора