+5 Київ
Коли Паша попросив знайти й заказати півників на паличці ("Пам'ятаєш, як у дитинстві, Ань?"), я не здивувалася. Паша завжди ставить нетривіальні задачі.
У шпиталі він пан Павло – волонтер, який буквально живе в медзакладі. Іноді мені здається, що в Паші така місія – викликати в поранених посмішку.
Що він тільки не вигадував – і труселя чудернацькі дарував хлопцям, і іграшки, і прапори. І тут раптом придумав нове – півники!
– Тільки не сучасні, Ань, а саме такі знайди, як були в дитинстві!
А шо Аня? Аня – солдат. Сказали: "Роздобудь" – роздобула. Заказала відразу ящик, щоб усім вистачило.
Але сумнів був.
Думала – то ж із нашого з Пашею дитинства ці півники, а більшість хлопців зростала вже в епоху чупа-чупсів.
Але я помилялася. Радіють поранені військові тим смаколикам як діти, правда.
Я взагалі завжди плачу, коли вони посміхаються. Тому що не повинні вони, ці молоді, гарні чоловіки й парубки, узагалі тут бути. Перебинтовані, оперовані, без кінцівок.
Я не часто розповідаю про шпиталь, тому що це важко. Важко бачити, важко говорити, важко дивитися.
Але іноді вони посміхаються. Захисники. Ця мить – дуже коштовна річ. Дорожче за мільйон мільярдів, чи скільки там накрали наші чиновники, хай їм грець.
Ворогам – горіти в пеклі, захисникам – сил і одужання, нам усім – тихої ночі.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
