-1 Київ
Армія.
"...Якщо ви прагнете побудувати ту країну, куди будуть повертатися її сини і доньки, якщо ви хочете побудувати країну, звідки будуть виїжджати лише в сезон відпусток, якщо ви бажаєте побудувати країну, у якій не буде страху за майбутнє, то зробіть усього лише два кроки:
1. Прирівняйте корупцію до зради батьківщини, а корупціонерів – до зрадників, аж до сьомого коліна...
2. Зробіть три професії найоплачуванішими і найповажнішими. Це – військові, вчителі і лікарі.
І найголовніше – працюйте, працюйте і працюйте, тому що ніхто, крім вас, не захистить вас, ніхто не нагодує вас, окрім вас самих, і ваша країна потрібна тільки вам і нікому більше.
І коли це стане не просто словами і простим гаслом, а стане способом вашого життя – значить, ви досягли свого..."
(п'ятий прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр, народжена у Києві 3 травня, 1898 рік)
Ця мудрість нашої землячки й одного із засновників держави Ізраїль давно мала б стати способом життя України, ще з 1991 року. На жаль, усе трапилося навпаки. Усі без винятку політики нашої держави ніколи не цінували наших професіоналів: військових, учителів, лікарів, учених, інженерів, кадрових державних службовців, культурну інтелігенцію і митців...
Війна ж, яку вже дев`ятий рік веде український народ і його армія, ще більше загострила проблему ставлення наших політиків до армії.
Наприклад, ніде у цивілізованому світі вже протягом століть ви не знайдете, щоб цивільні органи правопорядку мали право навіть зачепити військовослужбовця – якщо тільки той не робить спроби вчинення або вже вчиняє тяжкий злочин. Не говорячи вже про можливість розслідування цивільними органами правопорядку будь-яких злочинів, вчинених військовослужбовцями, чи про розгляд таких злочинів у цивільних судах, а не у військових трибуналах.
У цивілізованому світі таке розслідування здійснює не цивільна поліція, а військова, разом зі слідчими військової прокуратури, а не цивільної. Це давно вже аксіома в усіх демократичних країнах, найголовніше – у країнах ЄС і НАТО, куди на словах веде нашу країну наша влада.
Так прийнято, тому що військові – особливі люди й особливі професіонали.
Вони ще з юних років вчаться захищати інших і, якщо потрібно, помирати за них, а не заробляти гроші і домагатися прибутку, а тим більше – не вирішувати долю інших людей, не ризикуючи життям власним.
Якщо політична влада боїться військових, то намагається тримати їх під контролем із допомогою підпорядкованих тільки їй цивільних правоохоронних органів. Але це – шлях у нікуди. Він принижує армію, руйнує її боєздатність і моральний дух воїнів. А також, як учить історія, закладає основи для руйнації самої держави. Тому що приниження армії – ознака розпаду держави.
Невже протягом останнього десятиліття наші виконавча і законодавча гілки влади про це не знали? Не розуміли, що розпочата за часів президентства Януковича ліквідація органів воєнної юстиції є державним злочином? Який досі продовжується, досі не покараний і навіть не розслідується! А наслідком цього злочину є тисячні жертви серед найціннішого, що є для України сьогодні, під час війни, – наших захисників, патріотів-військових в армії.
Про це не раз публічно говорилося протягом усього минулого десятиліття.
Залишається лише нагадати нашій владі про ще одну істину і про ще один можливий злочин, який під час війни і за наявності важких наслідків для держави чи збільшенні небезпеки для народу України може кваліфікуватися як державна зрада:
"Злочинна бездіяльність – суспільно небезпечна поведінка особи, що виявляється в ухиленні від дій, які вона повинна була і могла здійснити в силу закону чи взятого на себе зобов'язання. Бездіяльність прирівнюється до дії, коли існує особливий обов'язок діяти, що випливає із закону або договору, або коли винний своєю попередньою дією або бездіяльністю піддав небезпеці юридично захищене право..."
Злочинна бездіяльність полягає не лише у відсутності рішень про відновлення в державі органів воєнної юстиції, але й у відсутності рішення про передачу органів військової контррозвідки із СБУ до Збройних сил України – рішення, яке ще у 2004 році було підготовлене і затверджене всіма державними органами для прийняття відповідних законодавчих актів. Так, як це влаштовано практично в усіх демократичних кранах світу, перш за все в НАТО і ЄС.
Злочинна бездіяльність полягає також у відсутності рішень про відновлення систем мобілізації та медичного забезпечення військовослужбовців у мирний і воєнний час, які діяли до 2005 року, але потім були зруйновані і не відновлені досі. Мають бути відновлені також відповідні управлінські структури в ЗСУ та прийняті відповідні документи із цього приводу, обов'язкові для виконання всіма державними органами України.
Для прикладу, новий міністр оборони нещодавно підписав наказ про затвердження концепції військової кадрової політики до 2028 року. Міністерство оборони інформує: "Головний акцент концепції – гарантоване задоволення потреб ЗСУ в людях під час повномасштабної війни..."
Декілька зауважень із цього приводу.
Перше: Збройні сили України мають бути "задоволені" не в "людях", а в підготовлених до війни високопрофесійних, здорових і соціально захищених воїнах – патріотах України.
А вони мають бути забезпечені найкращою у світі військовою технікою, озброєнням, боєприпасами та всіма необхідними матеріально-технічними і фінансовими ресурсами. Включно із забезпеченням не тільки військовослужбовців, але й їхніх сімей – найвищими у країні соціальними гарантіями та повагою суспільства до тих, хто віддано служить захисту країни.
Для цього ЗСУ повинні мати за плечима потужну економіку і патріотичну владу, які здатні усе це забезпечити. Причому переважно – власними ресурсами країни, і лише частково – через дипломатію, від закордонних партнерів. Тому що наразі Україна має лише друзів і партнерів, але не союзників, із якими вже укладені міцні і тривалі взаємовигідні союзи. Приклад – той же Ізраїль.
Усе це для того, щоб як зіницю ока берегти на полі бою життя кожного воїна – за рахунок переваги над противником не в "людях", а в кількості і якості зброї та військової техніки, а також у професіоналізмі та мотивації наших воїнів та їхніх командирів. І в жодному разі – не компенсовувати нестачу подібної переваги життями власних воїнів.
Друге: концепція військової кадрової політики має бути документом на рівні закону, ухваленим Верховною Радою. Питання оборони і обороноздатності країни залежать не лише від цивільного міністра оборони (який лише недавно почав займається воєнною тематикою). І не лише від міністерства оборони, але й від економіки і дипломатії всієї держави. А головне – від підтримки такої концепції всім суспільством і армією.
Ця концепція мала б бути попередньо обговорена і схвалена тими військовими професіоналами ЗСУ, які мають найвищі досягнення в теорії і практиці військової справи. І лише після цього її слід обговорювати в РНБО і ВРУ за умови повної відкритості для суспільства.
Тому що "люди" – не витратний матеріал чи держмайно, вони – народ і громадяни, "носії вищої влади в Україні", згідно з Конституцією України.
Третє: світова історія вже беззаперечно довела, що країни, які мають агресивних сусідів із набагато більшими військовими, економічними і людським ресурсами, не можуть вижити без обов'язкової військової підготовки всіх придатних до військової служби громадян у їхні молоді роки. А також без періодичної планової перепідготовки кадрового резерву протягом решти їхнього життя.
Саме ця підготовка, до речі, і допомагає переходу "простих пересічних людей" у підготовлених до війни воїнів, громадян і патріотів.
Без цього неможливо підготувати достатню кількість оперативно-стратегічних резервів для оборони країни в разі агресії проти неї чисельно переважаючого і більш військово та економічно підготовленого противника.
Вірю, що новий досвід, який отримав народ України такою важкою ціною, не пропаде даремно. Він відкриє нові можливості для нашого швидкого і переможного зростання. Україна виправить помилки минулого, переможе і стане однією з наймогутніших, найзаможніших та найрозвинутіших країн Європи і світу!
Слава Україні та її героям!
Перемога обов'язково буде за нами!
Джерело: "Українська правда"
