Якщо Вугледар залишать – а про це зараз говорять, – то лише через втрату позицій навколо міста

Вугледар. Коли нас, тоді 72-гу бригаду, у серпні 2022-го перекинули туди, я був приємно шокований. Могутня бетонна фортеця височіє багатоповерхівками над степом, із будівель видно на десятки кілометрів навколо. Дворики всередині захищені від випадкових прильотів. Кілька шляхів під'їзду – "в тіні" висоток. Після окопів під Бахмутом, благеньких будиночків на Луганщині Вугледар для мене постав неприступною твердю.

Саме місто для мене було ніби реконструкція кварталу з Борщагівки в Києві, де я виріс. Навіть книги на полицях квартири, де ми жили, були такими самими: я простягав руку, брав – і бачив знайомі назви. Вугледар став навіть занадто рідним: Олег Собченко, мій напарник, загинув, захищаючи його, на початку 2023 року.

Він так і не впаде від атаки "в лоб", це неможливо, попри самовбивчі штурми росіян. Якщо його залишать – а про це зараз говорять оглядачі, – то лише через втрату позицій навколо міста, через охоплення його справа і зліва.

На фото – степ навколо Вугледара осіннім ранком 2022 року.

Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора