+2 Київ
Ми можемо відкинути ворога. І ми це робимо.
У нас є можливості закрити небо від його крил-розвідників, прицільно заглушити усі його ФПВ і Mavic, збити з курсу його КАБ. Ми це все вміємо.
Ми можемо заблокувати небо над ворогом, замінувати дороги, позбавити його постачання БК, пального і харчів. Його РЕБ згодом будуть або знищені, або задихнуться; рано чи пізно погаснуть його вогневі точки.
Потім у слушний момент термобари знесуть будівлі, де він ховатиметься, фугаси впадуть на його бліндажі, ФПВ доб'ють бронетехніку, котра прориватиметься на допомогу. І територію зачистять наші штурмовики.
А що може противник, окрім самовбивчих піхотних штурмів?
Левову частку нашої зброї, якою ми це все робимо, ми виробляємо самі. Нелегально, якщо так розібратися. У сільських хатах неподалік фронту, у підвалах і погребах, у напіврозвалених цехах. На задніх дворах будинків розпусти. Це – наш тіньовий військово-промисловий комплекс, який неможливо знищити навіть ядерною зброєю, який має передове секретне знання, як цивільними технологіями будувати складні системи.
Одного разу найбільший наш союзник вимагав від нас капітуляції, перекрив поставки на кілька місяців. Виявилося, що нам було важко, але загалом ми трималися.
І зараз ми тримаємося. У сільських хатах ми робимо смертельну зброю, а стелю в тих хатах підпираємо колодами, щоб не впала. По воду йдемо у криниці, палимо цигарки у вишневому садку. А під стріхою сплавляємо римську сталь із нашим металом – я щойно тримав у руці такий сплав, котрий завтра полетить шукати ворожу плоть.
Ми – військо, ми атакуємо вивірено й стрімко; а що здатен противник, окрім м'ясної люті?
Якщо нам даватимуть гроші, ми створимо в хатах ще більше зброї й будемо ще й іти вперед. Власне, це ми демонстративно, показово, навмисне робимо. Ми відкидаємо ворога – якраз у той момент, коли ворог з усіх сил намагається показати нас слабкими.
Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook
