Перемога вже кілька разів приходила, але нас не було вдома

Кінець війни, мир, перемир'я, призупинка не трапляться ні завтра, ні післязавтра. Буквально через пару місяців ми зауважимо, що наступив п'ятий рік розмов про те, що війна ось-ось закінчиться. Наступить п'ятий рік медійного споглядання дипломатичних столів, людей у краватках, які невтомно роздувають свою значимість і спекулюють ілюзіями контролю й бажаннями миру.

Однак сила, котра керує реальністю, має зовсім іншу природу й інакшу форму.

Обличчя російського солдата – ось обличчя реальності. На сьогодні воно все ще повне приреченої рішучості. На нього не так уже й направлені софіти й телекамери, але саме там слід шукати відповідь на те, хто керує потаємними струнами світу, хто визначає долю планети. І поки що це потворне обличчя, обличчя огидної війни, котру росіяни ведуть проти віри, надії й любові, усе ще обіцяє нам продовження марафону.

Групка пришелепкуватих забудовників, котра примхою долі й мареннями глибинного народу опинилася на високих пагорбах, вірила в те, що людьми керує не лють і любов, а якісь потаємні й нікому не видимі нитки. Ця групка сподівалася, що тепер вони стануть цими ляльководами світу, вершителями доль, котрі грошима і брехнею пройдуть світ туди й назад.

Але виявилося, що в людини й сестри її – війни – не така природа. Що навіть їхні родичі забудовників по цинізму – хазяї Кремля – мислять і дихають зовсім по-іншому, хоча так само не вірять ні в що світле. Виявилося, що гроші – занадто мало для кремлівських і що ті не зупиняться ні під яку обіцянку гешефту. Бо кров – солодша за долари, карта влади завжди б'є карту грошей.

Розслабити, розділити й обманути – лише для цього запускають у всі роки війни ці "мирні плани". Приховати реальність, яка вимагає менше триндіти, а більше битися, вимагає перестати чекати чуда й нарешті почати жити й радіти. Перемога вже кілька разів приходила, але нас не було вдома.

Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора