0 Київ
Прочитала про словесну сутичку між Гончаренком і Миколою Княжицьким.
Я дуже добре розумію почуття пана Миколи. Його син постійно на фронті. Болить, коли твоя близька людина вoює і ніхто не те, що замінити її не хоче, а навіть приходити на підтримку й воювати поруч. Цей рівень відчаю знають лише ті, у кого найрідніші там, на фронті.
І так, серед депутатів такі люди теж є. На жаль – дуже мало.
Тому, зокрема, питання справедливості щодо тих, хто воює вже четвертий рік, – ніяк не вирішується.
Минулого тижня народні депутати знову відклали розгляд термінів служби.
Чи планували? Теоретично зараз відповіддю влади на питання термінів служби є повний перехід на контракти для всіх. І, мовляв, у цих контрактах і будуть терміни служби.
Президент України заявив, що для нього дуже важливо, аби нові контракти для військових були справедливими: і для мобілізованих, і для тих, хто вже служить за контрактом, і для тих, хто лише зараз захоче долучитися до війська.
Але є нюанс: чинна пропозиція Міноборони пропонує не справедливі, а однакові контракти для всіх – і для тих, хто вже відслужив чотири роки, і для тих, хто чотири роки… не служив і піде служити аж зараз. І перші, і другі мають право підписати контракт на два роки й після цього отримують право на відстрочку на 12 місяців.
Не треба бути викладачкою етики, аби розуміти, що така пропозиція дуже далека від справедливості. Однакове – не значить справедливе.
Яким чином люди, що служать у війську чотири і більше років, можуть бути в однакових умовах із тими, хто щойно прийшов служити? Чому одні до відстрочки на 12 місяців мають виконувати бойові завдання шість років, а комусь достатньо і двох? Чому ми намагаємося применшити оці шість років втрати здоров'я, часу з родиною, кар'єрних досягнень? Є різниця: майже не бачити власну дитину з її 10 років до 12 чи до 16?
Ну справді, ми вже стільки відкладаємо це питання, чому не можна врешті розробити справедливу систему контрактів у силах оборони, мінімальну градацію за стажем і важкістю служби?
Депутати від "Слуги народу" люблять прикриватися аргументом: ой, у питанні мобілізації все вирішують військові. Та ні, шановні, військові можуть сказати, скільки саме людей їм потрібно для виконання бойових задач. Але, зрештою, військовим байдуже, яке прізвище буде в бійця, – головне, щоб він був. Тому питання мобілізації, пошуку цих людей до війська і звільнення зі служби – це не до військових. Це питання ширшої справедливості в суспільстві, потреба, яку має задовольнити верховний головнокомандувач, Кабмін і Верховна Рада.
На відміну від популістів, які кричать про терміни служби й одночасно лають ТЦК, я розумію – жодного звільнення чинних військових не буде без суттєвого посилення мобілізації.
Саме тому я вже не перший рік подаю пропозиції щодо обмеження бронювання, говорю про це з різними міністерствами й РНБО, тримаю зв'язок з іншими родинами військових, долучаюся до акцій, пишу про це сама й говорю на ефірах. І так само ми з командою надіслали пропозиції в Міноборони, як вдосконалити нову процедуру контрактів для військових.
Як народна депутатка я використовую всі наявні в мене інструменти. Але для ухвалення рішення про більш справедливу мобілізацію потрібна політична воля як мінімум 226 депутатів і депутаток, а отже, Офісу президента.
Як би мені не подобалися дотепні запрошення мобілізуватися від нового SMM Міноборони, ну, цього трошки мало, щоб вважати це вираженням політичної волі української влади.
Джерело: Inna Sovsun / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
