$40.64 €43.47
menu closed
menu open
weather +21 Київ
Павло Казарін
ПАВЛО КАЗАРІН

Український журналіст, військовослужбовець

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Ми захищаємо НАТО чи НАТО допомагає нам захищати себе? Українське майбутнє безпосередньо залежить від відповіді на це запитання

Останні півтора року ми маємо питання, на яке ніхто не знає відповіді. Воно звучить просто: чи готовий Кремль воювати з НАТО? Від відповіді на нього залежить набагато більше, ніж ми думаємо. Зокрема наше повоєнне майбутнє.

Особливість Північноатлантичного альянсу в тому, що з ним ніхто ніколи не воював. Ніхто ззовні не ризикував нападати на його членів. Усі військові операції проходили поза межами контуру безпеки НАТО. Для одних цей факт – найкраще підтвердження ефективності Альянсу. Для інших – привід поставити його ефективність під сумнів.

Повномасштабне вторгнення загострило цю дискусію, і ми вже півтора року живемо в її відлуннях. По суті, є два варіанти відповіді на головне питання – і кожен тягне за собою свій світоглядний обоз.

Позиція номер один. Кремль не ризикне напасти на Північноатлантичний альянс. Тому що боїться США, тому що вірить у солідарну оборону, тому що розуміє непорівнянність ресурсів. У рамках цієї концепції Україна стала жертвою агресії саме через те, що не встигла стати частиною НАТО. І тепер ми розплачуємося за власну короткозорість перших двох десятиліть незалежності.

У рамках такої концепції вся допомога Заходу – це історія цінностей. Про допомогу слабкому, про боротьбу з несправедливістю, про готовність простягнути жертві руку допомоги. Західні країни жертвують нам свої ресурси, включаючи військові, із солідарності з нашою боротьбою. Ми воюємо не за них, а за себе – але в цій війні ми маємо друзів, готових виконувати роль нашого тилу.

У рамках такого підходу наші західні сусіди не були зобов'язані цього робити. Напад на Україну – це напад лише на Україну. Так, у разі нашої поразки кордон Росії наблизиться до кордонів Альянсу, але всю другу половину ХХ століття НАТО та СРСР уже прожили пліч-о-пліч, а тому наявність лінії зіткнення ще не означає початок війни. Наші сусіди можуть почуватися в безпеці, та їхня допомога нам пояснюється не взятими на себе зобов'язаннями, а лише етичними стандартами й вірністю принципам.

Інша позиція полягає в тому, що війна Росії з НАТО є лише питанням часу. Що Кремль ладен спробувати на зуб західну солідарність. Що Москва зважиться на те, на що не наважився Радянський Союз – і лише український опір відтягує цей момент.

У рамках такого підходу західна допомога Україні є елементарним розрахунком. Спроба зупинити ворога "на підступах" до кордонів Альянсу. Прагнення стесати зуби дракона, вибити найбоєздатніші російські частини, захиститися самим за рахунок мужності української армії.

Прихильники цієї концепції стверджують, що Україна бореться за НАТО. За безпеку всіх, хто встиг вступити до Альянсу. Що наш опір дає змогу європейцям жити у безпеці й не відчувати на собі тягарів та поневірянь воєнного часу. У рамках такого підходу Україна може претендувати на будь-яке озброєння країн НАТО, а вагання європейських столиць позбавлені логіки. "Або ми захистимо вас вашою зброєю на нашій території, або захищатиметеся самі, але вже на своїй".

У рамках такої концепції наша країна стала об'єктом удару не тому, що залишилася останньою у кремлівському списку "доступного", а тому, що була першою в його списку "бажаного". Прихильники підходу переконані, що в разі успіху Москва перевірятиме на міцність Польщу та країни Балтії. Відповідно, військові поставки Україні – це історія не так про цінності, як про прагнення виграти час і зберегти "буфер". "Ми боремося за вас і замість вас", а тому будь-які межі вашої солідарності аморальні та нелогічні.

Ці дві позиції приречені співіснувати та суперничати, тому що обидві ґрунтуються на припущенні. Якщо Кремль не готовий воювати з НАТО, мають рацію прихильники першого підходу. Якщо готовий – мають рацію прихильники другого. І протиріччя між двома таборами лише наростатимуть.

Якщо НАТО в безпеці, то Україні принципово стати його частиною. Захід зберігає свій моральний пріоритет, адже допомагає Києву із солідарності та доброї волі. Західна допомога заслуговує на подяку, західні рецепти реформ мають впроваджуватися, а західна критика має враховуватися. Україна воює не за Альянс, а за себе – через те, що не встигла стати частиною Альянсу.

Якщо НАТО під загрозою, то відносини Києва із Заходом із ціннісних переходять у прагматичні. Україна отримує право на дипломатичну жорсткість, а заразом – моральний пріоритет, адже вона встигла довести свою військову спроможність на полі бою. Будь-який сценарій закінчення війни, який не співпадає з українськими очікуваннями, пояснюватиметься недостатньою допомогою союзників. Які вирішили за рахунок України свої завдання (НАТО залишився в безпеці), але не дали Україні ресурси, щоб вона впоралася зі своїми власними (наприклад, вихід на кордони 1991 року).

Ми захищаємо НАТО чи НАТО допомагає нам захищати себе? Українське майбутнє безпосередньо залежить від відповіді на це запитання. Від нього залежатиме наш повоєнний порядок денний. Рівень соціального ресентименту. Політичні програми повоєнних партій. Від нього залежатиме внутрішньоукраїнський опис війни та, зрештою, самовідчуття українських громадян.

Ми боремося за себе чи не лише за себе? Ми мусимо бути вдячні за допомогу чи мусять дякувати нам – за захист? Наша війна стала можливою через невивчені довоєнні уроки або через одну лише географію, яка розташувала нас поруч із кровожерливим сусідом?

Усе це контури нашої майбутньої дискусії. Тієї самої, що чекає на нас, коли на зміну єдності воєнного часу прийде дроблення на політичні табори. Тієї самої, що йтиме як усередині країни, так і поза її межами. Тієї самої дискусії, що поділить нас на єврооптимістів і на євроскептиків.

Єдиний шанс її уникнути – це третя світова війна.

Джерело: "Українська правда"

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.