"Порошенко понад усе" ще більш безперспективно в електоральному сенсі, ніж провальний слоган "Армія. Мова. Віра"

В Україні стало якось багато Порошенка. За присутністю в інформпросторі колишній президент уже цілком може конкурувати з нинішнім. Догравання виборчої кампанії 2019 року істотно затягнулося, а зараз ніби отримало друге дихання.

Ясна річ, протестна активність Петра Олексійовича та його палких прихильників пов'язана насамперед із затягнутим на нескінченну кількість серій процесом притягнення Порошенка до кримінальної відповідальності, що представляє собою більшою мірою процес гри на його нервах. Нерви Петра віднедавна пов'язані в єдиний клубок із нервами найвідданіших із тих, хто забезпечив йому неповні 25% у другому турі, і відтоді вони нервують, протестують і обурюються дружно, синхронно й дуже організовано.

Додає їм сили і натхнення вкрай скромний, скажімо так, президентський дебют Володимира Зеленського. Ніхто не вдивляється в дії і не вслухається у слова "слуг" і їхнього лідера пильніше, ніж це роблять члени клубу фанів Порошенка. Немає кращих знавців політичної творчості "зеленої" команди, ніж вони, і немає більш запеклих критиків. Адже кожна дурість або невдача противника тільки сильніше переконують, яку жахливу помилку країна зробила, відкинувши кращого главу держави за всю історію України, еталонного патріота і головнокомандувача. Хто, як не він, повинен очолити патріотичну опозицію Зеленському? І ось у цьому місці щире переконання переростає у глибоку помилку.

Можна до метеликів у животі любити Порошенка і ридати, прощаючись із ним, на Банковій, але підмінити власними емоціями елементарну математику не вийде. Нещодавно Зеленський відзначив важливу віху свого президентства: число тих, хто не схвалює його діяльність і не довіряє йому, перевищило число тих, хто схвалює, і тих, хто довіряє. Тож у Петра Порошенка це сталося приблизно взимку 2014–2015 року. У квітні 2015 року, коли відбулася його люб'язна розмова з Путіним, яка нині жваво обговорюється, 55% українців уже не довіряли своєму президенту, відтоді їх число тільки зростало. Навіть не знаючи тоді непривабливих обставин закулісся, більшість громадян якось відчувала невідповідність фігури Петра Олексійовича високим вимогам до позиції глави держави під час війни. Звання головного патріота сиділо на ньому, як військова форма. Саме ця обставина, непристойний антирейтинг, у зародку вбила шанси президента на другий термін, а не, скажімо, розслідування Дениса Бігуса та його колег або політтехнологічний геній Ігоря Гриніва.

Якби завтра мали бути вибори, за Порошенка проголосувало б 8,5% з усіх або 11,4% із тих, хто визначився (дані Соціологічної групи "Рейтинг" на кінець червня). Може, це непогані цифри для політика-новачка, коли є потенціал зростання, але для колишнього президента це несвіжі залишки популярності річної давності з подальшою тенденцією зниження. Причому, ще раз зазначимо, на тлі його незвично високої інформаційної активності й відмобілізованих прихильників.

Зрозуміло, у самого Порошенка немає жодного наміру виходити в тираж, і перетворення власних проблем із правосуддям на гостре політичне питання національної ваги – природна реакція ушлого політика. Навіщо Петру Олексійовичу свій маленький пересувний Майдан – зрозуміло. Незрозуміло, навіщо патріотичному і, ширше, демократичному опозиційному руху зменшуватися до масштабів обслуги політика-невдахи. "Порошенко понад усе" ще більш безперспективно в електоральному сенсі, ніж провальний слоган "Армія. Мова. Віра".

Але фан-клуб Петра домінує в цій політичній ніші, де не тільки не стоїть питання пошуку іншого лідера, нікому навіть строго запитати в колишнього президента щодо обставин його дивної бесіди з Володимиром Путіним. Лідера ще запитати можна було б, але не господаря. І це, до речі, ще одна відповідь на запитання, чому Україна не прийняла Порошенка.

Джерело: "Слово і діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора